Дмитро Єфремов, к.е.н., член правління Української асоціації китаєзнавців

Подяка

Цей політичний коментар ґрунтується на ідеях та поглядах, висловлених під час круглого столу міжнародними експертами:

• Ніколас Рот – старший директор програми з безпеки ядерних матеріалів, Nuclear Threat Initiative,
• Мар’яна Буджерин – старший науковий співробітник, Школа Кеннеді Гарвардського університету, Центр Белфер,
• Пань Яньлян – науковий співробітник, Центр досліджень нерозповсюдження ім. Джеймса Мартіна, Інститут міжнародних досліджень Монтерей,
• Лілі Войтович – науковий співробітник, Центр міжнародної безпеки, Вища школа Герті, Берлін,
• Кайзер Ґо – модератор, подкаст Sinica.

Виконавче резюме

• Російський ядерний шантаж під час війни проти України підвищив ризики як стратегічної, так і цивільної ядерної кризи. Погрози, розміщення озброєнь у Білорусі та використання Запорізької АЕС як інструмента тиску кинули виклик західному стримуванню, послабили норми контролю над озброєннями та використали затримки у підтримці НАТО, щоб обмежити оборонні можливості України.
• Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) стикається з серйозними обмеженнями у сфері ядерної безпеки під час активного конфлікту. Попри моніторинг, воно позбавлене механізмів примусу, а геополітичні суперництва — особливо за участю Росії та Китаю — підривають співпрацю та загрожують відкатом у сфері нерозповсюдження.
• Розбіжності між США й Китаєм у ядерній політиці ще більше дестабілізують світовий порядок. США залишаються в полоні логіки Холодної війни, тоді як Китай дотримується умовного стримування. Український досвід денуклеаризації демонструє провал чинних механізмів безпекових гарантій і нагальну потребу у створенні надійних інституційних інструментів зниження ядерних ризиків.

1. Ядерне шантажування Росії та його стратегічний вплив на війну в Україні

Проблема. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну суттєво підвищило ризики ядерної небезпеки по всій Європі. Ядерні сигнали Москви, включно з прямими погрозами застосування тактичної ядерної зброї, передислокацією ядерних озброєнь до Білорусі та використанням ядерної риторики як політичного інструмента, значно підняли ставки ескалації. Поза рамками військового стримування, захоплення Росією Запорізької атомної електростанції створило безпрецедентний ризик радіаційної катастрофи у зоні війни.

Водночас нерішучість НАТО у наданні окремих систем озброєнь підтверджує ефективність російського ядерного шантажу, хоча самих українців він не зупинив. Паралельно розпад системи контролю над озброєннями, плани США щодо розбудови систем протиракетної оборони та швидке нарощування китайського арсеналу лише підвищують системні ризики. Ключове питання сьогодні: які є найсуттєвіші ризики для ядерної безпеки України?

Аналіз. Росія свідомо перетворила звичайну війну на кризу з ядерним відтінком. Як зазначає Буджерин, хоча ядерне стримування між великими державами залишається структурною характеристикою міжнародної системи, часті ядерні погрози Путіна виходять за рамки традиційної доктрини. Ці сигнали націлені впливати на ухвалення рішень Заходом, зокрема на стримування постачання Україні сучасних озброєнь на кшталт ATACMS чи далекобійних ракетних систем. Хоча така стратегія була лише частково успішною, риторика Москви затягувала рішення й обмежувала доступ України до критично важливих ресурсів. Водночас українці залишаються непохитними, адже для них ця війна — екзистенційна. Та все ж вагання західних держав свідчать: ядерні сигнали Росії мали реальний ефект стримування, що підживлює подальшу агресію Кремля.

Рот застерігає, що сьогодні світ перебуває в одному з найбільш небезпечних ядерних моментів від часів холодної війни. Російські погрози не лише підірвали усталені норми, але й заохотили більш ризиковану військову поведінку, навіть попри стратегічні втрати, яких Росія вже зазнала. Ключовим є те, що цивільні ядерні ризики — зокрема навколо ЗАЕС — нерозривно пов’язані з воєнними факторами стримування, утворюючи ширший спектр радіаційних загроз.

Буджерин також наголошує, що ризик фактичного застосування ядерної зброї не можна повністю відкидати. Хоча класична теорія стримування передбачає раціональні розрахунки витрат і вигід, ескалація може стати реальністю, якщо Росія прагнутиме уникнути поразки чи змусити Україну до капітуляції. Вона припускає, що це може нагадати використання США ядерної зброї в 1945 році як інструменту завершення війни. Войтович скептично ставиться до цієї аналогії через унікальність американської ядерної монополії того часу, проте визнає: історичні прецеденти розгляду ядерної зброї як засобу здобуття переваги існують. Це робить реальним сценарій тактичного ядерного удару по українському місту чи військовому об’єкту, демонструючи, що навіть загроза такої зброї здатна обмежити демократичне ухвалення рішень.

