Дмитро Бурцев, Ph.D. з міжнародних відносин, молодший науковий співробітник відділу сучасного Сходу Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України

30 листопада 2023 року світ побачила цікава і досить контроверсійна, з погляду автора, стаття в журналі Foreign Affairs, авторами якої стали Бонні Глейзер, Джессіка Чен Вайс і Томас Крістенсен під заголовком «Тайвань та справжні джерела стримування» (оригінальна назва англійською: «Taiwan and the True Sources of Deterrence»). Як нескладно здогадатись з назви статті, мова йде про стримування у Тайванській протоці. Дана стаття є намаганням переосмислити термін «стримування», як одну з концептуальних основ стосунків у трикутнику США–Тайвань–Китай. Це говорить і підзаголовок статті «Чому Америка має заспокоїти, а не лише залякувати Китай».

Короткий огляд

З одного боку, стаття починається з констатації факту про наростальний військовий потенціал Китаю, та пов’язану з цим загрозу для військових баз США, з іншого –  цитатою Томаса Шеллінга, вченого-економіста, який займався вивченням конфліктів через використання Теорії ігор. Його цитата, яка лежить в основі всієї статті звучить наступним чином: «Ще один крок, і я стрілятиму» може бути загрозою, що стримує, лише якщо супроводжується непрямим запевненням: «Але якщо ти зупинишся – я стріляти не буду».

Відповідно, якщо сприймати ситуацію з такої точки зору, то США мають протистояти односторонній зміні статус-кво в Тайванській протоці не лише стримуючи Пекін, а й протидіючи крокам Тайбею, які націлені на проголошення незалежності. Іншою загрозою є ситуація, за якої Пекін буде вважати, що США хочуть зберегти військове домінування в регіоні, що призведе до загрози миру.

Автори статті цитують статтю Метью Себула, Аллана Дефо та Нуну Монтейра (Matthew D. Cebul, Allan Dafoe, and Nuno P. Monteiro) «Примус і вірогідність запевнень» (Coercion and the Credibility of Assurances): Сила підвищує довіру до загроз, але підриває довіру до гарантій. Вони також вважають, що Пекін, Тайбей та Вашингтон сконцентровані на демонстрації рішучості та побудові військових потужностей для демонстрації готовності та бажання використати силу. Пекін сподівається запобігати посиленню тенденцій на подальше відділення, а Тайбей та Вашингтон намагаються стримати Пекін від варіанту застосування сили для приєднання Тайваню. З іншого боку існують і певні гарантії: Вашингтон не підтримує офіційне проголошення незалежності острова, Пекін заявляє про бажання об’єднання мирним шляхом, Тайбей утримується від офіційного оголошення незалежності. З іншого боку, відсутнє підтвердження намірів кожної за сторін дотримуватись курсу, що існує.

Прихід до влади Демократичної Прогресивної Партії до влади в 1999 році фактично перекреслив розвиток «Консенсусу 1999 року», хоча  Тайбей і відкидає фактичне проголошення незалежності, теперішні тенденції, відсутність поступу у зближенні з Пекіном, видаються для останнього лячними. В цій ситуації, Вашингтон продовжує дотримуватися політики «стратегічної невизначеності» (strategic ambiguity), за якої США не підтримують проголошення незалежності Тайванем, проте готові захищати Тайвань у разі, якщо той буде атаковано, навіть без офіційного визнання незалежності базуючись на «Законі про відносини з Тайванем» (оригінальна назва Taiwan Relations Act) 1979 року.

З іншого боку, автори вважають, що гарантії мають стати одним з аспектів ефективного стримування. Таким чином зростальна військова активність військового флоту та авіації навколо Тайваню не створюють жодної атмосфери присутності гарантій незастосування сили Пекіном. Кодифікація на законодавчому рівні у 2005 році застосування сили за неможливості приєднати Тайвань мирним шляхом, фактично стала показовим жестом Пекін лише відштовхнув населення Тайваню від себе і посіяв недовіру до дій Пекіну. Таким чином, для того, щоб Пекін має змінити риторику, щоб Тайвань зміг почути мову гарантій, а не погроз. Зі свого боку, Тайвань має скоротити посилення оборони, опираючись на надійні гарантії про ненапад з боку Китаю, і не ставити собі за мету здобуття незалежності чи постійної відділеності. Фактично, разом з побудовою сил, які можуть протистояти блокаді з боку НВАК, Тайвань має також вибудовувати систему надійних гарантій. Для стримування загрози війни, Тайбей має створити атмосферу гарантій, яка змусить повірити Пекін у можливість мирного об’єднання.

