О. А. Коваль, журналіст-міжнародник, член правління Української асоціації китаєзнавців

У сучасному світі, з його новітніми комунікаціями, технологіями зв’язку, засоби масової інформації виступають як один з головних чинників у формуванні відносин між різними народами. Зокрема вони можуть сприяти поліпшенню взаємної довіри, обміну культурними надбаннями, ідеями та новинами.

Китайська Народна Республіка приділяє розвитку ЗМІ першочергової уваги, зважаючи на ту велику роль, яка відведена їм у формуванні суспільної думки, а також у просуванні ідей керівництва держави до населення. Все це визначило ступінь участі держави у формуванні порядку денного китайських ЗМІ. Разом з тим, сучасною тенденцією у китайських ЗМІ стало поширення нових медіа – зокрема мікроблогів та соціальних мереж, які дозволяють миттєво поширювати інформацію через Інтернет і кожен користувач стає виробником інформаційного контенту. Такі ЗМІ стало важче контролювати. Натомість, влада КНР вживає заходів, щоб і в цій галузі діяли правила та настанови, які б не дозволяли й новим медіа виходити за певні межі дозволеного, зокрема в тому, що стосується питань суспільної моралі, державної безпеки та правдивого відображення подій.

У китайських ЗМІ увага до України зросла внаслідок подій кінця 2013 – 2014 рр. Головним чином, в контексті тієї ролі, яку конфлікт довкола України справив на міжнародну ситуацію в цілому, зокрема на відносини Російської Федерації з Європою та Сполученими Штатами Америки, а також  на рівень безпеки на Євразійському континенті. На тепер в Україні на постійній основі діють корпункти провідних китайських ЗМІ – інформаційної агенції «Сіньхуа», газети «Женьмінь жибао», «Центрального телебачення Китаю» – CCTV тощо. Всі ці видання здатні досить оперативно висвітлювали українські новини для китайської аудиторії. Але попит й тематику, в даному разі, визначає саме китайська аудиторія, і коли ситуація в Україні відносно стабілізувалася, то від першої половини 2016 р. спостерігаємо деяке зменшення уваги до подій в Україні.

Тут слід зазначити, що попри набагато ширший доступ китайців до ЗМІ Росії, а також суттєву присутність російських ЗМІ на китайському ринку, Китай виробив власну офіційну, неупереджену та виважену позицію щодо подій в Україні, на яку так чи інакше мусять зважати всі китайські ЗМІ, навіть ті, які з тих чи інших причин спираються у висвітленні подій в Україні на повідомлення іноземних, а по части російських джерел. Однією з причин такого стану є саме те, що українські ЗМІ слабо присутні у Китаї, не працюють з китайськими колегами на постійній основі.

Попри це, китайські ЗМІ постійно відкриті до співро бітництва з Україною. Тимчасове підвищення інтересу до України не призвело до налагодження сталих контактів між ЗМІ України та КНР, адже для цього потрібна системна робота з обох сторін. Українські ЗМІ, в разі такої співпраці, також мають враховувати специфіку роботи китайських колег, які в своїй роботі більш зважають на інструкції, а також дотримуються певних стандартів у роботі, визначених урядовими та іншими галузевими державними структурами.

Робота китайських ЗМІ на сьогодні визначається кількома головними аспектами. З одного боку, всередині країни вони виконують функції каналу комунікації влади та суспільства, формують суспільну думку, одночасно вони є своєрідним фільтром, який практично унеможливлює потрапляння на китайський інформаційний ринок матеріалів іноземних ЗМІ, які б могли шкодити державі. Завдяки контролю над ЗМІ, Пекін здатний активно протидіяти іноземним інформаційним інтервенціям. Але разом з тим, на зовні та зарубіжну аудиторію китайські ЗМІ працюють, як потужний пропагандистський ресурс, який намагається представити Китай в найкращому вигляді, поширює позиції китайського керівництва щодо ключових міжнародних проблем, інформацію щодо соціальної та економічної політики, а також про аспекти китайської культури, китайські традиційні цінності тощо. Для виконання цього завдання, китайські ЗМІ взяли на озброєння найкращі практики своїх зарубіжних колег.

