Стрижак О. Історія Нового Китаю. Погляд очевидців

О. О. Стрижак
член Української асоціації китаєзнавців

 

Хе Мьо
віце-голова Китайської діаспори в Україні

 

疑今者, 察之古; 不知来者, 视之往。
出自:《管子·形势》。

ХТО МАЄ СУМНІВИ В СЬОГОДЕННІ – ДОСЛІДЖУЄ СТАРОВИНУ;
ХТО НЕ ЗНАЄ МАЙБУТНЬОГО – ВИВЧАЄ МИНУЛЕ. «ГУАНЬ-ЦЗИ»

Напередодні 70-ліття заснування Китайської Народної Республіки ми вирішили взяти інтерв’ю в тих, хто на власні очі бачив утворення та розвиток Китаю, проніс крізь роки все пережите – як погане, так і хороше, адже історія країни – це історія однієї людини. Ми сподіваємося, що розповіді наших героїв допоможуть читачам ще краще та глибше познайомитись із Піднебесною, можливо, провести паралелі й, безперечно, поринути в дивовижний калейдоскоп подій.

Житловий район Сіньцюньлі в Харбіні – 1999 рік та 2018 рік

ЗАЗНАВШИ ГІРКОТИ – ЗАЖИТИ ВТІХИ

За 70 років від появи держави зміни в країні відбувалися не щодня, а щогодини; і хоча мінливості та буревії минулого залишили рубці – воістину визначні події постають перед нашим поглядом саме зараз. Ми величною ходою йшли вперед, але кожен наш крок був сповнений страждань і важкої праці.

Я народився в 1950-му, тобто через рік після утворення Нового Китаю, у сім’ї звичайних робітників. Тоді це було м. Діхуа, а нині воно називається м. Урумчі Сіньцзян-Уйгурського автономного району. Аби відзначити утворення держави, батько обрав для мене неймовірно змістовне ім’я 建国 – «Утворення Держави».

Подія часів молодості, що справила на мене глибоке враження, – це зустріч із Мао Цзедуном у Пекіні в 1966 році. Я тільки-но закінчив середню школу – і одразу ж зіштовхнувся з Культурною революцією, яка дотримувалися державної політики «Розтрощити чотири пережитки» (破四旧) – старі традиції, стару культуру, старі звички та старе мислення, а замість них «Встановити нові ідеї» (立四新) – нове мислення, нову культуру, нову традицію та нові звички. Я був одним із представників «категорії червоної зірки» (红五类 – прим. пер. категорії 5 соціальних класів – селяни нижчого та середнього рівня достатку (贫下中农), робітники (工人), солдати-революціонери (革命军人), революційні кадри (革命干部) та герої, які полягли за справу революції (разом із їхніми сім’ями), тому, звісно, я вступив до лав хунвейбінів (红卫兵 прим. пер. члени утворених у 1966–1967 роках загонів студентської та шкільної молоді в Китаї, одні з найактивніших учасників Культурної революції). Я брав участь у Всекитайському Великому з’їзді хунвейбінів (红卫兵全国大串联), що відбувався в декількох місцях по всій країні. Їхав потягом, «набитим» хунвейбінами, що відправилися в Пекін на зустріч із Мао Цзедуном. У ньому не було спальних полиць, та що там говорити, у ньому не було навіть місця, щоб сісти. Люди лежали під жорсткими сидіннями, юрмилися в коридорах, учні вмощувалися навіть на верхніх полицях для багажу. Вагони рухалися по колії повільно, з частими зупинками. Ногами я стояв на спинці сидіння, руками тримався за полицю для речей. У такому стані пробув кілька днів, поки, врешті, ми не дісталися до Ланьчжоу. Оскільки йшлося про Великий з’їзд хунвейбінів, то й грошей із них за проїзд на будь-якому виді транспорту ніхто не вимагав. У мегаполісах для цих гостей організовували спеціальні приймальні пункти, де можна було безоплатно поїсти або переночувати. Там же, в разі гострої потреби й показавши посвідчення хунвейбінів, давали в борг.

