Анатолій Амелін: «Україні цікаві китайські інвестиції, китайський ринок збуту, китайські технології. Тут є гарне підґрунтя для кооперації»

Співзасновник Центру економічного відновлення та Українського інституту майбутнього, український економіст, бізнесмен, співавтор книги «Візія України 2030» Анатолій Амелін в ексклюзивному інтерв’ю для журналу «Україна – Китай» поділився своїм баченням розвитку української економіки та відносин України з Китаєм у наступні 10 років.

Анатолію, у контексті Національної економічної стратегії 2030, цікава Ваша думка щодо місця Китаю в цій стратегії. Як Ви бачите співробітництво з Китаєм у найближчі 10 років? Яким чином ця стратегія, як дорожня карта України на найближчі 10 років, зможе допомогти в розвитку двосторонніх відносин між нашими країнами?

– Давайте розпочнемо з того, що в стратегії не робляться акценти на зовнішньополітичних або зовнішньоекономічних факторах. Є важлива задача – це побудова сильної економіки. У процесі розробки роздивлялося багато гіпотез та було залучено два десятки аналітичних центрів, декілька десятків бізнес-асоціацій, організацій. Як результат – отримали солідний документ, у якому зроблено акцент на стимулах розвитку української економіки, яка є частиною глобальної економіки з її ключовими гравцями, такими як Китай, США, ЄС, Індія, економіка якої стрімко зростає. У цій стратегії розвитку економіки були закладені українські фактори розвитку, не було поділу за географією інвестицій. Хоча, у стратегії є згадка про проєкт Шовкового шляху, точніше було б назвати, ініціатива «Один пояс, один шлях», який є доволі цікавим інфраструктурним проєктом для України. У стратегії закладено, що Україна може стати європейським логістичним хабом. Через Україну проходять декілька глобальних логістичних коридорів. Це дві гілки в межах ініціативи «Один пояс, один шлях», а також Балто-Чорноморська вісь. При ефективній реалізації партнерських стосунків, за підрахунками Інституту майбутнього, у наступні 10 років Україна зможе залучити тільки в інфраструктурні проєкти в межах цих логістичних коридорів більше 20 мільярдів прямих іноземних інвестицій. Мова йде про нові аеропорти, насамперед вантажні термінали, нові залізничні колії, порти, автомобільні дороги. Це все буде підґрунтям для переносу в Україну виробництв з інших регіонів світу. Не дивлячись на пандемію, світова економіка розвивається, зростає чисельність населення, є достатня кількість вільних капіталів, і тому Україна може бути цікава з точки зору розміщення виробництв, якщо ми забезпечимо коротку та ефективну логістику до основних ринків збуту. Для цього першою необхідною умовою є затвердження Інфраструктурної стратегії, яка буде визначати роль України на глобальній логістичній карті, а також створення фіскальних умов, які будуть цікавіше для інвестора, ніж, наприклад, в Арабських Еміратах.

Повертаючись до стратегії, на основі затвердженого документу Кабінетом міністрів буде підготовлено більше 12 програмних документів у різних галузях економіки, що буде стимулом для розвитку енергетики, фінансового сектору, транспортної інфраструктури, малого та середнього бізнесу тощо. У сукупності усі ці фактори створять сприятливі умови не тільки для зовнішнього, але й для внутрішнього інвестора, що буде базою для розвитку української економіки.

