Вірогідно, кожний з них міг би розказати про свою власну мрію, яку втілює у цьому знаку. Проте важко одразу збагнути, що цим вподобанням і милуванням одним ієрогліфом митці-каліграфи в першу чергу віддають належне найновішому політичному концепту політичного керівництва Китаю. Саме так. Концепт «китайської мрії» був офіційно проголошений керівником Комуністичної партії та китайської держави Сі Цзіньпіном майже два роки тому і тепер перетворився на ключову ідею китайських перетворень.

Зараз у Китаї та по цілому світу видається багато досліджень про ґенезу цієї ідеї. Дехто каже, що китайцям спо­добалася  «американська мрія», яку сформулював пись­мен­ник та істо­рик Джеймс Туслоу Адамс 1931 року у своєму рома­ні «The Epic of America». Який зокрема писав про таку країну, що давала людям можливість до більш заможного життя, де б не існувало бар’єрів, зведених за часів старих цивілізацій, обмежень, які встановило майнове розшарування.

Натомість китайська мрія завжди протиставлялася за­хід­ній в тому сенсі, що вона плекала ідею загального по­кращення, критикуючи Західну «мрію» за егоїзм, байдужість до суспільних проблем, відсутність патріотизму. В її серцевині конфуціанська мораль, яка оперувала поняттям «благородна людина» з її прагненням гуманності і справедливості.

Наприклад, маловідомим є той факт, що ще у січні 1933 року шанхайський часопис «Дунфан цзачжі» на­друкував тематичну добірку «Новорічні мрії», в якій 150 найвідоміших представників китайської культури висловилися з власним баченням майбутнього Китаю та свого власного. Хоча ці виступи та їх оцінки були подекуди емоційні і строкаті, не мали в цілому одностайності, на­томість вони вже тоді засвідчили історичну та культурну глибину «китайської мрії».

Цікаво, що й сьогодні китайці так само намагаються вирішити проблему між особистим та загальнодержавним трактуванням «мрії». Китайське суспільство докорінно змі­нилося, і мрії окремих членів його можуть не співпадати з мисленням політичних керманичів. Ось тому Сі Цзіньпін наголошував, що «Китайська мрія — це народна мрія, а відтак — це мрія кожного китайця. Нам необхідні згуртованість та одностайність всієї нації задля боротьби для реалізації загальної мрії. Тоді наші сили зростуть. Тому тепер у нас є простір для особистих зусиль, спрямованих на реалізацію власної мрії». При цьому також ним наголо­шувалося, що партія є керівною силою для її втілення, але народ мусить стати повноцінним господарем країни. Справді, деякі китайці досі вважають концепт мрії відір­ваним від реальності, ідеологічним гаслом КПК на новому етапі. Попри це, дослідження західними та китайськими соціологами висловлювань китайців на тему «мрії» у со­ціальній мережі weibo, ще 2013 року вказувало на те, що 72% респондентів без жодного політичного впливу таки вважають китайську мрію прийнятним для цілого наро­ду концептом.

Що ж до витоків формування державної ідеології, то в останні десятиліття самі китайці час від часу зверталися до концепту «мрії», зокрема Пекінська олімпіада 2008 року проходила під гаслом «Один світ — одна мрія» (同一个世界, 同一个梦想, tong yige shijie, tong yige mengxiang ). За два роки по тому, у Китаї досить популярною стала книга колишнього військового офіцера, професора Національно­го університету оборони в Пекіні, Лю Мінфу «Китайська мрія: мислення категоріями великої держави і стратегічне позиціонування у пост-американську добу» (中国梦：后美国时代的大国思维与战略定位, zhongguo meng: hou meiguo shidaide daguo siwei ye zhanlüe dingwei). Начебто саме з неї китайські лідери позичили кілька ідей щодо перспектив зростання Китаю до світової надпотуги. Цей китайський ав­тор оперував багатьма історичними прикладами того, як мусить себе поводити Китай у майбутньому спираючись на кон­цепти традиційної стратегії.

Західні спеціалісти, ба навіть подекуди й їх російські ко­леги, через це намагаються представити «китайську мрію» як елемент політики «м’якої сили» Китаю, завдяки якому буде систематизовано та посилено вплив Китаю в світі. Адже в такий спосіб діють і Сполучені Штати, які намагаються утримувати свої впливи. Але беручи до уваги потенціал Китаю, його фінансові резерви, людські ресурси темпи розширення китайського глобального впливу, можна зазначити, що во­ни є небаченими в сучасній історії, а отже розглядати їх лише як відтворення західних концепцій на китайському ґрунті є помилковим. Китайська мрія базується на глибокій закоріненості у традицію і культуру, вона сповідує цінності, завдяки яким китайське суспільство пережило нескінченні злети і падіння.

