Переклад лекції Кайзера Ґо в Університеті Північної Кароліни в Чапел-Гілл 28 лютого 2025 року

Хочу почати з висловлення того, що для мене є абсолютно фундаментальним: моєї глибокої, непохитної емпатії до народу України. Вони виживають в екстремальних умовах, але їхня стійкість і мужність надзвичайна. Людські втрати цієї війни – розбиті сім’ї, загублені життя, міста, перетворені на руїни, – незліченні. Легко говорити про геополітику і стратегію на відстані, але ми ніколи не повинні забувати, що в основі цієї війни – люди, які змушені терпіти немислиме. Я можу легко уявити, що якби моя країна була під вторгненням, якби мої співвітчизники гинули, я не мав би часу на будь-які мирні рішення, які не передбачали б повного повернення до кордонів 1991 року та повного виведення російських військ з української землі, включно з Кримом. Я був би вкрай засмучений тим, як нинішня адміністрація, здається, так легко, якщо не із задоволенням, готова віддати значну частину суверенної території моєї країни. А ті з вас, хто бачив сьогодні ганебну зустріч в Овальному кабінеті, де президент Зеленський зазнав найбільш принизливого поводження з боку президента та віцепрезидента США, стали свідками того, як відкрито приймається бік агресора. Для мене вторгнення в Україну – один із найбільш очевидних актів агресії в сучасній історії. І для мене, що трапляється рідко, тут немає моральної двозначності. Війна Путіна – це несправедлива війна.

Протягом майже трьох років я стверджував, що, хоча Пекін і Вашингтон підходять до конфлікту з різних кутів, вони мають спільний фундаментальний інтерес у запобіганні його ескалації, обмеженні його дестабілізуючих глобальних наслідків і, зрештою, у досягненні миру. Я вважав, що існує можливість для США та Китаю координувати свої дії – можливо, не напряму, але паралельно – для заохочення дипломатії та стимулювання врегулювання, яке зберігає суверенітет України, водночас враховуючи не лише російські, а насамперед українські безпекові інтереси.

На жаль, мушу визнати, що я помилявся. Помилявся з правильних причин, але все ж таки помилявся. Оптимізм, який я мав щодо збігу чи принаймні паралельності інтересів, був затьмарений подіями – подіями, які ще кілька тижнів тому я не міг передбачити. Першопочаткова назва лекції, вона тепер здається майже смішною з огляду на все, що сталося з моменту, коли я погодився на виступ. Я, звісно, мусив переписати її через події в Мюнхені. Але відтоді сталося ще більше: зустріч між Марко Рубіо та Сергієм Лавровим у Ер-Ріяді, низка заяв Дональда Трампа та його оточення, і, звичайно, на початку цього тижня – майже немислима раніше подія: голосування США в ООН разом із Росією проти європейської декларації про початок російської війни агресії. Я думав, що США не зможуть перевершити це, поки не відбулася сьогоднішня пресконференція.

Тому сьогодні ввечері я хотів би обговорити три ключові події: останні зміни в політиці США, стратегічне позиціонування Китаю та наслідки для міжнародного порядку.

Те, що ми спостерігаємо зараз, зокрема після подій у Білому домі, на Мюнхенській конференції з безпеки та в наступні дні, може виявитися набагато серйознішим, ніж просто ще одна тимчасова напруженість у трансатлантичних відносинах. Це може стати найгіршим розколом із часів Суецької кризи 1956 року, коли Велика Британія та Франція разом з Ізраїлем вторглися до Єгипту, що викликало гнів США. Знову ж таки, самі основи міжнародного порядку, встановленого після Другої світової війни, здається, тріщать.

Дональд Трамп оголосив умови «мирної угоди» США і 12 лютого провів телефонну розмову з Володимиром Путіним – крок, хоч і не зовсім несподіваний, але зроблений із такою зневагою до європейських інтересів і з таким ігноруванням України, що здається, ніби він виходить безпосередньо з Кремля. Далі був виступ віцепрезидента Дж. Д. Венса 12 лютого в Мюнхені – промова, у якій він підтримав ультраправу партію «Альтернатива для Німеччини», критикував європейські зусилля щодо боротьби з мовою ворожнечі в ім’я «свободи слова» і заявив, що найбільша загроза Європі походить «зсередини», тобто від біженців та мігрантів. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус був змушений прямо відповісти на цей виступ у термінах, яких я ніколи раніше не чув від німецького чиновника щодо американського керівництва.