Яка роль Китаю в цій стратегії? По-перше, це один із міжнародних партнерів. Я не бачу необхідності фокусуватися лише на одному векторі. Україна історично була частиною великих торговельних коридорів. Я особисто бачу Україну одним з європейських виробничих хабів, так званим «новим Китаєм Європи». Я знаю, що китайські підприємці зацікавлені будувати в Україні виробництва з метою подальшого доступу на європейський ринок. Щоб це стало можливим, однієї економічної стратегії замало. Необхідно розробити зовнішньополітичну доктрину з чітким розумінням, які точки співробітництва з міжнародними партнерами для України є пріоритетними і що створює можливості для українців як головних бенефіціарів. Моя особиста думка, крім співпраці в розвитку транспортної інфраструктури та сприянні розміщенню в Україні китайських виробництв, можуть бути використані інновації, які прописані в стратегії, такі як розвиток індустріальних парків, створення особливих преференцій та правового режиму, який би мінімізував ризики для партнерів. Також співпраця в енергетичній сфері могла б бути цікава обом сторонам. Україна – енергозалежна країна. Ми імпортуємо щорічно енергоресурсів на 5–6 млрд доларів. Це газ, нафтопродукти, ядерне паливо. Хоча Україна займає друге місце за покладами газу в Європі, поклади нафти перевищують 200 мільйонів тонн, значні поклади ядерного палива. Наша країна може сама себе забезпечити. Звичайно, ми підтримуємо європейський зелений курс і бачимо стрімкий розвиток електротранспорту, тим не менш, за оцінками Інституту майбутнього, наступні 10 років Україна імпортуватиме різних енергоресурсів більше ніж на 50 мільярдів доларів. При наявності інвестицій та партнерів ми спроможні самостійно забезпечити цей ринок. Наскільки я знаю, китайські видобувні компанії вже сьогодні в Україні надають сервісні послуги, але я не виключаю, що Китай буде зацікавлений у більш тісному партнерстві з нами у видобуванні природних ресурсів, у будівництві заводу з виробництва ядерного палива, добудові атомних реакторів. Це питання геополітики. Ми політичні питання не обговорюємо, а лише можливості для співпраці. Безумовно, Україна є аграрною країною. Як було нещодавно оголошено, наша країна може грати роль одного з центрів продовольчої безпеки і бути ефективним партнером для Китаю. Мова йде не тільки про вирощування агропродукції, але й про переробку з метою створення продуктів з більшою доданою вартістю – Україні могли б бути цікаві і китайські інвестиції, і китайський ринок збуту, і китайські технології. Тут є гарне підґрунтя для кооперації з урахуванням того, що китайська економічна присутність відчутна далеко за його кордонами, наприклад, в африканському регіоні та в інших. Сектор військово-промислового комплексу не обговорюємо, але на рівні класичних побутових технологій, цивільних технологій є безліч можливостей для співробітництва. Китай останні 20 років активно веде науково-дослідницьку діяльність. Україні є чому повчитися, з однієї сторони. З іншої – у нас є свої фундаментальні наукові напрацювання. Я говорю про це як людина, яка інвестувала в українські інжинірингові інноваційні проєкти, розроблені в системі Національної академії наук. Наука не може розвиватися сама в собі. Необхідна компіляція науки, освіти та бізнесу. І тут досвід Китаю може бути доволі корисним. Можна продовжувати далі і згадати фінансові ринки, фармакологію, медицину тощо. Я знаю, що китайські компанії проявляють зацікавленість до будівництва медичних закладів у нашій країні. Рік тому ми розробляли стратегію розвитку медичного туризму України, де є великий потенціал як для розміщення клінік, так і будівництва фармацевтичних виробництв. Тут ми спроможні конкурувати навіть з деякими європейськими країнами, які на сьогодні є лідерами на цьому напрямку. Для розвитку потрібні інвестиції, належні технології.

У стратегії сказано, що «важливо мати узгоджене бачення щодо стратегічного курсу економічної політики України, що враховуватиме глобальні тренди та внутрішні можливості держави». Ви ж погоджуєтесь з тим, що зростаюча могутність Китаю – це глобальний тренд? Стратегії передував аудит економіки України, вироблення векторів економічного розвитку. Робочі зустрічі проводилися на рівні міністрів, голів департаментів. Згідно зі сказаним вище Ви розумієте, що співпраця з Китаєм повинна бути багатовекторною. Чи є таке розуміння на рівні уряду? Чи готові ключові міністерства об’єднатися для вироблення дорожньої карти у відносинах з Китаєм на наступні 10 років? Поставити завдання, наприклад, Міністерству економічного розвитку, «Укрзалізниці», «Адміністрації морських портів України» тощо.

– Я хочу повторити, що питання зовнішньоекономічного співробітництва не є частиною даного документу, який затверджено Кабінетом міністрів України. Це питання винесено на більш високий рівень, де буде формуватися доктрина зовнішньої політики України. Тому дорожня карта з Китаєм чи з будь-якою іншою країною буде похідною від цієї доктрини. Через те, що вона не затверджена, чиновники як в Китаї, так і в Україні не будуть коментувати те, що виходить за рамки їхніх повноважень. Тому такого дискурсу не було. Але він можливо розпочнеться, коли в Україні з’явиться така доктрина. У цьому питанні офіс президента є наразі головним ініціатором зовнішньополітичних комунікацій та взаємодій. Наскільки я знаю, офіс президента дивиться в бік Китаю. Я не залучений до цього процесу, тому не можу коментувати, наскільки глибоко вивчаються можливості співпраці. Те, що діалог відбувається – це факт. Те, що є спірні питання – факт. Те, що Китай буде розвиватися, збільшуючи свій вплив на глобальній економічній карті, – теж факт. Але я не можу посилатися на думку чиновників, яка не була озвучена публічно.

Минулого року Дмитро Кулеба повідомив про початок реалізації Азійської стратегії. На мою думку, логічно було б Азійську стратегію також включити в Національну економічну стратегію України, якнайменше – згадати в розділі «Міжнародна економіка, політика та торгівля». Це б продемонструвало єдність дій та стратегічних планів. Але моє питання стосується іншого, а саме «IV Українсько-китайського форуму стратегічного партнерства «Один пояс, один шлях», який відбудеться на початку червня. Чи можете порадити, яке міністерство може стати ключовим у підготовчому процесі та мати більшу зацікавленість у результаті?

