Макар Таран

— кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ті, кого чи фах чи й просто звичайний інтерес пов’язали з Китаєм, дуже швидко починають усвідомлювати, що глибинне розуміння будь-яких культурних, соціальних, навіть політичних аспектів життєдіяльності країни неможливе без звернення до базового пласту, – цивілізаційно-історичної основи.

Китайська державність, політичні системи, суспільні цінності тощо, не зважаючи на періоди революційних потрясінь, демонстрували сталий вплив. Таким чином, і зовнішня політика Китаю в цьому столітті являє собою цікаву своєрідну демонстрацію стабільності й дієвості базових принципів у поєднанні з адаптацією до нових викликів. Вона не є звичайним набором прагматичних ситуативних установок з метою одержання видимого швидкого ефекту. Зовнішньополітичне бачення, носієм якого виступають, як відомо, експертні й політичні кола вищого ешелону, у випадку з Китаєм виконує значною мірою й світоглядну функцію. Формули на кшталт теорії «трьох світів», «одна країна – дві системи», чи «боротьби з гегемонізмом» не тільки покликані були домогтися тих чи інших зовнішньополітичних завдань, метафорично пояснити сутність певних процесів на глобальному рівні, але й продемонструвати певною мірою самодостатність, своєрідність країни в тих чи інших міжнародних умовах.

Китай, і його зовнішньополітична парадигма також, гло­балізується, проте, водночас, прагнучи зберігати й розвивати власну цивілізаційно-історичну ідентичність як прояв «бага­тополюсного світу» в широкому значенні цієї формули. Зовнішньополітичні теоретизування попередніх поколінь ки­тайського керівництва – Мао Цзедуна, Ден Сяопіна та Цзян Цземіня – в нашому столітті знайшли доповнення та розвиток в концепції «гармонійного світу» Ху Цзіньтао.

Лідер «четвертого покоління китайських керівників» та його оточення запропонували суспільству оновлену парадиг­му поведінки Китаю на світовій арені. Зовнішньополітичні уста­новки Ху Цзіньтао є доволі виразним віддзеркаленням намірів Китаю в ХХІ ст. перейти від використання переваг власного ринку до м’якого, неконфліктного розширення своєї присутності в світових справах, використовуючи фактор вже суттєвого економічного потенціалу

В період Ху Цзіньтао китайська зовнішньополітична риторика та поведінка, не відкидаючи своє прагнення бу­ти частиною «справедливого багатополюсного світо­устрою», більшою мірою зосереджувалися на принципі від­­повідальності Китаю за стабільний та взаємовигідний роз­виток політичних та економічних процесів. На «саміті століт­тя» ООН в 2005 р. Ху запропонував нове формулювання – «гармонійний світ», трактуючи його характер як «мирні відносини та взаємовигідне рівне співробітництво між краї­нами». Як стверджував Чжан Біцзянь (один з головних політичних радників Ху Цзіньтао, котрий бере безпосередню участь у підготовці текстів виступів), «єдиний вибір Китаю це боротися за мирне піднесення… Тобто ми маємо працювати у напрямку створення мирного міжнародного середовища заради нашого власного розвитку і захищати мирний характер відносин через процес розвитку». Концепція «гармонійного світу», таким чином, була доповнена твердженням, що посилення впливу та потенціалу Китаю має мирний характер («мирне піднесення Китаю»). Отже, фактично Пекін дещо відхиляється від натяків на опонування гегемонії (читай США) і прагне навпаки, використовувати задля економічного розвитку переваги тієї системи політичних та економічних відносин, де Вашингтон все ще залишається домінантою. Деякі критики стверджують, що такі заяви Ху Цзіньтао дещо ідеалістичні і або завуальовують реальні цілі Китаю, або ж, принаймні, не торкаються проблем існування суперечностей та відповідно не пропонують механізмів їх розв’язання.
Що стосується підвищеного інтересу до конфуціанської спадщини, то саме в період Ху Цзіньтао Китай прискорено й масовано розвиває світову мережу Інститутів Конфуція, які мають виконувати як іміджеву функцію, так і посилити культурно-цивілізаційну присутність в світовому гло­ба­лізованому просторі.

