Віктор Кіктенко

— доктор філософських наук, завідуючий відділом Далекого Сходу Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, президент Української асоціації китаєзнавців. Основні наукові зацікавлення: історія філософії та наукової думки Китаю, історія українсько-китайських відносин та історія українського китаєзнавства. Автор двох монографій та понад ста наукових публікацій.

30 квітня 1715 року в столиці Серединної імперії – місті Пекіні – була заснована перша Російська духовна місія, яка стала унікальним явищем в історії православного місіонерства та міжнародних відносин у Центральній і Східній Азії, а також довгий час була єдиним центром підготовки перекладачів китайської та маньчжурської мов в Російській імперії.

Указ Петра I від 18 червня 1700 року визначав за­вдання відправлення спеціальної місії, перед якою ста­вилася мета ні багато ні мало навернути в православну віру китайського імператора з народом. Київський митро­полит Варлаам Ясинський мав знайти у містах і монастирях серед архімандритів та ігуменів гідних і вчених ченців, які повинні були вивчити китайську та монгольську мови і релігійні вірування китайців для того, щоб їхня місіонерська діяльність була успішною. Це звернення до українських ченців було не випадковим рішенням, оскільки на той момент вони були більш освіченими, ніж російські, і мали досвід полеміки з католиками, які на той момент вже мали кілька місій в Китаї і навіть впливали на китайського імператора. У результаті перший період православної місії в Пекіні, все XVIII сторіччя, був переважно українським.

Начальником першої місії став архімандрит Іларіон (Лежайський) (1657 — 1717), українець, уродженець Чернігова, вихованець Києво-Могилянської Академії, по закінченні якої він допомагав архієпископу Чернігівському та Новгород-Сіверському Іоанну (Максимовичу) у справі організації та становлення Чернігівського колегіуму. 1702 року з митрополитом Філофеєм Лещинським, теж українцем і вихованцем Києво-Могилянської Академії, переїхав до Тобольську і в сані ієромонаха деякий час був при архієрейському будинку як проповідник або економ. 1709 року він був підвищений до архімандрита і начальника Якутського Спаського монастиря, а також управителя Кіренського та Ілімського острогів з повітами. 1713 року митрополит Іоанн обрав його в начальники першої місії в Пекіні, яка отримала дуже пристойне забезпечення (ікони, ризниця, начиння, богослужбові книги і грошове утримання). По прибуттю до Пекіна 30 квітня 1715 року місія була прийнята з особливою пошаною і увагою, про що зокрема свідчить той факт, що китайський імператор зарахував її членів до вищих станів держави. Так архімандриту Іларіону було надано чин мандарина 5-го ступеня. На жаль, про діяльність першої місії ми знаємо мало, бо дуже мало збереглося відповідних документів. Але при цьому точно відома оцінка архімандрита Іларіона, який згідно з висловом Петра I був людиною розумною, а за свої моральні якості він заслужив повагу від китайського імператора Кансі, який кожен місяць надсилав у місію чиновника справлятися про стан здоров’я її начальника і про потреби місії. Архімандрит Іларіон влаштував правильне і струнке богослужіння, яке приваблювало в православну церкву пекінців, хоча точних даних про навернених у цей час китайців в православ’я не збереглося. На жаль, ні в китайських, ні в російських архівах не збереглося свідчень про особистість самого архімандрита Іларіона, але в матеріалах посланника Римського папи в Пекіні Маттео Ріпи є цікаві спогади про його зустрічі з начальником православної місії і враження про її членів:

«У Пекіні був настоятель і дванадцять священиків (sic!), які були послані Петром Великим для духовної під­тримки руських військовополонених. Оскільки ходило багато дивних чуток про цих священнослужителів, то я вирішив особисто познайомитися з ними з наміром надалі написати повний звіт у Пропаганду <Віри>. Дотримуючись традицій країни, в якій ми перебували, я спочатку послав настоятелю подарунок, а потім став чекати його самого. Я знайшов його манери благородними і чемними, він був виключно охайний в одязі і речах. Всякий раз, коли він виходив з церкви, на грудях його було розп’яття, а в руках він тримав пастораль (Мається на увазі архімандритський посох — В. К.). Він був схизматик, але при мені він прикидався католиком. Він говорив латинською дос­татньо, щоб його можна було зрозуміти, і оскільки він сказав, що один з його священиків, який хворів на той час, також може говорити <латинською> мовою, то я пішов провідати його, але єдине, що я міг почути від нього, було intelligit, intelligit. Настоятель сказав, що кількість християн його громади насилу досягає п’ят­десяти, і вони були нащадками військовополонених, один з яких ще живий, але дуже старий. Я запитав, чи правда, що він хрестив велику кількість китайців. На що він відповів, що хрещення обмежилося членами сімей військовополонених, і що він не спілкувався з китайцями через незнання їхньої мови, і що жалюгідний стан його громади вимагав всієї його уваги… Хоча настоятель був елегантний в одязі, у його підлеглих священнослужителів вигляд був пошарпаний і жалюгідний. Я навіть бачив деяких з них, які грають на вулиці перед церквою, що для Китаю особливо неприпустимо і неможливо для хоч трохи пристойних людей».

