Дмитро ЄФРЕМОВ, кандидат економічних наук,
член правління ГО “Українська асоціація китаєзнавців”

Подяка

Цей аналітичний коментар базується на ідеях і міркуваннях, висловлених під час круглого столу: Кайзером Ґо (модератор, Sinica Podcast), Іваном Усом (Національний інститут стратегічних досліджень, Україна), Сюй Ціньдо (CGTN, Pangoal Institution, Китай), Джимом Маллінаксом (Держдепартамент США, дипломатичний радник) та Гжегожем Стецем (MERICS, ЄС).

Короткий зміст

• Критично важливі мінерали стали ключовим елементом дипломатії XXI століття. США, ЄС і Китай переслідують різні стратегії, що відображають їхні геополітичні пріоритети та економічні моделі. Мінералоресурсний потенціал України поступово перетворюється на стратегічну розмінну монету на тлі нових глобальних альянсів і зусиль з повоєнного відновлення.
• Мінеральна угода між США та Україною, укладена у 2025 році й публічно подана як партнерство, насправді має транзакційну природу. Вона надає переважний доступ та юридичні гарантії для американських інвесторів, однак не містить зобов’язань щодо відбудови України чи підтримки її стратегічної автономії. Тим часом, нормативно-орієнтований багатосторонній підхід ЄС опиняється під тиском односторонньої дипломатії США. Китай, у свою чергу, домінує на ринку переробки мінералів і тепер стратегічно використовує експортні обмеження, при цьому демонструючи прагматичний образ ненав’язливого економічного партнера.
• Мінеральна дипломатія перетворюється не на інструмент глобальної співпраці, а на систему конкуруючих блоків із виключними домовленостями, геополітичним торгом і регуляторною асиметрією. Без узгодженої системи інклюзивного управління ці тенденції загрожують фрагментацією світових ланцюгів постачання й маргіналізацією економік на кшталт України навіть у процесі її ж відбудови.

1. Критично важливі мінерали як фокус національних стратегій безпеки

Проблема

Останніми роками критично важливі мінерали стали визначальним питанням у глобальній дипломатії та національних стратегіях безпеки. Їх незамінність для передових технологій — від оборонних систем до інфраструктури відновлюваної енергії — зробила їх об’єктом геополітичного маневрування. Для України цей пріоритет набу́в драматичного характеру наприкінці 2024 року, коли Київ прагнув позиціонувати себе як стратегічного партнера США, спираючись на свої нерозроблені запаси рідкоземельних елементів та інших важливих сировинних ресурсів. Те, що починалося як зважена реакція на очікувані зміни в зовнішній політиці США за нової адміністрації Трампа, швидко перетворилося на двосторонню мінеральну угоду, яку у Вашингтоні подали як взаємовигідне «партнерство».

Однак динаміка цієї угоди, а також її наслідки для трансатлантичної координації залишаються глибоко дискусійними — не лише в Києві й Вашингтоні, але й у Брюсселі. Поки Європа прагне зменшити залежність від Китаю в постачанні критичних мінералів, угода між США та Україною викликає занепокоєння щодо послаблення міжнародної координації та сумніви в тому, чи Україна отримає справедливі вигоди в контексті повоєнної відбудови.

З точки зору Києва (та Брюсселя), це партнерство мало не лише залучити західний капітал, а й закріпити подальшу військову та політичну підтримку США на тлі страху перед їхнім потенційним самоусуненням. Однак через надання привілеїв для компаній з американським капіталом і відсутність інституційних гарантій для українських чи європейських учасників, угода ризикує стати прецедентом екстрактивної обумовленості (кондиціональності), а не інструментом справедливої відбудови. Вона також демонструє розрив у пріоритетах між США та ЄС, адже ініціативи Євросоюзу зі зміцнення стратегічної автономії у сфері мінералів опиняються на узбіччі через односторонню наполегливість Вашингтона.

Аналіз

Походження та еволюція мінеральної угоди між США й Україною розкривають її «транзакційне» ядро. Ще в жовтні 2024 року, передбачаючи можливе повернення Дональда Трампа до Білого дому, українські посадовці почали переорієнтовувати свою зовнішню політику. В умовах невизначеності щодо військової допомоги та обмежених оборонних потужностей Європи Київ вирішив зацікавити Вашингтон тим, що Іван Ус назвав «Планом перемоги», який включав пропозиції, спеціально адаптовані до інтересів Трампа — зокрема, доступ до українських критичних мінералів. Сенатор-республіканець Ліндсі Грем, активний прихильник цього курсу, підтримав ідею спільної розвідки родовищ як спосіб виправдати подальше залучення США.