Поглиблює ці ризики й деградація системи контролю над озброєннями. Призупинення Росією участі в договорі New START і вихід із Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань, поряд із планами США розгорнути космічну систему протиракетної оборони «Золотий купол», дестабілізують стратегічний баланс. Рот зазначає, що сьогодні дискусії більше зосереджені на технічній здійсненності нових систем, ніж на стратегічному стримуванні, що підвищує ризик неконтрольованої ядерної гонки та кризи стабільності — особливо в Європі.

Пань підкреслює, що Китай дотримується політики «незастосування першим», яка кардинально відрізняється від російського ядерного шантажу. Від 1964 року Пекін позиціонує свій арсенал як мінімальний засіб стримування, а не воєнний інструмент. Проте нарощування китайського арсеналу — від приблизно 200 боєзарядів двадцять років тому до понад 600 сьогодні (за відкритими джерелами) — свідчить про занепокоєння через розвиток американської ПРО. Пань зауважив, що мінімальне стримування в умовах розширення американських оборонних систем вимагає збільшення запасів. Непрозорість китайської доктрини ускладнює глобальну стабільність, особливо якщо системи управління та контролю виявляться менш зрілими, ніж у США чи Росії. Діалог США і Китаю, на думку Паня, має першочергово охоплювати технічні запобіжники — системи «fail-safe», попереднє повідомлення про випробування та обмін практиками безпеки — щоб уникнути випадкової війни.

Для України це має значення: хоча Пекін навряд чи схвалить перше застосування ядерної зброї Росією, його зростаючий арсенал і підозріла реакція на американську ПРО формують ширший контекст стримування, в якому укорінена українська безпека.

Войтович окремо аналізує передислокацію Росією ядерних систем до Білорусі. Вона зазначає, що в географічному вимірі це не суттєво змінює баланс загрози для Берліна чи Варшави, але політично підсилює риторику «дзеркальних заходів» Кремля і загострює дискусії в НАТО про розподіл ядерного тягаря. Якщо під час холодної війни вважалося, що подібні домовленості можуть спричинити поширення ядерної зброї, то нині контроль Росії над озброєннями на білоруській території залишатиметься абсолютним, усуваючи ризик «несанкціонованого доступу» Мінська. Водночас таке розміщення скорочує час на ухвалення рішень для НАТО і посилює відчуття небезпеки серед європейського населення.

2. Обмеження МАГАТЕ в умовах мілітаризації цивільних ядерних об’єктів в Україні

Проблема. Безпрецедентна окупація цивільних ядерних об’єктів, зокрема Запорізької АЕС, виявила обмеженість мандату та операційних можливостей Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). Під керівництвом генерального директора Рафаеля Ґроссі Агентство відіграло помітну роль в Україні: сформулювало «Сім незамінних стовпів» і «П’ять конкретних принципів» ядерної безпеки, сприяло ухваленню Радою керуючих резолюцій із засудженням дій Росії. Поза дипломатичною діяльністю, МАГАТЕ активувало Центр інцидентів і надзвичайних ситуацій на початку війни, провело низку місій на місцях, доставило обладнання та надало технічну допомогу. Ці кроки демонструють, що Генеральному директору вдалося частково просунути місію Агентства. Втім, довготривалий ефект кроків залишається сумнівним через протистояння великих держав. Це ще раз підтверджує: ефективність міжнародних інституцій у сфері захисту українських ядерних об’єктів треба оцінювати як у контексті війни, так і у ширшій перспективі деградації ядерного врядування.

Аналіз. Захоплення Росією ЗАЕС спочатку мало хаотичний і непланований характер, але згодом переросло у свідому стратегію, як зазначає Буджерин. Станція була перетворена на військовий щит і плацдарм: російські війська використали небажання України атакувати ядерний об’єкт. Це призвело до безпрецедентних ризиків: перестрілок у межах території станції, неодноразових втрат зовнішнього живлення, критично необхідного для безпеки реакторів, а також зберігання військової техніки у чутливих зонах.

