“Маріуполь”, Янь Жун
Маріуполь
Тиждень 1
(24 – 27 лютого 2022)
Чорна цятка.
Кілька чорних цяток. Потім – рій чорних цяток.
Дикі звірі стрибають і повзають по лютневому снігу,
Показують гострі пазурі й ікла. Вони оточують села,
Оточують міста і узбережжя, хочуть заволодіти світанком.
Сплячу весну будить виття диких звірів,
Воно роздирає на шматки її одяг і кров розтоплює землю,
Підземний вогонь палає і лиже її болючу рану.
Море здригається,
Все більше чорних цяток підпливає.
Весна більше не зіщулюється. Дивись, її тіло перетворилось
В камінь і сталь.
Лишається лише тиша. День стискається в годину,
Година розтискається в день,
І разом з цим – тиша, яка роздирає і тиша, яка мовчить.
Тиша, яка натискає на курок і тиша, яка вбиває.
Наче в театрі піднімається завіса.
Полумя охоплює карнизи, бронетехніка чатує на перехрестях.
Наче вибухає база ППО – радари падають.
А порт Маріуполя 23 лютого 2022 року
Все ще відбиває тьмяно-жовтим світлом.
Наче увесь передсвітанок протистоїть свисту однієї кулі.
Над Азовським морем самотня чайка
Протистоїть густим клубам диму.
Тиждень 2
(28 лютого – 6 березня)
Такі раптові чорні цятки.
Вони – дим війни, що здіймається,
Вони – війна,
Вони – вірус, що безперервно розростається,
Вони – поранена весна, вони – заражений Маріуполь.
Буря заліза й вогню кружляє над кожним кварталом, довкола кожної
будівлі, що ще стоїть, не щадячи жодної цеглини.
Та кістки не скоряються, навіть відірвані кінцівки.
Немовля все ще дивиться на матір в укритті, побудованому батьком.
Ноші мчать до палаючої лікарні, люди під реанімацією стримують сльози.
Кров розтікається, і водночас тане сніг.
Немає опалення. Немає води. Немає електрики.
Тут ще є 700 тисяч мирних жителів.
6 березня вони знищили останню вежу зв’язку.
«Кам’яна доба вже настала».
Вірус починає поїдати нутрощі.
Тиждень 3
(7 – 13 березня)
Звірячий екстаз.
Вони заявляють, що оточили все місто,
Наче наприкінці зими оточили всю весну.
Вони заявляють, що перерізали її навпіл.
Вони заявляють, що стиснули її серце.
Вони не знають:
остання крапля крові цього кам’яного серця
все одно увіллється в тіло України.
Усі дороги зникають, лишається лише
острів і море.
Наче в ураженому пологовому будинку
закривавлена рука здіймається вгору.
Той велетенський якір, занурюючись,
хапає й роздирає море, яке здригається.
Тиждень 4
(14 – 20 березня)
Сталеливарний завод. Театр. Аеропорт.
Центр міста. Будівля уряду.
Танки. Бойові машини піхоти. Бронетранспортери.
Мотострілецька дивізія. Чорноморський флот.
1941 рік. Кишеня.
2022 рік.Пастка.
Задимлена сцена театрального відмовляється опустити завісу,
Сховище відсуває маріупольські сутінки.
Тиждень 5
(21 – 27 березня)
Кільце стискається дедалі тісніше.
Харків – стіна. Київ – стіна.
Маріуполь – кістка. І тепер вони, пускаючи слину, гризуть її.
Свинячі борсуки встромлюють довгі рила в землю ранньої весни.
Бахва Чікобава – феєрверк у небі.
Крізь скелю він бачить, як рідні
йдуть підземними тунелями.
Птахи – зелені, сині, зі зламаними крилами, пораненими лапами.
Одна з них дзьоб до дзьоба годує свою доньку-пташку,
і це підземне весняне життя продовжує її волю.
Калина каже: кожні десять хвилин падають снаряди:
з танків, гармат і з моря
(Вперше я зустрів цих хлопців 33 роки тому,
на площі, іншою весною . Молодий поет піднявся туди,
а потім був поранений, його кров розтеклась по бруківці)
Вони розрізають тишу, змушують світанок розірватися.
