Надзвичайний і Повноважний посол Китайської Народної
Республіки в Україні Чжан Чжень. Київ. 1994 рік.
Фото Володимира Самохоцького. Із фондів Укрінформ

Олександре Миколайовичу, у мене до Вас є питання як до людини, що стояла у витоків відносин з КНР: що б Ви могли пригадати про встановлення дипломатичних відносин України та КНР? Як вдавалося налагоджувати відносини з першими китайськими дипломатами в Україні?

Відомо, що 27 грудня 1991 року КНР визнала незалежну Україну, а 4 січня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини. Але я б хотів тут розповісти, як відкривали посольства двох країн. Першим послом Китаю в Україні був пан Чжан Чжень. Але ще до нього 27 лютого 1992 року до Києва прибула передова група дипломатів Китайської Народної Республіки. До складу передової групи входили три особи, серед яких був і нинішній посол КНР в Україні Фань Сяньжун. На той час він вже чудово володів російською мовою. А головою передової групи був Юй Чженьці – перший тимчасовий провірений КНР в Україні, який у 2002 році став послом КНР у Білорусі. Ми також з ним зустрічалися потім неодноразово у Китаї.

Нам випала честь зустрічати новопризначеного посла КНР Чжан Чженя. Ми знали рейс і час, погода була похмура. Ми стояли на летовищі Борисполя для зустрічі делегації безпосередньо біля трапу літака. Нам задавалося, що так буде зробити добре. Ми – це представники асоціації китаєзнавців. Разом зі мною був голова асоціації Владіслав Сєднев і ще пара людей з протокольного відділу МЗС України.

Ми вже напередодні візиту думали, як одразу встановити з ними добрі відносини, враховуючи китайські традиції і конфуціанський етикет. Потрібно було розвивати і ділові, і робочі відносини. Ми зустріли делегацію і після короткого протоколу посадили китайців до наших машин і попрямували до готелю «Русь». Так, перше китайське посольство в Києві певний час розміщувалося в номерах готелю «Русь». І потім ми запропонували гостям просту легку вечерю. Вони погодилися. Але ми замовили вечерю у готелі «Дніпро». Я пригадую, що ми замовили щось з українських страв, що на той час можна було замовити у 1992 році. Важливо, що перший посол КНР в Україні Чжан Чжень чудово володів російською, адже він закінчив Шанхайський інститут російської мови. Потім вже він мав тривалий досвід роботи в посольстві КНР у СРСР і до нас прибув з посади радника посольства Китаю в Москві.

А сюди він прибув у травні 1992 року у ранзі Надзвичайного та Повноважного посла. На той час він вже мав за 60 років, він такий був невеличкий на зріст. І я скажу, що для кожного іноземного посла ми китаїсти знаходили такі у доброму розумінні псевдоніми, тому поміж нами Чжан Чжень прозивався буддою, бо нагадував тих класичних будд. Але до нього ми зверталися Лао Чжан, і це було прийнятно між нами як друзями.

Коли я в останній раз спілкувався з Чжан Чженєм, якому вже було за 90 років, він дуже чітко пам’ятав те, хто і як його зустрів у Києві. Ось так зав’язалися наші стосунки. Ми продовжували спілкування і ми допомагали йому у різних питаннях організації посольства КНР, у тому числі й коли йшлося про пошук співробітників серед українських громадян, які б володіли китайською мовою.

І як кожен посол він, вручивши копії вірчих грамот заступнику міністра закордонних справ, чекав нагоди вручити грамоти голові держави. Лише після цієї церемонії він офіційно набуває статус і відкриває вже посольство, інформує свій уряд про те, що він офіційно вручив вірчі грамоти. І для будь-якого посла будь-якої країни вручення вірчих грамот – це не лише протокольний захід міждержавного рівня, але й важлива подія в особистому житті. На той час у нас були можливості, щоб він пішов, так би мовити, поза чергою і швидко вручив грамоти Президенту України Леоніду Макаровичу Кравчуку.

