Лю Сяньчжун
завідувач відділом історії Інституту Росії, Східної Європи та Центральної Азії Академії суспільних наук КНР

Україна – країна Східної Європи. Вона не межує з Китаєм і географічно розташована далеко від нього, однак завдяки особливим історичним відносинам між Україною та Росією, адже вона була частиною Росії, а пізніше і Радянського Союзу, завдяки збільшенню китайсько-російських відносин, контакт українського та китайського народів в межах китайсько-російських (радянських) відносин розпочався дуже рано.

РАННІ КОНТАКТИ МІЖ КИТАЄМ ТА УКРАЇНОЮ

Дипломатичні відносини між Китаєм та Росією розпочалися у 1618 році. 5 травня 1618 року Тобольський воєвода відправив до Пекіна посольство козака І. Петлина для вивчення ситуації в Китаї. Іван Петлін – перший неофіційний російський посол, який прибув до столиці китайської династії Мін, відкривши шлях китайсько-російських відносин, шлях до Китаю через сибірські та монгольські пасовища, а також розпочав китайсько-російські зовнішні зв’язки. У лютому 1654 р. (Шуньчжи – одинадцятий рік) російський цар Олексій Михайлович Романов призначив Тобольського офіцера Федора Ісаковича Байкова послом та відправив з його з дипломатичною місією до Китаю: були встановлені офіційні дипломатичні відносини між Китаєм та Московським царством та розпочалися дипломатичні та торговельні контакти між країнами. Відтоді контакт поступово збільшувався. У 1730 та 1731 роках династія Цін відправила делегацію на чолі з помічником міністра Туоши та вченим Десінєм до Москви та Петербурга з метою привітання цариці та для участі у церемонії її коронації. Це була перша китайська дипломатична місія до Європи. У 1700 році задля розширення політичного впливу Петро Великий вирішив поширити вплив Православної Церкви в Китаї. У 1715 році, за згодою імператора Кансі, він відправив першу місію до Китаю. Всього до 1956 року було відправлено 20 місій.

Дипломатичні зв’язки між Китаєм та Росією привернули увагу українського народу до Китаю. Наприклад, особливий внесок у вивчення Китаю зробив український історик і археолог Микола Бантиш-Камінський (М. Бантыш-Каменский, 1737-1814). Він є автором «Збірки справ між російським та китайським дворами», а також «Дипломатичної збірки справ між Російським та Китайським державами з 1619 по 1792 рр.», яку було перекладено та надруковано видавництвом «Комерційна преса» 1982 року. Саме ця праця є важливим історичним матеріалом для вивчення ранніх китайсько-російських відносин. Народжений у Полтавській губернії Іван Якович Коростовець (1862 – 1933) – український та російський дипломат, посол Російської імперії в Пекіні), який був призначений другим секретарем дипломатичної місії в Пекіні 1890 року, є автором праці «Китайці та їх цивілізація» (Санкт-Петербург, 1896 р.). З 1819 по 1832 рік у Пекіні працював український доктор, випускник Києво-Могилянської академії, аспірант Петербурзької Медико-хірургічної академії – Йосип Войцеховський. Під час своєї місії він вдало боровся з епідемією холери та з іншими хворобами.

Будівництво та експлуатація Китайсько-Східної залізниці призвели до збільшення числа українців на північному сході Китаю. Ця залізниця була актом вторгнення Росії до Китаю, а також результатом політики Лі Хунчжана, що й призвело до підписання в 1896 році союзного договору з Російською імперією. Згідно з «Союзним договором між Російською імперією та імперією Цин» (в Китаї – «Таємний договір Китаю і Росії»), «Договором залізничної компанії Східної провінції» та «Великим договором про земельну грамоту» 1898 року фінансування залізниці на північному сході Китаю надходило з Росії, в 1897 році розпочалися роботи, а у 1903 році її було введено до експлуатації.