МАГАТЕ, під керівництвом Ґроссі, діяло активно, але його мандат є недостатнім для умов війни. Агентство здійснює інспекції, повідомляє про порушення безпеки, привертає глобальну увагу до небезпек, але не має примусових інструментів. Його повноваження ґрунтуються на співпраці держав-членів, яку Росія, володіючи правом вето в Раді Безпеки ООН і будучи впливовим гравцем у ядерних форумах, систематично підриває. Український кейс доводить: існуючі норми, зокрема заборони, закріплені Додатковим протоколом І 1977 року до Женевських конвенцій, є безсилими, коли ядерна держава-агресор свідомо їх ігнорує.

Китай, як підкреслює Пань, занепокоєний крахом безпекових гарантій і фактом, що ядерні держави можуть використовувати арсенали для політичного тиску. Це підриває норми нерозповсюдження, потенційно стимулюючи держави, які сильно залежать від атомної енергетики й водночас відчувають загрози, прагнути більш потужних засобів стримування — чи то через власні програми, чи через нові союзи. Для таких інституцій, як МАГАТЕ, виклик полягає не стільки в амбівалентності Китаю, скільки у ширших геополітичних і фінансових невизначеностях: Пекін підтримує технічну допомогу Агентства Україні, тоді як нещодавні коливання політики США поставили під сумнів стабільність фінансування міжнародних організацій.

На початковому етапі вторгнення Росії та захоплення ядерних об’єктів НАТО й західні країни активізували співпрацю та оборонні витрати, як відзначає Войтович. Але в міру затягування війни ентузіазм знижується, а ядерне стримування залишається вкрай непопулярним у суспільствах на кшталт німецького. Це створює парадокс для міжнародних інституцій: уряди визнають необхідність посилення механізмів ядерної безпеки, проте їхні суспільства не підтримують заходів, які можуть здаватися ескалаційними. Для МАГАТЕ, що залежить від фінансування та політичної волі, це означає обмежені ресурси й слабку підтримку для рішучих дій.

Не менш важливим є людський вимір ядерної безпеки у воєнних умовах, як наголошує Буджерин. Українські інженери на ЗАЕС опинилися перед трагічним вибором: залишити робочі місця й допустити ризик аварії чи залишитися під окупацією, ризикуючи власним життям і безпекою родин. МАГАТЕ може лише констатувати стан безпеки, але воно безсиле перед моральними й психологічними дилемами людей, змушених підтримувати роботу реакторів під примусом. Це показує глибоку прогалину у глобальному режимі ядерного врядування: інституції створені для технічного нагляду й дотримання договорів, але не для управління людськими наслідками збройної окупації. Відтак ядерна безпека в Україні стала не тільки технічним і політичним, але й етичним питанням, яке потребує переосмислення стійкості та планування роботи атомної енергетики у зонах конфліктів.

Ефективність міжнародних інституцій неможливо відділити від ширшого геополітичного середовища. Російська зневага до норм робить механізми примусу безсилими, а право вето блокує рішення ООН. США та європейські держави підтримують МАГАТЕ, але стримуються страхом ескалації й внутрішніми політичними обмеженнями. Китай, хоча формально підтримує принцип незастосування, більше зосереджений на власному суперництві зі США, ніж на безпосередній участі у забезпеченні безпеки українських ядерних об’єктів. Додатковий вимір створює й військова підтримка Росії з боку КНДР, про яку згадував Рот: це пов’язує європейський театр із проблемами нерозповсюдження в Азії.

У такому контексті міжнародні інституції виконують лише обмежену роль: вони документують порушення, підтримують увагу світу до ядерної проблематики та надають платформу для діалогу. Але вони не здатні запобігти мілітаризації ядерних об’єктів, гарантувати безперервну безпеку чи забезпечити дотримання міжнародного права. Їхня роль залишається реактивною та обмеженою, а не превентивною й рішучою. 

3. Розбіжності США та Китаю у сфері стримування й майбутнє стратегічної стабільності

Проблема. Війна в Україні відновила дискусії про ядерне стримування, контроль над озброєннями та безпекові гарантії, водночас продемонструвавши глибокі розбіжності між підходами США та Китаю. Вашингтон і надалі спирається на спадщину холодної війни: розширене стримування через союзи, розподіл ядерного тягаря і поступове згортання системи договорів. Пекін, навпаки, наголошує на концепції мінімального стримування й умовної стриманості, відмовляючись від скорочення арсеналу, доки не досягне паритету зі США та Росією. Досвід України як держави, що відмовилася від ядерної зброї в обмін на слабкі гарантії, загострює питання довіри до зобов’язань ядерних держав. Це протиставлення відображає не лише політичні розбіжності, але й різні стратегічні культури та уявлення про роль ядерної зброї.