Там був ще такий епізод: під час вручення вірчих грамот Леонід Макарович щось довго відповідав китайському послу українською мовою. І от коли ми вчергове зустрілися вже наступного дня, Чжан Чжень запитав, чи можу я йому допомогти. Я питаю: «А у чому справа?» Він мені: «Я просто нічого не зрозумів, про що говорив Президент України українською мовою, бо перекладач, якого найняла президентська адміністрація, просто щось лепетав про дружбу». А китайцям було важливо зрозуміти суть та зміст відповіді Президента України. І от я тоді звернувся до голови протоколу Президента Георгія Чернявського з проханням надати текст промови Кравчука. І хоча такої практики не було, але ми таки отримали цей текст і передали його Чжан Чженю.

І це був другий епізод, коли ми допомогли китайському послу. І все це накладало відбиток на наші подальші відносини, які тривають і досі. Але тоді у 1992 році це все ще не було врегульовано і в нас не було тоді служб, які б контролювали такі ситуації. Отак встановлювалися нашівідносини 30 років тому, але китайці це все розуміли, тому за допомогою вони зверталися саме до нас – до Асоціації китаєзнавців. І ми допомагали.

У 1995 році Чжан Чжень закінчив свою каденцію в Україні, а я вже працював радником у Посольстві України в КНР, відповідаючи за політичні відносини. Чжан Чжень практично щодня бував у нас у посольстві і не забував про Україну. Він був членом Асоціації українсько-китайської дружби і Товариства колишніх випускників українських ВНЗ та багатьох інших організацій. І ми тоді почали дружити родинами. Ми були вдома один в одного, він приїздив до мене додому приватно.

Це і є те, що китайці називають «гуаньсі» – 关系. Це слово ми перекладаємо як «відносини», але для китайців це набагато більше. Я б радше сказав, що це зв’язки, якесь внутрішнє взаємопроникнення. Чому я про це кажу? Бо зараз ми цього не спостерігаємо в наших відносинах, але причини тут інші. І я б тут сказав словами Вільяма Шекспіра: «Перервався зв’язок часів». Але не ми у цьому винні. На жаль, так вийшло.

Хоча ми вже давно не державні службовці, проте наші контакти з китайськими друзями дуже міцні, вони постійно нам дзвонять, вітають. Запрошували мене постійно на якісь заходи свої. З китайцями дуже складно побудувати особисті відносини, але якщо це вдалося, то це як на Кавказі, де існує поняття «кунак»: якщо ти друг, то це вже назавжди, на все життя. Що стосується китайців, то з ними треба «багато пудів солі» разом з’їсти, щоб заслужити на їхню довіру, щоб вони розкрилися до тебе. І я можу відверто сказати, що в мене є друзі серед китайців, не дипломатів, але бізнесменів, і вони постійно в час пандемії телефонували, цікавилися моїм здоров’ям і здоров’ям моєї родини. І це все дуже щиро. Коли вони розуміють, що з вашого боку все це щиро, тоді це дивовижні стосунки. Ти для них стаєш ніби своїм. Я маю на увазі, що ми ніколи не станемо для них «своїми», як інші китайці, але все одно це якісь дуже теплі та близькі стосунки. Як це осягнути? Це дуже складно. Оце й є «гуаньсі». Їх іншою стороною є те, що коли до тебе пошепки звертається китаєць і говорить, що ось той таки… умовно Іванов, Петров, Сидоров… погана людина, то це означає, що в того китайця вже був негативний досвід відносин з такою людиною. А в нас є така риса: як ми чогось не виконали чи просто не взяли до уваги, то ми говоримо, що це дрібниця. Але для китайця усе зовсім по-іншому, адже він цього ніколи не забуде і вже свою думку про вас сформував.

Як Ви потрапили до складу першого посольства України у КНР?
Які завдання довелося вирішувати українській дипломатичній місії у Пекіні?