Будівництво та відкриття Китайсько-Східної залізниці сприяло збільшенню кількості переселенців з Російської імперії до Китаю. Українці переселилися до Китаю з нинішньої території України та інших частин Російської імперії, в тому числі з Клінського району Далекого Сходу, близького до Маньчжурії. У 1903 році у Харбіні було проведено перший перепис населення. Там мешкало 15 579 росіян, 28 338 китайців, 462 японців та 200 осіб інших етнічних груп. Загальна чисельність населення Харбіна становила 44 576 осіб (за винятком Фу Цзядянь). Наприкінці 1905 р. в Харбіні жили 40 000 осіб різних національностей з Російської імперії. Напередодні Першої Світової війни росіяни в Харбіні становили 64,5% від загального населення міста¹. 1917 р. кількість мешкаців у Харбіні перевищила 100 000, серед них тут жили 40 000 росіян². До 1920 року, за різними даними, українські іммігранти склали від 2 000 до 20 000 осіб³. У 1940-х роках в українському емігрантському районі Харбіну проживало 2 000 осіб, в тому числі діти⁴.

На Новій Комерційній вулиці було розташоване приміщення Українського Союзу, там був клуб, бібліотека, концертний зал, у якому відбувалися концерти українських хорів, драматичні вистави, опери українських авторів, та групи вивчення української мови. Доповіді про українську історію часто читали в Союзі. Головою Українського національного імміграційного округу був професор Харбінського технологічного інституту В. А. Кулябко-Корецький, який народився у Полтавській губернії. Активними діячами українського імміграційного округу були П. Я. Лісуненко, Ф. Ф. Даниленко та Г. І. Несеренко. У 1907 році в Харбіні було засноване українське видавництво, засновником якого був В. С. Опадчий, народжений у Чернігівській області. 1907 року він створив перший український клуб і брав активну участь у будівництві Храму Покрова в Харбіні. З 1920 року зібрання храму відбувалися в Українському Союзі, а в 1930 році віруючі переїхали до спеціально побудованого приміщення, яке і досі використовується. Українські емігранти відкрили українську початкову школу, першу українську середню школу та дворічну старшу начальну школу в Харбіні. У ХХ столітті в Китаї видавали періодику українською мовою, зокрема журнал українського національного еміграційного округу «Зауваження» та українську націоналістичну газету «Голос України». У 1920-х роках кількість українців у Харбіні різко зросла у зв’язку з появою політичних емігрантів з території України, Сибіру та Далекого Сходу.

Багато українців переїхало до Китаю, в свою чергу багато китайців також переїхало до України у зв’язку з роботою в Росії. Ще в період панування Золотої Орди на території України з’явилися китайці. Проте велика кількість китайців почала переїжджати в Україну наприкінці ХІХ століття. На початку ХХ ст. в Україні було декілька тисяч китайців, переважно робітників, ремісників та бізнесменів. За часів Першої світової війни, з 1915 року, до лав російської армії були мобілізовано багато китайців, їх чисельність сягла апогею у 1916 році. Точної статистики про загальну кількість російських робітників, набраних в Китаї під час війни, немає. Згідно з російськими джерелами, у жовтні 1915 р. російський власник заводу потребував не менше 150 000 китайських робітників.

1916 року Китайсько-Східна залізниця доставила близько 50 0000 китайців до Європи та Росії. Відповідно до неповної статистики «Федерації китайців у Росії» в період 1915 – 1917 рр. до Росії виїхало близько 80 тис. китайців. Радянські вчені наголосили, що під час війни в Європі та Росії проживало не менше 150 тис. китайців, а загальна кількість китайських робітників становила 200-300 тис. осіб. Якщо ми додамо китайських робітників, які переїхали до Росії до початку Першої Світової війни, загальна кількість китайських робітників в останньому періоді війни оцінюється як мінімум 500 тис. осіб. Лише на Східному фронті проти Німеччини воювали 150 тис. китайців⁵. Під час Жовтневої революції та Громадянської війни в Росії велика кількість китайців у Києві та Харкові взяла активну участь у встановленні радянського режиму⁶. У Червоній Армії воювали не лише китайці, а й близько 300 тис. «інтернаціоналістів». З точки зору чисельності, китайці (близько 60 тис.) поступалися лише угорцям (80 тис.). Більшість з них служили на території України. У Луганську та Харкові було два китайських батальйони. Сан Фуян відігравав важливу роль у створенні батальйону української Червоної армії, Шен Цинге – китайських загонів Червоної армії в Москві, Петрограді, Луганську, Харкові, Пермі, Казані та в інших містах. Під час Громадянської війни у спеціальному таборі в Київській губернії був і китайський загін. У 1925 році в Києві виходила китайська газета «Хуа Гун Бао».

