ВЕЛИКИЙ ШОВКОВИЙ ШЛЯХ ДІАЛОГУ КУЛЬТУР ТА ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Олена Шевченко
– китаїст, філолог. Освіту отримувала в Україні, США. Китаї. У 2013 році захистила дисертацію кандидата філологічних наук в Інституті сходознавства ім. А. Ю. Кримського, НАН України. Володіє китайською, англійською, італійською та вірменською мовами. З 2008 року є членом Європейської асоціації китаєзнавців (EACS), у зв’язку з чим працювала над спільними науковими до­слідженнями в університетах Англії, Німеччини, Франції, Італії. Близько 10 років веде викладацьку діяльність у вищих навчальних закладах України. Автор кількох літературних проектів, а також статей для англомовних видань в Україні.

 

Шляхи, шляхи, що об’єднували, або ж навпаки роз’єднували долі людей, культур, цивілізацій. Великий шовковий шлях створює у нашій уяві картину, на якій каравани верблюдів з екзотичними товарами протягом декількох місяців пересуваються спекотними пустелями, гірськими хребтами, зеленими озерами, наражаючись на небезпеки загинути від хвороби чи вмерти від спраги, або ж бути пограбованими розбійниками…

Що таке цей «шовковий шлях»? Чому він був і за­лишається таким важливим навіть для сучасного людства? По-перше, він протягом двадцяти століть забезпечував обмін матеріальними та духовними цінностями, виступаючи своєрідним містком між цивілізаціями Сходу і Заходу; по-друге, зближаючи народи, шовковий шлях відігравав роль «з’єднувальної ланки» між країнами та етносами з неоднаковими соціально-економічними рівнями розвитку та суттєво різними формами і рівнями культури.

Отже, Великий шовковий шлях є системою караванних доріг, яка існувала з кінця II ст. до н. е. до XVІ ст. н. е., вона займала велику територію від Китаю на Сході до північної Африки та Іспанії на Заході. Термін «Великий Шовковий шлях» (The Great Silk Road) увійшов в історичну науку наприкінці XIX століття, після публікації у 1877 році німецьким істориком Фердинандом Паульом Вильгельмом фон Рихтгофеном праці «Китай. Результати власних по­дорожей». Цей караванний торговельний шлях був най­довшим в докапіталістичну епоху і сягав більше 7000 км. Вважається, що шовковий шлях з’явився в результаті масштабної торгівлі Китаєм шовком, проте ця мережа слугувала не тільки для перевезень шовку, але й для торгівлі іншими товарами. Так у Китай з Центральної Азії завозили килими, прикраси, дорогоцінне каміння, фарби, породистих коней, а з Китаю привозили шовкові тканини, залізо, хутра, чай, папір, порох і т. ін.

Саме Великий Шовковий шлях став тим унікальним феноменом ранньої політичної й культурної інтеграції, що ґрунтувалася на основі міжрегіональної торгівлі. В період розквіту (І – ІІІ ст. н.е.) Великий шовковий шлях з’єднував чотири могутні держави — в Європі Римську імперію, Парфянську на Ближньому та Середньому Сході, Кушанську – на півдні Центральної Азії, Афганістану й Китайську імперію Хань на Далекому Сході. Хоча між ними йшла боротьба за контроль над ключовими пунктами торговельних шляхів, їм все ж вдавалося забезпечити стабільність караванних маршрутів, що сприяло інтен­сивному крос-культурному обміну різних народів, серед яких особливу роль відігравали купці, мандрівники, а згодом й місіонери.

Головна дорога проходила через Сіань – Ланьчжоу – Ганьсу – Увэй – Дуньхуан – озеро Иссик-Куль – Хотань – Аксу – Тюрпан (кит. назва Уктурпан) – Кашґар – Ташкурган /Ташкент (Каракорумська дорога) – Самарканд – Карші/Навоі – Бухара – Туркменабад (стара назва Чарджуй) – Мерв – Мешхед (Іран) – Тегеран – Дербент – Багдад – Шанлиурфа (стара вірм. назва Едесія, грец. Едеса) – Європа.

