Питання до Празенджита Дуари, професора східноазійських студій імені Оскара Танга, директора Інституту азійсько-тихоокеанських студій (APSI), президента Асоціації азійських студій (2019–2020), кафедра історії, Університет Дюка.

Підготовлено Вітою Голод, гостьовою дослідницею Університету Північної Кароліни в Чапел-Гілл, 24 червня 2025 року.

I. Конструювання історії та легітимізація влади

Віта Голод (В.Г.): Ваша книга Rescuing History from the Nation (1995) виявилася напрочуд актуальною, коли я перечитала її у 2024 році. Зокрема, Ваша критика того, як сучасні держави конструюють вибіркові історичні наративи для легітимізації влади, глибоко перегукується з нинішніми процесами у Китаї Сі Цзіньпіна. Сьогоднішнє керівництво робить сильний наголос на цивілізаційній тяглості та національній єдності, часто просуваючи уніфіковану ідентичність, яка маргіналізує або стирає культурну спадщину етнічних меншин. На Вашу думку, чи функціонує націоналізм, заснований на ретельно сконструйованій історичній пам’яті, і сьогодні як основний інструмент державної влади Китаю?

Празенджита Дуара (П.Д.): Так, функціонує. Але це не лише апеляція до минулої слави; водночас Китай позиціонується як лідер нової, «рятівної для світу» ідеології — тієї, що поєднує марксистські уявлення про прогрес із баченням екологічної цивілізації.

В.Г.: Як би Ви визначили сучасний китайський націоналізм у добу Сі Цзіньпіна, особливо у зв’язку з концепцією «китайської нації»? Якою мірою він є продовженням попередніх зусиль із побудови нації, а в чому перетворився на окремий ідеологічний проєкт? Чи погоджуєтеся Ви з думкою, що націєтворення в Китаї залишається незавершеним проєктом — і якщо так, то які фактори завадили його повній консолідації?

П.Д.: Найбільш відмінною рисою є інтенсифікація амбіцій Китаю щодо глобального лідерства, особливо стосовно Глобального Півдня — чого не спостерігалося від часів Мао. Націєтворення ніколи не буває остаточно завершеним; завжди виникають нові виклики. Як сказав Ренан, нація — це «щоденний плебісцит», чи то через голоси меншин, чи через мобілізацію мас.

В.Г.: Наголос Сі Цзіньпіна на «п’ятитисячолітній китайській цивілізації» та відродженні конфуціанських традицій радше відображає форму цивілізаційного націоналізму, ніж суто громадянського чи етнічного. Чи може цивілізаційний націоналізм забезпечити стійку легітимність у багатонаціональній державі, чи він неминуче провокує спротив — особливо з боку меншин, чиї історії та ідентичності виключені з домінантного наративу?

П.Д.: Я вважаю, що цивілізаційний націоналізм у Китаї меншою мірою спрямований на внутрішню етнічну уніфікацію — оскільки це контролюється іншими інструментами, такими як нагляд, репресії та освіта, — ніж на проєкцію глобального лідерства. Він адресований як самим китайцям, так і іншим, особливо на Глобальному Півдні.

В.Г.: Попри те, що китайський націоналізм дедалі частіше подається у цивілізаційних термінах, він, схоже, залишається глибоко вкоріненим у хансько-центричній ідентичності. Чи погоджуєтеся Ви з такою інтерпретацією? Якщо так, то чи така структура неминуче маргіналізує ідентичності меншин, навіть коли використовує мову єдності та гармонії? Чи бачите Ви подібні моделі в інших багатонаціональних державах, чи це щось унікально китайське?

П.Д.: Я цілком погоджуюся, що він є хансько-центричним. Відмінність Китаю полягає в здатності КПК проникати в суспільство значно глибше, ніж інші багатонаціональні держави. Наприклад, Росія втратила таку проникну силу ще у 1980-х. В Індії спроби національної інтеграції через індуїстську ідеологію наштовхуються на сильний опір регіональних сил.