Всекитайський Великий з’їзд хунвейбінів у Пекіні (джерело – baidu.com)

Ось так проїхали Ланьчжоу, Сіань, доки не опинилися в Пекіні. 31 серпня 1966 року Мао вдруге вітав хунвейбінів. На площі Тяньаньмень яблуку ніде було впасти, адже тут зібралися десятки тисяч китайців, одягнених у зелену військову форму зі спеціальною нашивкою на рукаві. Усі вони тримали «Цитати Мао Цзедуна». Урочистість атмосфери підкреслювалася радісними вигуками та громом овацій – голоси, зливаючись в одне ціле, в унісон повторювали: «Хай живе Керманич Мао». Я ж відчував тремтіння землі, коливання небосхилу, клекіт народного моря – прямо-таки людська лихоманка, цунамі з людей.

У ту мить, коли Керманич Мао проїжджав повз нас у кабріолеті, гаряча кров ударила мені в голову, а коли я побачив його, то нетямився від радості й почуттів. Натхнення від зустрічі з лідером нації наповнило сльозами очі багатьох присутніх, дівчата ж плакали навзрид. Ще довгий час після цього випадку я перебував у стані блаженства.

Хе Цзяньґо читає «Цитати Мао Цзедуна». Том 5. – 1976 рік

Після З’їзду я і багато інших його учасників поїхали в Нанкін, а потім у Шанхай на кораблебудівний завод «Цзяннань», аби побачити гордість періоду утворення Нового Китаю – гідравлічний прес вільного кування. Ви, певно, запитаєте, що це за устаткування. Якщо пояснити простими словами, то всі приблизно знають, як відбувається кування дрібних деталей. Але що робити, коли необхідно виготовити колінчастий вал автомобільного або суднового двигуна чи ротор парової турбіни вагою кілька десятків або навіть сотень тонн? За таких умов виробництво можна здійснити лише за допомогою гідравлічного преса вільного кування. На початку 50-х років країна була бідною, культурно відсталою, тому процес великогабаритного кування залежав від імпорту. Проте наші умільці, покладаючись на власні сили, твердість духу і впертість, в умовах відсутності ресурсів, досвіду та обладнання побудували гідравлічний прес на 10 тис. тонн, відстоявши честь перед державою. Цей сталевий гігант став найважливішим досягненням у сфері розвитку сучасної індустрії.

Перший в історії Нового Китаю великогабаритний гідравлічний прес

У супроводі шанхайських школярів, змінивши в дорозі п’ять автобусів, я відвідав підприємство  та, нарешті, побачив цю величну машину заввишки 30 метрів, фактично як семиповерховий будинок. Її підвалина сягала 40 метрів углиб, а вага дорівнювала 2 тис. тонн. Це більше нагадувало невисоку гору. Переді мною вперше постало щось подібне. Тільки уявіть, велета зібрали з 40 тис. маленьких деталей, вага яких, наприклад гайок, становила 7 тонн. Машина могла, немов тістомішалка, сформувати елементи будь-якого виду та складності з двохсот- і трьохсоттонних шматків заліза. На «тілі» монстра свіжою червоною фарбою було викарбовано кілька слів: «Шанхайський кораблебудівний завод – 1961 р.». Минуло понад пів століття, а «стовп, що тримає небосхил важкої промисловості Китаю», невтомно працює, як і раніше, служачи на Шанхайському заводі з виробництва важкого обладнання.

