Сергій Капранов

— кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського Національної академії наук України.

Навряд чи знайдеться сьогодні людина, якій не знайоме ім’я Конфуція, або Кун-цзи, як його звуть на батьківщині — в Китаї. Його висловлювання залюбки цитують, часом приписуючи йому навіть те, чого він ніколи не казав. До його рідного міста Цюйфу щороку приїздять тисячі туристів з усього світу. У Китаї ж Конфуція величають «Великим мудрецем», «Наймудрішим першим вчителем», «Взірцем для вчителів на тьму віків».

По всій Східній та Південно-Східній Азії можна побачити присвячені йому храми (усього у світі їх нараховують близько трьох тисяч). У минулому сам імператор двічі на рік, навесні та восени, урочисто вшановував Конфуція в столичному храмі, а в усіх інших той самий обряд проводили урядовці відповідного рівня – губернатори провінцій або міські начальники. Статуї Конфуція з присвяченими йому вівтарями стояли в кожній школі. Коли новачок вперше приходив до школи, він починав із поклонів перед «Вчителем вчителів»; і надалі так починався й закінчувався кожен шкільний день. І сьогодні день народження Конфуція святкують не лише в Китаї, а й у багатьох сусідніх країнах. Цього дня на честь Наймудрішого проводять стародавні обряди, серед яких знаменитий «танець у вісім рядів», що виконують під звуки мелодії «Пісня миру». У кожному ряді по вісім танцівників, кожен з них у правій руці тримає перо фазана – символ щирості, а в лівій – бамбукову флейту, символ рівноваги. Наприкінці церемонії учасники пригощаються (чи причащаються?) «пирогом мудрості», що має принести їм успіхи у навчанні.

То хто ж він, Конфуцій? Бог? Пророк, що заснував нову релігію? Чи просто мудрець, автор афоризмів на всі випадки життя? Ні, він – не бог, але йому поклоняються і приносять жертви; він не засновував релігії, але для мільйонів людей у Східній Азії його вчення має не менше значення, ніж християнство – для європейців. Він більше, ніж просто мудрець, але сам себе він не вважав мудрим. «Я передаю, а не створюю нового; я вірю в давнину і люблю її» («Лунь юй» 7:1) – скромно казав він про себе. Щоби краще зрозуміти, хто такий Конфуцій, варто бодай стисло пригадати його життєвий шлях.

За легендою, його народженню передувало диво: явився чарівний звір – цілінь, що тримав у пащі нефритову табличку з написом: «Кришталево чисте дитя народиться, щоби відвернути загибель Чжоу, і стане царем без цар­ства». І ось 551 року до н.е., 27 дня восьмого місяця за старим китайським календарем, у царстві Лу на сході Китаю, у родині воїна-богатиря Шулян Хе з роду Кун народився син. Народився він у печері у глинистому пагорбі, хоча походив із стародавнього царського роду. Хлопчика так і назвали Цю – «Горбочок». Ріс він сиротою: батько помер, коли малому Цю не виповнилося й двох років. Мати присвятила себе вихованню сина: розповідала йому про славну історію роду Кунів, навчала священних ритуалів. Проте й вона не витримала скрутного життя, і в 16 років Конфуцій залишився без матері. Незважаючи на знатне походження, йому довелося зазнати злиднів і самому пробивати собі дорогу в житті. Чого тільки не робив майбутній великий мудрець – і овочі вирощував, і корови пас… Та все це він витримав завдяки успадкованому від батька міцному здоров’ю та непересічній фізичній силі. І кожну вільну хвилину юнак присвячував навчанню, завзято опановував «шість мистецтв», які складали основу тогочасної освіти – грамоту, математику, ритуали, музику, стрільбу з лука та мистецтво правити колісницею.

Сам Конфуцій так визначив етапи свого становлення: «У 15 років я звернув свої думки до навчання. У 30 років досяг самостійності. У 40 років звільнився від сумнівів. У 50 років пізнав волю Неба. У 60 років навчився відрізняти правду від омани. З 70 років я слідую бажанням свого серця, не порушуючи міри» («Лунь юй» 2:4).

Клопотів значно побільшало, коли Конфуцій одружився. Йому було лише 19 років. Наступного року у нього народився син. Та навчання Кун Цю не залишив і тоді – брав уроки гри на цині (китайській цитрі) у відомого музиканта Ші Сяна, а для глибшого вивчення стародавніх традицій навіть з’їздив до столиці чжоуських царів – міста Лої. За переказами, там він зустрівся зі славетним мудрецем Лао-цзи, що працював у царському архіві.
У тридцятирічному віці Конфуцій відчув, що вже має, що сказати іншим, і відкрив свою приватну школу – першу в стародавньому Китаї. До школи він брав усіх охочих, не зважаючи ані на походження, ані на статки.