Місіонерська діяльність доброго і уважного пастиря, архімандрита Іларіона (Лежайського) в Пекіні була недовгою, оскільки унаслідок хвороби він помер 14 жовтня 1717 року, а 3 вересня 1718 року була освя­чена його могила і 11 вересня того ж року на ній був встановлений «Надгробний камінь Лежайського» на якому старослов’янською, китайською та маньчжурською мовами (Ілалівань, Леласицзі, Леласгі) було зроблено відповідний запис про смерть. Китайський текст зліва складається з трьох паралельних рядків: «Тяньчжуцзяо дашеньфу алісіманьделі ілалівань леласицзі. Кансі Ушиці нянь ба юе Шиці жи» («Християнський священик архімандрит Ілалівань Леласицзі. 17-й день 8-го місяця 57-го року правління Кансі»). За свідченнями католицьких місіонерів, Лежайський був похований у Пекіні на руському кладовищі на північ від Татарської міської стіни. На даний момент немає жодних відомостей про місцезнаходження «Надгробного каменя Лежайського», бо на території колишнього руського кладовища зараз розбито парк .

Початок роботи другої православної місії в Пекіні був означений непорозумінням з представниками китайської влади через кандидатуру начальника місії, на яку мали призначити українського священика, єпископа Інокентія (Кульчицького) (1680–1731). Іван Кульчицький походив зі старовинного галицького шляхетського ро­ду, представники якого переселилися з Волині на Чернігівщину. Він рано осиротів, тому виховувався у родичів. Один з них – перекладач Посольського, згодом Малоросійського приказу Григорій Кульчицький, який був посланцем від московського уряду до короля Речі Посполитої Яна III Собеського, а 1672 р. їздив у Батурин до гетьмана Дем’яна Многогрішного. Дядьком Кульчицького був писар Василя Кочубея, за зв’язки з яким гетьман Іван Мазепа заслав його до Сибіру. У 1693 – 1706 роках Кульчицький навчався в Києво-Могилянській академії. 1708 року він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі з ім’ям Інокентій, а потім був висвячений на ієродиякона та ієромонаха. 1710 року молодого талановитого вченого забрали до Московської Слов’яно-греко-латинської академії, де він викладав гра­матику, філософію, богослов’я, метафізику. 1714 року він став префектом цього навчального закладу. 1719 року Інокентія було переведено до Олександро-Невської лаври і в сані соборного ієромонаха призначено на ко­рабель «Самсон». Служив першим обер-ієромонахом у фінляндському корпусі при мисі Або. Наприкінці 1720 р. він став намісником Олександро-Невської лаври, а у 1721 р. його було хіротонізовано на єпископа Переяславського (Залеського) з призначенням головою Російської ду­ховної місії в Пекіні. Виїхавши у квітні 1721 р., він лише в березні 1722 р. дістався Іркутська. На китайському кордоні його не пропустили, оскільки в супровідному листі Кульчицький значився «великим господином», тоді як право подібного титулування належало лише головній духовній особі Китаю — хутухта або кутухту. Крім того, протистояли цьому призначенню представники китайського імператора та єзуїти. Це було пов’язано з тим, що за рішенням Св. Синоду та Сенату начальником мав бути саме єпископ з метою більш продуктивного розповсюдження греко-росiйського православ’я у Китаї (тобто можливість створити єпископат та рукопокладати духовенство з китайців, як це вже тоді робили єзуїти), що, можливо, викликало негативну реакцію єзуїтів. Зали­шившись без коштів, Кульчицький протягом 5-ти ро­­ків утримував себе і свій супровід рибальством і невеликими пожертвами від російських купців. Проживав на дачі Селенгинського монастиря (за Байкалом, біля с. Красноярське), де разом з братією написав кілька ікон для місцевого храму, зокрема, образи Стражденного Спаса і Скорботної Богоматері, які збереглися навіть після пожежі 1740 р. 1725 року Інокентій отримав наказ виїхати до Іркутська, де на нього чекав урядовий посланець граф С. В. Рагузинський, який мав супроводжувати Інокентія до Китаю. Проте граф вирішив не ускладнювати стосунки з Кутухтою і відправив замість Інокентія його попередника Антонія (Платковського). 15* січня 1727 р. єпископ Іно­кентій Кульчицький призначається вікарним архієреєм митрополита тобольського, де й перебував до самої смерті, яка сталася 26* листопада 1736 р. Визнаний 28* жовтня 1804 р. святим та 1818 р. названий першим єпископом іркутським чудотворцем. Під час свого перебування у Іркутську створив школу вивчення монгольської мови.