У газеті «Женьмінь жибао» була опублікована стаття про гідравлічний прес Шанхайського кораблебудівного заводу «Цзяннань» – 27 вересня 1964 рік

Для того, щоб поїсти й поспати, треба було подолати 3 кілометри до найближчого ветеринарного пункту. Там за ліжко нам слугувала простелена на землі рисова солома. Харчувалися одноманітно – картопля, капуста й морква, раз на місяць видавали м’ясо – і це вважалося справжнім святом. Улітку трималася неймовірна спека, а від сонця ніде сховатися, узимку, навпаки, дошкуляв холод, однак про пічки навіть не йшлося. І хоча умови були важкими, а зарплата – невисокою – 26,5 юанів на місяць, усі наполегливо працювали та горіли ентузіазмом. Від тяжкої роботи практично віднімалися ноги, але ми ходили від села до села, співали революційні пісні, носили червоний прапор «Ударний загін молоді».

Крім піску, в процесі мурування також використовували інші місцеві матеріали, решта – цемент і червона цегла –постачалася згідно з планом. Тільки-но виготовлений на заводі цемент, що розвозили нерозфасованим, виявлявся дуже гарячим, проте ми боролися за кожну хвилину – вивантажували його граблями машина за машиною. Уже після першого розвантаження ноги вкривалися пухирями від потрапляння крапель розпеченого цементу. Подібне відбувалося і з червоною цеглою. У піч випалу дозволялося заходити не раніше як за три дні після «вимкнення». Але вже через півтори доби, одягнувши бавовняні рукавички й маски, робітники заходили туди, змінюючись що дві години, а потім – щогодини. Після того, як вони поверталися з неї, людей не можна було впізнати – усе обличчя вкривав пил, на руках з’являлися пухирі від опіків внаслідок впливу високої температури, бо рукавички в мить згорали. Найлегшим виявилося розвантаження піску й цегли, але навіть це ставало непростим випробуванням для молоді, яка ніколи не займалася важкою фізичною працею. У душі ми відчували, що потрібно розвивати дух: «перше – не боятися труднощів» і «друге – не боятися смерті» (一不怕苦, 二不怕死), брати приклад із «Залізної людини Вана» (прим. пер. передовий робітник, відмінник праці), твердо дотримуватися принципу «є умови – треба робити, немає умов – теж треба робити». Тільки в такому випадку можна було побачити надію. Сьогодні попрацюємо, а завтра вже буде завод – і країна зможе швидше почати виробляти папір, і не просто папір, а якісний! Не мине дощ – не побачиш веселку. Лише впевненість у завтрашньому дні допомогла пережити нам ті важкі часи.

Робітники вибирають місце для виробничих площ – 1973 рік

Будівельні роботи на заводі тривають

У 1978 році мене перевели назад в Урумчі – перебування в селі добігло кінця. Ці майже десять років стали важливим етапом у моєму житті, а товариші, з котрими я опинився в селі, давно перетворилися на найближчих друзів. Нині ті сповнені снаги хлопці й дівчати – посивілі дідусі та бабусі.

Якось моя донька знайшла інформацію в інтернеті, що паперову фабрику, за яку я пролив піт і сльози, віддав молодість і душу, зачинили у 2014 році з огляду на екологію. Можливо, це і є історія, кожен період якої залишає по собі глибокий слід. Історія не залежить від людської волі, навпаки, вона сама ставить перед нами вимоги, а нам просто варто розвиватися, вдосконалюватися і прагнути кращого.

Усе життя я пропрацював на державних підприємствах; у 1993 році звільнився і, вирушивши у вільне плавання, зайнявся торгівлею. Умови існування поступово поліпшувалися – з’явилася власна квартира і машина. Але чи склалося б усе так щасливо, як зараз, без наполегливої боротьби? Після виходу на пенсію ми з коханою подорожували країною, побували і за кордоном, відвідали вже в понад 30 країн, тричі приїжджали в Україну. Наше найбільше бажання зараз – мати міцне здоров’я, аби випала ще нагода помандрувати цікавими місцями.

Хе Цзяньґо з дружиною у Києві

Сучасна Україна нагадує Піднебесну в перші роки після старту Політики реформ і відкритості. Молодий президент заступив на посаду – це хороша можливість. Потрібно проводити реформи, «виходити назовні», тобто активно розвивати економічне співробітництво та транскордонну торгівлю, розширюючи свій світогляд, а також залучати передові іноземні технології, кадри.