У листопаді 2012 року на XVIII з’їзді КПК генеральним секретарем партії та головою Центральної військової ради було обрано Сі Цзіньпіна, представника «п’ятого покоління китайських лідерів». Наступного року він також обійняв посаду голови КНР.

Ще до вступу на найвищі посади Сі Цзіньпін одержав значний зовнішньополітичний досвід. Його діяльність на посаді губернатора спочатку провінції Фуцзянь, а згодом Чжецзян, мала охоплювати не лише питання економічних проектів, але й контактів з представниками тайванських бізнес-кіл. В 2009 році Сі Цзіньпін побував з візитом у Японії, а в лютому 2012 р. відвідав США.

Останній за формою став досить яскравою ілю­страцією намірів зберігати й розвивати стабільні відносини з Вашингтоном. Цей візит дещо нагадував відвідання Спо­лучених Штатів Ден Сяопіном у січні 1979 року. Як Ден тоді, так і Сі проявляли щирий інтерес до американської культури, повсякденного життя, новітніх технологій то­що. До речі, знайомство зі Сполученими Штатами в нього по­чалося ще в 1985 р. під час кількатижневого перебування в штаті Айова, де майбутній китайських лідер мешкав у сім’ї фермера. Сі відвідав баскетбольний матч НБА і навіть назвав себе фанатом баскетбольного клубу «Лос-Анджелес Лейкерз». В Гарвардському університеті навчається й донька найвищої посадової особи КНР.

Сі Цзіньпін, таким чином, продемонстрував, що є про­довжувачем зовнішньополітичних установок Ден Сяопіна та Ху Цзіньтао, і представником покоління, яке вважає за­хідний досвід прогресивним, демонструючи, в той же самий час, необхідність збереження та представлення на гло­бальному культурному рівні китайських цивілізаційних цін­ностей та прагматизм у досягненні конкретних завдань. Зовнішня політика, що є властивим і «п’ятому поколінню ки­тайських лідерів», виконує функцію важливого інструменту для продовження політики «реформ та відкритості», збе­реження високих темпів економічного розвитку. Водночас, фундаментальними цілями китайського уряду за­лишаються: суверенітет, незалежність, територіальна ціліс­ність та ство­рення сприятливого міжнародного оточення. В цьому пла­ні особливо акцентується на мирних та кон­структивних відно­синах із сусідніми країнами.

Транзит політичних еліт у Китаї відбувся в умовах, коли міжнародно-політичне середовище зазнало якісних змін. З’явилися нові виклики для миру й стабільності в регіоні. Значущим фактором впливу для китайської зовнішньої політики став курс адміністрації Обами на «повернення» до АТР, який мав би стати своєрідною точкою опори (pivot), збереження військово-політичного впливу Вашингтона на основі підтримки відповідного балансу сил (rebalancing) в умовах посилення впливу Китаю та одним із економічних стимулів для американської економіки. Підозри щодо наслідків модернізації Китаю в тому числі й у воєнній сфері резонували й у японському політикумі. Прихід до влади консерваторів на чолі з Сіндзо Абе мав одним із наслідків курс на розвиток наступальних якостей японських «сил самооборони» та перегляд деяких положень конституції щодо їх застосування. Своєрідним каталізатором за­го­стрення стали суперечки навколо спірних островів Дя­оюйтай (Сенкаку) та відвідання японськими вищими поса­довими особами меморіалу Ясукуні.

Вищенаведені тенденції загострили проблему островів у Південно-Китайському морі, де опонентами Китаю виступають вже В’єтнам та Філіппіни. Ці країни знаходяться на суходольній чи морській периферії КНР, що створює певні загрози для морських торговельних шляхів. Таким чином, фактори нестабільності в східноазійському регіоні, ключовому для комерції та інвестицій, посилилися.