Хоча маршрути шляху змінювалися, проте можна виділити два основні, що з’єднували Східний і Західний світи. Південна дорога – від півночі Китаю через Середню Азію на Близький Схід і Північну Індію, північна дорога – від півночі Китаю через Памір, Нижню Волгу і до басейну Чорного моря.

Таким чином, через Північну дорогу товари з Китаю, Індії, Центральної Азіі потрапляли в Руську державу, а пізніше до Козацької держави. Південна – прямувала до Багдаду і далі до Середземного моря, де товари перевантажували на кораблі і везли до Візантії, Риму, Єгипту. Між південною і північною дорогою було декілька проміжних маршрутів. З плином часу мережа комунікацій ставала густішою, включала все більше відгалужень. Ці два маршрути називаються «сухопутним шовковим шляхом». Після ІХ ст. н. е., зі зміною політичної та економічної структури Європи і Азії, особливо з прогресом навігаційної техніки, морські перевезення почали віді­гравати все більшу роль в торгівлі, в результаті чого ста­ровинний традиційний сухопутний шлях занепав. У Х ст. за часів китайської династії Сун з метою торгових перевезень активно використовувався морський шовковий шлях.

Функціонування шовкового шляху вимагало створення розвиненої ринкової інфраструктури, а також транспортних комунікацій, а саме створення для караванної торгівлі особливих умов – окремих пунктів зупинки, спеціалізованих базарів, режиму стабільних грошових розрахунків і захисту прав власності іноземних купців.

Якщо в Західній Європі міста обслуговували в основному місцеві ринки, то в Азії торгівля відбувалася на міжнародних базарах, відіграючи роль транзитних пунктів на караванних шляхах. Такі міста, як Тебріз, Бухара, Самарканд, Хорезм, Кашгар, Турфан, Хотан, Дуньхуан та багато інших обов’язково мали караван-сараї, що поєднували функції готелів і складських приміщень. Для купців-іноземців організовувалися спеціальні рин­ки найбільш ходових товарів. Для обслуговування торговельних караванів працювали люди багатьох професій, серед яких: перекладачі, міняли, повії, погоничі верблюдів, охоронці караванів, збирачі податків і т. ін.

Бронзова монета Далі. Династія Тан, 766-779 рр. н. е. (Британський музей. Колекція монет шовкового шляху

Укладення торговельних угод між купцями різних країн сприяло використанню загальновизнаних грошових зна­ків, тобто не кожна з країн, що брала активну участь в трансєвразійскій торгівлі, могла випускати «міжнародні» зо­­лоті та срібні монети. Тому купці по всій Євразії активно використовували повноцінні гроші небагатьох «сильних» країн. Так, в раннє Середньовіччя по всьому Великому шов­ковому шляху, до Китаю включно, у розрахунках кори­стувалися золотими візантійськими й срібними саса­нид­ськими та арабськими монетами. Були також китайські монети «міжнародного» стандарту, які карбувалися виключно для торгівлі на шовковому шляху поза межами Китаю (див. зображення). Цікаво, що для того, аби дати решту при покупці, монету просто розрізали навпіл.

Оскільки перевозити на далеку відстань великі суми готівки було небезпечно, купці шовкового шляху почали використовувати чеки (у перекладі з перської «سند” — «документ, розписка»). Вирушаючи на Схід, купець залишав свої гроші будь-кому з авторитетних міняйл в обмін на розписку, яку купець міг пред’явити в тих містах шовкового шляху, де працювали довірені люди цього міняйли-банкіра, і отримати знову готівку з вирахуванням плати за послуги. Система чеків працювала тільки тоді, коли міняйли з різних міст шовкового шляху особисто довіряли один одному як членам одного релігійного спів­товариства. Тому чеки почали використовуватися ли­­ше приблизно з Х століття, коли торгівля по всьому Шов­ко­во­му шляху стала контролюватися мусульманами, вірменами і євреями. Така система збереження грошей стала прото­типом сучасної банківської системи з її депозитно-збері­гаючими правилами.