Ден Сяопін (політичний діяч, керівник КНР (1970–1990 роки), автор політики реформ і відкритості), лише побувавши в Японії й побачивши розвинену там мережу швидкісних залізниць, зрозумів, наскільки відсталі вони в Китаї; а відвідавши розвинене автомобільне виробництво в США, ухвалив рішення про започаткування власного. Слід повною мірою використовувати переваги України, вбираючи позитивний досвід інших країн і роблячи висновки щодо негативного.

Як говорив Мао Цзедун:

«Необхідно об’єднати всі сили, які тільки можливо об’єднати» ( 团结一切可以团结的力量 ).

Слід використовувати всі ресурси, які тільки можна акумулювати, до того ж непогано б розмежувати політику й економіку. В Україні є велика кількість технічних фахівців вищого рівня. Тут живуть добрі й приязні люди. Від щирого серця бажаю Україні миру й процвітання, а українському народові – щастя й добробуту!

ВИТКАНА З ОБРАЗІВ ПАМ’ЯТЬ

Чжен Сюецін (郑学清) народився 1944-го в Тяньцзіні (одне з міст центрального підпорядкування КНР). Цього року йому виповнюється 75. Чоловік мешкає в Харбіні, виховав двох дітей – донька працює в Пекіні, син осів у Далі (міський уїзд пров. Юньнань).

Змалечку я захоплювався мистецтвом – підлітком навчався китайському національному живопису « гохуа» і каліграфії, мені подобалася поезія часів династії Тан тощо.

Закінчив Таньцзіньську школу №2 району Хебей. 1963 року почав працювати шліфувальником на Таньцзіньському заводі гальванічних покриттів № 2. У 1965-му приїхав до Харбіна, влаштувався на завод електровимірювальних приладів задля розвитку північного сходу Китаю. Я добре писав та малював, тому керівництво доручило займатися агітаційною роботою в профспілці. У 70-х роках минулого століття завод виготовляв найперші в КНР дзеркальні фотоапарати моделі 135 марки «PEACOCK» з одним об’єктивом. Мені також його видали.

Студенти університету телебачення старанно навчаються – 1985 рік

Саме з тієї миті я захопився фотографією. Дякуючи наявній базі та наполегливості, мої світлини декілька разів друкувалися в «Харбінській газеті», публікувалися в «Всесвітніх фотографіях», «Ілюстрованому журналі «Хейлунцзян» та інших виданнях і відзначалися призами. Тоді «Харбінській газеті» бракувало фотокореспондентів, тому мене перевели до часопису. Щоб підвищити професійний рівень, працював та паралельно навчався в університеті.

У той період у мене, як журналіста, з’явився унікальний шанс якнайкраще ознайомитися з політичним курсом країни, пізнати почуття та сподівання людей, зрозуміти динаміку суспільного розвитку. «Харбінська газета» надала мені широкі можливості фіксувати, розповідати та популяризувати цінні світлини.

Потрапивши до абсолютно нової, однак дуже цікавої мені сфери діяльності, я вже не зміг погано виконувати посадові обов’язки. Перетворити хобі на професію – це велике щастя. Спочатку відчуваєш невпевненість, неспокій, хвилюєшся, що не впораєшся. Проте я ухвалив важливе для себе рішення – завзято трудитися та навчатися. Я став «всепогодним» журналістом, що працює 24 години на добу, кожного дня, у будь-який час та за будь-якої погоди збирав і передавав новини. За допомогою камери закарбовував найменші зміни життя людей і цього міста. Я зберіг знімки Харбіна часів проведення реформ і відкритості, тих часів, коли і мій світогляд безперервно розширювався. Зокрема, у мій об’єктив потрапляли ті деталі, на котрі зазвичай не звертають уваги, але які в майбутньому стануть історією, дорогоцінними образами.