Коли тривав підбір вже нашого першого посольства до Китаю, то з семи діючих дипломатів, починаючи від самого посла, яким став Анатолій Дмитрович Плюшко, і закінчуючи 3-м секретарем, всі володіли китайською мовою. Це було дуже важливо для роботи і просто для життя в такій країні, як Китай. Таким був склад посольства у травні 1993 року. Не всі вони були професійними дипломатами. Проте вже покійний Міністр закордонних справ Анатолій Максимович Зленко, коли виникла необхідність формувати посольства, особливо в екзотичних країнах з незвичними для України мовами, включаючи й китайську, тоді звернувся до різних установ та відомств з проханням по допомогу. І це було оформлено як відрядження потрібних людей та спеціалістів, щоб у посольстві (в даному випадку у Китаї) сформувати колектив. Кандидат мав не лише відповідати вимогам щодо володіння іноземною мовою, але й мати певний життєвий досвід.

У відкритті Посольства КНР в Україні взяв участь Віце-прем’єр Державної Ради, Міністр закордонних справ КНР Цянь Цічень (ліворуч). Праворуч – Міністр закордонних справ України Анатолій Зленко. Київ. 1993 рік. Фото Анатолія Піддубного. Із фондів Укрінформу

На той момент це переважно були люди, які закінчували ще радянські вищі навчальні заклади, де було викладання китайської мови. На той час це була добра школа, усі ці люди були дорослі – віком від 35 до 40 років. Я особисто свій 40-йдень народження вже святкував у Пекіні, вже в ранзі тимчасового повіреного у справах України у КНР.

Себто ми були ще досить молоді, але вже дорослі і люди з досвідом, які вже знали, що це за країна, адже ще до призначення ми майже всі були у відрядженнях у Китаї ще за часів існування СРСР. Вперше я був у Китаї 1988 року. Себто ми або знали, що таке Китай, або думали, що ми знаємо, що таке Китай. Але для молодих людей це було нормально. Тепер я скажу, що ми мало розуміємо, що таке Китай. Але незважаючи на це, перший склад нашої місії був дуже міцним. Ми мали покладатися на себе. У нас не було перекладачів чи помічників, якихось побутових умов. На початку нас було лише троє – посол, я як радник і ще був з нами 2-й секретар Володимир Олександрович Мясніков, який перед тим був викладачем китайської мови у Київському загальновійськовому училищі ім. М. Фрунзе.

Церемонія вручення вірчих грамот 23 березня 1993 року. На фото – Голова КНР Ян Шанкунь, Надзвичаний і Повноважний Посол України в КНР А. Д. Плюшко, радник Посольства України в КНР О. М. Купрін, 2-й секретар Посольства України в КНР В. О. Мясніков. Фото з особистого архіву О. М. Купріна

І ось з чим ми зіткнулися у Пекіні. Ми приїхали на порожнє місце. Нам треба було починати вирішувати багато організаційних питань, пов’язаних у першу чергу з тим, де відкрити посольство. Проблемою було навіть відкрити банківський рахунок, щоб з нього оплачувати оренду тимчасового приміщення, купити меблі до того часу, як ми одержимо певну будівлю на основі взаємності від китайської сторони.

Нам треба було сформувати бюджет, знайти гроші на оренду приміщення, потім треба було налагодити аналітичну роботу, а звітувати у Київ треба було щотижня. А як це робити, коли навіть дипломатичної пошти ще не було. Були якість факси і телетайпи. Саме так ми відправляли інформацію. Тобто цікаві були часи, отак встановлювалися дипломатичні відносини.