Головною умовою функціонування Великого шовково­го шляху був захист майна та життя купців. Самі купці прагнули для мінімізації небезпек займатися комерцією не поодинці, а конфесійно-етнічними групами. Щоб захищатися від гра­біжників, вони вирушали в небезпечний шлях від міста до міста великими караванами, які складалися з сотень і тисяч озброєних людей. Відомо, наприклад, що за часів Тамерлана (XIV століття), коли караванна торгівля почала занепадати, в Самарканд один раз на рік приходив караван з Китаю у 800 в’ючних тварин. Заходи самозахисту караванів могли гарантувати їм безпеку лише від дрібних розбійників, але не від свавілля правителів і не від нападів кочових племен. Однак і держави, і кочівники об’єктивно були зацікавлені у збереженні торговельних комунікацій. Правителі земель отримували прибуток від митних зборів, що стягувалися в містах уздовж караванних шляхів, тому у країнах Азії приймалися суворі закони, які охороняли купців. Наприклад, в імперії вже згадуваного Тамерлана, на території якої пограбували куп­ця, була впроваджена обов’язкова компен­сація втрат у подвій­ному розмірі і ще штраф від імператора у п’ятикратному розмірі. Незважаючи на всі заходи захисту життя і майна купців, торгівля по маршрутах шовкового шляху завжди була пов’язана з високим ризиком. Шлях від Східного Середземномор’я до Китаю і назад міг займати декілька років. Скелети людей і верблюдів, що лежали уздовж шовкового шляху слугували своєрідним навігатором для караванів, що просувалися пустелею. Якщо купець помирав на чужині, його майно зазвичай захоплював місцевий правитель, у разі, якщо родичі або партнери покійного не встигали швидко заявити про свої права на спадщину. Середньовічна арабська приказка говорить, що купець їде з Аравії в Китай з тисячею дирхемів, а повертається з тисячею динарів (динар дорівнював приблизно 20 дирхемам).

Функціонування Великого шовкового шляху – це яскравий приклад міжнародної комерції, з чітко організованими правилами, законами, традиціями. Ве­ликий шовковий шлях зіграв надзвичайно важливу роль у розвитку географічних знань. Тільки після утворення цієї наскрізної торгової траси європейці і китайці вперше дізналися про існування один одного і отримали хоча б приблизне уявлення про Євразію. При цьому народи Середньої Азії виступала сполучною ланкою в контактах не тільки меридіанального напрямку – із Заходу на Схід, а й виконувала роль фокусу транскультурних контактів по лінії Північ-Південь. Сьогодні цілком очевидно, що кожен зі значних торгових центрів, розташований уздовж Великого шовкового шляху, був не тільки посередником у пересуванні товарів зі Сходу на Захід чи у зворотному напрямку, а й своєрідним медіатором у комунікації численних народів, що жили по північну і південну, західну і східну сторони цієї транс-євразійської магістралі.

Шовковий шляху відіграв значну роль у поширенні світових релігій. Найбільш успішною була експансія буддизму. Буддизм був державною релігією Кушанської імперії. Разом з торговими караванами буддійські ченці йшли з Індії до Середньої Азії і в Китай, поширюючи нову релігію. У ІІ – ІІІ ст. н.е. буддизм потрапив у держави Середньої Азії і Східного Туркестану.

Неабиякий вплив на цивілізації Центральної Азії мав також іслам, який активно поширювався у VIII – XIV ст. Якщо спочатку він насаджувався силою армій Арабського халіфату, то потім його поширення йшло по шовковому шляху головним чином мирним способом. Так у XIV ст. іслам дійшов до кордонів Китаю, витіснивши буддизм зі Східного Туркестану (нині китайський Сіньзян-Уйгурський район). На решті території Китаю іслам не набув поширення, хоча і в цій країні існували великі громади купців-мусульман.