Нетрі – 1988 рік

80-і й 90-і роки ХХ століття виявилися піковими в розвитку Харбіна, який фактично перетворився на будівельний майданчик. Чи то зведення доріг і мостів або упорядкування мікрорайонів, чи то природоохоронні об’єкти або споруди, що підвищували рівень добробуту населення, – немало ніякого значення. Буквально щодня десь починалося або завершувалося будівництво. Більше як 20 років відокремлюють неймовірно зношені аварійні нетрі та численні хмарочоси й висотки. За ці десятиліття місто набуло цілком нової подоби.

Хмарочоси й висотки біля автомобільного мосту Сунхуацзян ростуть як гриби після дощу

На моєму комп’ютері є важливий архів, у якому зібрані світлини старого й нового Харбіна. Двадцять–тридцять років тому мені випала гарна нагода провести аерозйомку міста з гвинтокрила. Нині, використовуючи дрон, я порівнюю ці фото. Щоразу, як він злітає, дивлюся на кадри, що відображаються, й мене охоплюють безліч переживань і почуттів – які колосальні зміни відбулися, скільки всього втрачено навік. Хоча ні, пам’ять про місця, котрих більше не існує, дбайло зберігають світлини…

Коли переглядаю репортажі мого журналістського минулого, я відчуваю надзвичайну гордість – жодна знакова подія історії міста і країни не залишилася непоміченою – Перший Харбінський міжнародний економічний ярмарок 1990 року, Зимові Азійські ігри 1996 року, боротьба з повенями 1998 року, урочисте обрання Пекіна місцем проведення ХХІХ Олімпіади 2001 року тощо.

Моє покоління пережило багато – створення Нового Китаю, Великий Стрибок (прим. пер. – економічна і політична кампанія в Китаї 1958–1960 років), «Три роки стихійних лих» (прим. пер. – Великий китайський голод 1959–1961 роки), Культурну революцію, а також політику реформ і відкритості. Подія, яку неможливо забути, – «Три роки стихійних лих». Пригадую, що постачальники овочів завжди тримали при собі ніж – одна капустина надавалася на родину з 4 осіб, а нас було троє, тому належало відрізати ¼. Мене малого мати годувала травою та дикими рослинами. З часом в неї набрякли кінцівки. Лікарям нічого не залишалося, як виписати «свідоцтво» на одержання сої, яку вона шкодувала їсти. Щодня мама ходила на завод, котрий розташовувався далеко від нас, вона ледь тягнула важкі ноги… Ця картина міцно закарбувалася в моїй пам’яті.

 ГОЛОВНЕ ДЛЯ НАРОДУ – ЦЕ ЇЖА

До політики реформ і відкритості Китай незмінно нормував безкоштовне продовольче постачання в умовах планової економіки. До 80-х років місячна норма продуктів на особу становила 15 кг. Зокрема, ішлося про 4 кг борошна, 1 кг рису, 250 г м’яса та 100 г масла. Тоді найкращі продукти віддавалися в дитячі садочки, дорослі ж їли «грубі зернові». На час відрядження продовольчі талони, чинні по всій країні, обов’язково брали із собою. Інакше прохарчуватися було неможливо. Таке становище зберігалося до 80-х років, згодом ситуація покращилася – талони скасували, продукти надходили у вільну торгівлю, люди більше не хвилювалися за провізію.

Талони на харчові продукти – 2,5 кг, 1,5 кг, 0,5 кг і 50 г (зверху донизу)

Китайське прислів’я говорить: «Як одягатися і що носити – кожен вирішує сам». Однак у період планової економіки люди одягалися «за талонами». Вбрання не вистачало, як і фасонів та моделей. Чоловіки переважно носили «одяг Чжуншань» (прим. пер. – «китайський френч») чорного, синього, сірого кольорів.