Креслення Російської духовної місії в Пекіні, 1821 рік

Отже, згідно з указом Синоду від 18* січня 1727 р. начальником другої місії призначається архімандрит Антоній (Платковський) (1682?–1746). Антоній (у миру – Андрій Германович Платковський) народився у місті Переславль-Залєському. Син козака, що став священиком в Києві. В 1701– 710 роках А. Г. Платковський навчався в київських школах, а після переїзду в 1710 р. в Москву до рідної тітки Катерини Борзаківської (черниці, яка жила в будинку царівни Катерини Олексіївни) та у зв’язку з хворобою в 1712 р. був пострижений у чернецтво з ім’ям Антоній. Потім він служив у московському на честь Богоявлення Господнього монастирі, а після того в Заіконоспаському московському монастирі, в 1715–1719 роках — в Тобольську в сані ієродиякона. З Тобольська Антонія перевели до Східного Сибіру, де його було ви­свячено в сан архімандрита і призначено настоятелям іркутського монастиря Вознесіння Господнього. З 1720 р. Архімандрит Антоній служив у Монголії у правителя-хутухту, а потім – у Китаї в складі почету посла Л. В. Ізмайлова. Після повернення до Москви архімандрит Антоній знов відправився до Іркутська настоятелем Вознесенського монастиря для організації «мунгальської школи» з метою підготовки перекладачів-монголістів.

Найстаріша православна церква в Піднебесній, вид північного подвір’я (Бейгуань), намальоване китайцем

В червні 1726 року Антонія разом з трьома учнями монгольської школи було відправлено в Пекін. Після при­буття в китайську столицю архімандрит Антоній звернув увагу світських членів місії на вивчення китайської та маньчжурської мов, про що йому було наказано в Колегії закордонних справ Російської імперії. Окрім цього, він при­ступив до організації перекладу катехізису на китайську мову та через два роки підготував китайсько-латинський словник «Цзи-луй», в якому було 30 тисяч ієрогліфів, який надіслали до Росії в липні 1734 року з дипкур’єром С. Петровим з метою перекладу на російську мову. Але Синод вирішує інакше: словник повертають до Пекіну з вказівкою самостійно перекласти його у дворічний термін. Доля словника невідома, але можна сподіватися, що його ще буде знайдено. Проте відомо, що саме на підставі «Цзи-луя» складалися пізніше учнями та членами місії інші численні словники. На думку відомого російського китаєзнавця П. О. Скачкова, це була спроба «складання китайсько-маньчжуро-російського словника в 1734–1735 рр.» На жаль, підготовку цього словника архімандриту Антонію до­велося призупинити через приїзд до Пекіну в 1736 році російського представника Л. Ланга, з яким раніше у Антонія відбулася «казенна сварка» через гроші для членів місії. Ґрунтуючися на викрадених у Антонія особистих записах, що містили критичні судження про знайомих йому осіб (від його підлеглих до начальників), Ланг під виглядом розгляду скарг на главу місії справив упереджене «дізнання», в результаті якого Антонія було звинувачено в різних провинах, піддано тілесному покаранню і в травні 1737 року вислано з Пекіна. По приїзду в Санкт-Петербург його позбавили сану архімандрита і відправили ченцем у Троїце-Сергієв монастир. 1744 року Троїце-Сергієву Лавру відвідала імператриця Єлизавета Петрівна та, дізнавшись про поневіряння Αнтонія, вона повеліла відновити йо­го в колишньому сані. Останні роки життя місіонера-китаєзнавця пройшли на посаді настоятеля Данилова Нового Переславль-Залєського монастиря. Щодо роботи місії, то слід вказати на такий цікавий факт, що першим посібником для викладання руської мови маньчжурським та китайським дітям стала відома граматика Смотрицького, яка була перекладена на маньчжурську мову учнем та перекладачем місії І. К. Россохіним (? – 1761) й мала назву «Орос ламе убалямбуха ононго бабе тучібухе ноні бітхе (Олоси фаньі цзіяо цюаньшу)» .

