Кіктенко В. О. Шляхом модернізації до глобального лідерства: до 70-річчя утворення КНР

В. О. Кіктенко
д-р філос. наук., старший науковий співробітник, завідувач відділом Азіатсько-Тихоокеанського регіону Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, президент Української асоціації китаєзнавців, співзасновник і головний редактор журналу «Україна – Китай»

У 2019-му виповнюється 70 років відтоді, як Мао Цзедун на площі Тяньаньмень у Пекіні проголосив створення Китайської Народної Республіки (далі – КНР), почавши свій виступ фразою: «Китайський народ встав на ноги!». За ці роки Китай пройшов непростий шлях від бідного аграрного суспільства до лідера глобалізації та другої економіки світу. Складно знайти в сучасній історії ще приклади таких швидких і приголомшливих соціально-економічних трансформацій, які продемонстрував Китай у другій половині ХХ – на початку XXI століття.

Здійснюючи системно-структурні та соціально-економічні перетворення задля побудови соціалізму з китайською специфікою, КНР досягла величезних успіхів і створила висококонкурентну економіку. Китайська модель модернізації та розвитку за останні десятиліття не тільки довела свою життєздатність, а й продемонструвала альтернативний, відмінний від західного, спосіб вирішення проблем для країн, що розвиваються.

На момент утворення населення КНР становило 475 млн осіб. Це була найбідніша держава, яку в період із 1911 по 1949 рік ділили між собою військові правителі (дуцзюні), що конкурували, і корумпований центральний уряд, а також вона перебувала під сильним впливом іноземних держав. Перемога китайських комуністів сприяла відтворенню централізованої держави, припиненню зовнішнього втручання у внутрішні справи країни, здійсненню найважливіших соціально-економічних перетворень завдяки подоланню феодальних пережитків. Під керівництвом Голови КНР Мао Цзедуна в країні здійснювалися перші революційні перетворення, які стали основою сучасного розвитку Китаю: 1) одна з найбільш радикальних земельних реформ («аграрна революція») у світовій історії знищила соціальний клас дворян-землевласників, який тривалий час був головною перешкодою на шляху відродження та модернізації Китаю; 2) у 1950 році ухвалений закон про шлюб спричинив фундаментальні реформи сімейних стосунків, які коли-небудь здійснювалися в Китаї; 3) розвиток системи освіти (кількість неписьменних скоротилася з 4/5 населення в 1949 році до 35% в 1976-му, чисельність публічних бібліотек у той же період зросла з 83 до 1250); 4) створення системи медичного обслуговування населення (у геометричній прогресії збільшувалися лікарняні ліжка, а саме з 80 тис. (1949 рік) до 1,6 млн (1976 рік)); 5) здійснення однієї з найшвидших індустріалізацій в історії, що з 1952 по 1978 рік викликало зростання частки промисловості у ВВП з 10 до 35%, створення авіаційної, атомної, морської, автомобільної галузей важкої промисловості; ВВП за паритетом купівельної спроможності збільшився на 200%, а дохід на душу населення зріс на 80%.

У період із 1949 по 1976 рік у КНР відбувалася соціалістична модернізація на основі радянської моделі розвитку, яка мала серйозні недоліки: ідеалізована централізовано-планова економіка не допускала використання механізмів ринкової економіки, що завдало шкоди ефективному втіленню змін. Однак із 1976-го китайці починають відходити від цього напрямку, поступово запроваджуючи політику реформ і відкритості, в якій Ден Сяопін закликав до «звільнення розуму» від старих догм і помилкового розуміння соціалізму. Розвиток промислових сил країни було оголошено пріоритетним завданням замість ведення «класової боротьби». Відтоді уряд КНР зосередився на досягненні реалістичних цілей, пов’язаних із поетапним виходом населення з крайньої бідності, створенням широкої соціальної бази підтримки реформ, посиленням ролі КНР у світі. Була успішно застосована модель паралельного розвитку різних економічних устроїв при збереженні провідної ролі державного сектора. Використовуючи порівняльний аналіз, Ден Сяопін визначив важливі характеристики Китаю, що відрізняють його від інших країн: низький рівень економічного розвитку, колосальна заборгованість розвиненим державам, велика чисельність населення, дефіцит орних земель. Усе це не враховувалося в класичному марксистському підході, що й визначило теоретичне обґрунтування «модернізації з китайською специфікою». Сам же марксизм у КНР перейшов у прагматичний вимір, оскільки в основу ухвалення рішень закладалося положення про практику як про критерії істини.