Люди штовхаються перед торгово-виставковим рядом у першому універмазі Харбіна – 1988 рік

Талони легкої промисловості надавали можливість придбати холодильник, пральну чи швейну машинку, телевізор та інші побутові електроприлади. Китай називали «царством велосипедів», але щоб купити двоколісний також треба було мати відповідний талон. По декілька таких  документів видавалося разом із заробітною платнею. Вони були різноманітні – на мило, макаронні вироби, тофу, білий цукор, алкоголь… Так звані другорядні товари теж діставалися не за гроші Тоді на китайський Новий рік родині видавалася одна заморожена курка розміром із кулак, незалежно від того, скільки осіб налічувала сім’я. Загалом дефіцит у період планової економіки сягав такого рівня, що навіть важко уявити.

Житло виділялося державою відповідно до стажу роботи. 10 років на заводі гальванічних покриттів – і я одержав помешкання розміром 8 кв. м. Тоді часто три покоління китайців (батьки, діти й онуки) тулилися в скромній квартирі, зазвичай доставляючи спальні місця. Після того, як  почав працювати в газеті, редакція двічі коректувала розподіл, але в підсумку я отримав квартиру на 100 кв. м, де ми оселилися.

Від утворення нової держави в Китаї більш за все змінилася транспортна система. Раніше на шлях із Тяньцзіня в Харбін витрачали 20 годин експресом, звичайним – 30. Квитки діставалися з великими зусиллями, особливо напередодні китайського Нового року, коли люди масово поверталися додому. Сьогодні цей маршрут триває 8 годин, проте кажуть, що час скоротять до 6. До того ж суттєво трансформувалися громадські дороги – мережа швидкісних автомагістралей покриває всю провінцію. Пам’ятаю, як 1961 року вперше дістався Пекіна машиною – ми відправилися о восьмій годині ранку та прибули на місце приблизно о восьмій вечора, тобто їхали майже цілий день. Тепер між Тяньцзінем та Пекіном прокладено хайвей. Віднині поїздка не перевищує години. Десять років тому відкрили магістраль «Тунцзян–Санья» протяжністю декілька тисяч кілометрів – від крайньої північної точки провінції Хейлунцзян – міста Тунцзян і до міста Санья (острів Хайнань).

Церемонія відкриття першої служби таксі харбінської компанії «Тянье» – 1990 рік

Маю сказати, що після виходу на пенсію ми з дружиною не хвилюємося за одяг і харчування. Ми в хорошій формі, аби при нагоді подорожувати рідними просторами чи виїхати за кордон. До речі, подружжя вже встигло двічі відвідати Україну і переконатися, що талановиті люди, які тут народилися і живуть, зробили цю країну прекрасною. Вони побували в США, Нідерландах, Іспанії, Сінгапурі, Японії, об’їздили майже всі частини Китаю.

Спостерігаючи приголомшливі зміни на Батьківщині, я надзвичайно щасливий, що ми живемо в такий чудовий час.

Цього року відзначається 70-а річниця утворення Нового Китаю. Озираючись на важкий і звивистий шлях, що пройдено, ми – народ своєї країни – пліч-о-пліч твердою ходою йдемо вперед, ні на хвилину не забуваючи про свою місію; ми об’єдналися заради втілення китайської мрії, врешті-решт, співвітчизники в процесі боротьби стали міцнішими та багатшими. Зокрема, політика реформ і відкритості змінила наше уявлення, мислення, аж до ідеї про економічну побудову. Я гордий, що був не лише свідком і сучасником, але й документалістом цього воістину великого соціального перевороту.

ІСТОРІЯ ПОДРУЖЖЯ З ЦІНДАО

Останнє інтерв’ю з подружжям Чжен і Ґао ми провели за особистої зустрічі в Києві, куди вони приїхали в коротку відпустку, щоб побачитися з дітьми. Ґао народилася 1950 року, її чоловік – 1947-го. Усе життя вони мешкають у Ціндао провінції Шаньдун. Ґао працювала бухгалтером в одному з магазинів міста, а Чжен – техніком на заводі.