Начальник третьої місії архімандрит Іларіон (Трусов) (? –1741) походив з України. До своєї першої поїздки в Китай протягом 12 років він служив корабельним ієромонахом на Камчатці, а потім перебував при Тобольському архієрейському домі. 1727 року Іларіон став караванним священиком при Пекінській духовній місії, а 1732 року його було обрано на місце її начальника. Проте цьому рішенню противився архімандрит Антоній (Платковський), який вважав, що Іларіон недостатньо освічений для спілкування з іноземними місіями нарівні. Але після додаткового розгляду цієї справи у Санкт-Петербурзі (за іншими відомостями, в Москві), у вересні 1734 року Іларіона було висвячено в сан архімандрита, призначено настоятелем Посольського на честь Преображення Господнього монастиря, «наказним» архімандритом пекінського Стрітенського мона­стиря і начальником третьої духовної місії. Перед відправкою до Пекіну Іларіон отримав синодальну інструкцію «Про посаду і дії архімандрита в утриманні себе та інших йому підручних і взагалі в управлінні» від 31 грудня 1734 року. Ця інструкція була першим подібним документом в історії місії, відповідно до якої головним завданням начальника було затвердження у вірі албазінців (руських, які потрапили у китайський полон наприкінці XVII століття). Крім того, дозволялося «благо розглядаючи, закликати до благочестя китайців, що приходять… й сподоблювати святого хрещення», й до того ж наказували роз’яснювати хрещеним неможливість поклоніння одночасно Христу і язичницьким ідолам, приймати сповідь рідною мовою новонавернених. 10 листопада 1736 року архімандрит Іларіон з двома ієромонахами прибув до Пекіна й у тому ж році він освятив там руську Стрітенську церкву. Стараннями начальника місії і його соратників була відкрита школа, де китайці мали можливість навчатися руській мові, а руські могли вивчати китайську літературу. Архімандрит Іларіон (Трусов) не повернувся на батьківщину. Його похо­вано на руському кладовищі в Пекіні. Все його особисте майно було продано для покриття боргів місії та з приїздом до Пекіну членів чергової, четвертої місії, в її історії була відкрита нова сторінка.

За рекомендацією київського архієпископа Рафаїла (Забаровського) начальником четвертої духовної місії стає ієромонах Гервасій (Ленцевський). Гервасій (у миру – Григорій Ленцевський) народився в сім’ї священика в селі Жуляни під Києвом. 1727 року він закінчив Києво-Могилянську академію, прийняв постриг у Золотоверхому київському в ім’я святого архангела Михайла чоловічому монастирі. У 1732 – 1734 роках викладав синтаксиму і піїтику в Києво-Могилянській академії, а 16 січня 1735 року в сані ієромонаха його було призначено намісником Золотоверхого київського монастиря. 1742 року Гервасія висвячено у сан архімандрита і призначено начальником місії в Китаї і настоятелем пекінського Стрітенського монастиря. Разом з групою місіонерів він відправився з Москви через Іркутськ і Кяхту в Пекін, до якого прибув 27 листопада 1745 року.

Київський Михайлівський Золотоверхий монастир

Від Св. Синоду начальнику місії було наказано всіляко сприяти навчанню китайської мови, що було пов’язано з вимогою підвищити місіонерську активність, оскільки в колишні роки на цій ниві були скромні результати. З цією ж метою було вирішено доповнити бібліотеку місії: до Пекіну було надіслано багато книг, у тому числі і твір митрополита Стефана (Яворського) «Про пришестя антихриста». Перед від’їздом місії Гервасій отримує у Синоді привезений 13* жовтня 1742 року архімандритом Антонієм (Платковським) словник, який він повинен був перевірити за допомогою китайських толмачів і руських учнів духовної місії. П. О. Скачков, спираючись на інструкції, які надавалися Синодом архімандриту Гервасію відносно поводження зі словником Платковського, підкреслює особливі застережні заходи щодо користування ним і це, на його погляд, свідчить про те, «що Синод вважав цей словник великою цінністю». Таким чином, Гервасій про­довжив лексикографічну роботу, розпочату Антонієм. Це дозволяє зробити висновок про формування певної тра­диції спадкоємності українських фундаторів вивчення та дослідження китайської мови. Під керівництво архімандрита Гервасія надійшли ієромонах Йоіл (Врублевський) з того ж Золотоверхого київського монастиря, ієромонах Феодосій (Сморжевський) з Києво-Софійського монастиря, Олексій Смольницький (келійник Гервасія, згодом – паламар), Матфей Стороженко (служитель), Євтимій Сахновський (учень), а також кілька «великоросів».

Монастир святої Софії в Києві (1897)

До Іркутська місія прибула 12 жовтня 1743 року, де архімандрит Гервасій отримав чимало настанов і порад від святителя Інокентія (Неруновича) (1732–1747), який згодом перебував у підпорядкуванні у його наступника – єпископа Іоасафа (Хотунцевського) (1748–1753). На початку 1745 року караван з членами місії був готовий до подорожі в Китай. Начальником каравану був поставлений Г. К. Лібратовській, який «був родом з малоросійського міста Козельця, узятий в Москву півчим…, а звідти поїхав з преосвященним Інокентієм в Пейдзін в числі співочих». Після довгого і важкого шляху члени місії прибули до Пекіна й 27 листопада 1745 року вони зустрілися зі своїми співвітчизниками, які чекали заміни. Як і в колиш­ні приїзди, членам місії були надані почесті: «загін солдатів з розпущеним прапором був розставлений на вежах, де гриміли мідні тази і дерев’яні бубни». В цілому замість передбачених семи років Гервасій перебував у Китаї близько десяти, з 1745 по 1755 рік. Начальник цієї місії користувався великою повагою серед китайців та тамтешніх єзуїтів за своє добродійне життя. Взагалі члени четвертої місії виявилися більш здатними до навчання, ніж їхні попередники. З боку китайців навіть були пропозиції членам місії отримати «вчені посади» астрономів, фізиків, математиків, музикантів, докторів, але вони уникали брати на себе невластиві їм обов’язки. Деякі з них настільки добре оволоділи китайською мовою, що згодом служили перекладачами. Швидке засвоєння розмовної китайської мови було настільки очевидним, що дало підставу Св. Синоду дозволити ієромонахам в Пекіні приймати православних людей на сповідь (албазинці та невелика кількість китайців). Для проповіді українські православні місіонери використовували переклади католиків християнських книг на китайську мову, як то: уривків з книг Святого Письма і трактатів релігійно-морального змісту. Скоріш за все для пояснення використовували переклад португальського місіонера Е. Діаcа китайською мовою євангельських зачал на недільні та святкові дні (Шен-цзін-чжи-цзяо), який було зроблено у 1636 році й повторно передруковано в 1739 році .