Весна палає,
А сталь продовжує її волю,
Хоча леза сиплються з неба,
Хоча вони розтинають тіло весни навпіл.
Сніг тане – наче весна повільно помирає.
Наче повітряний коридор нагадує мені
про Коперника і Галілея, про кругле небо й квадратну землю,
про кисневі трубки і великі морські подорожі.
А тепер електронний компас косо встромлений в землю,
наче поезія за тисячі лі стала квіткою під домашнім арештом.
Чи зможуть вистояти ще десять днів? Чи зможуть дожити до наступної книги?
Вони кажуть: складіть зброю – і підете зеленим коридором.
Складіть перо – і завершите письмо.
Відмовтесь від крил – і завершите політ. Вони кажуть, це – гуманізм.
А між нами – відстань між евакуаційним автобусом і ракетою,
між убитою дев’ятирічною дитиною і великокаліберною артилерією.
Пір’їна впала. На четвертому тижні в лікарні загинули триста людей.
Вагітна жінка при смерті, її ненароджена донька
не побачить цих зрівняних із землею руїн.
Сміх північних слов’ян стягується до церкви Богородиці,
наче велике червоне полум’я оточує блакитну сльозу.
Наче страждання і відродження одного китайського поета.
Наче дві дівчинки в Польщі розгортають банери із побажаннями,
Одну звати «Боротьба», іншу – «Свобода».
Море зникає.
На іншій площі
Джордано Бруно також розгортає банер:
Маріуполь, ти не висохнеш.
Тиждень 6
(28 березня – 3 квітня)
Уламки. Більше море. Висохле море.
Так, пір’я – це багатство. Пір’я, що падає – також багатство,
Як і ця синь і зелень, що дедалі зменшуються.
(Того року я так і пішов з весни в Пекіні. Були піщані вітри, але на вулицях майже не було масок. Ми тоді грузли в багнюці,
стояли навпроти сталі зі шкільними рюкзаками.
Ми грузли в багнюці, ми стояли з рюкзаками проти сталі.
Згодом – з віршами проти довгого запаморочення. Проти порожнечі.)
Їжа закінчується. Пташеня роззявляє дзьоб. Але стати каменем – необхідно, стати заходом сонця – необхідно,
відмовитися від наказу про евакуацію – необхідно, вистояти
наступний день – необхідно. Це місто
має тепло свого снігу, має обличчя зруйнованих стін.
Ця матір вже впала, але її сталеве серце ще б’ється.
Катерина “Пташка” Поліщук стискає зуби, оберігаючи березневе тепло.
Два птахи, кружляючи низько, рятують закривавлених дітей,
а диявол вже бере їх на приціл.
Боїв немає. Бронемашини дуже обережні.
Мантас фіксує на плівку море жорстокості.
Гітарист грає на пустирі, ніби навколо нікого немає.
Птах із переламаним крилом тридцять днів живе зі смертю,
гніздиться в сталі, вперто літаючи під землею.
Тиждень 7
(4 – 10 квітня)
Місто безперервно розрізають.
Сутінки нависають. Портові хвилі.
Боєприпаси, поранені і поселення на узбережжі Азовського моря.
Щілини диму, погляди ППО, вуличні бої.
Ствол снайпера і галас зграї демонів.
Міни й військові чоботи, що топчуть заводські цехи.
Міномет «Тюльпан». Дахи. Підвали.
Тут – поле бою, м’ясорубка.
З одного боку – «крематорій», технології знищення і стирання слідів;
з іншого – шестиповерховий бункер, нашароване увіковічнення волі.
Це – острів.
З одного боку – море, з іншого – вогонь,
з одного боку – неминуче падіння, з іншого – сталева рішучість.
Один Мі-8 падає в рибальському селі.
Окремий батальйон також залишився без боєприпасів і провізії.
Навіть на тілі ворога вже не знайти куль.
Демони рояться навколо.
Останній захисник радіостанції підірвав вибухівку
Разом з останнім ефіром: «Слава Україні!»
Тиждень 8
(11 – 17 квітня)
Від Азовмашу до Азовсталі, б’ємось та відступаємо.
Це маленька “кишеня”, але ми свідомо обираємо сюди зайти.