За 70 років, що минули від утворення Нового Китаю, в країні відбулися колосальні зміни, зокрема за останні декілька років. Особливо вони помітні в сфері підвищення добробуту населення. У Піднебесній інтернет оновлюється не щодня, а щогодини. Діти навчили нас користуватися Wechat (прим. пер.微信wēixìn – мобільна комунікаційна система передачі текстових і голосових повідомлень, розроблена китайською компанією Tencent) тому, виходячи з дому, ми неодмінно беремо телефон, щоб робити дзвінки, розраховуватися і в супермаркеті, і на ринку через Wechat pay (прим. пер. – внутрішня платіжна система Wechat) або ж за допомогою сканування QR-кодів. Це надзвичайно просто, і не треба мати з собою готівки. Ми вже забули, що таке стаціонарний телефон. Діти працюють закордоном, проте для підтримки контактів відстань не стоїть на заваді, адже ми можемо вийти на відеозв’язок із ними будь-де і в будь-який час. У роки молодості ми навіть не могли подумати про таке.

Ми одружилися в 1980-му. Тоді головним нашим багатством стали кольоровий телевізор із 14-діагональним екраном, велосипед і наручний годинник «Шанхай». Мати телевізор у ті часи було дуже модно. Сусіди кожного вечора приходили до нас дивитися передачі, однак замала квартира (не більше як 10 кв. м) не вміщала всіх охочих, тому ми широко відчиняли двері, сусіди ставили лавочки в зовнішньому коридорі й так гуртом дивилися телевізор.

Люди разом дивляться телевізор (джерело – baidu.com)

Квартира площею 90 кв. м, де ми зараз живемо, була надана урядом в обмін на знесену стару. Наше перше помешкання мало зручне розташування – у самому центрі, одначе якби ми зголосилися на апартаменти подалі, то могли б отримати площу 200 кв. м, але звичка жити в знайомому місці виявилася сильніша за підвищений комфорт, тому й обрали початковий варіант.

Нині китайці поважного віку живуть добре – пенсія постійно зростає на 10–11% щорічно протягом останніх 16 років. У 2006-му, коли мій чоловік вийшов на заслужений відпочинок, вона становила 1100 юанів (приблизно 140 доларів США), а торік зросла до 3500 юанів (понад 500 доларів США). Склавши пенсії, ми маємо 7000 юанів (майже 1 тис. доларів США). У нашому повсякденні ми просто не встигаємо витрачати ці кошти. До того ж в районі, де живемо, є громадська лікарня, у якій пенсіонери можуть безкоштовно пройти медичний огляд, а також громадська їдальня, де з понеділка по п’ятницю люди віком 60+ за бажання обідають за дуже невеликі гроші.

Собор Святого Михайла в Ціндао. У перші роки від заснування Нового Китаю був найвищою будівлею в місті. Автор: Bundesarchiv, Bild 137-041054 / CC-BY-SA, CC BY-SA 3.0 de, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=9674788

За молодості нам доводилося працювали в поті чола. На тижні був лише один вихідний, оскільки два вільних від роботи дні встановлено лише в 1995-му. У перші роки утворення країни підприємства й установи стабільно організовували різні заходи – і спортивні, і культурні. Наприклад, раз на декілька місяців влаштовувалися кіносеанси. Зараз нам до вподоби подорожі – як по місцях поблизу, так і в інші міста Китаю. Щоб пізнати більше, не нехтуємо мандрами за кордон.

В Україні були двічі. Це дивовижна країна, яка має всі умови для відчутного прогресу. Як ми знаємо, тут понад 90% населення здобули вищу освіту. Для стабільного розвитку вашої держави, вважаємо, необхідна, по-перше, народна єдність, а по-друге, – сильний уряд, що дасть своїм громадянам почуття впевненості.

На завершення ми хочемо навести висловлювання відомого давньокитайського історика Сима Цяня (司马迁):

述往事,思来者。
«Оповідаючи про минуле, розмірковувати про майбутнє».

Усі фотографії, без вказівки на джерело, надані співрозмовниками