Серед членів місії своєю освіченістю виділявся ієро­монах Феодосій (Сморжевський або Смогоржевський) (? – 1758), який походив з Польщі, отримав освіту в єзуїтів, а потім був професором Києво-Могилянської академії. 3* квітня 1742 року прийняв постриг у ченці. Відповідно до рішення Синоду від 17* січня 1743 р. був висвячений в ієромонаха та відправлений до Китаю, хоча Феодосій звертався з проханням звільнити його від цього обов’язку. З 1745 до 1755 рік перебуває у складі Пекінської духовної місії. Ієромонаху Феодосію належить честь бути першим істориком Російської духовної місії у Пекіні (перших чотирьох місій). Цей рукопис зберігався в архіві Пекінської місії до 1840-х років, але згодом був вивезений з Китаю одним з членів XI або XII місії і відтоді перебував у приватних руках. Виписки з цієї праці були опубліковані у виданні М. І. Веселовського «Матеріали для історії Російської Духовної місії в Китаї». Інше дослідження Феодосія – «Про єзуїтів в Китаї» було надруковано в 1822 році на сторінках журналу «Сибірський вісник». Цей трактат, що складається зі ста параграфів, побачив світ завдяки Є. Ф. Тимковському, який випадково отримав рукопис Феодосія в Іркутську в 1820 році перед від’їздом до Пекіну. Частина рукопису «Про єзуїтів в Китаї», писаного рукою ієромонаха Феодосія, була віднайдена автором цієї статті в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, де вона й зараз зберігається. Отже, в роботах iєромонаха Феодосія була зроблена перша спроба складання історії православної місії в Пекіні, критично визначалась діяль­ність католиків в Китаї, подавались значні факти з історії Китаю, культури та звичаїв народу цієї країни. Важливо також додати, що за свідченням ієромонаха Феодосія до місії привозили й київські ікони .

Ієромонах Феодосій (Сморжевський) після повернення з Китаю отримав сан архімандрита і став настоятелем Спасо-Севського монастиря, де незабаром і помер (1758 р.).

Перебуваючи в Пекіні, архімандрит Гервасій (Ленцев­сь­кий) листувався з Григорієм Сковородою, який, як за­значив професор П. М. Попов, першим в українській лі­тературі у 60–70-х роках XVIII століття у творі «Розмова про премудрість: Мудрість та Людина» ввів «принципіально важливі ви­словлювання про Китай і китайський народ». У подальшому Г. Сковорода викори­сто­вує знання про Китай для утворення літературного політексту, у просторі якого ним вишукується істина. Ще один раз у 1787 р. Г. Сковорода використовує китайське забарвлення у творі «Вдячний Єродій». Крім листування з Гервасієм, іншими джерелами формування поглиблених знань Г. Сковороди про Китай могли бути, як зазначає А. Ковалівський, книжки, що зберігалися у Києво-Могилянській Академії і Харківському колегіумі, та розмови з професором філософії та знавцем Сходу Леонтієм Кордетом (1720–1781), який походив з козаків, навчався у Києво-Могилянській академії, а потім у Хар­ківському колегіумі викладав риторику й поетику. П. Попов вказує ще на старшого сучасника Сковороди Якова Марковича (1696–1770), також вихованця Києво-Могилянської академії, який старанно вивчав твори давньо­китайського філософа Конфуція.
1755 року виповнилося десять років з часу прибуття четвертої духовної місії в Китай. До цього часу деякі члени місії вже померли; в їх числі – ієромонах Йоіл (Врублевський), колишній насельник Київського Золото­верхого монастиря (21 квітня 1747). До 1755 року зі складу четвертої місії залишалися в живих: архімандрит Гервасій, ієромонах Феодосій та Олексій Смольницький. 4 червня 1755 року Гервасій виїхав з Пекіну і прибув до Москви на початку 1756 року. За своє добропорядне життя, про що свідчили й китайці, 18 лютого 1757 року Гервасія було призначено настоятелем Єлецького чернігівського на честь Успіння Пресвятої Богородиці чоловічого монастиря, хоча він продовжував писатися «Хінськім архімандритом»(!). Перед виїздом до Чернігова 20 квітня 1757 року «за труди свої і добропорядне життя» Гервасій ще був призначений єпископом Пере­яславським і Бориспільським. 27 липня 1757 року в Петропавлівському соборі Санкт-Петербургу від­була­ся хіротонія Гервасія в єпископа Переяславського та Бориспільського, вікарія Київської митрополії. 1768 ро­ку Гервасія було звинувачено у сприянні народному пов­станню гайдамаків на Правобережній Україні й від­повідно до указу імператриці Катерини II Св. Синоду 29 вересня 1768 року Гервасія було переселено з Переяслава до Києва, де він жив на єпархіальному подвір’ї, та він і з Києва продовжував керувати Переяславською єпархією. На сьогодні немає одностайної думки серед істориків щодо впливу Гервасія на виникнення повстання гайдамаків 1768 року, проте безумовно він мав вплив на цей рух. Гервасій недовго прожив у Києві; він помер після нетривалої хвороби 22 грудня 1769 року о восьмій ранку і був похований 13 лютого 1770 року в Переяславському кафедральному Вознесенському соборі.

