Надзвичайний і Повноважний посол України у КНР (2013–2019)

Олег Олексійович, дякую за згоду на інтерв’ю.
Чим Ви пояснили б таку позицію Китаю під час російського вторгнення в Україну?

У трикутнику Китай-Україна-росія китайсько-українські інтереси ніколи не привалювали над китайсько-російськими. У кращому випадку Китай намагався їх реалізовувати паралельно. Тобто, перефразовуючи відоме російське прислів’я, російська сорочка завжди була ближче до китайського тіла. Це наочно підтверджується і зараз, коли китайське керівництво, явно чи не явно, підтримує росію в її агресії проти України. До речі, спроби прив’язати до причин війни в Україні Сполучені Штати – це не що інше, як данина відомій антиамериканській риториці для внутрішнього споживання у Китаї.

Водночас Пекін уважно спостерігає за подіями в Україні. Він не буде, на мою думку, попри «поплескування по плечу», підштовхувати Москву до подальшої ескалації, а тим більше безпосереднього допомагати їй у військовому плані.

Стримуючим фактором вбачається у цьому сенсі й демонстративне прагнення Китаю зіграти стабілізуючу роль на теренах Центральної Азії, де з острахом спостерігають за зухвалістю росії.

Можете дати коротку характеристику українсько-китайських відносин?
Що, на Вашу думку, вдалося досягнути за ці 30 років, які головні досягнення?

Перш за все треба сказати, що ці відносини складались досить доброзичливо. Вони іноді бувають і складними, але не захмареними якимись політичними чи етнічними скандалами. Це, так би мовити, проблеми росту, процес накопичення досвіду економічних стосунків сучасного рівня, взаємовигідних по суті. Стосунки, які, до речі, треба постійно гармонізувати.

30 років тому Китай щиро сприйняв незалежність нашої держави. Цьому дещо передувало те, що в Піднебесній ніхто не асоціював Україну з сумнозвісними взаємовідносинами з СРСР та його попередниками. Хіба тільки те, що свого часу місто Харбін було побудоване українцями, але це, погодьтесь, скоріше позитивний «вузлик» спільної історії.

Такими «вузликами» стали і участь українців у боротьбі за свободу Китаю у Другій світовій війні, а також продовження цих спільних зусиль при формуванні бази індустріальної могутності Китаю у 50–60 роках минулого століття. Взаємна технологічна допитливість стала ілюстрацією взаємовідносин і у новітні часи.

Наведу два приклади, що характеризують саме цю сторону наших відносин. Перше – це використання українських технологій, зокрема Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона, у галопуючому розвитку китайських швидкісних залізниць. Це стало неабияким поштовхом для досягнень Китаю у цьому напрямку. Друге. Китайці своїми інвестиціями та технологіями заклали фундамент зеленої енергетики в Україні.

Динаміка українсько-китайських відносин в економічній, науковій, освітній та військовій сферах привела до того, що в 2011 році ми стали стратегічними партнерами. Запорукою цього партнерства були і є безумовна підтримка Китаєм територіальної цілісності та суверенітету України, а також тверда позиція України щодо «єдиного Китаю».

Свого часу як Послу України мені довелося починати з дуже серйозних речей. У 2013 році було підписано Договір про дружбу та співробітництво України та КНР, так би мовити, «Великий договір». Була сформована програма стратегічного партнерства України й КНР, спрямована на поглиблення співробітництва і взаємодоповнення економік наших країн.

У ці роки чітко запрацювала міжурядова комісія зі співробітництва, періодичні засідання якої проходили то в Україні, то в Китаї. Розглядалися відповідні галузеві напрямки і на підкомісіях. Це, безумовно, сприяло тому, що ми врешті-решт і отримали: вийшли на багатомільярдний рівень товарообігу між країнами.

Український фактор став відігравати відчутну роль у розв’язанні продовольчих проблем Китаю. За сприяння посольства України ринок Китаю відкрився фактично для всього спектру вітчизняної сільськогосподарської продукції.

З’явилося більше довіри та порозуміння в міжрегіональних стосунках. Цьому сприяла китайська ініціатива оновленого Шовкового шляху, яку Україна підтримала однією з перших серед європейських країн. Бо на цьому маршруті лежать конкретні міста, провінції та області, які безпосередньо зацікавлені у співпраці, інвестиціях, обміні досвідом. Досвідом, до речі, і славнозвісної децентралізації, що надзвичайно ефективна у Китаї і ніяк по-справжньому не запрацює в Україні.

Надзвичайному і Повноважному Послу України в КНР Олегу Дьоміну вручають роботу «Дружба навіки» від Китайської академії культури і каліграфії «Гоюнь» Міністерства культури КНР, присвячену 23-й річниці незалежності України, Пекін, Китай, 17 вересня 2014 року. Фото Ольги Танасійчук. Укрінформ

До речі, як би неприємно це не звучало для прихильників жорсткої владної вертикалі, саме в повоєнний період, під час майбутньої відбудови та подальшого розвитку української економіки, принцип децентралізації, тобто змагальність, конкуренція регіонів у залученні інвестицій і технологій матиме визначальне значення.

Які ми маємо зробити висновки з позиції Китаю і з геополітичної поточної ситуації?