У найменшій мірі на Схід проникло християнство. Перша хвиля поширення пов’язана з діяльністю несторіан. Несторіани встановили своє патріаршество в Багдаді, проте їхній вплив відчувався по всій території Сирії, Малої Азії, Іраку, Персії і навіть у Китаї. У 735 році несторіани звернулися до імператора династії Тан за дозволом по­будувати церкву в імперській столиці Чанган (нині Сіань), на що отримали дозвіл.

Незважаючи на спроби придушити їхню діяльність, вони проіснували до кінця династії Тан, після чого розсіялися.

З доповідей французьких католицьких проповідників в Китаї дізнаємося, що перший француз, який дійшов до Китаю – єпископ Жан д’Монд Ювініон, у 1294 зустрів вірменську громаду, яка посприяла його діяльності. Як з’ясовується з щоденників Ювініона, відправлених у Рим, йому в 1309 – 1310 рр. вдається досягти певних успіхів в боротьбі проти несторіанців. Наприклад, відхід багатьох вірмен, що проживали в Китаї, від впливу несторіанців. Згодом вірмени побудували церкву на території Китаю. Італійський єпископ Андреа Перуджинський, який у 1307 році поїхав до Китаю, згадує про велику і красиву церкву у Гуанчжоу, побудовану заможною вірменкою на ім’я Тангар. Крім церкви, вона побудувала окремий будинок для церковного священика, будинок для гостей, а також подбала про зарплату священнослужителів. Факт будівництва церкви – безперечний доказ наявності на півдні Китаю вірменської колонії на початку XIV століття. Варто зазначити, що на території Китаю було знайдено чималу кількість артефактів, які свідчать про активну діяльність вірменського католикосу, проте дуже часто їх плутають з несторіанськими.

У ХІІІ ст. по шовковому шляху пройшла нова хвиля поширення християнського вчення, пов’язана з діяль­ністю католицьких місій, які скористалися високою віротерпимістю правителів-монголів. За дорученням Папи Римського францисканець Іоанн Монтекорвінський у 1290 році заснував в місті Ханбалик, столиці монгольского Китаю, постійно діючу місію, яка функціонувала протягом декілька десятків років. Однак, падіння держав монголів привело в середині ХІV ст. до фактичного закриття Азії для християн. В результаті лише нечисельні несторіанські та вірменські громади збереглися в країнах Близького Сходу та на півдні Китаю.

Уздовж Великого шовкового шляху йшло поширення й інших віровчень – іудаїзм (у VIII – X ст. прийнятого державною релігією в Хазарії), маніхейство (у VIIІ ст. прийнятого державною релігією в Уйгурському каганаті), зороастризм. Жодне з них, однак, не змогло надовго стати популярним серед народів Азії.

У результаті функціонування Великого шовкового шляху вперше в історії на той час проявилася тенденція до зближення культур в процесі інтенсивних і регулярних світогосподарських зв’язків. Уздовж маршруту Великого шовкового шляху відбувалася поступова уніфікація куль­турних компонентів. Дослідники відзначають, що в торгових містах Азії навіть виробилися загальні риси планування храмів, хоча вони й належали різним конфесіям. Подібне зближення, проте, залишалося тільки тенденцією. Запози­чення культурних досягнень було обмеженим. Наприклад, такі винаходи китайців, як книгодрук і паперові гроші, не стали об’єктом запозичення навіть у близьких до Китаю країнах азійського регіону.