У 517 р. у царстві Лу стався заколот, і Конфуцій слідом за скинутим правителем переселився до сусіднього царства Ці. На цей час він уже розумів, яким чином можна навести лад у розшарпаній чварами Піднебесній. Прагнучи втілити свої ідеї, він спробував стати царським радником і домігся аудієнції. Та, хоча йому і вдалося справити добре враження на царя, місцева знать не дозволила чужинцю обійняти високу посаду. І Конфуцій змушений був повернутися до рідного краю, де присвятив весь свій час редагуванню стародавніх книг та своїй школі. Йому двічі пропонували посаду можновладці-узурпатори, але мудрець, вірний своїм принципам, відмовився.

Так пройшло чотирнадцять років. Нарешті, коли Конфуцію виповнилося п’ятдесят, новий луський володар Дін-ґун призначив його градоначальником до міста Чженду. Конфуцій узявся до справ, провів масштабні реформи, і вже наступного року його було підвищено до посади головного прокурора, а незабаром він став однією з головних осіб у державі. На службі Конфуцій проявив себе як талановитий адміністратор, вправний дипломат, він зміцнив царську владу і розширив володіння. Здавалося, ще трохи, й у царстві Лу відродиться золотий вік… Але негідна і розпусна поведінка царя показала, що він не рівня премудрим володарям давнини, і Конфуцій змушений був піти у відставку.

Наступні тринадцять років пройшли у мандрах. За цей час Конфуцій об’їхав майже всі царства Китаю. Багато чого йому довелося пережити: полон, приниження, замах, семиденне голодування, смерть вірної дружини. Але жодного разу Вчитель не зрадив свого вчення.

Нарешті 484 р. до н.е. за сприяння одного зі своїх учнів, що став впливовим урядовцем, Конфуцій отримав можливість повернутися на батьківщину. Там і провів він решту життя, працюючи над редагуванням класичних текстів і укладаючи хроніку «Чунь цю», а також навчаючи учнів. В останні роки він зазнав тяжких ударів долі: смерть сина, улюблених учнів Янь Юаня та Цзи Лу. Не витримавши цього, Конфуцій помер 479 р. до н.е. у 73-х річному віці. Віддані учні три роки оплакували Вчителя, живучи в куренях біля його могили. Пройшло багато років, перше ніж його вчення поширилося в Піднебесній.

З ким тільки не порівнювали Конфуція – і з Сократом, і з Аристотелем, і навіть із Кантом… І все ж Конфуцій – не «китайський Сократ», як і Сократ – не «грецький Конфуцій». Конфуцій, як Сократ, унікальний. Про це добре написано на стелі у храмі в Цюйфу: «Як до Кун-цзи немає Кун-цзи, то по Кун-цзи – нема й поготів». Конфуція справедливо можна назвати філософом, бо мало хто так щиро любив мудрість, як він. Але для нього, на відміну від більшості західних філософів, головним питанням було не «що є істина?», а «як жити в істині?». І сама істина ця – не абстрактне теоретичне судження, а Шлях – Дао. Її не можна «зрозуміти», її треба пройти, прожити, як долю. І прожити, як людина з людьми – «з цими-ось людьми», а не з «птахами та звірями» («Лунь юй» 18:6). Тому для Конфуція людина – не ізольований індивід, а «людина-серед-людей»: найважливіше в його вченні поняття людяності – жень в ієрогліфічному написанні (仁) складається з графем «людина» (人) і «два» (二). Звідси – його дбайлива думка про суспільство, спільноту. Людина можлива лише в культурі, а культура потребує традиції. Конфуцій, напевне, першим збагнув важливість ритуалу як культуротворчого начала, як одного з глибинних засад людяності (у Європі це зрозуміли лише антропологи ХХ ст.). У зв’язку з цим йому часто закидають формалізм, хоча жива, тремтлива думка Конфуція – повна протилежність формалізму. Інші звинувачують Вчителя в утопізмі. Ні, Конфуцій не був утопістом. Утопістами були його опоненти – як «ліві» (моїсти), так і «праві» (леґісти). Історія показала, що утопія в теорії обертається кривавим кошмаром на практиці. А погляд Конфуція на проблеми політики був гранично реалістичний і тверезий: процвітаюче, успішне суспільство можливо лише на засадах людяності – не формальної (у вигляді законів), а сутнісної, тобто здійснюваної постійно, в усьому житті. Цю думку Вчителя успадкували його численні духовні спадкоємці – Мен-цзи і Дун Чжуншу, брати Чен і Ван Янмін… І – що, можливо, важливіше – тисячі й сотні тисяч безіменних конфуціанців, шанобливих синів і турботливих батьків, чесних громадян Китаю. Завдяки їхнім серцям і праці зерна ідей Учителя проросли усім тим дивовижним багатством, яким дивує сьогодні китайська культура.

