О. А. Коваль
журналіст-міжнародник, член правління Української асоціації китаєзнавців

План дій Україна – КНР з реалізації ініціативи спільного будівництва «Економічного поясу Шовкового шляху» і «Морського Шовкового шляху ХХІ століття» (надалі «План дій») вимагає нової індустріалізації України. Без цього означений документ не бути виконаний, а Україна – не здатною скористатися всіма перевагами, які може їй надати участь у запропонованій Китаєм ініціативі.

Саме зараз перед очільниками в Києві стоїть завдання визначитися, якості як саме Україна візьме участь у китайській ініціативі «Один пояс, один шлях», чим вона може зміцнити цю ініціативу і врешті, як зможе знайти в ній свій власний інтерес. Формальне приєднання до кола країн-учасників ініціативи не означає, що автоматично Україна одержить певні преференції у відносинах із Китаєм, інвестиції, або забезпечить собі участь у спільних проектах. Всі програмні документи китайської ініціативи наголошують на спільному і скоординованому розвитку, який врешті веде до спільного процвітання та взаємної вигоди.

Якою може найбільша вигода України від реалізації ініціативи «Один пояс, один шлях»? Ймовірно, ініціатива може стати черговим поштовхом до зміни стану української економіки.

Цей стан в останні роки визначається системними фінансовими кризами глобального масштабу, війною з Російською Федерацією, залежністю від попиту на українські товари на світових ринках, відсутністю жвавої конкуренції на внутрішньому ринку, коли в ключових сферах панівним гравцем є невелика купка монополістів.

Можна натомість відповісти на закид, що в жодній з країн-учасниць не відбулася зміна моделі розвитку через приєднання до китайської ініціативи «Один пояс, один шлях». Інвестиції Китаю не настільки значні, щоб визначити напрям руху окремої країни. Але й Китай не ставить так питання. Він не прагне до того, щоб посилити економічну залежність держав, які беруть участь у ініціативі, але щоразу наголошує, що приєднання інших держав до ініціативи «Один пояс, один шлях» може стати для них певним дороговказом у напрямку забезпечення сталого розвитку у майбутньому, чого на тепер не спромоглися дати інші інтеграційні проекти на просторі Євразії.

Як засвідчив форум високого рівня «Поясу і шляху» у травні 2017 року, ініціатива «Один пояс, один шлях» все ще перебуває на стадії свого оформлення, уточнення принципів і конкретних проектів, отже, кожен учасник може привнести в неї свої напрацювання, ідеї, стратегії, які відповідали б власним інтересам і не шкодили б іншим. Для України, що розташована на східному кордоні Єдиної Європи, вона справді відкриває перспективу не лише посилення власних економічних євроінтеграційних позицій, але й уможливлює розширення економічної співпраці і вихід на величезний ринок Азії і, зокрема, Китаю – другої за обсягом ВВП економіки світу.

Головне питання полягає у вірному поєднанні наявної стратегії України у відносинах з ЄС із перевагами співпраці в ініціативі «Один пояс, один шлях». З цього може народитися своя власна стратегія тривалого розвитку країни, якої у Києва поки немає.

Безумовно, ця нова стратегія мусить враховувати сучасну геополітичну ситуацію, в який опинилася Україна, зважати на інтереси (і протиріччя) КНР та ЄС як партнерів Києва у торгівлі. Це все не є неможливим завданням. З ним уже впоралися деякі країни, що серйозно підійшли до розробки власної національної стратегії розвитку та інноваційної моделі економічних змін. Від успішного виконання цього завдання у виграші можуть бути всі – як сама Україна, так і її головні партнери.

«План дій щодо реалізації ініціативи спільного будівництва “Економічного поясу шовкового шляху” і “Морського шовкового шляху ХХІ століття”», підписаний у Києві 5 грудня 2017 року, чітко наголошує на потребі збільшення частки продукції з доданою вартістю, а також високотехнологічної продукції у товарообігу України та КНР.

Документ перелічує певні галузі, в яких сторони вважають за доцільне здійснювати інвестиційну співпрацю: авіація, транспорт, енергетика, важке машинобудування, харчова, хімічна та електротехнічна. Також створення доданої вартості можливе для продукції видобувних галузей, а також завдяки розширенню номенклатури товарів у енергетичній і машинобудівній сфері, хімічній і металургійній галузях, машинобудуванні для агропромислового комплексу і транспортному машинобудуванні, авіаційній промисловості та інших (Статті 1, 3, 8 «Плану дій»).

Отже, документ досить чітко вказує на галузі та напрямки, де сторони виявили готовність співпрацювати, щоб досягти поставленої мети – «практичної співпраці на принципах взаємної вигоди». Збільшення частки промислової продукції в експорті стає одним з наріжних каменів успішної участі України в ініціативі «Один пояс, один шлях», дозволить Україні посісти в ній належне місце серед інших країн.

