ХРИСТЕНКО БОРИС ІВАНОВИЧ народився 29 жовтня 1929 року в селищі Велика Багачка Полтавської області. Учасник Другої світової війни (12-річним хлопчиком під час евакуації в Сталінградську область протягом 1941–1943 років працював у радгоспі «Отрадное» Михайлівського району).

Середню школу закінчив 1949 року, в якій обирався секретарем комсомольської організації. Того ж року був прийнятий у ВКП(б). Вступ у партію школяра санкціонувало Бюро Полтавського обласного комітету КП(б)У, але вже восени через публічний конфлікт із районним воєнкомом Б.І. Христенка позбавляють можливості вступу у вищий навчальний заклад. Незадовго після цього його призивають в армію й відправляють у Китай для проходження строкової служби.

1951 року відділом контррозвідки 39-ї армії (Порт-Артур) призваний на службу в органах державної безпеки. Закінчив Вищу школу КДБ СРСР імені Ф.Е. Дзержинського, здобувши фах юриста-правознавця.

У відставку вийшов 1983 року з посади начальника Кременчуцького міського відділу КДБ УРСР по Полтавській області у званні полковник. До 1999-го працював юрисконсультом Кременчуцької міської ради, юристом низки приватних підприємств.

Мешкає в місті Кременчуці.

29 жовтня 2019 року відзначив свій 90-річний ювілей.

УРИВКИ ЗІ СПОГАДІВ Б.І. ХРИСТЕНКА ПРО СЛУЖБУ В КНР (1949–1953)

«14 листопада 1949 року нас вивантажили в порту Дальній. Земля після палуби довго хиталася під ногами. Саме цей день вважається початком моєї військової служби.

Нас зустрічало високе начальство. Під звуки духового оркестру кожна колона новоприбулих помарширувала до свого пункту призначення. Наша на автомобілях прибула в невелике селище неподалік від Порт-Артура, де дислокувалася 33-я гарматно-артилерійська дивізія 39-ї армії. Мене і ще декількох молодих солдатів направили в батарею управління дивізії, основним завданням якої було обслуговування радіовзводу, транспортного взводу тощо.

… З дозволу командирів ми могли залишати частину, відвідувати китайські магазини, господарі яких добре володіли в необхідних для спілкування межах російською мовою. Нас спочатку вразила велика кількість красивих яблук, земляні горіхи, китайські солодощі. Можна було (старшим солдатам) придбати в китайців рисову самогонку, яка за кольором нагадувала молоко, а за запахом – підгоріле молоко.

Фото 1949 року

… З часом мене перевели в штаб дивізії, у спецчастину, призначену для зберігання секретної документації. Там, крім мене, було ще двоє старослужбовців. До наших обов’язків входило отримання секретних пакетів, направлення їх до штабу армії, вручення документів командиру дивізії, генерал-майору Корочкіну, начальнику штабу, полковнику Льовіну, начальнику політвідділу, полковнику Бабичу (спочатку було незвично заходити до цих «великих» кабінетів). Інші офіцери приходили за документами зі своїми «чемоданчиками» до нас. Це вже була інша, штабна служба.

… Я пробував якось вирішити питання заочного навчання у виші, звертався із запитом до Московського університету, але даремно. Перебування за кордоном та ще й у такій далечині виключало будь-які можливості. Однак постійні спілкування з начальником політвідділу привели до того, що на його запит мені дозволили вступ до Ленінградського військово-політичного училища. Радості не було меж: у липні–серпні я мав прибути в Ленінград. На той час діяло таке положення, що надавало право після року строкової служби вступати до військового училища. Видали наказ про моє відкомандирування, я оформив усі документи й залишався на котловому забезпеченні в очікуванні транспорту на «Велику землю». Річ у тім, що тоді існував тільки морський шлях сполучення. Залізничне відкрилося лише 1951 року.

Та не так сталося, як гадалося. Одного разу в нашу спецчастину зателефонував начальник відділу контррозвідки МДБ, майор Чернишов, і запросив мене до себе. Ще до дзвінка я здогадувався, що в цьому відділі виник якийсь інтерес до мене. Їхні закриті пакети проходили через нас, і я бачив, що один чи два були адресовані до Великобагачанського райвідділу МДБ. Майор Чернишов після короткої розмови запропонував мені перейти на службу в органи МДБ. Я відповів, що не заперечую, що таку пропозицію отримував у Багачці, але намагався упросити його відпустити мене в Ленінград. Майор не погоджувався, дав декілька днів на роздуми.

