Каріма РОМАНІВ, авторка книги, членкиня ГО «Українська асоціація китаєзнавців»

Мене звати Каріма Романів, я китаєзнавиця та письменниця. Мій тато – афганець, а мама – українка. До війни я працювала в китайській державній компанії в Україні, але, як у багатьох людей з 24 лютого 2022 року, моє життя змінилося на 180 градусів.

Ця книга не про політику, вона про життя та долі людей. Я показую ціну війни в смертях людей, зруйнованих містах та психіках, на прикладі України та Афганістану, бо краще війні запобігти, ніж її розпочати. Почавши, складно закінчити. Мотиваційний посил наступний: доки ваше серце б’ється, можна в житті змінити все на краще, головне – вірити в себе. Кохання сильніше за ненависть, просто ненависті поки що більше.

Моя історія починається за два тижні до повномасштабного вторгнення, коли я давала інтерв’ю для тайванського телебачення та запевняла, що війни не буде, показувала, що на полицях магазинів є їжа, у місті немає танків і паніки, усі живуть, як і жили. Як можна повірити в початок повномасштабної війни в сучасному світі, тим більше в таку довгу та жорстоку? Завжди складно повірити в найжахливіший сценарій, але, як показує практика, у житті може статися все. Мій мозок відмовлявся приймати цю інформацію. Це як уявити, що серед пустелі піде сніг, але інтуїтивно відчувала серцем, що наближається щось жахливе. 21 лютого я отримала SMS від своєї мами, що вона погано почувається та хоче, щоб я приїхала з Києва до свого рідного міста Нова Каховка.

Тоді перший раз у житті я відчула внутрішній опір їхати додому, я до останнього не брала квиток на поїзд і сподівалася, що мама скаже, що їй краще, і мені не потрібно буде їхати. Але ні, 23 лютого я вже була вдома, 24-го зранку прокинулася від вибухів. Проживати війну в окупації та на вільній землі – це два абсолютно різні досвіди. Одна справа – бути на своїй землі, де тебе захищає армія, та інша справа, коли тебе просто віддали в заручники. Коли ми усвідомили, що людей просто покинули одних у місті, не було місця для патріотизму: якщо я помру під обстрілами, після смерті мені буде все одно, кому дістанеться цей шматок землі.

До вибухів 24 лютого 2022 року я спала дуже глибоким сном із хибними цінностями, наділяючи особливою важливістю неважливе. Ні президент, ні жодні гроші чи зв’язки не могли в той момент допомогти вибратися з тієї пастки, у яку потрапила я, моя сім’я, усе місто. Це про відповідальність за себе, чітке розуміння, що на війні життя людей – це цифри. Війна так само навчила прийняттю, що, опинившись посеред вогню, на який ніяк не можеш вплинути, залишається поглянути смерті в обличчя, а кожна хвилина, як остання, насолоду кожної секунди поряд із найдорожчими людьми розтягуєш, наче вічність. І в цей момент відбувається щось чарівне: прийнявши ситуацію, як є, раптом відчуваєш те, про що говорили великі мудреці, що в кожному з нас є щось вічне – душа.

Тіло Каріми, якій 24 роки на той момент, може вимкнутись будь-якої миті, але немає страху, і є ясність, що на цьому історія подорожі душі не закінчується. Фізичне тіло, як і все матеріальне у світі, тимчасове, але є те, що війна забрати не може. Це був незабутній момент: коли над головою літали ракети, і ніде зовні неможливо було знайти безпечного місця, я пірнула в глибину себе та знайшла захист, спокій і цілий Всесвіт усередині. Це був переломний момент у моєму житті, усвідомлення моїх справжніх цінностей, мрій, сенсу життя та єднання з Богом, вищими силами. Шлях туди через відкрите серце й тотальну щирість. Більше ніж місяць кожен день починався з вдячності Богу за те, що прокинулась, і пошуку можливості, як виїхати з того пекла. Я раділа простим речам: вийти на вулицю, побачити сонце та вдихнути повітря стало великим щастям. Ще тиждень тому я мала все та була не задоволена життям, вважаючи, що все так і має бути, але, втративши, зрозуміла, як цінне все те, за що забувала дякувати. Як цінно жити в мирі та злагоді, і це не даність.