У відкритті Посольства КНР в Україні взяв участь Віце-прем’єр Державної Ради, Міністр закордонних справ КНР Цянь Цічень (третій ліворуч). Біля мікрофону: Надзвичайний і Повноважний посол КНР в Україні Чжан Чжень. Київ. 1993 рік. Фото Анатолія Піддубного. Із фондів Укрінформу

Варто зазначити, що приміщення, де у Києві розмістилося посольство КНР в Україні на вулиці Грушевського, – це було колишнє приміщення Радянського товариства дружби, і його дуже собі хотіли американці під посольство. І було таке суперництво, але ми переконали нашу сторону, що будівля має дістатися китайській стороні. Китайці про це знали, і вони нам дуже і дуже були вдячні за таке рішення, тому що на той час мати посольство фактично в урядовому кварталі поряд з Верховною Радою, Будинком Уряду, було престижно. Це те саме, щоб нам би надали будівлю десь біля площі Тяньаньмень. Тобто китайці тоді були просто в захваті від того, що це історична будівля у політичному центрі України.

Будівля Посольства КНР в Україні. Київ. 1993 рік. Фото Анатолія Піддубного. Із фондів Укрінформу

І коли ми приїхали до Пекіну, то ми стали всі ці питання з’ясовувати. І дійшло навіть до того, що ми метри квадратні вимірювали, бо що не кажи, а вже тут китайці вміють торгуватися, навіть китайці, які у дипломатичному відомстві працюють. Але вони теж почали: а давайте так чи так, тут даємо, а тут не даємо. Коротше кажучи, треба щось вирішувати було. Спочатку ми винайняли у дипломатичному компаунді тимчасовий офіс, щоб встигнути до травня. Ми приїхали у березні 1993 року, а вже на початок травня 1993 року був запланований офіційний візит Голови Верховної Ради України Івана Степановича Плюща. Він їхав з величезною делегацією, і це був перший офіційний візит. Нам був потрібний якийсь офіс, майданчик, де ми б могли працювати.

Державний візит Президента України Леоніда Кучми в Китай. Зліва направо: заступник прем’єра Державної Ради КНР У Банго; Прем’єр Державної Ради КНР Лі Пен із дружиною Чжу Лінь та Президент України Леонід Кучма з дружиною Людмилою під час державного візиту в Китай. Грудень. 1995 рік. Фото Анатолія Бовта. Із фондів Укрінформу.

І нам дуже пощастило з приміщенням посольства. Справа у тому, що у 1992 році африканська держава Нігер встановила дипломатичні відносини з Тайванем, а отже, розірвала дипвідносини з КНР, а з цим позбулася права на орендоване нею приміщення у кварталі дипломатичних представництв у районі Чаоян у Пекіні. Це приміщення зайняло посольство України. Цікаво, що за три роки Нігер передумав і розірвав відносини з Тайванем на користь КНР, тому йому довелося знову шукати собі приміщення під дипломатичне представництво.

Нам для нашого посла також було вкрай важливо швидко вручити вірчі грамоти, щоб це відбулося ще до візиту Плюща. Це було дуже важливо. І якщо посол прибув 6 березня, то вже 23 березня відбулося вручення вірчих грамот тодішньому Голові КНР Ян Шанкуню. І потім китайці дали мені зрозуміти, що ось ви допомогли там нашому послу, а ми зробили послугу вам. Себто це відбулося дуже швидко як для Китаю. У нас китайський посол може зателефонувати до нашого уряду, навіть віце-прем’єру, а там такого немає. Там посол може звернутися лише до відповідного начальника департаменту МЗС. Тобто там іноземців тримають у жорстких межах. А що стосується вищих керівників – «небожителів», то про це й мови немає, щоб до них отримати доступ.

Ян Шанкунь був першим з китайських лідерів, якого я побачив на власні очі на церемонії вручення вірчих грамот. Уся церемонія тривала близько 30 хвилин, ми зробили протокольні фото з цієї події. Але я розкажу дивну історію, яка передувала цій події. Перед тим, як їхати на церемонію, ми домовилися про машину, яка нас мала відвезти – там офіційна машина, супровід мотоциклістів і навіть український прапорець мав бути на цій машині. Все це ми погодили з китайцями. І от ми вже всі готові, сидимо і чекаємо на машину. Посол вчив свій текст китайською мовою, а я вже нервував, бо до церемонії залишалося пів години, а китайців з машиною ще не було. І ось вони під’їхали, ми сіли. Але тоді Пекін був геть іншим, ніж тепер. На вулицях рікши, юрби людей, які перекривають дорогу. І я вже думаю, чи ми встигнемо, а китайці мене заспокоюють: «Встигнемо! Встигнемо!».