Повернувшись у штаб, я кинувся до начальника політвідділу дивізії – полковника Бабича. Той уважно вислухав мене, поспівчував, що зривається навчання, але завершив наше спілкування словами: «Хлопче, раз люди кличуть тебе, треба йти. Такий твій партійний обов’язок». Чи то він дійсно вважав таку мою перспективу більш доцільною, чи то не наважився заперечувати рішенню органу МДБ (уже пізніше я дізнався, що існувало положення, яке потім дало підстави звинувачувати органи МДБ, що вони «поставили себе над партією»), проте не став на захист своєї позиції й мого прохання.

У результаті я дав згоду проходити службу в органах державної безпеки. У зв’язку з цим, через деякий час мене перевели в Порт-Артур – в окрему роту охорони армійського відділу контррозвідки.

… З особовим складом роти охорони я зійшовся швидко, був обраний там секретарем комсомольської організації, допомагав деяким офіцерам у їхньому навчанні у вечірній середній школі. Організував вокальний гурток. Наш квартет («капела») посів друге місце на армійському огляді художньої самодіяльності та забезпечив призове місце роті на огляді стройової пісні.

… Щовечора перед «відбоєм» наша рота, як й інші підрозділи, марширувала навкруги своєї території. У той час була дуже популярною пісня «Москва–Пекін», і я пристосував її до стройової. Наше виконання сподобалося китайським військовим, і після переговорів командирів мене направили до китайців для вивчення цієї пісні. Я стояв перед строєм китайців, які марширували на місці, і співав разом із ними: я – російською, а вони – своєю. За деякий час вона лунала в Порт-Артурі вже китайською.

… Хочу декількома штрихами відобразити моє враження про цю велику державу. Правда, на заваді стоять дві перешкоди: перша – характер мого спілкування з місцевим населенням був обмежений, зокрема й мовним бар’єром; друга – для пізнання цієї країни можна звернутися до більш обізнаних та авторитетних джерел. Тож краще декілька штрихів – і все.

Насамперед, за три з половиною роки перебування в Китаї я лише один раз зіткнувся з фактом неприязного ставлення до нас. Ми розвантажували вугілля на залізничній станції, службовцю щось не сподобалося в поведінці солдатів – і він сказав: «Руський япониша одинаково есть».

Фото 1951 року

Де б нам не доводилося спілкуватися з китайцями, вони були сама люб’язність. Усі люди одягалися в темні куртки й штани (їх носили й жінки). Штанці в дітвори відрізнялися тим, що в паху вони не зшивалися (у разі потреби не виникало необхідності знімати їх, присів – та й годі). Колір волосся в усіх темний. Деякі китайці 45–50 років і 4–6 років виділялися з натовпу рудими кучерями, казали, що російські солдати тому виною. Житла – фанзи – здебільшого поставали як невеликі споруди на одну кімнату. Усередині вогнище, в яке вмонтовано котел. У ньому готували їжу, гріли воду, прали. Вхід до оселі не мав дверей, замість них висіли нитки (не знаю, як вони називаються). До постійних занять місцевих можна зарахувати землеробство, морський промисел, деякі види ремесел. Землеробство вражало винахідливістю й старанністю людей. Сопки, що оточували населенні пункти, вони перетворювали в тераси, здалеку схожі на сходинки. Вертикальну частину сходинок вимощували камінням, а горизонтальна ставала майданчиком для засівання, засаджування, зрошування. По сопках постійно вгору-вниз ходили люди з незвичними дуже зігнутими коромислами, на яких закріплювали корзини чи посудини з водою або «добривами». Його місцеві добували з туалетів військових частин, де споруджували отвори за парканом. Китайці приїздили з великими дерев’яними квадратними бочками й завантажували їх. Очевидно, усі військові частини, точніше їхні вбиральні, були розподілені, бо одного разу довелося бачити, як черпаками били «порушників конвенції». У морських лагунах можна було спостерігати тих, хто годинами вибирав із дна водорості, молюски чи ловив рибу накидною сіткою. Колись, проїжджаючи поїздом по Маньчжурії, споглядав, як за допомогою вудки полювали на диких качок: «рибалка» тягнув до себе спійману на гачок здобич, а та пручалася, б’ючи крилами по воді. Різними видами ремесел займалися безпосередньо біля фанз. І, звичайно, дуже вражала торгівля: численні магазинчики, викладені на вулицях товари – усе це певною мірою дивувало нас.

На побутовому рівні мовного бар’єра фактично не існувало. Китайці розуміли все, про що їх просили, багато з них розмовляли ламаною російською. Нерідко можна було почути: «Капітана, шибіко шанго», тобто «дуже добрий». Капітаном називали всіх військових: і рядових, і офіцерів. Якось ми розшукували солдата-дезертира родом з Узбекистану. Передаючи його нам, китайці говорили, що солдат росіянин, але російською нічого не розуміє. Наші знання тамтешньої мови обмежувалися декількома фразами. Наприклад, «Си ю?», тобто «Вода є?»