США є третьою стороною, яка має чітко розуміти заплутаність суміші з загроз та гарантій. Пріоритетом США є попередження щодо застосування сили Китаєм проти Тайваню, але на думку авторів, стримування буде марним, якщо Пекін не буде мати гарантій, чи не буде довіряти гарантіям, які нададуть США. США мають бути стороною, яка має бути зацікавлена в тому, що Пекін повірить в те, що зможе одного дня мирно інтегрувати Тайвань. Іншими словами, США мають виступити з заявою про відданість принципу «Одного Китаю», яка буде говорити про важливість Тайваню для США, а також чітко окреслить те, що прийме будь-який результат між Пекіном та Тайбеєм, якого буде досягнуто мирним шляхом. Проте, наразі офіційний Вашингтон жодним чином не заявив про бажання поновлення діалогу між двома берегами Тайванської протоки. В умовах, коли адміністрація президента Тайваню перестала просувати ініціативи з оголошення незалежності та почала укріплювати оборону, Вашингтон має дати гарантії, що не порушуватиме статус-кво, що склався. США мають дотримуватись прозорості в своїх «неофіційних» відносинах з Тайванем, включаючи візити своїх представників до Тайваню, та виключати можливість появи тайванського президента та віцепрезидента у Вашингтоні під час «трансферу» на території США. Автори також вбачають більш ніж достатню кількість неофіційних контактів для комунікації між США та Тайванем, для чого щоб не дратувати Китай.

У підсумках автори говорять про те, що не потрібно плутати гарантії та слабкість, або приймати одне за інше. Особливо, за умов, коли Китай зростає як військова потуга, США мають посилювати військові можливості в регіоні та співпрацювати з союзниками для унеможливлення блокади Тайваню. В той самий час, США мають дати чіткі гарантії та поясними для Китаю причини такої поведінки. В іншому випадку, такі кроки лише ускладнять стримування Китаю. Одночасно з посиленням обороноздатності США та Тайвань мають працювати над гарантіями для Китаю, щоб той чітко розумів, що його буде не буде покарано, якщо він відмовиться від використання сили.

Що ж хотіла сказати команда авторів?

Питання Тайваню є принциповим в першу чергу для Китаю і є одним з ключових у стосунках між США та КНР. Що ж до Тайваню, то намагання острова тримати політичний баланс між двома ключовими міжнародними акторами поки що є досить вдалими. Утримання рівноваги в трикутнику Китай–Тайвань–США важливе для всіх його учасників за чинного політичного положення, яке склалось на цей час всередині трикутника, і яке, скоріше за все зміниться, після виборів до парламенту на Тайвані. Гарантії є важливою частиною системи стримування у вищезгаданому трикутнику, а мирний підхід до вирішення спору є найбільш бажаним. Фактично, мова йде про пошук варіанту, який влаштує всі сторони, але тоді виникає інше, ще більш важливе питання: а чи такий варіант може взагалі існувати в сучасній системі міжнародних відносин?

Що упустили автори?

Існування Китаю як одного з міжнародних центрів сили стало дійсним фактом з яким мають рахуватись в тому числі та США. Проте, це центр сили з незакритим гештальтом, одне з ключових місць в якому займає Тайвань, про що говориться навіть в конституції КНР, а саме: Тайвань є частиною священної території КНР. Тому, повернення острова під контроль є ключовим для Пекіну навіть з цієї точки зору і має на меті закрити, раз і назавжди, фактично наявні питання національної гідності й остаточно ствердити міць і могутність Китаю, як для власного населення, так і для міжнародної спільноти. Звичайно, важко говорити про хронологічні рамки цієї події, проте, скоріше за все вони можуть лежати в рамках десятиріччя.

Якщо говорити про більшість населення Тайваню, то більша його частина відповідно до досліджень схильна до збереження статус-кво, а саме існування острова по за юрисдикцією офіційного Пекіну, що влаштовує суспільство і сучасно керівництво самоврядного острова, але точно йде в розріз з планами Китаю, а засоби soft-power вимагають значних ресурсів, до яких належить і час. Тому виникає питання: Чи можуть США та Тайвань довіряти Китаю і чи довіра як раз тим фактором, який дійсно стримає Китай? Це ключове питання виникає, тому що ні Тайвань, ні США не зацікавленні в конфлікті, але для Китаю це може бути єдиним шляхом для отримання фізичного контролю над сучасним Тайванем.

Оригінал статті: Taiwan and the True Sources of Deterrence | Foreign Affairs