Попри публічне позиціонування як стратегічного партнерства, початкові умови угоди — як-от ув’язування боргових зобов’язань, право вето щодо євроінтеграції України та широкі інвестиційні привілеї для американських компаній — підкреслювали асиметричний характер домовленостей. Хоча Київ сподівався трансформувати співпрацю в ресурсній сфері у спільну «історію перемоги», перші редакції угоди надавали США статус головного бенефіціара з мінімальними зобов’язаннями. Лише завдяки юридичному супротиву та консультаціям з міжнародними правниками Україна змогла скоригувати умови до більш збалансованого формату.

З європейської точки зору, як пояснив Гжегож Стец, угода сприймається неоднозначно. З одного боку, вона підтримує залученість США в Україні й, опосередковано, в європейській безпеці — що є критично важливим на тлі переосмислення ролі НАТО. З іншого боку, вона загрожує маргіналізувати ініціативи ЄС, зокрема Акт про критичні сировинні матеріали, що має на меті забезпечити диверсифіковані та стійкі ланцюги постачання. У Брюсселі американський підхід сприймається водночас як стабілізуючий фактор і як потенційне економічне обмеження. Крім того, виключення європейських учасників з ранніх етапів переговорів викликало занепокоєння, що США можуть потіснити індустріальні інтереси ЄС у процесі відбудови України, створивши прецедент примусової ресурсної дипломатії.

У Китаї цю угоду сприймають як частину ширшої тенденції американської економічної стратегії, спрямованої на обмеження доступу КНР до стратегічних ресурсів. Такий підхід передбачає наявність так званих “отруйних пунктів” у двосторонніх торговельних угодах, які прямо чи опосередковано забороняють партнерам співпрацювати з китайськими компаніями у чутливих секторах — таких, як критично важливі мінерали.

2. Геополітика критичних мінералів: різні стратегії США, ЄС і Китаю

Проблема

На тлі геополітичних зрушень та зростаючої конкуренції за стратегічні ресурси критично важливі мінерали перетворилися на ключовий інструмент національної сили й економічної стійкості. Для таких країн, як Україна, які мають значні — хоча здебільшого ще не освоєні — поклади мінералів, програма повоєнного відновлення тісно переплітається з глобальною політикою ланцюгів постачання. США, ЄС і Китай розглядають критичні мінерали не просто як сировину, а як важелі впливу, що пов’язані з їхніми стратегіями безпеки, економічною політикою та ціннісними орієнтирами.

Хоча Україна прагне залучити іноземний капітал і гарантії безпеки, умови та структура таких мінеральних партнерств можуть обмежити її суверенітет, довгострокову автономію в політиці та перспективи стратегічного вирівнювання. Найбільший виклик — це знайти баланс між власними потребами розвитку й очікуваннями зовнішніх партнерів, кожен з яких діє відповідно до своєї візії глобального порядку.

Аналіз

Хоча жодних формальних зобов’язань не було закріплено, США неформально пов’язали доступ до українських мінералів з продовженням військової та економічної підтримки, що викликає питання про транзакційну природу допомоги. Двостороння угода з Україною надає компаніям, пов’язаним із США, преференційні інвестиційні права та передбачає захист від майбутніх змін у внутрішній політиці. Це породжує занепокоєння щодо обмеження демократичного суверенітету та простору для регуляторних рішень. Як пояснив Джим Маллінакс, підхід США відображає логіку стратегічної сек’юритизації: пріоритет — це захист інвестора, забезпечення привілейованого доступу до ресурсів та обмеження участі «ворожих» гравців, зокрема Китаю.

Європейський Союз, навпаки, підходить до критичних мінералів із позицій «відкритої стратегічної автономії». Він робить акцент на екологічних стандартах, багатосторонній координації та правових механізмах, таких як Акт про критичні сировинні матеріали і ініціатива Global Gateway. Проте, як зазначає Гжегож Стец, ЄС стикається з обмеженнями: йому бракує здатності мобілізувати інвестиції так швидко та масштабно, як це робить Вашингтон, і важко змагатися з односторонньою дипломатією США. У Брюсселі також побоюються, що домінування США у процесі відновлення України може витіснити європейську участь і порушити стратегічну узгодженість дій.

Китай, тим часом, дотримується подвійної стратегії. З одного боку, він зберігає лідерство у глобальній переробці мінералів, використовуючи це як важіль у відповідь на західні торговельні обмеження та стримування в галузі технологій. З іншого — як зазначив Сюй Ціньдо — Пекін демонструє готовність долучитися до відбудови України, позиціонуючи себе як єдиного гравця, здатного забезпечити масштабну відбудову інфраструктури та промислового потенціалу. Однак його союз із Росією та сприйняття як порушника санкцій робить участь Китаю політично чутливою.

Отже, підходи різних країн до мінеральної дипломатії відображають їхні геополітичні пріоритети: сек’юритизація та виключення з боку США, нормативний багатосторонній підхід ЄС та прагматичний державний капіталізм Китаю. Україна ж опиняється на перетині конкуруючих стратегій, кожна з яких пропонує ресурси, але одночасно накладає кондиціональності, що відображають глобальне суперництво.