КУЛЬТУРНІ СТОСУНКИ МІЖ КИТАЄМ ТА УКРАЇНОЮ В РАМКАХ КИТАЙСЬКО-РАДЯНСЬКИХ ВІДНОСИН ПІСЛЯ ЗАСНУВАННЯ КИТАЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Після заснування Китайської Народної Республіки в 1949 році, 2 жовтня між Китаєм і СРСР були встановлені дипломатичні відносини. 4 лютого 1950 року Китай та Радянський Союз офіційно підписали «Китайсько-радянський договір про дружбу, союз та взаємну допомогу» – розпочався так званий «медовий місяць» китайсько-радянських відносин. Китай використовував «однобічну» політику щодо Радянського Союзу і всебічно вивчав радянський досвід. СРСР надавав допомогу Китаю у побудові соціалізму.

У перші дні створення Китайської Народної Республіки з метою виховання талантів, яких країна терміново потребувала, велика кількість іноземних студентів була направлена до Радянського Союзу, де і була сформована «течія студентів Радянського Союзу». Вища освіта в УРСР булла високо розвинена, тут працювала велика кількість технікумів та університетів, де навчалося багато китайських студентів. В університетах Києва, Харкова, Одеси та Дніпропетровська було підготовлено велику кількість китайських експертів у різних сферах промисловості, сільського господарства, охорони здоров’я, науки та освіти. Наприклад, 1951 року з 375 аспірантів і студентів, яких відправили на навчання, 13 працювали у Києві. У 1954 році на навчання в Донецький технологічний університет було відправлено 25 осіб⁷. Міністр машинобудування Хе Гуан’юань навчався в Київському технологічному інституті з 1951 по 1956 рр⁸. Міністр науки і техніки Чжу Лілан навчався в Одеському університеті з 1956 по 1961 рр., міністр Міністерства геології та мінеральних ресурсів Чжу Сюнь навчався у Дніпропетровському гірничому університеті у 1952-1957 рр., Лю Цзяньфен, заступник міністра Міністерства електроніки, навчався в Київському технологічному інституті з 1956 по 1961 рік. На той час велика кількість стажерів була відправлена на підприємства України. Наприклад, на Запорізькому алюмінієвому заводі працювала 21 особа, 25 – на Дзержинському металургійному комбінаті, 15 – на Дніпровському електродному заводі, 19 – на заводі з виробництва азоту в Україні, 37 – на Донбаській гірській ділянці СРСР, 19 – на заводі з фарбування Любезино, 2 – на шахтах Донбасу. Троє членів Китайської Академії наук, четверо членів Китайської інженерної Академії також навчалися в Україні⁹.

За часів радянсько-китайського «медового місяця» публікувались видатні літературні твори обох країн. 1954-1960 в Радянському Союзі було надруковано переклад російською мовою класичного роману «Трицарство», «Сон у червоному теремі», «Річкові заплави», «Подорож на Захід», «Неофіційну історію конфуціанських вчених», «Подорожі Лаоцан», «Квітку в гріховному морі» тощо. Твори таких китайських письменників як Лу Сінь, Го Можо, Мао Дунь, Ба Цзінь, Лао Ше, Цао Ю, Ай Цин, Чжао Шулі друкували в російському перекладі. В той час як Китай різнопланово досліджував та пізнавав Радянський Союз, Радянська Україна також відігравала важливу роль у пізнанні і розумінні один одного. Асоціація китайсько-радянської дружби видала працю «Українські жінки (статистичні дані)» (Sino-Soviet Friendship Photo Agency, 1957 р.); у 1956 році до сторіччя від дня народження українського поета Івана Франка Ге Баоцюанем було видано «Збірку поезій українського письменника Івана Франка»; Чжоу Чимін (Письменник Чжоу) переклав «Українські народні казки» (видавництво Тяньцзінь, 1957 р.); Ян Хуей підготував видання «Колосок. Українська народна казка» (Видавництво Тяньцзінь, 1956р.); було перекладено і опубліковано працю Дуброва «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (видавництво «Нові знання», 1956 р.); Ван Джинлінг переклав «Українські народні казки» (видавництво «Народна література», 1959 р.); Лі Хе – «Візити України» (видавництво «Епоха», 1955 р.); Шанхайська асоціація китайсько-радянської дружби видала праці «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (видавництво «Народне мистецтво Східного Китаю», 1954 р.); та «Процвітання України у братській радянській сім’ї народів» (видавництво «Епоха», 1955 р.) у перекладі Цзі Ція та інших. Праці, пов’язані з Україною, що були опубліковані в цей період, ставили за мету сприяти китайсько-радянській дружбі та китайсько-українській дружбі.