Що стосується Китаю, то тут мені доводиться переглянути свій попередній оптимізм щодо можливого співробітництва між США та КНР щодо України. Китайська мирна пропозиція із шести пунктів, яку підтримала Бразилія у травні минулого року, не була добре сприйнята в Києві, і я не звинувачую українців у цьому. Але тепер, коли війна зайшла в жахливий глухий кут, а перемога України здається невизначеною, Китай, схоже, має чітку стратегію. Він позиціонує себе як потенційного партнера для Європи в той момент, коли трансатлантичні відносини перебувають під безпрецедентним тиском. Пекін відчуває можливість реалізувати свою давню мрію – спонукати Європу до справжньої стратегічної автономії. І в цьому новому розкладі Китай може лише виграти.

До війни в Україні, як ви, можливо, пам’ятаєте, Китай досяг певного прогресу на цьому шляху. Євросоюз і Китай майже завершили укладання Всеосяжної інвестиційної угоди. Німецька промисловість поглиблювала свою взаємодію з Китаєм. Декілька європейських країн дедалі активніше проводили незалежну політику щодо Китаю. Перспектива Європи як справді незалежного полюсу в глобальних справах – не повністю орієнтованого ні на Вашингтон, ні на Пекін – здавалася принаймні уявною, якщо не цілком досяжною.

А потім стався COVID, європейські санкції за дії Китаю в Сіньцзяні, взаємні санкції з боку Китаю щодо деяких європейських організацій, а згодом і російське вторгнення. Разом із цим відбулося різке погіршення відносин як між США і Китаєм, так і між ЄС і Китаєм. У перші дні після 24 лютого 2022 року будь-яка відстань між США та Європою зникла, оскільки Захід запровадив безпрецедентний санкційний режим, а трансатлантичний альянс продемонстрував вражаючу єдність.

Крім того, питання підтримки Китаєм російської війни стало постійною перешкодою для дипломатичного діалогу – як між Китаєм і Європою, так і, ще більше, між Китаєм і США. Перед кожними важливими переговорами з’являлися витоки розвідданих про можливу військову допомогу Росії з боку Китаю – заяви, що ніколи не отримали конкретного підтвердження, але, схоже, були спрямовані на зрив будь-якого прогресу у переговорах.

На мою думку, Захід допустив серйозну помилку у своїй політиці щодо Китаю: використав лише батіг, але жодного пряника. Погрози вторинних санкцій, моральні осудження – усе це переважно штовхало Пекін ближче до Москви. Такий підхід був заснований на поверхневому розумінні китайського мислення та намірів КНР, починаючи з лютого 2022 року, коли Путін і Сі Цзіньпін зустрілися в Пекіні під час Зимової Олімпіади, і аж до сьогодні.

Давайте повернемося до того лютого. Китай перебував у центрі глобальної уваги й успішно провів Олімпійські ігри, попри жорстку політику «нульового COVID», яка на той час ще здавалася ефективною. Тим часом термінові попередження США про неминуче російське вторгнення ігнорувалися не лише в Брюсселі та Берліні, а навіть у Києві.

Що насправді означало «безмежне партнерство», проголошене 4 лютого? У мене є своя теорія, яку я розробив після розмов із деякими найрозумнішими співрозмовниками в Пекіні. Я б сказав, що через кілька тижнів після цього зовнішньополітичного тріумфу, яким так пишався Сі Цзіньпін, вторгнення Путіна в Україну перетворило «безмежне партнерство» на серйозний стратегічний тягар для Китаю, і китайське керівництво це чітко усвідомило.

Багато китайських аналітиків і політичних оглядачів, з якими я спілкувався, переконали мене в тому, що Сі Цзіньпін і вища китайська влада справді були захоплені зненацька рішенням Путіна розпочати повномасштабне вторгнення.

Докази цього досить переконливі. Розгляньмо ось що: якби Пекін знав про майбутнє вторгнення, хіба він не почав би евакуацію своїх громадян з України заздалегідь? Хіба він не почав би накопичувати ресурси, які могли б потрапити під західні санкції? Відсутність такої підготовки говорить сама за себе.