«Ми зробили все можливе й неможливе, щоб відтягнути їх на себе.
Ми не мали вибору. Мусили стримати їхній прорив у тил Батьківщини» .
Бо за Маріуполем – Запоріжжя і Дніпро,
це груди матері. Протримаймось ще п’ять хвилин.
Маріупольський металургійний комбінат упав, кільце облоги зникло.
36-та бригада стала весняною землею, але вона – герой цієї землі.
«Українці знають, що означає бути вірними Батьківщині.
Поруч зі шрамами від куль на стовбурі проростає впертий пагін»
Тиждень 9
(18 – 24 квітня)
Залишилася лише кістка.
Пошкоджений корабель стереже своє велике море.
Азовсталь стереже свій Маріуполь.
Квітневі доменні печі й труби, мов дерева з китицями.
Навколо них останній ультиматум.
Гучномовці. Листівки. Жага до життя. Море майже поруч.
Та ніхто не виходить. Лише вогонь помсти
здіймається вгору, тріщить,
Тверда кістка перетворюється в розпечене ковадло.
Лише спис і щит.
Сніг на вітрі й квіти в снігу.
Колона, що йде напролом, штурмує з-за зруйнованих стін.
Кожна квітка протистоїть заметілі.
Кожне крихітне в’янення – це жорстокий бій.
Перед танковими колонами стоять гранатомети, що затамували подих.
Під ногами звірів 11 квадратних кілометрів підземного кладовища.
На самому краю цієї весни,
у кожній паузі між обстрілами, густими як дощ, з’являється повідомлення: «Маріуполь повністю захоплено».
Залишилася лише кістка.
Тиждень 10
(25 квітня – 1 травня)
Важка артилерія. Тіла. Авіабомби. Тіла.
Авіаудари. Авіаудари. Авіаудари. Обвалена підземна лікарня.
Старлінки. Телеграм. Солдат зв’язується з дружиною.
“Нью-Йорк Таймс”. Обличчя бліді, як у мертвих.
ООН. Темні, запилені бункери.
Почорніла пліснява, що повзе по їжі й ковдрах.
Бетонна підлога, вкрита пораненими. Стогони.
Порожня аптечка. Ампутації. Бинти.
Гангрена. Кровоточиві рани. Гниюча плоть.
Голод. Голод. Голод. Один прийом їжі на день.
Вівсянка для щасливих дітей. Малюнок піци.
Виснажена жінка, що хитається від недоїдання.
Збірка казок. Мрії про сонце й чисте повітря.
Пластикові пакети замість підгузок. Робочий одяг. Струс мозку.
Вихід, де на заході сонця пробивається кілька променів світла.
Обвалена стеля. Руїни і поховання.
Тиша після крику. Погляд світу.
Кінець світу. Усмішка. Поза, якою обхоплююь зброю.
А десь позаду маленька українська дівчинка,
притулившись до обшарпаної стіни, грає на сопілці,
вона зібрала для Батьківщини понад шість тисяч гривень.
Тиждень 11
(2 – 8 травня)
«Я подумала про слово “Дрезден”»
Оснат Лубрані проходить повз тимчасові могили.
З пункту евакуації вивезли мирних жителів.
Позаду лишилися бомбардування, штурми й тіла, прошиті тисячею ран.
Вони знають: те сталеве тіло, що поглинуло
всі види зброї, вже не має ні ліків, ні їжі.
6 травня померла й психологиня Наталія Луговська ,
те стійке серце оберігало сина до останньої миті.
Вони знають: усе це заради того, щоб жити, як українець,
поки велетенський стовп диму з’єднує підземелля і небо.
Тиждень 12
(9 – 15 травня)
Божевілля дійшло до межі: день і ніч без упину.
Стратегічні бомбардувальники. Корабельна артилерія. Реактивні системи залпового вогню.
Реактивні установки розмінування «Метеорит». Танкові гармати.
Запалювальні боєприпаси накрили всю «Азовсталь».
(Запалювальний боєприпас 9M22S був створений на основі 9M22 – осколково-фугасного снаряда, розробленого в СРСР у 1971 році. Він призначений для запуску з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град» і оснащений бойовою частиною 9N510, маса якої 65 кг. Усередині боєприпас містить 180 малих запалювальних елементів, кожен з яких складається з шестигранної призми з магнієвого сплаву, що містить термітну суміш; розміри елемента – 40 × 25 мм.