Далі успішна та довга евакуація однієї до Європи через росію та Крим. Коли я дізналась про такий варіант, моя родина не підтримала цю ідею – їхати через росію, але, розуміючи, що це єдиний шлях виїхати живими, я мала ризикнути сама.

Людей, які намагались втекти в бік Херсона, вбивали всіх прямо в машині або в човні на річці без попередження. Їхати протягом 3-4 днів у автобусі без зупинки, проходити контроль на в’їзді та виїзді, бачити по всій росії бігборди з пропагандою та підтримкою війни було дуже важко: як можна підтримувати кровопролиття та вбивство?

Перші два тижні після виїзду з окупації спочатку була ейфорія: яке щастя просто бути живою на волі, а далі – глибока депресія з повним нерозумінням, що робити нашій родині далі, як жити, коли дому більше немає. Я зустрічаю тайванський благодійний фонд Цзу Чи у Варшаві, де ми об’єднуємося заради однієї мети – допомогти українцям та підтримати їх. Усього за тиждень ми організували дистрибуцію карток більше ніж для 50 000 українців, кожна людина отримала 500 доларів на картку для супермаркету. Досвід волонтера кардинально змінив моє життя та розуміння кохання в цілому. Я завжди брала, а виявилось, що, даючи та не чекаючи нічого, отримуєш більше. Я ніколи не вірила, що безумовна любов існує, поки не переконалася в цьому феномені на практиці. Війна відкриває серце та вчить, що ми всі єдині, і Земля кругла. Війна йде в Україні з 2014 року, але ми до неї так звикли, що вона не впливає на наше життя, і були впевнені, що нас це не торкнеться. Воювати – не ОК, вбивати людей – не ОК. Еволюція техніки дуже швидка, еволюція людини – ні. Тільки зараз не палиці беремо до рук, а передову зброю. Краще війні запобігти тому, що зупинити дуже складно. Далі я описую свої «блукання світом» у пошуках дому, але потім знаходжу той самий будинок, або «дзен», усередині себе. Паралельно з цим відбувається багато цікавих подій, стрімкий духовний ріст, які я так само описую в книзі. Є одна фраза про те, що на війні немає атеїстів – це абсолютна правда. Війна вчить згадати Бога та знайти його в собі.

Книгу я почала писати в травні 2022-го. Вона писалась дуже легко, на одному подиху: коли серце переповнено, усі слова лились самі, потрібно було лише швидко їх записувати. Я пообіцяла собі, що якщо виживу, то хочу, щоб увесь світ знав, що ми пережили. Я чітко розуміла, що мої читачі на Тайвані. Вони дуже далеко від нас, але серцями поряд і дуже підтримують. І так склалося, що в жовтні 2022 року зі мною зв’язався фонд Цзу Чи з пропозицією написати книгу про мене, а книга була вже майже дописана. «Це доля», – подумала я. Головна редакторка погодила зміст книги та дала мені час дописати.

У грудні 2022 року сталася одна з найзначніших подій у моєму житті: я й тато поїхали до Афганістану до сім’ї. Я так довго про це мріяла, але боялася, а після всього пережитого боятися вже не було чого. Возз’єднавшись зі своєю сім’єю, я, нарешті, відчула, що половина мене, яка була розділена з батьковим родом, заповнилася любов’ю. Це дало мені відчуття цілісності та розуміння, хто я, хто мої предки, це дуже важливо для самоідентифікації себе та зв’язку з родом. Повернувшись із Афганістану напередодні свята Нового року, я поїхала в Лондон з метою безпеки. Дописавши книгу ввечері 31 грудня 2022 року, поїхала проводжати цей рік із почуттям виконаного обов’язку та подяки, але з неймовірним бажанням зустрічати новий рік не в розкішному Лондоні, а з сім’єю вдома в Новій Каховці… і, звичайно, з єдиним бажанням – ПРО МИР.

Далі я вирушила до Тайваню заради своєї книги, яку у вересні 2023 року опублікували тиражем майже 40 000 примірників, 400 сторінок традиційною китайською мовою з фотографіями. Для мене перша книга, наче перша дитина. Усі почуття та думки були всередині мене більше року, і зараз вони перетворились у фізичну форму. Сподіваюсь, наступна книга буде про нашу перемогу.