Китай зробив ставку на невдалий блеф – і програв. Ще більш показовою була реакція китайського дипломатичного корпусу після початку війни. Кілька високопосадовців МЗС КНР, які спеціалізувалися на Росії, були тихо відсторонені або понижені в посаді. Це не дії уряду, який успішно передбачив і підготувався до великої геополітичної кризи. Це була авральна робота з усунення наслідків.

Відповідь Китаю на російське вторгнення потребувала неймовірних дипломатичних маневрів. Так, Пекін відмовився прямо засудити війну – це правда. Він досі використовує термінологію Москви, говорячи про «спеціальну військову операцію». Але якщо уважно прислухатися до їхніх заяв про територіальну цілісність і суверенітет, то в мові китайської дипломатії це є значущим сигналом несхвалення дій Росії. Так, ці сигнали не мали жодного впливу на поведінку Кремля. Так, ці заяви були також пов’язані зі страхами Китаю щодо Тайваню, Тибету та Сіньцзяну. Але постійне повторення цих тез є промовистим.

Китайські дипломати не говорять про Україну без того, щоб не підкреслити повагу Китаю до територіальної цілісності та національного суверенітету. Коли вони наголошують на цьому, вони справді мають це на увазі, навіть якщо не готові прямо засудити свого стратегічного партнера. Однак це також відображається в діях Китаю. Китай ніколи не визнавав анексію Криму у 2014 році. Це не випадковість, а усвідомлена позиція, що відповідає життєво важливим інтересам Китаю щодо Тайваню, Тибету та Сіньцзяну. Коли з’явилися докази звірств у Бучі, постійний представник КНР в ООН Чжан Цзюнь зайшов настільки далеко, наскільки міг, підтримавши заклики до розслідування можливих військових злочинів.

Отже, позиція Китаю – не така однозначна, як може здаватися. І хоча вона не вплинула на хід війни, вона є ключем до розуміння геополітичної рівноваги, яку Китай намагається зберігати.

Який тоді був сенс оголошення про «безмежне партнерство»?

Китайський інтерес напередодні вторгнення Росії в Україну, безперечно, не полягав у тому, щоб Росія справді здійснила свої погрози та вторглася. Але Китай цілком поділяв російське занепокоєння щодо розширення НАТО, розумів і значною мірою приймав російське уявлення про Україну як державу, що належить до сфери впливу Росії, навіть якщо не під прямий російський контроль.
Путіна і Сі Цзіньпіна об’єднує спільне бачення дій США: страх перед «кольоровими революціями» й американським ліберальним гегемонізмом, які з 2007 року домінували в риториці Путіна після його виступу на Мюнхенській конференції з безпеки, були сприйняті й у Китаї після 2008 року. Цей страх у китайському випадку лише посилився після американської доктрини «інтернет-свободи», яка сприймалася в Пекіні як загроза, а згодом і після повстань Арабської весни.

Вони поділяють переконання, що Захід, а особливо США, керується агресивною, місіонерською ідеологією – ліберальною демократією, яка після розпаду Радянського Союзу в 1991 році набула відчуття провіденційної долі. Китайське керівництво погоджувалося з Росією в тому, що її кінцевою метою є і залишається зміна режимів. У підсумку Китай поділяв російську опозицію вступу України до НАТО. Але він також вважав, що Україна та її західні партнери мають слабкі позиції.

Якщо уявити гру в стад-покер між НАТО і Росією, кожен гравець має свої приховані карти – ті, які бачить лише він сам, – але також і відкриті карти. Із відкритих карт можна отримати уявлення про руку суперника. І, з погляду Росії, ці відкриті карти вказували на дуже слабку руку Заходу. НАТО вже чітко заявило, що не введе війська. Загроза санкцій здавалася слабкою, і з позиції початку 2022 року це здавалося несерйозною погрозою.

Моя гіпотеза така: Китай вирішив «додати» Росії ще одну сильну відкриту карту, зробивши її руку ще потужнішою. Щонайменше це мало підривати ефективність санкцій, даючи Москві впевненість, що китайська торгівля не припиниться. Китай вважав, що в НАТО настільки слабка рука, що воно просто змушене буде пасувати. Росія могла б покликати блеф НАТО, а Китай забезпечив би, щоб той дійсно здався. «Пасування» в цьому випадку означало б 10-річний мораторій на вступ України до НАТО і, можливо, навіть визнання російського суверенітету над Кримом.