«Медовий місяць» Китаю і СРСР закінчився 1958 року. До середини 1960-х років китайсько-радянські відносини практично розвалилися, а китайсько-радянські відносини поступово перейшли від співпраці до конфронтації та конфліктів. Радянські переклади та видання були частиною праць, які в той час критикували в Китаї. Китай також переклав і опублікував деякі праці, які зазнали критики в Радянському Союзі, тому що розкривали проблеми Радянського Союзу. Серед них – дві книги українських авторів. Одна з них – праця 1965 року відомого українського літературознавця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм або русифікація?» (Комерційна преса, 1972 р.). Ця книга розкривала правду про російський великодержавний шовінізм, який пропагувала радянська влада, та про жорстокий національний гніт, асиміляцію, дискримінацію та експлуатацію України. Іншою книгою була «Україно наша Радянська» (книгарня «Життя, читання, нові знання», 1972 р.), першого секретаря ЦК КПУ – Петра Шелеста, піддана критиці Центральним комітетом Компартії Радянського Союзу, Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК через обвинувачення у «націоналістичних настроях». У той час Міжнародний департамент інформаційного агентства «Сіньхуа» також склав «Огляд національної проблеми України» (Міжнародний департамент інформаційного агентства «Сіньхуа», 1972 р.). У 1983 році було опубліковано книгу українського дисидента Івана Майстренка «Національна політика КПРС в її історичному розвитку» («Народне видавництво», 1983 р.).

Після Третьої пленарної сесії Одинадцятого Центрального комітету Комуністичної партії Китаю було розпочато політику реформ і відкриття, у зв’язку з чим Китай і Радянський Союз відновили контакти, розпочався процес нормалізації відносин між двома країнами. Проте, оскільки Україна була республікою СРСР, відносини між Китаєм та Україною залежали від відносин між Китаєм та Радянським Союзом. У той час Китай не міг проводити спеціальних досліджень щодо України, в основному знання про Україну надходило в контексті російської чи польської історії. Зокрема, «Скорочена історія Росії» під редакцією Сунь Ченгму, Лю Зуси та Лі Цзянь у двох частинах («Народне видавництво», 1986 р.) і Лю Цзиу «Скорочена історія Польщі» («Народне видавництво», 1988 р.) мають відомості з української проблематики У 1979 р. після відвідування Китаю трьома емігрантами-українцями Богданом Болчуком, Борисом Левицьким та Петром Подзичем розпочалися контакти китайських вчених із західноукраїнськими дослідниками. В 1983 році було опубліковано «Збірку віршів» Т. Г. Шевченка (Шанхайське видавництво перекладу, 1983 р.) і «Поезія Т. Г. Шевченка» (видавництво «Ілін», 1990 р.) у перекладі Ге Баоцюаня. У 1990 році інститутом лексикографії харбінського університету Хейлунцзян був опублікований «Українсько-китайський словник» («Комерційне видавництво», 1990 р.).

СОЦІАЛЬНІ ТА КУЛЬТУРНІ ОБМІНИ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА КИТАЄМ ПІСЛЯ РОЗПАДУ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність. 27 грудня 1991 р. Китай визнав незалежність України. 4 січня 1992 р. Китай встановив дипломатичні відносини з Україною. У березні 1993 року Україна відкрила посольство у Пекіні, а в серпні 2001 року – генеральне консульство в Шанхаї. У 1992 році в Києві було відкрито Посольство Китайської Народної Республіки в Україні. У 2006 році в Одесі було відкрито Генеральне консульство КНР.