Простір і час – це два матеріальні виміри всього, що відбувається навколо нас. Для того, щоб працювати з Китаєм, треба детально вивчити його історію, розуміти менталітет людей, треба зрозуміти традиції та етапи розвитку цієї держави. Особливо потрібно врахувати усе те, що відбувалося у Піднебесній за останні чотири десятиліття. Коли завдяки тим доленосним рішенням, які приймалися під проводом Ден Сяопіна, Китай став сьогоднішнім, сучасним Китаєм.

Треба ще і ще раз визначитися щодо інтересів, які поєднують нас сьогодні і які будуть поєднувати завтра. Які виклики стоять перед нами нині, а які чекатимуть попереду.

Заступник голови комітету зовнішніх зв’язків Всекитайських зборів народних представників КНР Чжао Байге та Надзвичайний і Повноважний Посол України в КНР Олег Дьомін (праворуч) під час святкового прийому в посольстві України в КНР з нагоди Дня Незалежності, Пекін, Китай, 24 серпня 2015 року. Фото Ольги Танасійчук. Укрінформ

Не помічати Китай на світовому тлі не вийде, як не вийде, до речі, і не помічати Україну, яка усе більше переміщується у центр міжнародного життя. Це повинно стати аксіомою як для Києва, так і для Пекіну, а значить, і для дипломатій наших держав. Потрібно якомога швидше підняти рівень дипломатичного представництва України в КНР – вже понад року немає в Пекіні українського посла.

Щодо стратегічного партнерства. Як на мене, воно зобов’язує партнерів бути більш щирими у стосунках, особливо у такий визначальний для одного з них час.

Посол України в Китаї Олег Дьомін під час виступу перед учасниками флешмобу «Прапор для України» на території Посольства України в КНР. Близько 300 людей з 10 країн взяли участь в акції. Пекін, КНР, 20 вересня 2014 року. Фото Ольги Танасійчук. Укрінформ

По суті, ми мали б на тлі заяв про підтримку територіальної цілісності та суверенітету України прочути про більш чітку і принципову позицію Пекіну щодо російської агресії. Свого часу КНР підтримала Будапештські безпекові гарантії Україні як державі, що добровільно відмовилась від ядерної зброї. Тому цілком логічною і послідовною мала бути протидія Пекіну ядерному шантажу з боку Москви.

Зі свого боку, такої ж щирості має притримуватися й українська сторона. Зокрема, не допускати дій, які б могли поставити під сумнів стратегічну позицію України щодо «єдиного Китаю».

І ще одне. Коли російський цинічний напад на Україну жахнув і сколихнув увесь світ, то впевнений, що від вибухів у наших містах здригнулися і шибки у пекінських вікнах. Пам’ятаєте, як саме Китай зробив спробу вибудувати свої відносини із сусідами за рахунок глобального проєкту «Один пояс, один шлях», що мав проходити від Китаю до Європи через територію як Росії, так і України? Тому гадаю, що китайські творці ідеї ОПОШ та провідники її у життя не в захваті від руйнації цього, здавалось, перспективного задуму через віроломні дії нашого спільного північного сусіда.

Так от вагомим фактором відновлення довіри до понівеченої рашистами ініціативи стала б активна і предметна участь Піднебесної у повоєнному відновленні наших міст і сіл. Та й китайському бізнесу буде де заробити, до речі, в уже знайомих напрямках: енергетиці, аграрному секторі, будівництві доріг тощо.

Звичайно, існують сумніви, що така китайська активність усім сподобається. Особливо коли враховувати, що проєктами відбудови будуть опікуватися міжнародні фонди. Але, на мою думку, тут є цікава, хоч і парадоксальна, можливість знайти в українській тематиці поле для поліпшення контактів та перспективної співпраці між країнами Заходу та Китаєм.

Зустріч Президента України Петра Порошенка з Головою Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпіном у рамках Всесвітнього економічного форуму в Давосі, Швейцарія, 17 січня 2017 року. Фото Миколи Лазаренка

У прагматичних китайців вогник безпосередньої зацікавленості в Україні має не затухати, а навпаки, розгорятися і висвічувати шляхи справжньої підтримки з боку китайського уряду нашої справедливої боротьби за незалежність та волю. А китайські інвестиції мають стати додатковими гарантіями нашої безпеки.

І, нарешті, не можу не згадати про «Китайську мрію». Свого часу, започатковуючи цей патріотичний рух, Китай закликав і інші країни мати свою, власну національну мрію, щоб у майбутньому рухатись усім світом до «спільноти однієї долі». Що ж, наша українська мрія – жити у незалежній та заможній державі, у суспільстві вільних, ініціативних громадян – повністю відповідає заклику наших китайських друзів.

Саме зараз у Китаї відбуваються важливі події (маю на увазі XX з’їзд КПК) і виробляються рішення, які визначатимуть шляхи розвитку цієї країни, її внутрішню та зовнішню політику на подальший період. Я дуже сподіваюся, що у цих рішеннях і документах знайдуть своє відображення добрі традиції співробітництва і взаємної підтримки між таким стратегічними партнерами, якими є Китай і Україна.

Інтерв’ю провів Олексій Коваль