Теорія побудови соціалізму з китайською специфікою стала офіційною ідеологією в умовах трансформацій державного масштабу. Політика реформ дістала назву «соціалістична модернізація», що і було закріплено в Конституції КНР 1982 року. Відповідно китайська нація зосередилася на здійсненні перетворень згідно з теорією соціалізму з китайською специфікою. Ця модернізація в КНР ґрунтується на синтезі марксистської концепції розвитку суспільства, конфуціанських уявлень про гармонійний соціальний розвиток (побудова середньозаможного суспільства «сяо кан») і капіталістичних методів проведення економічних реформ. Конкретні досягнення в економічному розвитку Китаю базувалися на інвестиціях в інфраструктуру, освіту та охорону здоров’я; ефективному макроекономічному управлінні; відкритому режимі торгівлі й інвестицій; надійному наданні державних послуг; соціальній інклюзивності; чіткому плануванні; безпеці, політичній стабільності й дружбі з іншими країнами.

Загалом реформи Ден Сяопіна спрямовувалися на проведення «чотирьох модернізацій» у сільському господарстві, промисловості, науці й техніці, обороні; лібералізацію доступу до приватного сектора та міжнародної торгівлі. Цей шлях забезпечив середнє збільшення ВВП на 9,5% протягом 40 років і сприяв більш ніж 30% зростанню глобальної економіки, надавши Китаю статус другої економіки у світі. Політика реформ і відкритості привела КНР до широкомасштабного співробітництва із зовнішнім світом із метою побудови конкурентоспроможної країни. Якщо до 2001 року Китай навіть не входив до Світової організації торгівлі, то сьогодні це найбільша торговельна держава. Коли 30 років тому переважна більшість китайців не могла дуже активно подорожувати навіть усередині своєї батьківщини, то нині майже 60 млн тамтешніх туристів виїжджають за кордон. У 2009 році Китай став найбільшим у світі авторинком, перевершивши Сполучені Штати. Список подібних прикладів продовжує розширюватися ледь не щодня. Нині КНР прагне досягти статусу глобальної економічної держави, якою вона була аж до початку XIX століття. І досягнення цієї мети безпосередньо пов’язане з найважливішим стратегічним рішенням, ухваленим китайським керівництвом ще в 1978 році, – долучитися до глобалізації.

На сучасному етапі в КНР продовжується здійснення соціалістичної модернізації на основі збереження національних традицій, а не механічного копіювання моделей розвитку, які вже існують. 18 жовтня 2017 року Голова КНР Сі Цзіньпін на XIХ Всекитайському з’їзді КПК заявив, що побудова соціалізму з китайською специфікою вступила в нову еру. Головними цілями подальшого розвитку КНР є подвоєння ВВП і доходів на душу населення в міських та сільських районах, щоб до 2021 року (століття створення Комуністичної партії Китаю) сформувати прогресивне суспільство, а до 2049 року (сторіччя заснування КНР) перетвориті Китай на сильну та розвинуту соціалістичну країну. Для досягнення цієї мети Китай уже активізував зусилля з підвищення якості життя свого народу, з тим щоб скоротити розрив у добробуті між прибережними й внутрішніми районами.

Китай не тільки вдало бореться з бідністю, а й прагне стати наддержавою у сфері розвитку штучного інтелекту до 2030 року, хоча це може відбутися навіть раніше визначеного терміну. Завдяки реалізації плану «Зроблено в Китаї – 2025» КНР нині є провідною країною в фінансово-технічному секторі, а також у галузі розробки штучного інтелекту й робототехніки. Республікою теж передбачені кроки для підтримки таких стратегічних напрямків, як авіакосмічна промисловість і високі технології задля скорочення розриву з західними країнами. Нова стадія реформ сприятиме внутрішньому споживанню, розвитку приватного сектора і функціонуванню іноземних компаній, щоб стимулювати зростання в короткостроковій перспективі. На момент 70-річчя утворення КНР найважливішою подією зовнішньої політики став другий форум ініціативи «Пояс і шлях», на якому були визначені цілі для подальшого освоєння глобального ринку.

Досвід Китаю показує, що економічна відсталість – не вирок. Її можна успішно подолати, а добробут громадян можна суттєво покращити. Для досягнення цих завдань керівництво КНР взяло на себе відповідальність, зробило і робить рішучі соціально-економічні реформи задля національного відродження й побудови спільноти єдиної долі людства.