Були, звісно, й перекручення, і зловживання. Конфу­ціанство, перетворене на державну ідеологію, часом втрачало гуманістичний дух і живу думку засновника. Але завжди знаходилися ті, хто пам’ятав, що «шляхетний муж – не знаряддя» («Лунь юй» 2:12) – і передача Дао тривала. Втім, навіть в офіціозному, скам’янілому і спотвореному вигляді мудрість стародавніх, дбайливо виплекана і передана Конфуцієм, приносила добрі плоди. Завдяки їй було створено найефективнішу для свого часу систему управління, яка давала талановитим, але бідним юнакам можливість реалізувати свої здібності на службі держави. Завдяки їй освіта, знання стали однією з головних цінностей для всього китайського народу. Завдяки цій мудрості народ Китаю зберіг і багатовікові традиції, й молоду енергію і життєздатність.

Поза Китаєм конфуціанство пустило міцне коріння у кількох країнах – Кореї, Японії, В’єтнамі, але воно ніде не шкодило розвитку національних культур. Навпаки, воно спонукало шанувати власну культурну спадщину, адже «приносити жертви духам чужих предків – це підлабузництво» («Лунь юй», 2:24). Тому такі несхожі між собою культури, що їх науковці відносять до конфуціанської цивілізації. Кожна з них знаходила – і знаходить донині – свої, неповторні грані у вченні Кун-цзи. Наприклад, у Китаї конфуціанство мало миролюбний характер, а в Японії воно вплинуло на формування самурайського кодексу честі – бусідо. Дослідники вва­жають, що саме конфуціанська етика стала основою бурхливого економічного та науково-технічного розвитку східноазійських країн у ХХ ст. Це розумів і дехто з ідейних батьків модернізації: так, японський просвітник Фукудзава Юкіці вбачав свій ідеал у поєднанні Конфуція – втілення східної моралі – з Ньютоном – втіленням західної науки. І сьогодні у Китаї після недовгого періоду гонінь відроджуються конфуціанські цінності. У Кореї діє понад двісті конфуціанських академій, які впроваджують ідеї Вчителя в постіндустріальне суспільство.

Інтерес до конфуціанства вже давно вийшов далеко за межі Східної Азії. Вченням Конфуція захоплювалися Вольтер, Франсуа Кене, Лев Толстой, Езра Паунд, Герман Гессе. У США у 1980-ті рр. виник напрям думки, відомий як «бостонське конфуціанство». Недаремно китайський по­літичний діяч Кан Ювей стверджував: «Вчення Конфуція безмежне, як саме небо. Воно придатне до застосування в будь-яку епоху, в будь-якому місці». І японський фі­лософ ХХ ст. Хатторі Унокіці писав: «Конфуцій – не лише китайський мудрець. Він – мудрець Сходу, а нині стає (й у майбутньому неодмінно стане) мудрецем усього світу». Головну конфуціанську книгу – «Лунь юй» – перекладено не лише всіма європейськими мовами, а й арабською та таґальською. Повного українського перекладу ще немає…

Хоча саме нам, українцям, сьогодні потрібен Кон­фуцій. Нам, народові з розшарпаним корінням, втом­леному від експериментів як іноземних, так і доморослих «моїстів» і «леґістів». Щоби не кидатися наосліп, щойно вирвавшись з-під гноблення однієї культури, в обійми іншої, теж чужої. Щоби знайти, нарешті, баланс між «чужому научайтесь» і «свого не цурайтесь». Ми багато вчимося у Західної Європи, то чом би не повчитися трохи у Східної Азії, що аж ніяк не пасе задніх у сучасному світі? Читаймо Конфуція. І, може, тоді ми відчуємо, як на диво суголосно йому звучить часом голос нашого Вчителя – Тараса Шевченка. Може, збагнемо: немає іншого шляху, як плекати традицію. Шанувати батьків, виховувати дітей. Мужньо приймати свою долю й жити в істині-Дао.