Висування теперішнім керівництвом Китаю концепції «китайської мрії», в основу якої покладено ідея «великого відродження китайської нації», справило на ЗМІ КНР великий влив. Вона стала тією національною ідеєю і соціально-психологічною настановою, на підставі якої тепер наново вибудовується ідеологічна робота державних органів та інститутів щодо формування суспільної свідомості, до яких належать і ЗМІ. Концепція «китайської мрії» сьогодні цілком відповідає прагматичним підходам китайського керівництва, які вкоренилися за десятиліття китайських реформ та відкритості до зовнішнього світу. Ідеологія «китайської мрії» цементує та консолідує суспільство всередині країни, і одночасно є прийнятною для китайців, які мешкають поза Китаєм. Відтак вона приводить до посилення впливу на китайський соціум за допомогою етнокультурних, традиційних ідейно-філософських поглядів, національних підходів до розвитку країни. Одночасно послаблюється догматична ідеологія, акцентується увага на посилення зв’язку між соціалізмом з китайською специфікою та особливою ідеєю відродження китайської нації, провідником якої виступає власне китайське керівництво та Комуністична партія Китаю.

На зовнішній світ ідеологія «китайської мрії» працює як інструмент «м’якої сили», і підсилює політичне та економічне зростання Китаю, посилює його вплив на міжнародній арені та ключові аспекти світової політики. Китай починає виглядати, як більш деідеологізована держава, що робить його більш привабливим в очах партнерів. Одночасно, «китайська мрія» стає тим засобом, завдяки якому вибудовуються фільтри та перепони на шляху проникнення до китайського суспільства світоглядних ідей, які не притаманні менталітету китайців. Але це не спроба відгородитися від зовнішнього світу. Це своєрідний захисний механізм в інформаційній сфері, який натомість дозволяє й розвивати повноцінні обміни з зовнішнім середовищем, про що свідчить той факт, що КНР лише посилює міжнародну співпрацю.

Представники китайських інформаційних служб разом з колегами з США, Великобританії, Російської Федерації та Японії стали ініціаторами проведення всесвітніх медіа форумів. Агентство «Сіньхуа» разом з іншими 16 світовими ЗМІ увійшло до складу президії форуму. Форуми, що присвячені переважно сучасним тенденціям у медіа індустрії, проходили 2009, 2011 та 2016 рр. 

Отже, оновлення і розвиток національної ідеї в Китаї супроводжується переорієнтацією діяльності ЗМІ на виконання нових інформаційних завдань, які транслюються через концепцію «китайської мрії» та ідеологію «великого відродження китайської нації». Цей процес суттєво впливає на роботу ЗМІ та журналістів. Тут також слід зауважити, що в деяких країнах і регіонах світу китайські медіа проводять таку роботу задля покращення іміджу Китаю і розширення доступу до інформаційно-комунікативних технологій. Це головним чином стосується країн Європи та Північної Америки. Щодо країн, які розвиваються (де ставлення до Китаю переважно доброзичливе), переважає політична та пропагандистська робота. Особливо ця робота посилилися у країнах, які включені Китаєм до концепції «Один пояс, один шлях» для яких розробляються й окремі програми співпраці в сфері ЗМІ, що здатні супроводжувати цей геоекономічний проект інформаційною підтримкою.

З технічного боку, сучасна медіа індустрія КНР є досить динамічною галуззю, що поєднує у собі систему інститутів, засобів та технологій з виробництва та поширення інформації як в країні, так і за її межами. На 2013 р. телебачення і радіо охоплювали практично всю територію країни. За 2013 р. загальний обсяг радіомовлення досяг 13,384 млн годин, а телемовлення – майже 17 млн годин. При цьому вироблення власного телевізійного контенту сягнуло 3,436 млн годин на рік. Слід зазначити, що виробництво інформаційних програм на радіо зросло на 18,5%, а телебаченні – на 20,25%.