На XVIII-му з’їзді КПК у своєму виступі Сі Цзіньпін зробив декілька заяв, що згодом розвинулися у більш розроблені зовнішньополітичні формулювання. У такого роду заявах, які традиційно не є голосними, дуже непомітно проглядається індивідуальний характер зовнішньої політи­ки нового керівництва. Проте, на основі запропонованих тез можна стверджувати, що процес формування власної доктрини Сі Цзіньпіна розпочався. Зокрема, звертаємо увагу на прагнення до «більш активного залучення Китаю до міжнародних проблем, відігравати належну роль як ве­лика відповідальна країна, продовжувати сприяти дружбі та партнерству з усіма сусідами та консолідувати дружні відносини з ними…» Китай висловився за побудову «нової моделі відносин із США як моделі відносин між великими країнами…» Російський напрямок зовнішньої політики названо стратегічним. Офіційний Пекін висловив сподівання на продовження з Європою спільних проектів у таких ва­жливих галузях як сільське господарство, сфера ІТ тощо.

І на рівні офіційних заяв, і в академічних колах набуває розвитку теза про формування нової концепції безпеки Китаю, однією з основ якої є досягнення балансу інтересів шляхом співробітництва всіх сторін. Уряд КНР все більше прагне себе позиціонувати як відповідальний міжнарод­ний актор. Такі підходи можна охарактеризувати як більш глобалізоване бачення проблем, де взаємозалежність кра­їн вимагає від них спільних координованих дій. Роз­виток, як вважають китайські фахівці, світової системи в бік багатополярності обов’язково має відбуватися в умовах гармонізації інтересів всіх країн, через дещо ідеалістичний етап «гармонійного світу».

Протягом останніх трьох років ми спостерігали над­звичайну динаміку міжнародних візитів китайських де­легацій на найвищому рівні. Це і кілька турне по Центральній та Південно-Східній Азії як заявлений еле­мент формування «шовкового шляху» та своєрідного «морського шовкового шляху» в ХХІ ст., і безпрецедентні за кількістю відвіданих країн візити до африканських країн, і активна гра на латиноамериканському політичному полі (зокрема розвиток відносин із Венесуелою та Кубою як частина дипломатії «збереження друзів»). При цьому китайська сторона офіційно висловлює зацікавлення в розвитку так званих «п’яти зв’язків»: політичного обміну, шляхів сполучення, торговельних відносин, валютного обігу та дружби між людьми.

Китай як держава, що швидко глобалізується, прагне бути представлений і на глобальному, так би мовити, ринку культурних та політико-ідеологічних цінностей. Це знаходить свої прояви в подальшому розвитку мережі Інститутів Конфуція, підживленні дискусій навколо так званого «Пекінського консенсусу» (як альтернативи «Вашингтонському», – ідеології розвитку західної мо­делі). В період Сі Цзіньпіна з’являється нова актуальна ідеологема – «Китайська мрія».

Це словосполучення побутувало в журналістсько-експертному лексиконі приблизно з 2010 р. і стосувалося спочатку теми факторів соціально-економічного успіху і соціальної мобільності в китайському суспільстві. Середній клас у Китаї хоча й не можна назвати основою суспільно-політичної системи країни, проте він щороку зростає і має свої конс’юмерні та інші особливості.

У березні 2013 р. вже, як голова КНР, Сі Цзіньпін проголосив прихильність ідеї «китайської мрії», про­те її зміст було підкориговано в тому числі і задля позиціону­вання оригінальності та ефективності китай­ського ус­піху. Очевидно, що «китайська мрія» є альтер­нативою «аме­ри­канської». Тому, відповідно, вона інтерпретуєтсья в колективістському мобілізаційному дусі. Коли в американському «варіанті» це індивідуальні цілі окремих особистостей, досягнення яких можливе завдяки власним якостям а також державній системі (не владі), то в китайському — це спільна мета всієї нації. Досягається вона колективними зусиллями всього народу і тому пов’язана з більш загальними речами, наприклад реалізацією тех­нологічних чи певних еко­номічних завдань країни.