І отут я побачив, як працює поліція. Ми доїхали за 5 хвилин, і цікаво, що ми їхали невідомими мені дорогами, «хутунам» – провулками. Я бачу, як ми їдемо, а всі китайці кудись тікають з нашої дороги, звільняючи нам шлях. І я цим був настільки вражений: оце в них порядки. І потім я довго спостерігав подібні сцени, бо наш дипломатичний компаунд був поряд з трасою, що йшла до аеропорту. І я там багато разів бачив, як прибувають іноземні делегації, яка там була організація, як чітко працювала поліція. Постійно чи з аеропорту, чи в аеропорт їхали машини з прапорцями іноземних країн.

Голова КНР Цзян Цземінь і Президент України Леонід Кучма під час бесіди на борту теплохода «Дніпро». Київ. 1994 рік. Фото Володимира Самохоцького. Із фондів Укрінформу

Якщо говорити про візит, який я вважав би доленосним для відносин наших країн, то це був грудневий 1995 року візит Президента України Леоніда Кучми. Він не позначився суттєвими домовленостями чи підписаними документами, натомість багато важливих питань було відпрацьовано напередодні. Це важливий візит, він тривав цілих 5 днів. Цікаво, що після офіційної частини всій нашій делегації китайці дозволили відвідати країну. Ми відвідали могили імператора Цінь Шихуана у Сіані і полетіли на острів Хайнань.

Що в Китаї стало близьким та рідним для Вас, за чим Ви сумуєте?

Коли я був ще студентом, то протягом 5 років ми вивчали серйозно про Китай все, починаючи від країнознавства, мови, правових питань тощо. Себто ми всі «китайці» та «конфуціанці» за визначенням, бо нам подобається це все, ця країна. Така в нас карма. Хоча багатьом Китай не подобається. І, наприклад, до нас у посольство прибували люди, які перед тим працювали у Сполучених Штатах, і такі люди там у Китаї відверто страждали. Вони казали: «А як тут взагалі
можливо жити? А чи можна це взагалі їсти?» Вони приїздили з тими стереотипами, що китайці їдять змій та тарганів.

А ми серцем прикипіли до цієї країни. Мій син закінчив там школу. Мій онук, який ніколи не був у Китаї, питає вже: «Дідусю, а коли ми поїдемо до Китаю?». Ми поважаємо китайські традиції. Ми тішимо себе надією, що ми розуміємо ментальність китайців. Нам подобається їх кухня. Нам легше, бо ми принаймні намагалися в цьому всьому розібратися. Ми постійно думали над питанням, а що ж таке Китай. Проте я також хочу зазначити, що ми усвідомлюємо, що тут не має бути жодних сентиментів. Нам на китайському напрямку не треба втрачати пильність, як, до речі, і цілому світу. Китай ще покаже себе!

Чому китайці так активно почали говорити про свій історичний досвід аж після Опійних воєн? Почитайте, про що тепер говорить Голова КНР Сі Цзіньпін. Він говорить про «велике відродження
нації» тощо. Вони прагнуть повернутися на перше місце не лише за ознаками добробуту чи стандартів життя, але повернути собі історичний статус «серединної імперії» – 中国 – «чжунго». Від цього нікуди не подітися.