– Я висловлю виключно особисту точку зору. Якщо говорити про формування економічної політики, то безумовно необхідно залучати Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. У цьому випадку вони можуть виступати хедлайнером. Але є ще інше міністерство, яке відповідає за міжнародні комунікації. Це Міністерство закордонних справ. І зараз, наскільки я розумію, вирішується питання, яке з цих двох міністерств буде відповідати за торговельно-економічні місії, за зовнішньоекономічне співробітництво та партнерство. З одного боку, Мінекономіки відповідає за експорт та його стимулювання. Зокрема, під їхнім контролем знаходиться експортно-кредитне агентство. З іншого боку, торговельні місії потребують перезавантаження. Тому, відповідаючи на Ваше запитання, я б залучив перш за все обидва ці міністерства, бо буде необхідно синхронізувати свої дії. Однак важливу роль повинні також відігравати Міністерство агарної політики та продовольства, Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України. Але це суто моя особиста думка.

Пане Анатолію, яке Ваше ставлення до домовленостей робочих груп між урядами України та Китаю на рівні віцепрем’єрів, яка відбулася наприкінці 2020 року. Зокрема, сторони дійшли домовленості про необхідність лібералізації торгових відносин між нашими країнами. Чи не нашкодить така лібералізація сформованій Вашою командою стратегії і чи бачите Ви загрози та ризики в таких процесах для України?

– Коли Ви кажете про меморандуми або про загальні формулювання, то, поки не розпочато конкретні дії, оцінювати ризики або можливості буде складно. Оскільки під фразою «лібералізація торгівлі» можливий широкий перелік кроків, які кожна зі сторін може не погодити. І поки ми не побачимо перелік усіх цих кроків, оцінювати їх не можна. Як ризики, так і можливості. Що стосується подібних кроків, вони загалом корисні. Український ринок, з однієї сторони, маленький, а з іншої – ми маємо потенціал взаємодії з китайським ринком. Китайський ринок величезний. І він представляє інтерес для України. Тому лібералізація створить певні можливості для українського ринку. Інша справа, український ринок менш конкурентоздатний, у нас менше доступу до капіталу, до технологій. Тому процес лібералізації повинен враховувати стадії розвитку обох країн, обох ринків, щоб створити максимальні можливості для економік обох країн, а не лише однієї.

Як Ви вважаєте, спираючись на сформовану стратегію 2030, чи можливо повторити модель розвитку і успіх Китаю та країн Східної Азії, які для створення свого розвитку використали експортно-орієнтований підхід?

– Україна традиційно є експортно-орієнтованою країною. З моменту незалежності наша економіка була орієнтована на експорт через те, що наші виробничі потужності, які на той час належали Україні, були націлені на забезпечення практично всього Радянського Союзу. Металургійною продукцією, трубною продукцією, машинобудуванням тощо. Інша справа, за 30 років країни, що були споживачами нашої продукції, створили власні виробництва. Тим не менш, українська економіка залишається експортно-орієнтованою. На жаль, сьогодні цей експорт більше сировинний. Тому в рамках стратегії, яка затверджена Кабміном, буде реалізований комплекс заходів з метою стимулювати створення виробництв та експорту продукції з більш глибоким ступенем переробки. Тому експорт для України був і буде важливим стимулом розвитку економіки, це один із факторів, який стимулює ВВП. Я думаю, цей вектор не тільки буде збережено, він буде посилюватися. І державна політика в цьому секторі буде сприяти його розвитку.

Анатолію, у стратегії вказані доволі амбітні цільові індикатори. Наприклад, зростання ВВП на душу населення до 10 тис. доларів, зростання обсягів експорту до 150 млрд доларів, збільшення притоку ПІІ до 15 млрд доларів на рік. Як Ви вважаєте, чи можливо досягти таких показників без активного співробітництва з Китаєм? Зважаючи на те, що Китай є глобальним економічним гравцем, найбільшим експортером капіталу та вже доволі технологічною та інноваційною країною.

– Хочу зауважити, як один із розробників цієї стратегії, цілі, опубліковані у фінальному документі, не достатньо амбітні. Україна має потенціал та може мати амбіції в 2 рази вище за показники, зафіксовані в стратегії. Важливим фактором тут є капітал, його вартість, продуктивність праці, тобто доступ до технологій, які буде мати Україна, і, відповідно, доступ до ринків. Я вважаю, що Україна спроможна досягти цих показників при ефективній взаємодії з міжнародними партнерами, які володіють дешевим довгим ресурсом та технологіями, які дозволять Україні увійти на свої внутрішні ринки. Китай є одним з таких партнерів, але не єдиним. І Україна буде розвивати формат, скоріш за все, багатовекторного партнерства за однієї важливої умови – при дотриманні взятих на себе зобов’язань. Щоб кожний наш партнер відчував себе комфортно, при цьому політика України була передбачуваною, зрозумілою, вигідною і, безумовно, реалізовувалася в інтересах України.