Політичний статус сучасного Китаю, його економічний та воєнний потенціал за багатьма параметрами відповідають статусу глобальної держави. Проте в зовнішньополітичній сфері, що зокрема і відображено у відповідних установках, Пекін торує власний шлях.

Багато хто з українських оглядачів та коментаторів ви­словлювали нерозуміння чи критику позиції КНР в умовах російського вторгнення в Україну. При цьому вказувалося, що Пекін жодного разу не виступив із критикою Москви щодо ситуації в Україні і в той же час регулярно й рішуче засуджує «зовнішнє втручання» у справи Сіньцзяну й Тибету. 15 березня цього року представник КНР в ООН запропонував три пункти щодо політичного врегулювання «кримської проблеми»: формування міжнародної групи зі сприяння в переговорах, утримання від провокацій та пропозиція міжнародним фінансовим інституціям надати економічну підтримку задля стабілізації економічної ситуації в Україні. Підтримавши суверенітет та територіальну цілісність України, Китай утримався від проекту резолюції ООН, який засуджував так званий референдум у Криму. На відміну від «проамериканської» Японії та ЄС китайський уряд не став і донором фінансово-економічної допомоги Києву. Але така позиція Пекіна вимагає розуміння пріоритетів та особливостей китайської зовнішньополітичної стратегії та дипломатії.

Зовнішньополітична поведінка КНР на сучасному ета­пі не пов’язана з таким діапазоном дій як: лідерство – опо­нування лідерству – підтримка лідера. Китай стоїть начебто осторонь міжнародно-політичної вертикалі, у той же час і залучений до її функціонування. Для інтерпретації по­зиціонування КНР можна використовувати різні концепції політології міжнародних відносин. В діях Пекіна можна знаходити елементи і захисного реалізму, і лібералізму тощо. Світова система анархічна і має характер невпорядкованості. Проте, водночас, вона і взаємозалежна. Начебто все в китайській політиці, здається, підпорядковане економічному проникненню та налагодженню конструктивних політичних відносин з усіма світовими політичними елітами незалежно від їхнього ідеологічного чи нехай навіть морального іміджу задля забезпечення власних інтересів соціально-економічного розвитку. В той же самий час для КНР питання суверенітету чи безпеки політичної системи, приміром, досить часто переважають економічні вигоди (Тайвань, питання «прав людини» та інше). Безпека, стабільність соціально-політичної системи, соціально-економічний розвиток – ті завдання, які є наріжним каменем зусиль китайської дипломатії, під яким би словесним навантаженням вони не ховалися.

Стабільність китайської економічної системи залежить, головним чином, від доступу до ринків та сировинних ресурсів. Росія, в цьому плані, виступає в якості дуже важливого гео-економічного партнера. Саме в умовах кризи навколо України і початку політичного й економічного тиску на Москву з боку США та Заходу китайська CNPC підписала з «Газпромом» доволі вигідну угоду на 400 млрд. долл. про постачання російського газу, починаючи з 2018 р. протягом 30 років. Обидві сторони досягнули своїх завдань — Москва знайшла начебто новий ринок і підкреслила особливі дружні відносини з Пекіном. Останній, слідуючи політиці диверсифікації надходження енергоресурсів та потребам власної економіки одержав надійне джерело газу від країни, яка критично залежить від його експорту.

Так, світова система завжди характеризувалася тим чи іншим ступенем конфліктності, і поняття «гармонія» для неї є бажаною ідеалістичною категорією. Українське суспільство живе в складний перехідний напіввоєнний час, який вимагає формування якщо не власної мобілізуючої національної ідеї то хоча б національної мрії. Зрозуміло, Україна в силу для всіх очевидного політичного виру подій зараз просто змушена реалізувати свою «європейську мрію». Проте, як це не видасться парадоксальним на перший погляд, наша безпека в широкому контексті слова залежатиме в тому числі і від наявності відповідної моделі відносин із Китаєм, як сусідом Росії і країною, яка в той же час цілеспрямовано і динамічно розвиває відносини з Європою та Заходом.