3. Мінеральна дипломатія: рушій глобальної співпраці чи стратегічного суперництва?

Проблема

Сучасні технології — від систем відновлюваної енергетики до високотехнологічного озброєння — критично залежать від рідкоземельних елементів та інших стратегічно важливих матеріалів. Тому мінеральна дипломатія опинилася на перетині економічної стійкості, національної безпеки та зовнішньої політики.

У міру зростання значущості мінеральної дипломатії її архітектура все більше відображає конкурентну та логіку виключення. Преференційні інвестиційні права, позаюрисдикційний правовий захист та стратегічні експортні обмеження стають звичними елементами нових угод. Ці умови викликають сумніви: чи такі домовленості справді сприяють взаємному розвитку та диверсифікації постачання — чи ж навпаки, закріплюють асиметричні залежності, обмежують політичну автономію країн і фрагментують систему глобального економічного врядування.

Аналіз

Мінеральна угода між США й Україною є прикладом нової моделі ресурсної дипломатії, побудованої на геополітичних стимулах. Зокрема, стаття 8, згадана Кайзером Ґо, надає американським інвесторам переважне право першої відмови від майбутнбого видобутку і захищає їх від несприятливих змін у законодавстві. Це свідчить про перехід до інвесторо-центричних угод, які можуть обмежити здатність України диверсифікувати партнерів у майбутньому. Як зазначає Іван Ус, хоча українські чиновники стверджують, що ці положення орієнтовані на майбутнє і керовані в юридичному плані, загальний сигнал очевидний: гарантовані поставки ресурсів до США стали умовою збереження американського впливу.

Такі угоди, замість зміцнення багатостороннього врядування, ризикують закріпити поділ світу на двосторонні сфери впливу. Як відзначали учасники панелі, така модель нагадує радше історичну економічну екстериторіальність, ніж сучасні принципи справедливого розвитку. Водночас вона виключає ЄС, який надає перевагу інвестиціям, заснованим на принципах сталості та регуляторної прозорості. У Брюсселі тепер постає виклик — відновити свою роль у процесі відбудови України, який дедалі більше визначається поза рамками європейських ініціатив.

Підхід Китаю додає ще один рівень складності. Хоча Пекін не виступив відкрито проти угоди між США та Україною, він виявляє обережність щодо практик ресурсного виключення. Домінування КНР у сфері переробки мінералів і її вибіркові експортні обмеження, особливо в оборонному секторі, свідчать про стратегічне використання контролю над ланцюгами постачання. Як зауважив Сюй Ціньдо, у Китаї зростає усвідомлення, що надмірне використання експортного тиску може обернутися проти нього самого — підірвати глобальну довіру та спонукати інші країни до зменшення залежності від китайських ресурсів. Обережні сигнали Китаю — акцент на повазі до суверенітету та уникненні конфронтації з Європою або Україною — свідчать про прагнення не бути сприйнятим як агресор.

У підсумку, мінеральна дипломатія еволюціонує не у бік співпраці, а у бік стратегічного блокового суперництва. Критичні ресурси сьогодні використовуються не лише для економічного зростання, а й для зміцнення альянсів, сигналів геополітичної прихильності та обмеження дій опонентів. Без скоординованої міжнародної системи прозорості, рівного доступу та механізмів вирішення спорів, така дипломатія швидше поглиблюватиме конфлікти, ніж сприятиме стабільності.

Рекомендації щодо політики

Сприяти кращій координації

Україна, Європейський Союз і США повинні інституціоналізувати діалог з управління критичними мінералами, щоб уникнути фрагментації або переваги на користь двосторонніх домовленостей. Координована платформа може допомогти узгодити інвестиційні пріоритети, уникнути дублювання зусиль і захистити суверенітет України в процесі повоєнного відновлення.

Запровадити прозорі та умовні рамки

Майбутні мінеральні угоди повинні містити чіткі юридичні гарантії — зокрема, положення про можливість перегляду, прозорі механізми розподілу вигод та умови, що пов’язують доступ до ресурсів із конкретною підтримкою (військовою, фінансовою чи інфраструктурною).

Підтримувати багатосторонні норми в мінеральній дипломатії

Усі сторони повинні працювати над глобальними правилами торгівлі критичними мінералами, узгодженими з принципами Світової організації торгівлі (СОТ). Це передбачає забезпечення справедливого доступу, недопущення примусового експорту та інтеграцію малих економік у глобальні ланцюги доданої вартості.

Цей політичний коментар є результатом першої відкритої дискусії, організованої Центром славістики, євразійських та східноєвропейських студій (CSEEES) Університету Північної Кароліни в Чапел-Ґілл на Українській платформі сучасного Китаю. Захід було проведено у партнерстві з подкастом Sinica, Національним інститутом стратегічних досліджень України, ГО “Українська асоціація китаєзнавців” та Інститутом сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України.