Китайські медіа більш активно ніж їхні українські колеги використовують Інтернет та різні соціальні мережі. За відомостями на 2015 р. в Китаї налічувалося 684 млн користувачів Інтернету, а за прогнозами на цей рік, цифра сягне 711 млн. Разом з тим, за неофіційними відомостями, ця цифра вже сьогодні сягає 850 млн осіб. 40% китайців, що користуються Інтернетом, ведуть свої мікроблоги. Так, лише найбільша у Китаї мережа Weibo, від компанії Tencent, має понад 300 млн зареєстрованих користувачів. Саме через таке поширення інформаційних мереж багато ЗМІ розвивають свої електронні версії, а доступ передплатників до новин, зазвичай відбувається через мобільні додатки, встановлені на мобільних пристроях. 527 млн користувачів Інтернету надають перевагу саме мобільному Інтернету. 54,9% китайців використовують мобільні пристрої чи програми, встановлені на мобільних пристроях, щоб одержувати новини. На стаціонарних комп’ютерах це роблять лише 16,9% китайців, а новини по телевізору їх дивляться лише 13,5%. У середньому китайці проводять в Інтернеті 4 години на добу. Відповідно до цих тенденцій, зменшуються обсяги видання друкованих ЗМІ. Тепер вони все частіше, іноді навіть безкоштовно, доступні у електронних версіях. За відомостями на 2012 р., через Інтернет було поширено 260 млн примірників електронних копій періодичних видань. У цьому році, китайські урядові регулятори натомість обмежили права електронних ЗМІ на вироблення та публікацію власного інформаційного контенту, адже контроль за такими публікаціями дуже складно здійснювати.

Також відомо, що попри таке різноманіття, інформація, розміщена на китайських інформаційних ресурсах, має типовий характер, адже їх постачальником, як правило, є одні й ті самі офіційні джерела. Проте навіть великі китайські ЗМІ йдуть сьогодні на адаптацію свого контенту для використання у нових медіа, або активно експериментують з новітніми інформаційними технологіями, зокрема досить згадати про використання автоматичних систем написання текстів та застосування технологій штучного інтелекту. Окрім того відомо, що інформаційні стрічки одного й того самого агентства («Сіньхуа», Чжунго сіньвеньше (ІА «Новини Китаю»), або інформаційних холдингів («Женьмінь жибао», «Гуанмін жибао» та інших) для різних аудиторій, зокрема Гонконгу, Тайваню, китайських-емігрантів, англомовних аудиторій Європи, США та Близького Сходу, інші мовні версії можуть суттєво відрізнятися одна від одної. Цим викликана певна складність використання китайських джерел для вироблення власного контенту українськими ЗМІ, які в кожному потребують адоптації китайських новин до української аудиторії. Специфікою китайських ЗМІ також є своєрідна мова, яка часто використовує прийнятні лише у Китаї терміни та поняття, що потребують розуміння контексту їх використання. Певних навичок і специфічних знань потребує й транслітерація китайських імен та географічних назв.

Цим можна пояснити, чому українські журналісти рідко використовують китайські інформаційні ресурси у своїй роботі, навіть в доступних для них російськомовних та англомовних версіях, адже й робота з ними потребує певних знань реалій Китаю. Проте з досвіду можна зазначити, що, особливо англомовні версії китайських ЗМІ, останніми роками все більше відповідають міжнародним стандартам подання інформації, на рівні інших світових інформагенцій, а відтак, цілком придатні для використання для українських ЗМІ. В Україні, тим часом, склалася зовсім інша ситуація. ЗМІ України, зокрема найпопулярніші, належать до приватних інформаційних холдингів і, в цілому на відміну від китайських ЗМІ, не відіграють тієї ролі у формуванні державної позиції, а також не виступають посередниками між суспільством та владою. Українські ЗМІ, що є суто комерційними проектами, переважно піклуються про зиски для власника або формування певного інформаційного поля для політиків, які їх контролюють. Якщо оцінювати таку ситуацію з точки зору прийнятих у Китаї практик, такі ЗМІ не можуть виступати як виразники позиції України, її керівництва. Тому, традиційно більшу увагу, китайські ЗМІ приділяють співпраці з державними ЗМІ, а також з держаними органами, які відповідають за таку співпрацю – Національна спілка журналістів України, Міністерство інформаційної політики, державні газети, радіо та телеканали.

Проте урядові та офіційні ЗМІ в Україні, традиційно, не мають високих рейтингів і значної аудиторії, їх фінансування зазвичай обмежене бюджетом, хоча вони мусять виконувати провідну роль у розповсюдженні офіційної інформації. Саме на державні ЗМІ сьогодні покладені головні завдання у протидії агресії (військової та інформаційної) з боку Російської Федерації, а також з поширення позиції українського уряду на світ. Натомість, за відсутності чітко сформульованої національної ідеї та програми розвитку для країни (беззаперечним пріоритетом розвитку в майбутньому визначена європейська інтеграція), українським ЗМІ важко транслювати за кордон і для свого суспільства власні унікальні ідеї. Українські медіа не формують громадську думку, а радше виступають ретрансляторами думок, які присутні у суспільстві, а подекуди лише відображають ідеї власника ЗМІ.