Після того як начальником п’ятої місії з 1755 по 1771 рік був «великорос» архімандрит Амвросій (Юматов), 27* серпня 1767 року згідно з указом Св. Синоду (№90) начальником шостої місії знову призначається українець – Микола (Цвіт), який на той час був ієродияконом та учителем німецької і французької мов при семінарії в Троїце-Сергієвій лаврі. Після висвячення 29* серпня у Москві членом Синоду митрополитом великоновгородським і великолуцьким Димитрієм в ієро­монахи, а 8* вересня у сан архімандрита, стало можливим його відправлення до Пекіну начальни­ком шостої місії (1771–1781). Архімандрит Микола (Цвіт) осо­бисто підбирав кандидатури до складу своєї місії і всі вони переважно були українці. У своєму рапорті від 8 жовтня він запропонував таких осіб: ієромонаха Іус­та з Новоспаського монастиря, ієродияконів Іоанникія і Никифора Каленовського з Донського монастиря, а також Семена Цвіта і Семена Кілевського, «з міщанських дітей міста Києва», – в якості псаломщиків. Ієродиякона Іоанникія було висвячено у сан ієромонаха, але поки йшли збори і листування з Пекіном, він помер. Крім того, під час подорожі до Китаю з’ясувалося, що двоє псаломщиків, взятих з Києва, виявилися нездатними до служби, і на їхнє місце були призначені іркутські диякони – Іван Грєбєшков і Петро Родіонов. 8 листопада 1771 року члени місії прибули до Пекіну, де замінили своїх попередників та продовжили місіонерську діяльність, проте її результати були досить скромними (за 10-річний період було хре­щено лише 24 людини обох статей). Проте учні місії – А. Агофонов і Ф. Бакшеєв – вдало збирали розвідувальні дані про китайську державу. Вони вели «Журнал секретних дій, намірів, випадків і змін, що були у тайцінській державі з 1772 по 1782 рік», де серед іншого наводилися відомості про війни китайців, бунти у провінціях Ганьсу й Шаньдун, чутки 1778– 779 років серед китайців та маньчжурів відносно можливої війни з Росією, положення торгівлі у Кяхті, руських перебіжчиків, полонених та ін. Після закінчення терміну перебування в Китаї, 13 травня 1782 року архімандрит Микола виїхав з Пекіну й прибув до Москви на початку 1783 року. Звідси, по обітниці він відправився до Києво-Печерської Лаври на прощу. Тут він був призначений настоятелем Кирилівського (Київського) монастиря, де і помер 23 жовтня 1784 року.

Начальником шостої Російської духовної місії у Пекіні став архімандрит Іокам (Шишковський), українець, який народився в родині священика близько 1750 року в селі П’ятигірці Волинського повіту. З 1767 року він навчався в Києво-Могилянській академії з нижчіх класів, але при переході у старший, «філософський клас», він відправився до Санкт-Петербургу для вивчення ме­дицини, але визнав себе не спроможним до цієї професії й вступив до Олександро-Невського монастиря, де був висвячений у сан ієромонаха. Після призначення на­чальником місії 8 березня 1780 року Іоакам отри­мав сан архімандрита Пекінського Стрітенського мо­настиря. Потім за рішенням Синоду від 23/31 березня 1780 року Іоакама було відправлено до Москви для підготовки місії через Московську Синодальну контору. Найближчим співробітником Іоакама став ієромонах Антоній (Сідельників), насельник Московського Донсь­кого монастиря. На одну з церковнослужбових посад був призначений «Семен Миколаїв Соколовський, міс­та Новгород-Сіверського, стародубського полку, нов­го­род­ської сотні, син козака Миколи Соколовського». До Іркутську місія прибула 5 січня 1781 року, де єпис­коп Іркут­ський і Нерчинський Михайло (Миткевич) (1772–1789) забезпечив місію святим миром і двома антимінсами, після чого мандрівники вирушили в Китай. Але в розпал літа їм довелося перервати свій шлях через виснаження худоби і літню спеку. Отже, місія прибула до Пекіну лише 2 листопада 1781 року. До цього часу під духовним піклуванням місії перебувало 30 чоловіків і 4 жінки. 25 з них були нащадками албазінців, решта – хрещені китайці з найближчих до Пекіну сіл.