Я б ще раз дуже хотів відвідати пам’ятні місця у Китаї. Я знову хотів би підкорити Велику китайську стіну, хоча там я був мабуть разів 20 чи 30, тому що до програми візиту кожної нашої делегації обов’язково входили відвідини Стіни. Храм Неба, Ґуґун, різні храми – це найвизначніші пам’ятки. Зазначу, що мене дуже здивувало, коли я довідався, що деякі сучасні українські дипломати, перебуваючи у Пекіні, не бували в цих місцях. На мою думку, це просто непристойно. Я б тоді запитав таку людину: «А навіщо ти взагалі туди поїхав? Що ти там робиш?».

Під час нашого перебування кожної суботи чи неділі ми всіма нашими родинами, з друзями сідали в машини і їхали відкривати для себе нові місця, подекуди навіть без особливого плану. Ми просто їхали туди, де ми ще не були. І я скажу, що за 5 років, що я там був, ми навіть навколо Пекіну не все встигли подивитися. Це просто не можливо.

Що потрібно зробити для покращення наших відносин з Китаєм?

Моє найперше питання до керівництва країни таке: «Чому вже понад рік в нас немає посла в Китаї? Невже цим ми демонструємо своє відношення до цієї країни і до нашого стратегічного партнерства?!». Китайці мене часто запитують: «Ви, що нас так не поважаєте?». Вони не можуть цього зрозуміти. А ми тут самі не можемо визначитися. Всі ж чули, які розмови про Китай йдуть в Офісі Президента, який в нас тепер визначає зовнішню політику… Але я не буду про це довго говорити.

Отже, якщо в нас немає посла, це і є свідченням нашого ставлення до стратегічного партнера. Ми не маємо якоїсь виразної позиції щодо того, що ми хочемо від цих відносин. Не можна говорити, що ми маємо політичних союзників у Європі, а в Азії економічних партнерів. Такого не можна допускати, якщо ми ведемо розмову про країну, яка для нас є найбільшим торговим партнером у світі.

А дипломатам я б порадив, – щоб вони любили країну, у якій їм доведеться працювати, ставитися до неї треба з повагою. Коли я перебував у Китаї, часто на знак поваги заходив до нашого посольства, щоб поговорити з нашими послами І. Літвиним, М. Рєзніком, С. Камишевим. Вони за чашкою чаю чи кави говорили мені, що мало хто з дипломатів виявляє зацікавлення Китаєм, процесами, які відбуваються у країні, як змінюється зовнішня політика Китаю. Це через незнання мови. А якщо мови нема, це вже робить тебе «німим», ти не зможеш спілкуватися з китайцями, заводити знайомства, добувати корисну та цінну інформацію, адже робота дипломата не обмежується читанням газет та повідомлень в Інтернеті.

Треба розбудовувати контакти. Тільки у такий спосіб ти, можливо, будеш розуміти більше з того, що відбувається у різних колах китайського суспільства. Я навіть скажу, що китайці гідно оцінять ваші потуги говорити китайською, бо це відкриє для вас цілий світ їх особистих думок і поглядів.

І я наприкінці інтерв’ю ще раз би хотів згадати про особистість першого посла КНР в Україні Чжан Чженя. Цього року йому виповнилося 92 роки. Але коли ми з ним зустрічалися, він завжди перебував у ясному розумі і при добрій пам’яті. Так от, мало хто знає, що він один з небагатьох іноземних дипломатів, який був нагороджений українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. І в статуті цього ордену мовиться, що нагороджується ним особа за видатні особисті досягнення в економічній, науково-технічній, соціально-культурній, військовій, державній, громадській та інших сферах діяльності. Більше ніхто з китайських дипломатів, послів не був нагороджений. Нагородження це, до речі, ініціювало наше МЗС, і ми вручали цей орден у 2011 році, коли він вже був на пенсії. І йому було дуже приємно, що його пам’ятають та шанують. Він був гідно відзначений як людина, яка стояла у витоків наших відносин. І про таких людей варто згадати у рік 30-річчя встановлення наших відносин.

Як Ви оцінюєте позицію КНР в умовах війни РФ проти України?
Чому, на Вашу думку, Пекін зайняв саме таку позицію?