Проте, як вважають експерти Українського центру економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова: «Сьогодні говорити про збільшення частки високотехнологічних товарів у загальному промисловому експорті та розширення географічної структури експорту таких товарів не видається можливим. Серед головних причин – відсутність інноваційної моделі розвитку та дефіцит фінансових ресурсів. У розвинених країнах бюджетні кошти є найважливішим фінансовим інструментом науково-технічної політики, у багатьох країнах держава бере на себе від 20% до 50% національних наукових витрат. В Україні ж основним джерелом фінансування інноваційної діяльності досі залишаються власні кошти підприємств».

Держава сама не стимулює власний економічний розвиток. Як зазначає відомий економіст, директор ДП «Укрпромзовнішекспертиза» Володимир Власюк, в Україні не було створено жодної інституції, яка б системно фінансувала видатки на структурні економічні зміни, стимулювала б приватні капітальні інвестиції у виробництво. Витрати з державного бюджету на ек ономічні статті становили в 20 15—2017 рр . у с ередньому лише 1,6 млрд. дол. США/рік, а норма накопичення основного капіталу в економічній системі країни була в межах 13,5—16,0%. (Для порівняння: інвестиції в основний капітал як відсоток від ВВП у Китаї — 43—45%, в Туреччині — 28—30%, у Польщі — 18—20%.).

За останні три-чотири роки саме в промисловості України спостерігається стагнація після удару, завданого під час російської агресії на Донбасі. У 2013-2016 рр. промислове виробництво скоротилося на 19,6% (без врахування тимчасово окупованих територій). Лише у 2016 році відзначено зростання промислового виробництва на 2,8%. Проте у 2017 році воно скоротилося на 0,1%. В перші місяці поточного року маємо повільне зростання стосовно до попереднього року. Головним драйвером зростання є переробна промисловість, але й вона тепер складає лише 12% ВВП, а також хімічна і металургійна. В основних галузях, які були б цікаві китайським інвесторам, панує застій – з 2015 року в Україні не вироблено жодного серійного літака, галузь продукує нові моделі, які натомість не знаходять покупця.

ДИНАМІКА ЗМІНИ ІНДЕКСУ ПРОМИСЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ (ПРОМВИРОБНИЦТВА) В УКРАЇНІ *

* Індекс промислового виробництва, він же індекс виробництва промислової продукції, або індекс промислової продукції — відносний показник динаміки обсягу промислового виробництва, що показує його підйом або спад.

Джерело: https://index.minfin.com.ua/ua/economy/index/industrial/

Проте проблема полягає не лише в скороченні реальних показників випуску продукції, а й у тому, що українська промисловість застаріває і потребує докорінної модернізації. За оцінками українських експертів, на модернізацію української промисловості потрібно понад 100 млрд. дол. США.

Таких коштів в України немає, і уряд вже давно не реагує на ситуацію, бо не має можливості щось змінити. За таких умов частка промислового виробництва в економіці постійно скорочується, домінуючою в експорті стала сировина і сільгосппродукція низького рівня переробки. В українського уряду, як теперішнього, так і попереднього, вже давно немає концепції та планів нарощування промислового виробництва, програми підтримки промисловості і сформованої індустріальної політики, про що, зокрема, свідчить ліквідація 23 березня 2014 р. відповідного міністерства промислової політики, функції якого перейшли до Мінекономрозвитку і торгівлі, де цим питанням опікується один з заступників міністра.

В цілому триває деіндустріалізація країни. 90% промислової продукції мають низькотехнологічну природу, а отже, і малу додану вартість. Лише 10-12% підприємств можуть вважатися інноваційними, отже, українська промисловість продовжує існувати без змін технологій. Її складно вбудувати в наявні сучасні ланцюги світової технологічної та промислової кооперації.

Саме тому для китайських інвесторів буде складно знайти партнерів в Україні для плідної співпраці. Ймовірно, що для них поки існує лише “вікно можливостей” для перемоги у тендерах на закупівлю українськими державними підприємствами обладнання та послуг з Китаю на загальних умовах. Позитивний досвід такої співпраці вже є, проте ці випадки поодинокі (постачання бурильного обладнання для НАК «Нафтогаз», днопоглиблювальні роботи в порту «Південний»), і не засвідчують існування системного підходу з боку Києва у співпраці з китайськими партнерами, а особливо в контексті спільної реалізації ініціативи «Один пояс, один шлях».

З точки зору китайських інвесторів та компаній-підрядників, зазначені проекти (особливо щодо розбудови інфраструктури для експорту продукції вітчизняного аграрного сектору в південних регіонах України) цілком можуть вважатися виконанням їхніх власних планів щодо реалізації ініціативи «Один пояс, один шлях». Проте всі вони вкладаються у згадану вище наявну тенденцію перетворення України на експортера аграрної продукції з низьким ступенем переробки, а отже, не сприяють індустріалізації і модернізації промисловості України.

Зважаючи на технологічне відставання більшості українських промислових підприємств від китайських, в певному сенсі можна казати, що для Китаю існують перспективи для виносу в Україну своїх надлишкових виробничих потужностей. Додатковою перевагою є те, що українська локалізація китайських підприємств дозволить подолати торгові бар’єри та санкції щодо певних китайських товарів, які введені на спільному Європейському ринку. Декілька китайських підприємств вже скористалися з такої можливості, створили тут свої виробництва, проте це явище не стало масовим через наявні в Україні умови і ризики ведення бізнесу.