Необхідність протидії Росії у інформаційній війні після 2014 р., викликала до життя кілька нових цікавих проектів, примусила всі українські ЗМІ працювати з більшою ефективністю, почався процес реформування у медійній галузі. Головна її ознака – це прагнення виходу українських ЗМІ назовні, щоб донести свою думку до зарубіжної аудиторії. Адже в минулому українські ЗМІ існували в просторі, що обмежувався власне українською аудиторією і завдання донести інформацію з України до зарубіжної аудиторії вже багато років ні ким з керівників медійної сфери не ставилося.

З’явилася ідея про посилення іномовлення через супутникове телебачення та радіо на середніх хвилях, яке ставить собі за мету донесення інформації з України на цілий світ різними мовами. З весни 2014 р. влада почала приділяти більше уваги поширенню мовлення державного «Українського радіо» в Укра їні, а з кінця 2014 р. розширилося мовлення «Всесвітньої служби радіомовлення України» (канал УР-4) або Radio Ukrainian International (RUI), зокрема й на РФ – російською мовою та німецькою і англійською на країни Європи та Америки. Натомість лише єдине державне ЗМІ – інформаційна агенція «Укрінформ» – має на сьогодні китайську версію на своєму сайті. Також слід зазначити, що на певному етапі комерційні медіа навіть ефективніше справлялися з завданням пропаганди українських поглядів назовні та оперативніше поширювали новини з України. Так зокрема, таку роботу проводив англомовний канал «Ukraine Today» у 2014 – 2016 рр., від телеканалу «1+1». При цьому державні установи та державні ЗМІ не бажали співпрацювати з власниками каналу «1+1» і паралельно розвивали свій проект UA|TV та «Мультимедійна платформа іномовлення України». МПІУ (http://uatv.pro) була запущена після прийняття відповідного закону «Про систему іномовлення України» в середині січня 2016 р., згідно з яким почався процес реформ державних медіа на основі «Всесвітньої служби «Українського телебачення та радіомовлення»». Метою цієї трансформації, як стверджує закон, є, зокрема, консолідація українського та іноземного суспільства шляхом поширення через міжнародні ЗМІ та інформаційні агенції матеріалів (програм) виробництва МПІУ. Отже, китайські ЗМІ, що вже набули статус міжнародних, також варто розглядати серед пріоритетів для розміщення власного інформаційного продукту.

Натомість слід зазначити, що вся інформаційна і пропагандистська робота ведеться українськими ЗМІ в основному для англомовного світу, а також німецькою, арабською і російською мовами. Відтак, Китай й інші країни Азії випадають з фокусу уваги в цій роботі. Також слід зазначити, що навіть існуючі угоди про співпрацю між держаним агентством «Укрінформ» та ІА «Сіньхуа» не виконуються в повному обсязі. Україна вже кілька років не має постійного представництва своїх ЗМІ у Китаї. Не виконуються й міждержавні угоди, які могли б допомогти українським ЗМІ налагоджувати  тривалу співпрацю з китайськими колегами. Це зокрема: Угода про співробітництво між Державною телерадіокомпанією України та Пекінським телебаченням КНР (від 1993 р.), Угода про співробітництво між Національною телерадіокомпанією України і  Центральним телебаченням КНР (від 2002 р.), Угода про співробітництво між Державним комітетом телебачення і радіомовлення України і Головним державним управлінням радіомовлення, кінематографії та телебачення КНР у сфері телебачення і радіомовлення (від 2011 р.); Меморандум про співробітництво у галузі преси та книговидавництва між Держтелерадіо України та Національною адміністрацією преси та публікацій КНР (від 2012 р.) тощо.

Якщо вивчати досвід країн, яким вдалося налагодити з Китаєм, то бажано б було посилювати співпрацю перш за все через обмін програмами та готовими інформаційними продуктами для телебачення і радіо, для друкованих ЗМІ – варто говорити про обмін матеріалами і правами на передрук статей, для інформаційних агенцій – про дозволи на розміщення матеріалів у інформаційних стрічках одне одного, або права на використання інформації для написання своїх матеріалів. Для сталої співпраці необхідно, звичайно, підготувати журналістів та менеджерів, які будуть у межах своєї компетенції відповідати за китайський контент, а також за адаптацію і розміщення українського контенту в Китаї.