Китай ніколи не міняв свою позицію, і це була завжди його власна – прокитайська – позиція. Якщо не вдаватися у високі політологічні матерії, то як я вже сказав вище, Китай завжди себе вважав Серединною державою – «Чжунго». Тому для них існують лише власні інтереси. Ніяких більше не існує. Китай переслідує власну мету, власну вигоду і використовує міжнародну ситуацію на свою користь. Відомою є фраза з Конфуція: «Сидіти на березі і чекати, як повз пропливе труп ворога». У даному випадку не йдеться про вороже ставлення до України, але ніколи Китай не буде враховувати інтереси України, незважаючи на те, що ми маємо угоду про стратегічне партнерство. Це ми наполягали на такому партнерстві, активно його просували. А для китайців це була річ незрозуміла. Для них стратегічна ситуація – це ситуація, що вигідна їм. У кожному партнерстві Китай розраховує мати вигоду.

Ми завжди вміємо робити хороший PR, але до справ діло не доходить. Китайці завжди запитували: «Ось ми з вами підписали документ, а коли ж будемо реалізовувати?» Про яке стратегічне партнерство йдеться, коли ми й до війни не виконували угоди з китайцями. Візьмемо, наприклад, відомий «зерновий контракт», невикористаний китайський кредит у кілька мільярдів на розвиток енергетики, ситуацію з «Мотор Січ» чи участь китайців у становленні «зеленої» енергетики України.

Слід сказати, що коли росія розв’язала війну, то насправді китайці були дуже незадоволені, бо так партнери не вчиняють. Але китайці завжди використовують ситуацію, що складається. І зараз у період війни найбільше вони використовують саме росію, до речі. І зараз вони беруть від Росії все задешево, вони дивляться, що далі буде з росією, яка живе під санкціями, яка зіткнулася з протистоянням не з Україною, а фактично з цілим світом через агресію проти України.

Отже, Китай уважно спостерігає і вивчає уроки цієї війни. Наприклад, це стосується і ситуації з Тайванем, який Китай давно хотів би приєднати, але принципово відмовляється це робити військовим шляхом і наполягає на мирному об’єднанні. У Китаї склався багатомільйонний середній
клас, прагнення якого – це покращення свого добробуту і подальша інтеграція у світову економіку, тому вся ця ситуація може вплинути на Китай і китайців. Це все дуже небезпечно для внутрішньої стабільності в країні, для китайської влади, яка перебуватиме у періоді великих кадрових змін керівництва країни за результатами XX з’їзду КПК. Ось про що йдеться з точки зору китайців. Це їх внутрішня стабільність і зовнішня безпека. Це справді стратегічні питання для них.

Саме тому Україна не видна з Китаю, якщо ми говоримо про геополітику. Нині стоять важливі питання, які стосуються майбутнього країни.

Які висновки Україна має зробити для себе з того, що відбулося у наших відносинах під час війни? З яких позицій розвивати стосунки з Китаєм у майбутньому – в час війни і надалі?

Не треба винаходити якісь нові й революційні кроки чи революційні методи. У міжнародних відносинах так не роблять. Ось нещодавно було створене міжфракційне депутатське об’єднання у Верховній Раді по дружбі і співробітництву з Тайванем. У заяві народних депутатів ідеться про необхідність «розвивати відносини з Тайванем для захисту миру у межах міжнародного права, Статуту ООН, міжнародних зобов’язань України та політики одного Китаю». Ця заява абсолютно недолуга з точки зору міжнародного права, на яке посилаються автори.

Очевидно в Україні є ті, хто образився тепер на китайців, адже чекав від них якоїсь іншої позиції. Але це не означає, що всі 30 років відносин слід забути. Уже напрацьована величезна договірна база. Якщо почати переглядати відносини з самого початку, з чистого аркушу, то не ясно, яка буде позиція китайців. А якщо вони на кшталт українських законодавців створять у себе «групи дружби з Донбасом» в рамках «політики однієї України»?

