ЮРІЙ СУН ЧЕНЛІ

— лікар-рефлексотерапевт, закінчив Львівський медичний інститут, понад 30 років займається голкотерапією. Захоплюється танцями, бойовими єдиноборствами. Видав чотири літературні збірки поезії та прози. Пісні на його вірші виконує зокрема хорова капела «Карпати». Мешкає у Львові.

Юрій Сун Ченлі представник китайської діаспори у третьому поколінні. Втім, пан Юрій, який цікавиться китайською філософією і займається акупунктурою вважає себе українцем та стверджує, що попри те, що є значна різниця між ментальностями двох народів зв’язки між ними потрібно розвивати

– Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, яким чином ваші предки потрапили в Україну і зокрема до Львова?
– Мій дідусь переселився з Китаю до Російської імперії, ще за царату. Потім осів у Харкові. Там була тоді китайська колонія, два будинки комунального типу займали китайські родини. А потім настали часи сталінських репресій. Дідуся, звичайно, не так просто було звинуватити у пособництві західним імперіалістам чи шпіонажі на користь Німеччини, тож з нього намагались зробили японського шпигуна. Але він попри те, що залишився уже зовсім без зубів (повибивали) і харкав кров’ю, усе заперечував. Усіх, кого заарештували за таким самим звинуваченням і хто не витерпів тортур та попідписував «зізнання» потім просто розстріляли.

Дідуся «витягла» з тюрми бабуся. Вона працювала колись у єврейського рабина і вивчила трохи мову. Тож єврейською (не знаю вже чи то був ідиш чи іврит) поросила слідчого-єврея, який «вів» дідуся забрати чоловіка додому, щоб вмер в рідних стінах. А потім знайшла знахарку, яка дідуся поставила на ноги. Коли після війни почалась друга хвиля репресій, дідуся попередили, що на нього чекає арешт і він з родиною переїхав до Львова. Купив собі патент і жив з того, що торгував на Краківському базарі такими ширмочками із квітами у китайському стилі.

– Чи дідусь був єдиним китайцем на ті часи Львові?
– Ні. У ті роки у Львові мешкало шестеро китайців. Не знаю, що привело їх до нашого міста, але всі вони тримались разом. П’ятеро навіть поховані поруч на Личаківському цвинтарі, так, як вони і просили. Мовляв, якщо вже спочивати не у землі предків, то хоча б разом. Після їхньої смерті зв’язки між родинами втратились і ми зараз уже майже не спілкуємось. Можливо, зустрінемось колись на заходах, які проводить «Ланьхва» і відновимо стосунки.

– Ви професійно займаєтесь акупунктурою, ціка­витесь китайською філософією. Чи збереглись у ваш­ій родині, якісь китайські традиції?
– Так, я й справді з дитинства цікавився китайською культурою. Чи вплинуло на це виховання та походження? Мабуть так. Хоча, до прикладу, мій брат зовсім не цікавиться такими речами. Дідусь навчав мене кунг-фу, зацікавив китайською філософією. Китайською я розмовляю, але погано, а от син знає її досконало. Він працював кілька років у Китаї, знайшов там нашу родину. У китайців, до речі, дуже розвинений культ предків. Середньостатистичний китаєць знає свої корені років на 500 углиб. Я, наприклад, довідався про тисячолітню історію свого роду. У мене в роду був навіть «ван», тобто князь. Були й аристократи і воєначальники. То святкуємо китайський Новий рік, готуємо і традиційні китайські страви. Але попри те, що я дуже цікавлюсь китайською філософією, займаюсь акупунктурою, моя ментальність уже зовсім інша, аніж в Китаї. Я – львів’янин. Мамин рід у мене, до речі, теж дуже давній – козацький. Його історія теж не менш драматична та цікава.

– Чи відвідуєте заходи, які проводить Міжнародна громадська організація «Культурно-дослідницький центр України та Китаю «Ланьхва»» і наскільки, на вашу думку, доцільне створення такої організації саме у Львові?
– Так, звичайно. А щодо створення організації… Розумієте, розвивати зв’язки з Китаєм просто необхідно, адже є чималі шанси, що скоро саме він стане країною номер один у світі. І чому б не почати робити це у Львові? Тим паче, що у нашому місті багато людей цікавляться культурою Китаю, хочуть вивчати мову, а головне здатні відстоювати свої цінності, не нав’язуючи їх і поважати культуру та погляди інших.