Враховуючи те, що китайські ЗМІ працюють у дещо іншій технологічній системі, українцям варто взяти на озброєння сучасні технології поширення інформаційного контенту через програми-додатки до мобільних пристроїв тощо. Такі технології були б цікаві й для комерційних ЗМІ в Україні, які на жаль не розглядають Китай, як потенційний ринок для своїх програм, або спільного виробництва. Мовлення через супутник, або через кабельні мережі (як це відбувається тепер) не дасть у Китаї бажаного результату і загалом у багатьох випадках просто неможливе. Державним структурам варто було б докладати більше зусиль до виконання вже існуючих угод між Україною та КНР у галузі ЗМІ та культурних обмінів, щоб створити надійний фундамент для співпраці. Варто підписати й нові угоди між міністерствами та відомствами відповідальними за таку співпрацю.

З досвіду російсько-китайських взаємин у галузі інформаційної співпраці можна було б взяти на озброєння ідею створення спільної міждержавної робочої групи по співробітництву в галузі ЗМІ, яка за шість років існування сприяла підписанню багатьох угод і договорів між різними ЗМІ й ініціювала проведення медіа форумів для журналістів і керівників видань з двох країн. Результатом роботи групи стало те, що вона врешті перетворилася на повноцінну міждержавну підкомісію, яка збирається на свої засідання щороку. У 2015 р. вона розробила програму та напрями взаємодії ЗМІ двох країн, що врешті призвело до проведення «років ЗМІ» відповідно у КНР та РФ. Проте слід зазначити, така співпраця двох країн, де ЗМІ знаходяться під значним впливом і контролем з боку держави, в цілому не зовсім відповідає реаліям України і може стосуватися лише вітчизняних державних ЗМІ.

Якщо вивчати досвід країн, яким вдалося налагодити з Китаєм, то бажано б було посилювати співпрацю перш за все через обмін програмами та готовими інформаційними продуктами для телебачення і радіо, для друкованих ЗМІ – варто говорити про обмін матеріалами і правами на передрук статей, для інформаційних агенцій – про дозволи на розміщення матеріалів у інформаційних стрічках одне одного, або права на використання інформації для написання своїх матеріалів. Для сталої співпраці необхідно, звичайно, підготувати журналістів та менеджерів, які будуть у межах своєї компетенції відповідати за китайський контент, а також за адаптацію і розміщення українського контенту в Китаї.

Враховуючи те, що китайські ЗМІ працюють у дещо іншій технологічній системі, українцям варто взяти на озброєння сучасні технології поширення інформаційного контенту через програми-додатки до мобільних пристроїв тощо. Такі технології були б цікаві й для комерційних ЗМІ в Україні, які на жаль не розглядають Китай, як потенційний ринок для своїх програм, або спільного виробництва. Мовлення через супутник, або через кабельні мережі (як це відбувається тепер) не дасть у Китаї бажаного результату і загалом у багатьох випадках просто неможливе. Державним структурам варто було б докладати більше зусиль до виконання вже існуючих угод між Україною та КНР у галузі ЗМІ та культурних обмінів, щоб створити надійний фундамент для співпраці. Варто підписати й нові угоди між міністерствами та відомствами відповідальними за таку співпрацю.

З досвіду російсько-китайських взаємин у галузі інформаційної співпраці можна було б взяти на озброєння ідею створення спільної міждержавної робочої групи по співробітництву в галузі ЗМІ, яка за шість років існування сприяла підписанню багатьох угод і договорів між різними ЗМІ й ініціювала проведення медіа форумів для журналістів і керівників видань з двох країн. Результатом роботи групи стало те, що вона врешті перетворилася на повноцінну міждержавну підкомісію, яка збирається на свої засідання щороку. У 2015 р. вона розробила програму та напрями взаємодії ЗМІ двох країн, що врешті призвело до проведення «років ЗМІ» відповідно у КНР та РФ. Проте слід зазначити, така співпраця двох країн, де ЗМІ знаходяться під значним впливом і контролем з боку держави, в цілому не зовсім відповідає реаліям України і може стосуватися лише вітчизняних державних ЗМІ.