Я можу так сказати, до прикладу, що з Тайванем так чи інакше питання буде вирішене. І воно буде вирішене. Це станеться через 5, через 10, а може і через 100 років. Але для Китаю, для їх розуміння часу це буде вже «завтра». Я не знаю, чи доживу я до цього моменту. Проте ми зараз не повинні чинити так, як вчинила Литва, посварившись з Китаєм через Тайвань. Чому ми маємо перетворюватися в очах Китаю на якихось політичних маргіналів?

Ось тому в нас тепер є таке невігластво. Це не дипломатичний «пінг-понг» чи якась віртуальна гра. Це міжнародні відносини зі своїми тонкими та чутливими інструментами. Наша країна молода, а Китай має тисячолітні традиції державного будівництва. А в нас такої традиції не було. Зараз такі традиції ще не сформовані. Але мені цілком зрозуміло, що після війни ситуація в українсько-китайських відносинахвже не буде такою, якою вона була до війни. Проблема не лише в тому, що Китай не бачить Україну на геополітичній мапі світу, але і в тому, що він вміє довго і спокійно вичікувати. А от ми, навпаки, вичікувати не вміємо. Нам треба все і зараз, треба щось зробити негайно, не думаючи про те, що такі кроки можуть зашкодити нам самим у майбутньому.

А ми як робимо – ми одразу: «Ану скажи, чий Крим?» Це так не працює у відносинах з Китаєм і у міжнародних відносинах загалом. Китайці так не будуть робити, бо вони скажуть сьогодні одне, а завтра стане по-іншому. Вони кажуть про свою підтримку принципу територіальній цілісності, цього вже достатньо. Вони хитріші і розумніші. І вони як велика держава не будуть висловлювати злість чи незадоволення. Проте може дипломатичну ноту якусь через наші дії і заяви прислати можуть. З цього і складається дипломатія.

От я б ще навів такий приклад. Китайці вже багато років незадоволені пікетами секти «Фалуньгун» біля посольства КНР. Секта ця заборонена у Китаї, натомість вони просили багато разів визначити свою позицію до цієї секти. Не розганяйте, не забороняйте, але просто дайте зрозуміти свою позицію як країни, яка є стратегічним партнером. Це те саме, щоб десь під посольством України, наприклад, в США стояли б представники «русского міра», і щось там кричали.

Нам треба виробляти власну позицію, нормальну. На державному рівні. Це має бути концепція. У минулому ми вже втратили багато можливостей у співпраці з Китаєм як на двосторонньому рівні, так і в багатосотенній ініціативі «Поясу і Шляху», де в нас були дуже добрі стартові перспективи і Китай був готовий нам надавати преференції у торгівлі. Все, що Китай не реалізував з нами, він реалізував з Білоруссю та країнами Балтії до певного часу, приміром ту саму логістику товарів. Ось у чому справа.

Нам треба спілкуватися з китайцями і робити певні напрацювання вже зараз, щоб, наприклад, залучити китайські гроші до відновлення країни після війни. Це єдина країна, де є живі гроші, і китайці готові виділяти кредити. Так, вони йдуть під проценти, так, вони дають разом з кредитами своїх китайських підрядників. Але в нас хіба є вибір? Нам ніхто будувати не буде. А наші говорять: «Дайте нам гроші, а ми самі побудуємо». То ще питання, чи побудуємо ми самі. Це несерйозна розмова. Так у світі не працюють. Це закономірна і раціональна позиція того, хто має силу, хто дає гроші.

Над відносинами треба працювати, а для добрих відносин з Китаєм треба працювати постійно. Щоб розбудовувати з Китаєм відносини у майбутньому, я би ставив питання так: «Чому ми самі довели відносини з цією країною до такого стану, як зараз, коли Китай нас «не бачить»?» І ось коли ми на це питання знайдемо відповідь, коли зрозуміємо, що нам треба бути самодостатніми, тоді наші відносини зміняться.

Інтерв’ю провів
Олексій Коваль