Торговець, 618-906 рр. (Музей Вікторії та Альберта, Лондон)

У зв’язку з активним розвитком шовкового шляху, зв’язки між представниками західних і східних цивілізацій перестають бути спонтанними, пояснюючись логікою по­літичних і торговельних розрахунків. У самому гло­баль­ному сенсі, міжнародна торгівля стає справою держави і його адміністративних інститутів. Так, під час правління китайської династії Вей (220 – 265 р.н. е.) наплив іноземних купців до столиці, змусив адміністрацію вжити ряд заходів. Кожен торговець зобов’язаний був отримати паспорт-дозвіл, в якому крім його імені, вказувалася країна з якої він прибув, пункт призначення, вид його товару, а також перелік супроводжуючих осіб. Цікаво, що у нотатках Гос’є 1602 – 1605 рр. зазначається, що вірменські торговці Китаю мали особливі привілеї. Навіть європейці, які подорожували в Китаї в XVII столітті, для безпеки одягали вірменський одяг.

Зазвичай роль і значення тієї чи іншої держави виз­начається розмірами її території, військовою міццю і геополітичним впливом, але внесок у взаєморозуміння між народами вимірюється умінням налагоджувати діалог між культурами і цивілізаціями. Історія Великого шовкового шляху розглядається в наші дні як актуальний досвід такого діалогу, на основі взаємовигідної торгівлі і мирного культурного спілкування різних країн і народів. В останні роки ЮНЕСКО організувало «Проект нового вивчення шовкового шляху», назвавши шовковий шлях «Шляхом діалогів», оскільки він сприяв діалогу та обміну між Сходом і Заходом. А 22 червня на засіданні 38-ї сесії комітету Всесвітньої спадщини при ЮНЕСКО, що проходить в столиці Катару Досі було прийняте рішення про включення Великого Шовкового шляху до списку Всесвітньої спадщини Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури.

«Стратегія подвійного шовкового шляху» – нова політика уряду Китаю, що була представлена у 2013 році. Голова КНР Сі Цзіньпін запропонував відродити обидва традиційні напрямки «Шовкового шляху». Наземний варіант повинен стати «Шовковим шляхом економічних коридорів», а мор­ський — «Шовковим шляхом 21-го століття». Сьогодні сам Китай збирається вирушити у подорож «Економічним коридором протяжністю у 10000 кілометрів».

В контексті розвитку європейського вектору зовнішньої політики КНР, особливої уваги на міжнародному, регіональному та міждержавному рівнях заслуговує вті­лення в життя нового «Шовкового шляху». Враховуючи географічний та інвестиційно-економічний потенціал Украї­ни, створення в нашій державі кінцевої західної точки сучасного «Шовкового шляху» має великі перспективи для розвитку як україно-китайських відносин, так і стосунків КНР з країнами ЄС.

Зокрема, підписання Україною та ЄС Угоди про асоціацію та інших міжнародних договорів відкриває нові можливості для транспортування товарів з України до Європи. Крім цього, це надасть китайським інвесторам значні можливості для зростання, що в результаті значно покращить рівень україно-китайських відносин та дасть значний поштовх для подальшого розвитку міждержавних відносин на культурному, політичному, економічному та інших рівнях.

Уздовж шовкового шляху виникали і зникали старо­дав­ні цивілізації, зароджувалися нові етноси і гинули в результаті нашестя загарбників цілі народи, невідомі майстри створювали безцінні пам’ятки культури, буддійські проповідники незбагненним чином підтримували атмосферу високої духовності та релігійної коректності, прославлені мандрівники робили дивовижні відкриття. Шовковий шлях, старовинний і довгий, відіграв важливу роль у розвитку світової цивілізації. Літературні пам’ятники і археологічні дані переконливо свідчать про культурну та економічну інтегрованість стародавнього та середньовічного Китаю з різними регіонами світу саме по маршрутах Великого шовкового шляху. Однак, не лише у Китаї, а й у світовій історичній науці це питання залишається малодослідженим. Крім того, вивчення історії взаємозв’язків Китаю з країнами і народами Євразії має не тільки наукове значення, але й може бути своєрідним ретранслятором у сучасність історичного досвіду тогочасних держав. Історія легендарного шовкового шляху сповнена загадок і таємниць, які людству ще дове­деться розгадати та віднайти…