Ще до відправлення місії у Китай начальнику місії в Колегії Закордонних справ була вручена інструкція, в якій пропонувалося не тільки підтримувати православ’я серед албазінців, але також доставляти відомості про наміри і дії китайців. 1794 року архімандрит Іоаким склав докладний опис Стрітенської і Микольської церков. Відповідно до опису, в Микольській церкві, серед інших, була ікона Чернігівська Божої Матері. Цей документ містить цікаві відомості про становище місії наприкінці XVIII сторіччя. Опис складається з 59 листів; каталог, прикладений до нього, вказує на повне забезпечення місії богослужбовими книгами. Серед церковних книг визначені київські видання: «Тлумачний псалтир» (1747), «Правильник» (1739) та «Алфавіт духовний» (1747), рукописний нотний збірник київських співів з перекладанням на ноти «Історії Іосафа царевича і учителя його Варлаама». В описі відзначалися і втрати; так на 1794 рік в бібліотеці бракувало Акафістника київського друку 1706 року та інших друкованих і рукописних книг, у тому числі — «рукописні богослов’я». Завдяки цим відомостям можна зазначити, що до бібліо­теки місії входила значна кількість українських книг.

1794 року архімандрит Іоаким направив до Св. Синоду прохання відкликати його з Пекіну, що було затвержено, і 21 травня 1795 року він вибув з Пекіна в супроводі членів місії. Умови подорожі були нелегкими, архімандрит Іоаким їхав на мулі і до вечора мандрівники прибули в місто Юйлін, розташоване на третій станції від Пекіна, де вони розташувалися на відпочинок. Але 23 травня об 11 годині ранку архімандрит Іоаким був знайдений в своєму ліжку мертвим. Лікар-китаєць, запрошений для огляду покійного, поставив туманний діагноз – «внутрішня хво­роба». Після цього тіло Іоакіма було поховано біля міської стіни із західного боку, вправо від проїжджої дороги, на піднесеному місці.

Начальником восьмої місії у Пекіні (1794 – 1807) став архімандрит Софроній (Грибовський) (? – 1814) – не тільки місіонер, а й перший історик Китаю в російській імперії . За походженням він був українець, а за освітою на половину киянин, на половину москвич, і в цьому його доля дуже подібна з попереднім начальником місії. Змінюються епохи: Україна перетворюється на периферійну область, центри освіти переміщуються до Санкт-Петербургу і Мос­кви, завершується власне український період у діяль­ності Пекінської духовної місії, але відбувається це до­сить велично в особі архімандрита Софронія. Спочатку Софроній навчається в Києво-Могилянській Академії з нижчих класів до філософії. 1782 року переїздить до Москви для навчання медицині, але знаходить себе у цій справі неспроможним, чому й полишає заняття. Вступає до Молчанівської Софронієвої пустині, де приймає постриг у монахи. З 1787 року служить у Московській Духовній Академії, а з 1790 року знаходиться при церкві московського університету для викладання проповіді Слова Божого юнакам, які там навчалися. 27* січня 1793 року за указом Синоду Софроній висвячується в ієромонахи, а 30* січня – в архімандрити з метою очолити духовну місію у Пекіні.

Архімандрит Софроній (Грибовський) — перший начальник духовної місії, який писав про Китай, хоча його роботи ще не є повністю самостійними, бо в них багато запозичень з праць його попередників: вже згаданого ієромонаха Феодосія (Сморжевського), Леонтьєва, Аго­фонова та інших, а також з робіт католицьких місіонерів, праці яких знаходилися в бібліотеці у формі рукописів та друкованих видань. На цю рису вказують усі без винятку дослідники історії китаєзнавства в Росії, втім визначаючи це як об’єктивне явище у процесі формування історичної науки. Іншими словами, роботи є перехідними: в них ще спостерігається багато старих описових засобів, в яких не відкидалась можливість обґрунтування своєї праці якоюсь іншою, що не приховує сам архімандрит Софроній. Проте у цьому недоліку є досить позитивний для того часу момент – введення в науковий обіг праць західних дослідників Китаю, що давало можливість більш широко ознайомитись із досвідом та підходами до дослідження з боку європейської науки. Взагалі ж роботи Софронія надзвичайно різнопланові й містять у собі відомості прак­тично про всі сфери життя держави: політичний устрій (про китайського імператора та бюрократичну систему, про умови політичної влади в Китаї та привілеї), законодавство, економічний устрій, адміністративний поділ з поданням кількості провінцій, судових місць, чиновних людей та державного доходу, відомості про народи, які населяють Серединну імперію, географічні дані, живописання ки­тайських свят, церемоніал чиновників, філософські та релігійні погляди китайців.