Китай мав бути впевненим у цьому сценарії. На його думку, переваги перевищували ризик того, що НАТО все ж таки піде на конфронтацію. Але, як ми знаємо, до великого здивування й розчарування Пекіна, НАТО і, що ще важливіше, Україна не здалися. Вони відповіли викликом.

Як це часто трапляється, Пекін припустив, що американці та європейці діятимуть раціонально. Вони ж натомість керувалися цінностями й емоціями та вирішили, що російський блеф треба перевірити.
Я не збираюся оцінювати мудрість цього рішення і не можу з упевненістю сказати, чи поступки в останні тижні перед вторгненням могли б його відвернути. Я не знаю відповіді. Але, виходячи із численних розмов із китайськими стратегами, саме такими, на мою думку, були розрахунки Пекіна. Вони провалилися.

І відтоді Китай імпровізує, надсилає суперечливі сигнали, намагається балансувати, аж поки після інавгурації Трампа ігрове поле не змінилося кардинально. Я розумію, чому багато хто вважає, що Китай є старшим партнером у китайсько-російському союзі. Але я стверджую, що це поширене західне уявлення фундаментально хибне.

Як влучно зауважила колишня американська дипломатка Сьюзан Торнтон, незважаючи на значно більшу економіку Китаю, саме Росія своїми провокаціями, агресією, непередбачуваністю часто ніби водила Китай за ніс. Пекін постійно реагував на дії Москви, навіть до початку вторгнення. З лютого 2022 року він намагався зберегти стратегічне партнерство, адже Китай потребує російських енергоносіїв і продовольства, і водночас уникати найгірших наслідків асоціації з війною Путіна.
Китай і Росія не мають великої симпатії одне до одного. Їхні національні характери не є фундаментально сумісними і, мабуть, навіть не привабливими одне для одного.

Проте ще до вторгнення Китай уже опинився в ізоляції перед Заходом: обвинувачення в поширенні COVID, посилення санкцій та експортних обмежень на технології, торговельні дисбаланси, постійна критика щодо прав людини, формулювання концепції «великого суперництва держав» у рамках протистояння демократії та авторитаризму, американські провокації щодо Тайваню, китайські дії в Південнокитайському морі.

Усе це призвело до зростання антагонізму проти Китаю. У китайській мові є вираз, що пояснює, чому Китай і Росія, попри взаємну підозру, змушені співпрацювати: 抱团取暖 (bàotuán qǔnuǎn) – «зібратися разом, щоб зігрітися». Я можу не любити тебе, але якщо ми не знімемо одяг і не заліземо разом у спальний мішок, обидва замерзнемо до смерті.

Ця війна обійшлася Китаю дуже дорого. Трансатлантичний альянс став сильнішим, ніж будь-коли із часів Холодної війни. Європейські країни, які балансували між Вашингтоном і Пекіном, опинилися чітко в західному таборі. Роки китайської дипломатії зруйнувалися майже миттєво. Економічні наслідки були не менш болючими: глобальні ланцюги постачання зазнали нових ударів, енергетичні ринки були дестабілізовані, Пекін боровся з наслідками COVID і кризою на ринку нерухомості.
Попри численні обвинувачення в постачанні Росії зброї та технологій подвійного призначення, немає реальних доказів того, що Китай навмисно порушував санкції.

Так, окремі компанії та особи могли бути залучені до контрабанди. Але офіційно Китай не перетинав червоної лінії. Частково це було через страх перед вторинними санкціями, але, ймовірно, це також було спробою зберегти офіційний нейтралітет.

Мені здається, що ми втратили можливості вплинути на Китай у потрібному нам напрямі. Повний розрив з Москвою і відкрите засудження, можливо, були надто амбітною метою, але можна було б домогтися більш суворого дотримання санкцій, чіткіших попереджень щодо ядерної ескалації, більшого тиску на Росію для участі в реальних переговорах або рішучішої підтримки суверенітету України. Китай міг би також обмежити продаж товарів подвійного призначення, які посилюють військово-промисловий комплекс Росії, скоротити закупівлю російських енергоносіїв таким чином, щоб це було сигналом осуду, а не фінансовою подушкою для Москви, або використати свій економічний вплив для отримання реальних поступок від Путіна. Він також міг би активніше взаємодіяти з європейськими країнами, демонструючи прагнення до стабільності, або ж висунути власні умови підтримки Росії, пов’язавши її з дотриманням міжнародних норм, що зробило б його не мовчазним співучасником, а справжнім посередником.

