|
Я вирушив автостопом
Я запитав у Бога,
о котрій зустріч
хтось закрив мої очі.
І я побачив
як смородина сонця
упала за горизонт.
Я взяв
усі свої речі
усе своє життя
і рушив автостопом
по автостраді:
війна.
Коли мене запитали
яка година
я відповів:
війна-порожнеча.
Напевно
варто писати зрозумілі лінійні вірші
про зрозумілих лінійних людей
та навколо все поломане
наче старий годинник.
І коли мене запитали
яка пора року
я відповів:
темрява
чорна
як пересмажене зернятко.
І поки ти ховаєшся в погребі
небо небачено-красиве
і поки ти дихаєш сирістю
згадуєш
як на дворі цвітуть абрикоси.
Чую: гуркіт.
думаю: снаряди.
це по мене хтось прийшов
і стукає в металеву хвіртку.
відчини
відповідають пошепки –
не бійся.
Коли мене запитали:
скільки мені?
я відповів:
зовсім трошки
коли мене запитали:
з чого ти?
я відповів:
з піску.
Шкода!
шо цей час не компенсують
наче у футболі.
Я вирушив автостопом
я взяв всі свої речі
все своє життя
всі свої сни та любов
забувши дещо –
себе.
І коли мене запитають:
звідки ти?
я скажу,
що з туману.
І коли мене спитають
як тебе звати?
я промовчу,
не пам’ятаю.
Врешті
хтось продовжує стукати в металеву хвіртку.
шепоче на вушко…
не сьогодні, не сьогодні.
Незадовго до смерті Максим також
опублікував у Instagram фото зі своїм
рудим котом. Кіт, якому він присвятив вірш, загинув разом з ним.
***
Хочу розповісти вам історію
про велетенського кота
рудого
як висохлі серпневі покоси
він має лиш білий нагрудник
сумні зелені
наче зелене масло
очі
часто прижмурює брови
наче вивчає наукову працю
бо сонця тут не трапляється
коли ви востаннє бачили сонце
свого часу
на початку осені
він був загрозою усіх тутешніх мишей
ей
це бліндаж великого рудого кота
пробігай повз нього
якнайшвидше
шепотіли вони між собою.
Одного разу він
намагався спіймати мишку
у лінивому
але феноменальному стрибку
пролітаючи над пальником
з відкритим блакитним полумʼям
тепер обпалені
неохайні
смішно закручені
як у відомого художника
уже не такі довгі вусики
нагадують про той легендарний стрибок.
Він вмощується на краєчку полиці для сну
поруч з входом в бліндаж
завішеним двома шарами ковдри
і розглядає щось
крізь маленькі щілинки
можливо
когось
ворога або друга
лисицю або людину
вичікує.
Кіт знає
кожну стежку
кожен окоп нірку бліндаж
він має одну таємницю
коли на вулиці роздається
страшенно гучний і грізний безладний галас
і здригається земля
це прокидаються давні велетні
йдуть у своїх справах
він миттєво застрибує
в діру в обшивці
та й ховається десь в глибинах та катакомбах
невеличкого бліндажа
і не висунеться
ще чого
допоки велетні не находяться.
Коли він засинає
повільно витягує передні лапки
йому сниться літо
сниться цілий цегляний будинок
сняться кури
які бігають по подвірʼю
сняться діти
які частують пиріжками з мʼясом
в мене з рук випадково скочується шолом
падає на багнюку
кіт прокидається
прижмурює очі
уважно роздивляється навколо
свої:
засинає.
***
Поміж голосу
і поміж мовчання
поруч з деревами і комахами
грізною чайкою металу.
Поміж
важкого мороку
і мертвого світла
у кислому молоці світанку
в лабіринту окопів
з Мінотавром війни.
Поміж обгорілих дерев
поміж розбитих
наче окуляри
котрі впали на землю
доріг
поміж привидів
мертвих і живих.
Поміж тепла
яке йде від зброї
поміж музики
кулеметних черг
поміж басів
заведеної техніки
з’являється
наче ранковий туман
наче вугрі на щоках підлітка
наче зморшки
наче тріщини в старих будинках
наче стрілки на капронових колготах:
посмішка мовчання
спогади про втрачене тепло
вірш.
***
Моя голова
котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої змінні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.
***
Отче
подай мені Отче
побільше гранат
і побільше рук
наче у Шиви
якщо ти звісно
у нього віриш.
Та поки дме вітер
я буду молитись
Отче
загаси пожежі
тільки не слізьми
Отче
тобі є з чого посміятись.
Отче
нехай кожна птаха в небі
не буде безпілотником
нехай кожен коптер
який буде дзижчати
наче шершень
буде своїм.
Отче
нехай світанок
не зупиняється
нехай повітря
хоч на секунду
буде чистим
як гірське джерело.