II. Контроль і межі нації

В.Г.: Враховуючи Ваш аналіз націоналізму як історичного проєкту, як Ви інтерпретуєте відродження ханського шовінізму за правління Сі Цзіньпіна? Це провал інклюзивного націоналізму чи свідомий перехід до етнонаціоналістичної моделі, замаскованої цивілізаційною риторикою?

П.Д.: Як я зазначав вище, це більше другорядне, ніж першочергове.

В.Г.: У Rescuing History from the Nation Ви писали, що на початку ХХ століття в Китаї існували альтернативні політичні уявлення — релігійний плюралізм, федералізм, місцеві автономії, — які згодом були маргіналізовані. Сьогодні ці альтернативи не лише маргіналізовані, але й криміналізовані. Як Ви інтерпретуєте цю зміну в добу Сі Цзіньпіна? Це просто авторитаризм чи відображення глибших традицій у процесі китайського націєтворення?

П.Д.: Традиція централізації в Китаї має глибоке історичне коріння. Починаючи з династії Тан, центр завжди прагнув контролювати великі регіональні утворення та їхніх сатрапів.

В.Г.: У своїй книзі Ви стверджували, що китайська сучасна національна ідея частково формувалася під впливом ієрархій XIX століття — расових і цивілізаційних. Чи бачите Ви сліди цієї спадщини сьогодні, у добу Сі Цзіньпіна, особливо в політиках, які зображують етнічні меншини як «відсталі» чи такі, що потребують «модернізації»?

П.Д.: Так, і це залишається важливим елементом не лише всередині країни, але й у міжлюдських контактах і практиках приватного китайського бізнесу в країнах, де активно просувається «Пояс і шлях».

В.Г.: Як Ви інтерпретуєте парадокс китайського мультикультуралізму — коли етнічні культури публічно демонструються й прославляються у державних музеях і на фестивалях, але політична автономія й реальне різноманіття дедалі більше придушуються? Чи це продовження метафори «тіло без органів» у трактуванні Дру Гледні, чи вже більш розвинена стадія ідеологічного контролю?

П.Д.: У Фелікса Ґваттарі «тіло без органів» означає позитивний потенціал до множинних можливостей, але в інтерпретації Дру Гледні воно підкреслює негатив — придушення відмінностей. Я вважаю, що КПК пішла далі й тепер реалізовує цифрову владу: не лише формує поведінку через нагляд, а й використовує позитивні й негативні стимули системи соціального кредиту. Капіталізм, зрештою, також застосовує подібні механізми для керування споживачами.

В.Г.: Враховуючи Ваші дослідження меж націоналістичних проєктів, чи не ризикує КПК через контроль «зверху донизу» у своєму бажанні створити єдину «китайську націю» — особливо через політику «другого покоління» щодо нацменшин — підірвати власні цілі, поглиблюючи відчуження меншин? Як історик, коли, на Вашу думку, націєтворення стає контрпродуктивним замість інтеграційного?

П.Д.: Репресії Сі Цзіньпіна виникли як відповідь на відсутність успіху з «другим поколінням» меншин — зокрема уйгурами, монголами й тибетцями — у період глобалізації Китаю. Тепер держава спирається головним чином на ліквідацію їхньої культурної пам’яті через нагляд, репресії та педагогіку. Якщо економічна система увійде в тривалу кризу, КПК ще більше посилюватиме цифровий і фізичний контроль. Але культурну пам’ять, яка відмінна від офіційного наративу — навіть через спротив — неможливо повністю знищити в епоху неминучої глобальної взаємопов’язаності.

В.Г.: Ви писали про те, що придушення плюралістичних альтернатив сприяло централізації сучасної китайської держави. У сучасному контексті — коли етнічний націоналізм криміналізований або жорстко контрольований — чи бачите Ви простір для збереження або розвитку неханських наративів у межах нинішньої китайської держави?

П.Д.: Китай залишається національною державою в глобалізованому середовищі, навіть попри інтернет-цензуру, відому як Великий китайський файрвол.

III. Криза репрезентації

В.Г.: Як Ви інтерпретуєте уйгурський націоналізм у ширшому контексті китайського націєтворчого проєкту? Чи є він прямим викликом баченню КПК єдиної «китайської нації» чи радше симптомом внутрішніх суперечностей у цьому баченні?