Усередині міститься суміш оксиду заліза, хлорату калію та інших компонентів. Температура горіння сягає 2000–2500 градусів за Цельсієм, що дозволяє пропалювати сталеві листи завтовшки від кількох до десятків сантиметрів. Площа ураження становить до 6000 м².
Полум’я може горіти до 120 секунд, його важко загасити водою, а при контакті з водою можливі вторинні вибухи.
Він швидко нагріває навколишнє повітря й об’єкти, спричиняючи опіки, висушення та розтріскування шкіри, що призводить до некрозу. Дим і токсичні гази, які утворюються під час горіння, уражають дихальні шляхи та органи травлення, викликаючи задишку, сильний кашель і відчуття стиснення в грудях,
Нудоту, діарею та інші симптоми, а також може призводити до кисневого голодування й задухи. Інтенсивне світлове випромінювання спричиняє тяжкі ушкодження очей: біль, сльозливість, розмитість зору, опіки очного яблука й сліпоту.
Додатково: температура плавлення сталі становить 1515 °C,
температура плавлення заліза становить 1535 °C, міді – 1083 °C,
а температура горіння білого фосфору, забороненого міжнародними конвенціями, становить близько 500 °C.)
Це не квіти, розсипані небесними дівами і не метеоритний дощ,
Це розплавлений метал з пекла, яке вийшло з-під контролю.
У безлічі травневих днів пам’яті ветеран Іван Залужний
перев’язував рани. Його постать, у медалях, поволі відходить у тінь:
від 1943 до 2021, від Дніпра до Донецька.
«Я хотів зустріти День перемоги разом із онуком.
Він був українським лейтенантом
і загинув, захищаючи Батьківщину».
Йому було лише 23.
Тиждень 13
(16 – 21 травня)
Україна стікає кров’ю.
Але кров Маріуполя вже затвердла.
Це вогонь і залізо. Це 82 дні.
Це кістка і магніт. Це незламна весна.
Це тінь попереду. Це гнів і усмішка.
Це металевий фіксатор і обпалений жест перемоги.
Це затихлі світлини.
Це діти землі і діти моря.
Це материнське горе і батькова стійкість.
Це смерть. Це життя.
«Нам потрібні живі герої» .
«Поверніть хлопців додому» .
Маріуполь – це викувана вічна кров.
Це зброя і квіти.
Це чорний стовбур і зелене гілля.
Це передова і тил.
Це прапор і зерно.
Це час, це цокання секундної стрілки і перегортання календаря.
Це міжнародне посередництво. Це сварки і обійми.
Це пробудження справедливості.
Це темрява і холод. Це надія.
Це поразка. І це перемога.
«Усі українці з честю поховають своїх воїнів».
«Уся 36-та бригада зараз тут, разом зі мною».
Вони живими вийшли з території заводу,
Сміливі і дружелюбні обличчя дивляться тобі в очі.
Хто на ношах, а хто на милицях.
Вони живими вийшли з заводу, несучи зі собою підземне світло,
Ці лінії й композиції у стилі стимпанку,
Це переплетіння чорного й білого.
2439 людей.
Автобус за автобусом. Колона за колоною.
Двері автобуса відчиняються і зачиняються.
Шибки в автобусі брудні і заплямовані.
Мовчазні очі дивляться у вікна, пара за парою
Завод. Море. Мрія. Вірш. Маріуполь.
Морський птах дивиться їм у вічі і стискає свої обпалені крила.
16 травня Руслан втратив ногу.
“Я бачив, як щось іскрило над проводами, летіло до мене,
І раптом воно, мов ковбаса, пройшло крізь мою ногу.”
Через кілька годин він прийшов до тями, але одразу злякався,
бо довкола були російські солдати.
Поки він був без свідомості, Київ прийняв складне рішення.
Руслан казав, якби мав вибір, він би не здався.
«Ми будемо битися до кінця».
Україною шириться останнє відео Паламара:
«Ще є бійці, які залишаються на заводі.
Операція триває. Більше деталей розкрити не можу».