Наразі тему нової індустріалізації та ре-індустріалізації Китай обговорює з деякими країнами Центральної Європи в рамках механізму співробітництва «16+1». Проте не дуже чітко ця ідея сформульована в ініціативі «Поясу і шляху» і не відображена у планах співробітництва з Україною взагалі. Україна могла б стати головним місцем локалізації китайських підприємств металургійної промисловості, будівельних матеріалів, автомобілів, сільськогосподарського машинобудування тощо. Проте для цього мусять бути створені легальні умови в Україні, зокрема через дозвіл на створення індустріальних парків за участю китайських інвесторів і фондів, що передбачено ст. 11 «Плану дій».

Китайські технології більш придатні для модернізації українських підприємств, ніж європейські, бо мають меншу ступінь автоматизації виробничих процесів, а також коштують дешевше, ніж інші зарубіжні аналоги, що також важливо при визначені планів модернізації українських підприємств. Проте інтерес та ініціативу до модернізації мають виявляти саме українські керівники, від директорів підприємств до чиновників уряду – розробити відповідні технічні і фінансові плани, передбачити можливі преференції для інвестора. Адже китайські експерти зазначають, що більшість українських підприємств у їх наявному стані нецікаві для китайського інвестора.

Наразі можна говорити, що держава та український уряд усуваються від керування промисловістю (за винятком оборонної та ще низки стратегічних галузей). Не існує довготермінових стратегій і планів розвитку промисловості, і розпорядження уряду зазвичай стосуються певних галузей й лише тих, де наявні кризові ситуації. Одночасно Україна демонструє готовність до передачі у приватну власність низки найбільших промислових підприємств з тих, якими вона ще володіє.

Планами українського уряду на цей рік передбачено приватизацію 26 найбільших підприємств з майже 3,5 тисяч, які залишаються у власності держави. Станом на 2016 рік з 3460 державних підприємств 608 були збитковими, а 1666 – повністю не працювали. Варто зазначити, що саме зараз вартість активів в Україні сягнула найнижчого рівня, отже, попри існуючий ризик, інвестиції в українські активи можуть бути вигідними для інвесторів з Китаю. Тим не менш, в останні два роки плани приватизації в Україні зриваються, зокрема через незавершеність формування правової бази і механізмів забезпечення прозорості при торгах.

7 березня 2018 році дію набув чинності новий закон «Про приватизацію державного і комунального майна» де зазначено, що покупець може вимагати, щоб договір купівлі-продажу регулювався іноземним правом, що може сприяти додатковому захисту іноземних інвестицій.

Згідно ідей ініціативи ОПОШ про стимулювання обапільного розвитку було б вигідно, якби промислова кооперація розвивалася не лише шляхом кредитування з боку Китаю певних проектів в Україні, які б виконувалися китайськими компаніями-підрядниками, а шляхом інвестицій, шляхом створення спільних підприємств з реалізації певних проектів, де українські партнери могли б запозичити китайський досвід і технології або спільно створювати нові високотехнологічні продукти. Такий досвід в українських підприємств є в кооперації з ЄС і країнами Близького Сходу.

Зважаючи на те, що інвестиційна взаємодія України з азійськими гігантами залишається вкрай слабкою, необхідним є як безпосереднє включення України в азійські потоки капіталів, насамперед інвестиційні, так і активізація зусиль на включення країни у глобальні і трансконтинентальні проекти, одним з яких є ініціатива Китаю «Один пояс, один шлях». Для цього Україні слід звернути увагу на активізацію участі у фінансових інститутах, які створені для підтримки проектів реалізації ініціативи «Один пояс, один шлях», аж до заявки на членство у «Азіатському банку інфраструктурних інвестицій» (принципи його діяльності нагадують МВФ) та налагодити співпрацю з «Фондом Шовкового шляху», на який покладено роль управління державними інвестиціями Китаю до іноземних країн.

З українського боку, Міжурядова комісія зі співробітництва України та Китаю та її відповідні підкомісії визначені у Плані дій як головні відповідальні органи з виконання і реалізації спільних планів щодо ініціативи «Один пояс, один шлях». На неї покладено також і завдання розгляду відповідних інвестиційних проектів (ст.13 Плану дій). Отже, варто, щоб комісія та її структури стали постійнодіючим центром координації економічної співпраці двох країн. Комісія має стати ключовим органом для напрацювання рекомендацій для Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України у співпраці з Китаєм. Вона також має відновити свою роботу відповідно до угоди від 2011 року – збиратися що два роки і щорічно проводити засідання підкомісій.

¹ Перспективи виходу України на ринки висхідних країн. Аналітична доповідь. – Київ: Заповіт, 2015. – 116 с.

² Власюк В. Пастка. Як на ренті й зовнішніх порадах втратити конкурентоспроможну економіку. // Дзеркало тижня – Україна. – 2018. – 16 червня – 22 червня. – №1198. Електроний ресурс. – Режим доступу https://dt.ua/business/pastka-280754_.html