Отче
щоб я не казав
не слухай мене
Отче
все одно буде по-Твоєму.
|
我搭便车去了
我问上帝，
什么时候相遇，
就有人阖上了我的眼睛。
于是我就看见，
像醋栗一样的太阳
落到地平线下边。
我拿起
我所有的东西
我所有的生活
搭上了便车
行驶在高速公路上：
战争。
当有人问我
现在是几点
我回答说：
战争没有时间。
也许
应该写有条理的诗句
写那些有条不紊的人
而周围一切都破碎
就像一台老式的时钟。
当有人问我
现在是什么季节
我回答说：
黑暗
黑色
像炒焦的谷粒。
当你躲在地窖里时，
天空是无比的美丽
当你呼吸着潮气时，
你回忆起
庭院里盛开的杏花。
听到咚咚的响声
我以为那是炮弹。
却原来是有人来找我
并敲打着金属门。
有人低声回应-
开门吧
别害怕。
当有人问我：
你多大？
我回答说：
一点也不大
当有人问我：
你是什么做的？
我回答说：
是沙子。
可惜！
这段时间无法按照
足球加时赛的规则来弥补。
我搭上了便车
我带着我的所有东西
我所有的生活
我所有的梦想和爱情
只是忘了带上
自己。
当有人问我：
你从哪里来
我会说
从雾中
当有人问我：
你叫什么名字？
我默不作声，
我记不得了。
终于，
有人继续在敲打着金属门。
在耳边低语着…
不是今天，不是今天。
在马克西姆去世前不久，他还在Instagram上发布了一张与他的红色猫的照片。他给这只猫写了一首诗，而这只猫也与他一同离世。
***
我想给你讲一个故事
关于一只巨大的猫
火红色的
像枯萎的八月草坪
它的胸脯一片雪白
忧郁的绿眼睛
就像绿色的油
经常皱着眉头眯着眼
好像在研读一篇论文
因为这里没有阳光
它们最后一次看到太阳，
是在初秋的
某个时候
它曾经是这里所有老鼠的威胁
哎，
老鼠们窃窃私语，
那洞里有一只火红色的大猫
快跑过去
快点儿
有一次它
试图捉住一只老鼠
在一个懒散的
但卓越的跳跃中
飞过燃烧的火炬
那升腾的蓝色火焰
现在，它那被烧焦了的
不整洁的胡须
搞笑地卷曲着
像一个著名的艺术家
不再那么长的胡须
让人想起那个传奇的跳跃。
它靠近防空洞入口的搁板边缘
找到了安睡的地方
透过两层毯子间小小的缝隙
它在向外张望
也许看见了什么
一个敌人，或者一个朋友
一只狐狸，或者一个人
它在等待。
猫知道
每一条小道
每一个战壕、每一个防空洞穴
它知道一个秘密：
当街上传来
响亮而可怕的嘈杂声
大地震颤
这是古老的巨人们醒来了
要去完成他们的工作
它一眨眼就跳进
护壁板上的一个洞里
然后藏在
小小防空洞深处的地下墓穴里
不再向外探头，
巨人们没有走开时，
还能做什么呢！
入睡时
它慢慢伸出前爪
它梦见夏天
梦见完好无缺的砖房
梦见在院子里奔跑的鸡
梦见拿着肉馅饼请客的孩子
我的头盔无意中从我的手中滑下
掉进泥泞
猫醒来
眯着眼睛
仔细 四周看
是自己人：
它又进入梦乡。
***
在一片人声中，
在沉默的间歇中
在树木和昆虫旁边
与一只可怕的金属海鸥。
在沉重的阴影
和死亡之光中
在酸牛奶般的黎明中
在壕沟的迷宫里
与战争的牛头怪兽一起。
在烧毁的树木之间
在破碎的
道路之间
道路如掉在土地上的
眼镜片一样
在活着的和死去的
幽灵之间
在从武器上
传来的灼热中
在音乐般的
机枪扫射声中
在男低音般的
重型装备发动声中，
像早晨的薄雾
像少年的脸颊上的粉刺
像皱纹
像老房子的裂缝
像尼龙长筒裤上的针孔：
沉默的微笑
失去温暖的回忆
诗。
***
我的头
在树林间滚来滚去
像风滚草
或者球
我撕断的手
将在春天长成紫罗兰
我的腿
被狗和猫零碎地叼走
我的血
将把世界染成鲜红
成为潘通色卡中
人类血液的新样本
我的骨头
将进入土中
成为大地的骨架
我打坏的枪
将生锈
我可怜的枪
我的物品和弹药
将被转交给新兵
哦，春天快点来吧
让紫罗兰
终于开花。
***
父啊
父啊
请给我更多的榴弹
和更多的手
就像湿婆一样
当然，如果你
相信他。
不过，只要风吹过
我就会祈祷
父啊
扑灭火焰吧
只是不要用眼泪
父啊
你有笑的理由。
父啊
愿天空的每只鸟
不成为无人机
愿每一架
就像大胡蜂一样
嗡嗡作响的直升机
是自己的。
父啊
愿黎明
永不停息
愿空气
像山泉那样
哪怕清新一秒钟 。
父啊
无论我说什么
都不要听我话
父啊
一切都是你的旨意。
|