Після повернення в Росію архімандрит Софроній пе­редав Синоду першу грамоту сибірського митр. Ігнатія полоненому священику о. Максиму з фортеці Албазін від 1695 р. В особистому збірнику Софронія є копія грамоти митрополита Тобольського та всього Сибіру арх. Іларіону (Лежайському), щодо відправлення останнього в Китай; листування між державними представництвами Російської та Китайської імперій; копії наказів та інструкцій, спрямованих на упорядкування діяльності місії. Останнє свідчить про те, що Софроній цікавився історією самої місії й доклав зусиль до збереження цінних документів із суттєвим джерелознавчим значенням. Результатом цієї зацікавленості стала його праця «Повідомлення про початок буття росіян в Пейдзіні і про існування в оному греко-російської віри». Крім дослідницьких праць, архімандрит Софроній відзначився й організаційною роботою у справі християнської проповіді та налагодження учбового процесу в місії. Саме він заснував в 1795 році для студентів місії учнівську бібліотеку й пожертвував для неї «Введення в історію» Пуфендорфа (1767 року видання) та «Бєлєві подорожі в Китай» (1776 року видання). До цього моменту взагалі не було жодної бібліотеки, а кожен учень місії був зосереджений лише на власній освіті, і тому усі придбання місії вивозились до Росії. Тепер ситуація змінилась на протилежну: самі учні почали турбуватися про формування бібліотеки й залишали там навіть свої власні книжки. 1796 року Софроній створює вже бібліотеку місії, в якій учнівська бібліотека стала відділенням. Він також докладав значних зусиль до налагодження загального процесу діяльності місії, ліквідації внутрішньої розрізненості, яка спостерігалась при зміні місій та надання їй більш деталізованого змісту і до­в­гострокової спрямованості, замість поодинокого пла­нування окремими людьми. Так він намагається налагодити учбовий процес, з цією метою ним подається проект заснування при Успенській (Миколаївській) або Стрітенській церкві шко­ли для вивчення китайської і російської мов. Але, як і в дослідницькому аспекті, прагнення лишилися на півдорозі до досягнення мети через численні об’єктивні обставини, проте це все одно було великим кроком уперед у розвитку освітньої діяльності місії.

Для оцінки діяльності архімандрита Софронія (Гри­бовського) наведемо два погляди. Перший, з XIX століття, в особі ієромонаха Миколи (Адоратського), який писав, що: «На них (праці архімандрита Софронія. – В.К.) можна дивитися як на підсумок сторічної діяльності всіх членів місії, особливо учнів». І другий з XX століття, в особі П. О. Скачкова: «…це був перший начальник місії, який писав про Китай, зводив воєдино наявні в місії відомості, намагався налагодити навчальний процес і дещо поліпшив матеріальне становище учнів». Слід та­кож наголосити на те, що Софроній, хоча й не володів на науковому рівні китайською та маньчжурською мо­ва­ми, але у своїх працях критично використовує першоджерела у перекладах учнів місії. На наш погляд, архімандрит Софроній органічно поєднує у собі науковця, державного діяча, християнського пастиря. В його особі гідно за­вершується перший переднауковий, — який є всі підстави називати українським, – період не тільки в роботі місії, а й у формуванні китаєзнавства в Росії. Навіть сьогодні праці архімандрита Софронія залишаються багатими та надійними джерелами для вивчення історії цінського Китаю, російсько-китайських відносин та питань християнської проповіді в Китаї. Більш того, спадщина його досі залишається малодослідженою через недосяжність для широкого кола читачів. Актуальним завданням на сьогодні є повернення спадщини архімандрита Софронія до історичної науки. А життєвий шлях пастиря-науковця скінчився 17* травня 1814 року у Новоспаському Московському монастирі, де після повернення з Китаю він знаходився на лікуванні.

Символічно, що через три століття, в 2014 році, укра­їнський священик знов прибув до Пекіну для того, щоб вперше українці-православні змогли відсвяткувати Воскресіння Хрис­тове в Китаї за всіма канонами. Святкову літургію в Посольстві України в КНР провів клірик храму парафії Адріана і Наталії Київської метрополії Української православної церкви ієрей Ігор Шумак. На цьому богослужіння зібралися не тільки громадяни України, а й Грузії та Молдови, зокрема, посли цих держав. Отже, справа українських православних місіонерів продовжується й сьогодні…

Пасхальне богослужіння в Посольстві України в КНР