Відтак близькі до істини саме ті вчені, які стверджують, що мрія була притаманна китайському народу з давніх да­вен і викристалізовувалася поступово. Ще 2005 року один з корифеїв українського китаєзнавства Владислав Седнєв у своїй статті під назвою: «Чи здійсниться «китайська мрія» показав, що китайці сформулювали свої прагнення дуже давно і зокрема наголошував, що «дві речі, незалежність та процвітання, впродовж довгого історичного часу за­лишалися нездійсненною мрією усього китайського народу». Перша мета, на думку українського вченого, бу­ла реалізована саме через проголошення КНР 1 жовтня 1949 року. Що ж до другого аспекту — то саме до нього вів тернистий шлях китайських реформ останніх десятиріч.

Цікаво й те, що майже 10 років тому Владислав Седнєв наголосив, що «китайська мрія» може бути реалізована лише за умови збереження сильної соціальної складової в реформах. Це, вочевидь, цілком розуміють у сучасному Китаї, адже головними проблемами для китайського суспільства залишаються соціальна та майнова нерівність громадян, со­ціальна незахищеність, стандарти життя пересічної лю­дини, які попри феноменальний економічний розвиток держави, залишаються ще на досить низькому рівні. Ці про­блеми й зараз стоять на порядку денному і до них прикута головна увага.

Китайський вчений Чжао Сяолей вважає, що крім ра­дянсько-марксистського підходу і західної економічної нау­ки у китайських фахівців була ще своя власна лінія, яка була пов’язана з спробами створити особливу китайську економічну науку, синтезуючи обидва підходи з реальними економічними і культурними традиціями Китаю. Це так зва­ний особливий «китайський шлях», який в останні де­сятиліття називали специфічним китайським соціалізмом. Просуваючись своїм унікальним шляхом, Китай й надалі має «плекати китайський дух і згуртовувати свої сили» — це головні умови для того, щоб реалізувати мрію.

Отже новітні китайські керманичі лише по новому ро­зставили акценти китайської мрії. Якщо у старій кон­цепції йшлося про забезпечення незалежності Китаю, що було досягнуто після проголошення КНР 1949 року, сьогодні на чільне місце поставлена теза про «велике відродження китайської нації» (中华民族伟大的复兴). Ця теза у виступах Сі Цзіньпіна якраз і названа головною метою у реалізації «китайської мрії» у 21-му столітті. Інакше кажучи, «велике відродження китайської нації» власне і є цією мрією. Її компонентами виступають три речі: багата та міцна держава, національне відродження і народне щастя. Сьогодні в Пекіні концепт «мрії» і пов’язаного з нею «відродження нації» все частіше намагаються прив’язати до ідеологічних шукань перших китайських реформаторів ще з XIX століття.

І ця «мрія» в такому сенсі побутує на китайських теренах значно довше ніж здається на перший погляд. Є сенс стверджувати, що такий концепт є старіший навіть за американську мрію. Адже заклики до національного відродження і «омолодження» Китаю (振兴中华, zhenxing zhonghua) притаманні ще першим китайським реформаторам. Досить згадати, що перша китайська ре­волюційна організація мала назву «Союз відродження Китаю» (兴中会, xingzhonghui) і була заснована 1894 року на Гонолулу «батьком китайської нації» Сунь Ятсеном. Вона виступала за звільнення Китаю від маньчжурської династії та за «відновлення суверенітету Китаю». Цікаво що від цього товариства бере свої першопочатки партія Гоміньдан, яка протягом всієї своєї історії також виступала з ідеєю китайського національного відродження.

На новому етапі можна сказати, що китайські комуністичні керманичі лише змінили політичну складову давнішньої китайської мрії, додавши до неї концепт «великого відрод­ження», а отже повернення до такої ситуації, що передувала Опіумним війнам середини ХІХ століття, в наслідок яких Китай втратив свою незалежність, перестав бути великою державою світу.

Нова ідеологія окреслює нові часові рамки відродження і процвітання, які буде досягнуто країною в період двох сто­річ до двох столітніх ювілеїв. В китайській політичній літературі це називається «реалізація двох столітніх цілей». Себто тепер вважається, що першим століттям від 1840 до 1949 року була боротьба за національне звільнення і право Китаю на відродження, а вже від дати проголошення КНР почалося друге століття – час тернистого і не завжди однозначного шляху відновлення могутності і величі ки­тайської нації, наближення до процвітання.