П.Д.: І те, й інше. Націоналізм за своєю природою схильний підтримувати більшість, визначаючи себе через протиставлення іншому. Тож уйгурський націоналізм одночасно виявляє суперечності китайського проєкту й кидає йому виклик.

В.Г.: З огляду на розрив між досвідом уйгурів у Китаї та в діаспорі, чи можна говорити, що сучасний уйгурський націоналізм і далі репрезентує цілісну колективну ідентичність? Чи він фрагментується під тиском державних репресій і геополітичної дисперсії? Як це співвідноситься з Вашим ширшим розумінням формування ідентичності під владою держави?

П.Д.: Китай розширив форми контролю над глобальними спільнотами — особливо дисидентськими й етнічними діаспорами — саме через їхню зовнішню активність у глобальних каналах. Його величезна економічна й цифрова міць поєднує тепер претензії на глобальне лідерство з транснаціональними репресіями. Це особливо проявилося і найуспішніше реалізувалося у відносинах із Туреччиною.

В.Г.: Ви підкреслювали, що націоналістичні держави вибірково керують ідентичністю через історичне конструювання та культурний контроль. У китайському випадку підхід до асиміляції виглядає диференційованим: уйгури зазнають суворої сек’юритизації та примусової асиміляції, тоді як до хуейців відношення умовно толерантне, а китайські корейці — мають відносну культурну автономію. Що, на Вашу думку, зумовлює цю ієрархію у ставленні до меншин? Чи її визначають передусім загрози безпеці, релігійні відмінності чи політична корисність? І що це означає у логіці націєтворення, що наразі реалізується КПК?

П.Д.: Усі три чинники. Хоча націоналізм за своєю суттю є мажоритарним, він також диференціює «внутрішнього іншого» залежно від рівня загрози безпеці, релігійних відмінностей і політичної доцільності.

IV. Глобальні націоналізми

В.Г.: Останніми роками, ми спостегіємо сплеск націоналізму у світі, що набуває різних форм залежно від історичного й політичного контексту. Доктрина «America First» є яскравим прикладом цієї тенденції. На Вашу думку, чи становить зростання націоналістичних ідеологій фундаментальну загрозу глобальній співпраці, міжнародним нормам і довгостроковій стабільності?

П.Д.: Я вважаю, що світ нині надто глибоко взаємозалежний — особливо через глобальні ланцюги постачання — щоб націоналізм повністю зруйнував співпрацю. Радше ми можемо спостерігати виникнення регіональних залежностей, де блоки консолідуються навколо ключових держав. Середні за розміром держави, своєю чергою, намагатимуться отримати вигоду, маневруючи між кількома сторонами. Водночас малоймовірно, що розвинений Захід зможе відновити масову робочу силу; економіки дедалі більше залежатимуть від сектору послуг — і навіть значна частина цих робочих місць може бути аутсорсингована.

В.Г.: Часто націоналізм описують у термінах «хорошого» й «поганого». Український націоналізм часто зображують як «хороший» — зосереджений на демократичному самовизначенні та опорі зовнішній агресії, тоді як російський — як «поганий», заснований на імперських амбіціях і виключенні. Наскільки корисним Ви вважаєте таке бінарне протиставлення? Чи допомагає воно зрозуміти сучасні націоналістичні рухи, чи радше затінює глибші історичні й геополітичні динаміки?

П.Д.: Традиційно це обговорювали як протиставлення громадянського (інклюзивного) націоналізму та етнічного (расистського) націоналізму. Але я завжди стверджував, що громадянський націоналізм може — за правильних або неправильних обставин — перетворитися на етнічний чи релігійний, як ми бачимо нині. Я вважаю, що корисніше розрізняти агресивний або імперіалістичний націоналізм та оборонний або рефлексивний. Рефлексивний націоналізм може бути і виправданою реакцією, і водночас усвідомленою позицією. На даний момент я відношу Україну до цієї категорії. Але будь-який націоналізм, залежно від обставин, може змінюватися.