Після офіційного встановлення дипломатичних відносин між Китаєм та Україною культурні зв’язки поглибшали. Перше та друге спільне засідання Комітету з питань співробітництва між Україною та Китаєм відбулися у 2002 та 2009 роках. Результатом цих двох зустрічей було підписання плану культурного співробітництва на 2002-2006 та 2009-2012 роки.

ОБМІН ТА СПІВПРАЦЯ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ ТА ОСВІТИ

За 25 років встановлення дипломатичних відносин між Китаєм та Україною культурні обміни між країнами зросли. Відбувався обмін студентами. За даними Міністра освіти України Дмитра Табачника за 20 червня 2011 р., в Китаї навчалося близько 1000 іноземних студентів з України. Близько 6000 китайських студентів навчались в Україні. Згідно з доповіддю ЮНЕСКО, українські університети стали особливо популярними серед китайських студентів. Міністерство освіти і науки України повідомило, що близько 10% іноземних студентів в Україні є громадянами Китайської Народної Республіки.

Одеса є одним із культурних центрів України, там навчаються понад 500 китайських студентів та понад 1200 українців навчались в Інституті Конфуція. В Україні також здобували вищу освіту європейські студенти, проте їх кількість становила лише 5% від загальної. Китайсько-українська культурна програма 2016 року була надзвичайно різноманітною. Найважливішим було відкриття виставки Тараса Шевченка у Пекінському художньому музеї в Дасіні 23 вересня. Музей став платформою для постійних та періодичних виставок, він представляє сучасних китайських та українських художників, скульпторів та фотографів. За останні два роки в Україні було проведено понад 100 китайсько-українських культурних заходів, а також організовано понад 3800 різних комерційних виставок та обмінів. Останні роки Україна переживає культурну та мовну «лихоманку Китаєм», і унікальна українська культура також викликає велике зацікавлення китайського народу. Впродовж 25 років відбувалися контакти та співпраця між різними регіонами двох країн. Наприклад, Одеса та провінція Фуцзянь, Одеса, Циндао та Нінбо встановили дружні відносини, що є важливою платформою для співпраці на регіональному рівні. Восени 2016 року українська делегація на чолі з міністром культури України Євгеном Нищуком відвідала Китайську Народну Республіку. Під час переговорів між Нищуком та міністра культури КНР Ло Шуганом було обговорено багато питань, включаючи створення українського культурного центру в Китаї, просування народних промислів та здійснення культурних заходів обома країнами. 2016 року Китай також приділяв велику увагу матеріально-технічній допомозі Україні в галузі освіти. Було придбано 23 500 нових комп’ютерів для українських середніх шкіл та облаштовано три лінгвістичні приміщення для Київської гімназії східних мов, в якій близько 600 дітей вивчають китайську мову. Крім того, Міжнародна організація торгівлі «Шовковий шлях» виділила Україні 200 тисяч доларів на освітні програми для учнів загальноосвітньої школи з особливими потребами.

СПІВРОБІТНИЦТВО В ГАЛУЗІ ТУРИЗМУ

Сьогодні Китай замінив Європу як найбільший туристичний ринок у світі. Кількість китайських туристів у Центральній та Східній Європі у 2016 році зросла в 1,3 рази порівняно з минулим роком, у Польщі, Чехії, Угорщині, Сербії та Словаччині вона виросла найшвидше.Країни уздовж «Одного поясу, одного шляху» стають все привабливішими для поїздок китайських туристів за кордон. За планом 13-ї п’ятирічки кількість китайських туристів у цих країнах має сягнути 150 мільйонів, а вартість витрат – 200 мільярдів доларів. В свою чергу, кількість туристів з країн «Одного поясу, одного шляху» має зрости до 85 мільйонів, приносячи прибуток в 110 мільярдів доларів. Україна намагається привабити китайських туристів. У 2016 році лише 20 600 китайців відвідали Україну (найвища кількість впродовж десятиліття), це вдвічі більше, ніж минулого року.