Коли російські танки перетнули кордон України 24 лютого 2022 року, я висловився, що Китай визначився з позицією: він обрав Китай. Це не повинно дивувати, адже всі країни діють у власних інтересах. Я не вірю в теорію «раціонального актора» в міжнародних відносинах, але також не думаю, що можна очікувати від Китаю чи будь-якої іншої держави насамперед альтруїстичних мотивів. Зараз цілком очевидно, що китайське керівництво намагається зрозуміти, як найкраще використати потенційний трансатлантичний розкол. Дії головного китайського дипломата Ван Ї в Мюнхені були примітні як своєю широтою, так і вибором моменту. На зустрічах із генсеком НАТО Марком Рютте, канцлером Німеччини Олафом Шольцом і французьким міністром закордонних справ Жан-Ноелем Барро він подавав Китай як стабілізуючу силу у світовій політиці, наголошуючи, що Китай готовий стати партнером у побудові «рівноправного та впорядкованого багатополярного світу».

Готовність адміністрації Трампа виключити європейські країни з мирних переговорів у поєднанні з провокаційною взаємодією віцепрезидента Ванса з правими партіями Європи, оголошенням мит на сталь та алюміній, загрозами вивести війська з Європи та іншими дестабілізуючими діями створили можливість, яку Пекін, схоже, готовий використати. У своїх зустрічах у Мюнхені Ван Ї знову наголосив на прихильності Китаю до територіальної цілісності та міжнародного права – принципів, які мають особливий резонанс у Європі, де одночасно стурбовані російською агресією та американським одностороннім підходом. Це можна сприймати як порожню риторику, а можна – як можливість змусити Китай підтвердити ці принципи конкретними діями.

Ван Ї, голова комісії з закордонних справ ЦК КПК, міністр закордонних справ КНР

Дипломатична активність Ван Ї в Мюнхені багато говорить про бачення Китаєм майбутнього світового порядку, у якому Пекін сподівається відігравати більш активну роль. У зустрічі з генсеком НАТО Марком Рютте Ван Ї наголосив на миротворчій ролі Китаю, зазначивши, що КНР є найбільшим постачальником персоналу для миротворчих місій серед постійних членів Ради Безпеки ООН. Його прихований меседж був очевидним: Китай прагне здаватися більш відповідальним хранителем міжнародного порядку, ніж нинішнє американське керівництво. У розмові з канцлером Німеччини Шольцом він підкреслив, що цей рік знаменує 50-річчя дипломатичних відносин між Китаєм і ЄС, подавши це як момент, що «пов’язує минуле і майбутнє». Він також торкнувся питання мит на електромобілі, похваливши Німеччину за «раціональну і прагматичну позицію», адже Берлін голосував проти європейських тарифів. Це було навмисне протиставлення Китаю як захисника вільної торгівлі американському економічному націоналізму. У розмові з французьким міністром Барро Ван Ї зробив ще один дипломатичний хід, зазначивши, що 2025 року виповнюється 80 років від закінчення Другої світової війни та створення ООН. Це був тонкий, але зрозумілий сигнал: Китай бачить себе та Європу як спільних гарантів міжнародного порядку в той момент, коли роль США в ньому стає дедалі менш визначеною.

Повертаючись до України, потрібно зазначити, що найважливішим довгостроковим питанням залишається її післявоєнна відбудова. Оцінка Світового банку в понад 400 мільярдів доларів може бути навіть заниженою. Ідеться не просто про відновлення зруйнованої інфраструктури, а про відбудову сучасної європейської економіки. У цьому контексті ініціатива Китаю «Один пояс, один шлях» набуває нового значення. Незалежно від стратегічних оцінок цієї ініціативи слід визнати, що Китай має унікальні технічні та логістичні можливості, необхідні для відбудови. Жодна країна не побудувала більше інфраструктури за останні два десятиліття, ніж Китай, і жодна не має більшого досвіду в управлінні масштабними міжнародними проєктами. Якщо Китай буде залучений до відбудови України, це перетворить його з обережного спостерігача на зацікавленого учасника її успіху, що може створити противагу російському впливу в регіоні. Це стане ще більш критичним, якщо роль США в післявоєнному порядку України почне слабшати.