Тепер концепт процвітання оперує також старовинним по­няттям «суспільства середньої заможності» (小康社会, xiao-kang shehui – інший можливий переклад: «суспільство малого добробуту»), фраза, яку запозичили з конфуціанських текстів двотисячолітньої давнини, яка означає такий стан розвитку де кожній людині були б забезпечені всі її основні потреби. В новітній китайській концепції таке суспільство має конкретні ознаки і навіть економічні виміри, які виз­начаються новітніми планами китайських реформ. Во­ни спрямовані на якісні пе­ретворення економічної структури країни і поліпшення у соціальній сфері. В цілому їх намагатимуться реалізувати у Китаї до 100-річного ювілею створення Компартії, себто до 2021 року, коли за суто економічними показниками КНР, вочевидь, стане найбільшою економічною потугою світу, випередивши США за ключовими показниками економіч­ної могутності.

Це створить передумови для «великого відродження китайської нації» і втілення «китайської мрії». Цього китайці хочуть досягнути у період до середини століття, точніше до 100-річного ювілею проголошення КНР – 1 жовтня 2049 року. До цього часу, як кажуть у Пекіні, буде «створена сильна, заможна, демократична, цивілізована, гармонічна, соціалістична, модернізована держава».

І хоча сьогодні дехто наголошує, що тепер вихідним пунктом для консолідації китайської нації до такої ідеальної держави виступає пам’ять про приниження, які Китай зазнав у XIX столітті, а ідея «відродження» має зовнішньо консервативний і навіть націоналістичний при­смак, китайські вчені говорять, що не йдеться про відновлення китайської гегемонії, ба навіть китайської імперії, що вважалася центром Всесвіту. Натомість, за словами дослідника істо­рії КПК Ши Чжунцюаня, сьогодні Китай не збирається змінювати існуючий у світі лад. Натомість він говорить, що при реалізації вели­ко­­го відродження китайської нації, Китай буде прагнути до того, щоб усіма силами робити внесок у розвиток людства.

Саме в такому контексті китайці тепер пояснюють ви­словлювання і Мао Цзедуна, і Ден Сяопіна про те, що через свою кволість і напівколоніальне становище Китай в останні століття перестав ділитися з людством своїми надбаннями, робити внесок у розвиток людства, перестав відігравати у світі провідну роль.

Виступаючи 25 березня 2013 року у Танзанії, він вперше заговорив про те, як «китайська мрія» може ста­­ти «мрією» цілого світу. «Нам потрібно разом зі сві­то­вим співтовариством здійснити глобальну мрію про довго­три­валий мир і спільний добробут, вносити новий, ще більш значущий внесок у велику справу миру і розвитку людства», – сказав він.

Китайські коментатори цього виступу наголошують, що така «мрія» потрібна не лише Китаю, і всі народи так чи інакше мріють про розвиток, мир і гармонію. Відтак, наголошує Сі Цзіньпін, – китайська мрія дотична до «мрій» інших народів, і можна говорити про можливість їх «обопільного стикання». Саме такий термін використав Сі Цзіньпін під час візиту до США в червні 2013 року, коли сказав про спільність між мріями китайського та американського народів.

Таким чином, у разі реалізації, «китайська мрія» може мати велике значення для глобального розвитку і матиме позитивний вплив на міжнародну ситуацію. Китайці на­голошують, що попри гостру необхідність реалізувати свій потенціал для вирішення важливих і болючих зав­дань розвитку країни у ближчі десятиліття, «китайська мрія» вже певним чином підвищила рівень соціального оптимізму. Він у Китаї значно вищий ніж у населення роз­винених і більш заможних країн, які натомість не мають зараз певних перспектив і очікувань щодо покращення свого становища.

Китайську модель, вочевидь, нікому не вдасться ско­піювати і сенсу в цьому нема. Проте, вона таки стає жи­вим прикладом для країн, які розвиваються, про те, що можна торувати свій унікальний шлях і домагатися успіху, де­монструючи цінність незалежних політичних рішень. Вона також наголошує, що державне будівництво за сучасних умов є більш важливим і перспективним для становлення держави ніж піднесення за рахунок інших, за рахунок насилля і війни. Врешті, тривалий мир і загальний розвиток потрібні всім і це робить «китайську мрію» прийнятною для всіх, вибиває зброю з рук її критиків. Натомість, праві й ті, хто наголошує, що «китайська мрія» стане універсальною і буде новим внеском китайської цивілізації у розвиток людства ли­ше тоді, коли люди цілого світу зможуть усві­домити свою спільність і взаємозалежність, відчують енер­гію «обопільного стикання» їх мрій. Розуміння цієї простої істини, натомість, лише можливе через глибоке пізнання культурних, історичних особливостей та традицій Китаю, який намагається втілити свою «мрію» і готовий цим знан­ням ділитися з усіма, але й усіх інших народів, які не полишили здатності плекати власну мрію.