Після здобуття незалежності Україна, як найбільша країна Європи, привернула увагу китайських вчених, які почали вивчати та перекладати українську історію та реалії з точки зору України. За неповною статистикою, вийшли друком такі роботи з історії України: переклад «Історії України» західного вченого Пола Роберта Магочі (Видавництво Китайської енциклопедії, 2009 р.); «Слов’янська культура» за редакцією Лю Зуси (Народне видавництво «Чжецзян», 1993 р.) містить спеціальну главу про українську культуру; Чжао Юнжун «Україна: важкі історичні шляхи» (видавництво педагогічного університету ХуаДунга, 2005 р.); Лі Янь «Не забувай минуле та зосереджуйся на майбутньому: вивчення проблеми голодомору Радянського Союзу з 1932 по 1933 р. Стосунки України та Росії» (видавництво «Література соціальних наук», 2014 р.); Вень Ї «Україна: Янус в диму» (видавництво «Чжунсін», 2016 р.) . Вийшли друком праці про українську політику, економіку та дипломатію: переклад статті Л. Кучми «Україна: політика, економіка та дипломатія» («Східне видавництво», 2001 р.); Сун Дунфан «Українські подорожі» (видавництво Нанкінського університету, 2016 р.); Шен Ліхуа «Дослідження про взаємозв’язок між Росією та Україною після розпаду Радянського Союзу» (видавництво Хейлунцзянського університету, 2017 р.); Жень Фей «Українська історія та сучасна політична економія» (видавництво «Економічна наука», 2017 р.) Гі Чжіхун «Дуже сусідні країни: Україна та Росія» (видавництво Університету національної оборони, 2000 р.); переклад Павлова «Перехідна макроекономіка: українська реформа» (видавництво «Демократія та будівництво», 2001 р.); Чжан Хун «Конфлікт і співпраця: інтерпретація економічних зв’язків між Україною та Росією (1991-2008)» (видавництво «Інтелектуальна власність», 2010 р.); Чжан Хун «Дослідження політичної стабільності в країнах перехідного періоду: теоретичні роздуми про українську кризу» (видавництво «Література соціальних наук», 2016 р.). Крім того, Хуан Вей з Російського інституту східноєвропейських та центральноазіатських досліджень при Китайській Академії соціальних наук опублікував «Новий українсько-китайський словник» (Комерційне видавництво, 2013 р.), який перебільшує за обсягом словник 1990-го року видання.

Деякі університети та науково-дослідні установи заснували українські наукові центри. Чжецзянський педагогічний університет, Уханьський університет, Далянський університет іноземних мов, Шанхайський університет іноземних мов створили Український науково-дослідний центр, а Російський східноєвропейський Центральноазіатський інститут при Китайській Академії соціальних наук має Українське наукове відділення. Чжецзянський педагогічний університет оприлюднив дві серії «Українських досліджень». Після здобуття Україною незалежності Китай справді розпочав вивчення країни. Було досягнуто великих успіхів, але для багатьох людей в Китаї Україна все ще залишається загадковою.

Переклад з китайської Наталії Довгаль

¹ Аблова Н. Е. КВЖД и российская эмиграция в Китае: международные и политические аспекты истории (первая половина 20 века). Москва, 2005. – С. 66; Русич. – 2016. – №3(45). – С. 93.

² Русич. – 2016. – №3(45). – С. 93.

³ Аблова Н. Е. КВЖД и российская эмиграция в Китае: международные и политические аспекты истории (первая половина 20 века). – Москва, 2005. – С. 66.

⁴ Русич. – 2016. – №3(45). – С.93.

⁵ 李永昌：《中国近代赴俄华工述论》，《近代史研究》1987年第2期，第225页

⁶ 李永昌：《苏联十月革命和国内战争时期的旅俄华人组织及其活动》，《社会科学辑刊》1985年第3期，第121页。

⁷ 周尚文、李鹏、郝宇青编著：《新中国初期“留苏潮”实录与思考》，华东师范大学出版社，2012年，第33-34页。

⁸ 同上，第145页。

⁹ 周尚文、李鹏、郝宇青编著：《新中国初期“留苏潮”实录与思考》， 华东师范大学出版社，2012年，第228-238页。