Цікаве враження залишили по собі різноманітні китайські демонстрації. Інколи містом провозили злочинця, котрий сидів на візку з закріпленою на грудях табличкою з якимось текстом. Процесію супроводжували люди з ріжками, пронизливий звук яких чули за кілька кілометрів, і з мідними тарілками. Одного разу здалеку спостерігав засідання суду. На підвищенні сопки, оточеної тисячною юрбою, перебував сам суд і підсудні. Щось вони там промовляли, потім приречених розстріляли, після чого люди проходили побіля трупів і виказували свою зневагу: кидали на них каміння, штовхали ногами й просто плювали.

Китайські органи держбезпеки успішно викривали й своїх шпигунських недругів. На виставці я бачив ручку-пістолет, мініатюрні фотоапарати й радіостанції, засоби тайнопису тощо.

Двічі був очевидцем багатотисячних демонстрацій. Одна виявилася присвяченою третій річниці КНР, іншу організували на знак протесту проти дій американців у Кореї та проводів туди китайських добровольців. Під час кожної, заквітчаної прапорами й транспарантами, один викрикував якісь лозунги, а колона потім скандувала їх. Добровольцями в Кореї ставали й наші військові. Колись на кладовищі радянських воїнів я побачив, як наші солдати у формі китайських добровольців хоронили когось у цинковій труні, а потім поклали на могилу льотний кашкет, розрізаний навхрест.

У січні 1953 року на Квантун, повертаючись із Москви, приїжджав Чжоу Ень Лай –друга після Мао Цзе Дуна особа в КНР. На честь його візиту всім радянським військовим вручили медалі й подарунки. У моєму пакунку був барельєф Сталін-Мао, велика коробка чаю, рушнички та щось інше. А старшим офіцерам до цього набору додавали пляшку ханші – прозорого міцного напою, що вступав у ноги. У нашій невеличкій компанії майже всі відчули складність у пересуванні. На зустріч із самим вождем потрапити мені не вдалося.

Ось коротко про те, що особливо чітко відобразилось у моїй пам’яті від перебування в Китаї, але це далеко не все, з чим доводилося там стикатися».

На фото Б.І. Христенко з правнучкою Уляною й правнуками Данилом і Максимом (29 жовтня 2019 року)

«Китайсько-Радянська дружба» (кит. 中苏友谊万岁奖章) – медаль Китайської Народної Республіки. Оригінальна назва перекладається так: «Китайсько-Радянська медаль «Хай живе непорушна дружба». Нею нагороджувалися радянські фахівці за трудові подвиги й за особисту мужність військові радники, що билися разом із китайськими добровольцями в Кореї в 1950–1953 роках. Водночас вона була пам’ятною відзнакою, призначеною для різних радянських делегацій, які відвідували КНР, і ювілейною нагородою для вручення з нагоди урочистих подій.

На знімку медаль, вручена Б. І. Христенку в січні 1953 року (без номера, посвідчення не збереглося)

Медаль виготовлялася не одним підприємством, тому відрізнялася за розмірами, товщиною, зображенням прапорів. На деяких із них помітно неправильне співвідношення величин зірок, перекриття стягом КНР першого колоса з правого боку й невідповідність кількості стебел з обох боків унизу медалі. Але, у цілому, завжди зберігалися колір і розміри стрічки. Червона муарова стрічка шириною (в ідеальному стані) 30 мм із двома жовтими смугами по 3 мм особливим способом складена в п’ятикутну колодку висотою 50 мм і шириною 45 мм із бронзовою зіркою розміром 12х12 мм по центру. Зі зворотного боку до стрічки пришита планка зі шпилькових кріпленням. Малюнок лицьового боку з дрібними вищеописаними різновидами завжди постійний – це говорить про те, що всі виробники дотримувалися затвердженого зразка. Виготовлялася вона залежно від умов зі світлої й темної бронзи. Гаряча червона емаль наносилася на зображення прапорів СРСР і КНР. Стрічка переплітала колосся та зірки на стеблах у вінки внизу медалі. Змінювалося тільки зображення її зворотного боку (існує три види реверсу).

Після обрання 27 вересня 1954 року Мао Цзедуна Головою КНР зазнав трансформації зразок посвідчення й з’явився новий, третій, вид медалі з чистим гладким реверсом без написів. Такі медалі найбільш поширені й мають найвище художнє виконання. Зустрічаються також посвідчення на червоному шовку, де фарбою виведено напис ієрогліфами, а прізвище та ініціали радянського нагородженого викарбувано на машинці російським шрифтом.