Ми можемо спостерігати ранні етапи фундаментальної перебудови глобального порядку. Припущення про те, що американське лідерство залишатиметься основою міжнародної системи, стає дедалі більш хитким. Це створює і ризики, і можливості. Питання зараз не в тому, чи стане світ багатополярним, цей процес вже розпочався. Питання в тому, яким буде цей багатополярний світ. Чи буде він, як пропонує Ван Ї, «рівноправним і впорядкованим», керованим спільними правилами та інституціями, чи ж він скотиться до змагання сфер впливу, у якому панує лише силова політика?

Для України ці зміни в геополітиці несуть як виклики, так і можливості. Найбільший виклик полягає у ризику бути усуненою від переговорів щодо власного майбутнього. Коли спеціальний посланник Трампа Кіт Келлогг заявляє, що європейські країни будуть виключені з мирних переговорів, це свідчить про повернення до великодержавної політики, коли долю менших націй вирішують без їхньої участі. Водночас саме цей розкол у традиційному західному альянсі може відкрити нові можливості. Реакція європейських лідерів на їхнє усунення з переговорів свідчить про те, що вони більше не готові беззастережно слідувати за Вашингтоном. Якщо Європа почне діяти більш самостійно, а Китай побачить для себе вигоду в участі у європейській безпековій архітектурі, це може створити нові дипломатичні механізми, які сприятимуть забезпеченню майбутнього України.

Це не означає, що Китай раптом стане прихильником українського суверенітету або що Європа повністю відмовиться від традиційного союзу зі США. Але спрощені уявлення про війну як протистояння єдиного Заходу російській агресії, де Китай виступає як союзник Москви, ніколи не відображали повної складності ситуації. У цьому контексті заява міністра оборони Німеччини Бориса Пісторіуса про необхідність європейської стратегічної автономії набуває нового значення. Його слова про збільшення оборонних витрат і зміцнення обороноздатності Європи свідчать про те, що йдеться не лише про виконання зобов’язань перед НАТО, а й про підготовку до світу, де американські гарантії безпеки можуть виявитися менш надійними.

У цьому ж контексті послідовний наголос Китаю на територіальній цілісності та міжнародному праві, попри відмову від відкритого засудження Росії, здається не просто дипломатичним лавіруванням, а стратегічним позиціонуванням. Китай готується до світу, у якому він відіграватиме більш пряму роль у європейській безпеці не як опонент, а як потенційний партнер у підтриманні стабільності. Китайські дипломати вже намагаються використати трансатлантичні суперечності. Як писала South China Morning Post, вони активно пересуваються Європою з посланням: «Ваш найкращий друг вас покинув. Давайте разом підтримувати багатосторонній порядок».

Три роки тому російське вторгнення в Україну зруйнувало постхолодний міжнародний порядок. Тепер відповідь світу на це вторгнення – а особливо останні події в Мюнхені – може призвести до трансформацій, які ми тільки починаємо усвідомлювати. Для України це означає як ризики, так і можливості. Найбільший ризик полягає у тому, що вона може опинитися заручником суперництва великих держав, не маючи достатнього впливу на власне майбутнє. Але в цьому ж процесі є шанс використати інтереси різних міжнародних гравців для досягнення більш стабільного миру.

Завдання зараз полягає в тому, щоб зрозуміти ці зміни й адаптуватися до них не через призму ілюзій про минуле, а з тверезим розумінням теперішнього та можливих варіантів майбутнього. Моральна чіткість щодо агресії Росії проти України має залишатися нашим орієнтиром, навіть коли дипломатичний ландшафт стає все більш складним.

Дякую.

Кайзер Ґо надав дозвіл на публікацію
перекладу його лекції в журналі
«Україна – Китай».
Організаторами заходу виступили Каролінський азійський центр, Центр славістики, євразійських та східноєвропейських досліджень та Навчальна програма з питань миру, війни та оборони Університету Північної Кароліни в Чапел-Гілл.
Переклад з англійської Віти ГОЛОД

Передрук дозволено з письмового дозволу редакції.