Аналіз. За умов непослідовного лідерства, зокрема Дональда Трампа, американські ядерні сигнали набували вигляду «загрози з непередбачуваним результатом», як зазначав Рот. Така непередбачуваність підриває довіру до стримування й ускладнює діалог щодо контролю над озброєннями. Розпад ключових договорів — ДРСМД, призупинення дії New START, вихід із Договору ПРО — свідчить про руйнування класичної архітектури. Водночас низка практичних заходів довіри могла б знизити ризики: підтвердження мораторію на випробування та виробництво, скорочення запасів збройового плутонію, обмеження провокаційних навчань, посилення механізмів кризової комунікації. Але для їх реалізації бракує політичної волі.

Войтович підкреслює, що деградація комунікаційних каналів між США та Росією зруйнувала одну з основ стабільності навіть у часи конфронтації. Транзакційний підхід Трампа й дипломатична непослідовність знизили довіру союзників, підважили багаторічні спроби узгодити політику щодо Китаю. В результаті ядерні гарантії Вашингтона можуть здаватися ненадійними — як для союзників, так і для противників. Для України це може означати ризик домовленостей «за спиною», коли Київ залишиться сам-на-сам із наслідками.

Пань окреслив позицію Китаю, яка базується на принципах «незастосування першим» і негативних безпекових гарантіях. Пекін утримується від прямої критики Росії, на відміну від західних країн, але його риторика знаходить відгук серед держав, що не володіють ядерною зброєю та вбачають подвійні стандарти у діях США й Росії: засудження розповсюдження супроводжується модернізацією арсеналів і практикою ядерного спільного володіння. І Москва, і Вашингтон фактично відмовляються від зобов’язань не застосовувати ядерну зброю першими. Китай підтримує з Росією угоди про повідомлення щодо запусків, але навряд чи укладе подібні з Вашингтоном. Пекін також не піде на скорочення арсеналу доти, доки не наблизиться до рівня США. Для нього ключовим викликом є американська ПРО та модернізація систем, які Пекін розглядає як дестабілізуючі.

Буджерин звертає увагу на український ядерний досвід. У сучасному публічному дискурсі рішення 1990-х років про відмову від третього у світі за розміром ядерного арсеналу часто подається як катастрофічна помилка: «здали задарма». Насправді ж Україна успадкувала радянські боєзаряди без повноцінної системи контролю, а глобальний клімат початку 1990-х сприяв роззброєнню й співпраці. Та все ж досвід України засвідчує слабкість безпекових гарантій без юридично зобов’язуючих механізмів. Будапештський меморандум не запобіг агресії Росії, і тепер українці не довіряють обіцянкам великих держав. Це підриває довіру до майбутніх режимів гарантій, якщо вони не матимуть інституційного підґрунтя.

У підсумку, розбіжності США та Китаю полягають не лише у тактиці, а й у філософії. США покладаються на розширене стримування, модернізацію озброєнь і військову присутність у союзників. Китай наполягає на мінімальному арсеналі, уникає дострокових скорочень і підкреслює відмову від ядерного примусу. Для України висновок невтішний: ані американська модель гарантій, ані китайська риторика стриманості не забезпечили їй реальної безпеки. Як наголошує Буджерин, дотримання міжнародних норм не врятувало Україну від агресії, оголивши системні вади глобального ядерного порядку.

Рекомендації щодо політики

• Західні уряди мають виробити єдину стратегію щодо України, яка поєднає питання ризиків ядерної ескалації та безпеки цивільних ядерних об’єктів, зберігши контрольні механізми та усунувши стимули для успіху російського ядерного шантажу.
• Міжнародні інституції повинні посилити свої мандати для захисту ядерної безпеки в умовах війни, інтегрувавши механізми примусу, плани дій на випадок окупації об’єктів та відновивши зобов’язання великих держав відокремлювати ядерну безпеку від геополітичного суперництва.
• США й Китай мають започаткувати структурований, поетапний діалог зі зниження ядерних ризиків — починаючи з каналів комунікації та взаємного стримування у контексті України — та поєднати його з багатосторонніми зусиллями з переосмислення надійності безпекових гарантій для без’ядерних держав.

Примітка

Цей політичний коментар є результатом відкритої дискусії, організованої Центром славістичних, євразійських та східноєвропейських студій (CSEEES) Університету Північної Кароліни в Чапел-Гілл на Українській платформі сучасного Китаю. Захід проведено у партнерстві з подкастом Sinica, Українською асоціацією китаєзнавців та Інститутом сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України.