Коли я в 1993 році йшла в університет на своє перше заняття з китайської мови, мене найбільше хвилювало питання: як же ми будемо вчити цю мову? Невже існують підручники, де щось написане китайською? Як виявилося, такі підручники існували, проте, на жаль, мовою пояснення в них була не українська, а російська або англійська. Що ж, тоді Україна робила тільки перші кроки в викладанні китайської мови, власної китаєзнавчої бази в неї ще не було.

Тепер, через 25 років, про вже сформовану власну китаєзнавчу базу в Україні все ще складно говорити, але певні здобутки вже є, зокрема і в сфері викладання китайської мови. Маємо вже щонайменше два україномовних підручника з китайської мови, видані в Україні1, і декілька навчальних україномовних видань, розроблених і виданих у КНР. Причому великий внесок у ці здобутки зробили викладачі з Китаю – носії китайської мови і фахівці в ній, які в різний час працювали в різних українських навчальних закладах.

25-річчя безпосередніх міждержавних відносин України й КНР – чудова нагода згадати про цих людей і подякувати їм.

Професор Цзян Ґохуей разом з українськими студентами, що вивчали китайську мову, м. Дніпропетровськ, 1995 рік

Цзян Ґохуей – професор Ґуанчжоуського університету, викладав китайську мову в Дніпропетровському державному університеті (нині – Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара) в 1993 – 1995 рр. Пан Цзян чудово володів російською мовою, тож приїхавши викладати рідну мову в український університет, він міг не тільки вказати студентам на суттєві для комунікації відмінності між китайською та слов’янськими мовами, але й роз’яснити їхні причини. Завдяки цьому в українських студентів, які відвідували його заняття, формувалося професійне «відчуття» китайської мови і її специфіки, формувалося уявлення про те, що переклад з власної на іншу мову не є простою заміною слів однієї мови словами іншої, а що він потребує знання граматики й розуміння в повному обсязі понять, що стоять за словами. Пан Цзян дуже ретельно готувався до кожного заняття, хоча міг би почуватися впевнено вже самим тим фактом, що він – носій мови, а студенти – іноземці й початківці, тому, звісно, знають менше за нього (на жаль, випадки такого відношення до викладання китайської мови іноземцям теж трапляються). Однак пан Цзян прагнув, щоб ми, студенти, не просто повторювали за ним слова і речення, як папуги, а щоб ми розуміли сенс і логіку того, що ми говоримо, а також могли самостійно формулювати свої думки китайською мовою.

Маємо вже щонайменше два україномовних підручника з китайської мови, видані в Україні, і декілька навчальних україномовних видань, розроблених і виданих у КНР

У той час (90-ті рр.) кількість охочих вивчати китайську мову в Україні збільшувалась, однак викладачів не вистачало, тому, коли я повернулась після стажування в КНР, кафедра запропонувала мені викладати, ще завершуючи власне навчання. І от як викладач-початківець я дуже часто зверталась тоді до пана Цзяна за консультаціями, а він ніколи не шкодував часу, щоб усе мені роз’яснити. Від’їжджаючи з України, пан Цзян залишив мені списаний своїми коментарями 4-томний підручник китайської мови, а також товстий зошит, куди він протягом кількох років викладання записував помилки наших студентів і аналізував їх, виявляючи найбільш характерні та намагаючись утворити своєрідну «типологію помилок» у площині слов’янські мови – китайська мова.

Усі ці коментарі, зауваження, поради й міркування пана Цзяна стали мені в нагоді і під час подальшого викладання, і під час укладання посібника з граматики китайської мови, тож я дуже йому вдячна за допомогу.

Професор Цзян Ґохуей (зліва) в аеропорту м. Ченду, 2005 р

Професор Жень Хулянь на екскурсії в музеї культури Цзіньша, м. Ченду, 2013 р.

Варто також додати, що під час перебу­вання делегації українських викладачів у Харбіні, пан Чжен виступив для нас провідником і зробив багато для того, аби ми почувалися в цьому місті як удома.

Жень Хулянь – професор Сичуанського університету, викладав китайську мову в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка в 2004 – 2010 рр. Усі ці роки він не тільки працював зі студентами в аудиторії, але й допомагав проводити в університеті різноманітні заходи, що сприяли поширенню інформації про китайську мову й культуру, а також виступив співавтором підручника Китайська мова в темах (2010 р.), розрахованого на підготовку українських студентів до державного іспиту з китайської мови. Пан Жень дуже прискіпливо ставився до питань грамотності й умів дуже тактовно виправляти помилки не-носіїв мови, з ким спілкувався (нажаль, серед викладачів-китайців не завжди зустрічається така принциповість у цьому питанні, часто вони бояться виправити іноземця, щоб той не образився, не розчарувався в своїх силах і не покинув вивчати китайську мову; однак наслідком такого ставлення є, навпаки, ще більше розчарування, коли іноземець виявляє, що його не сприймають серйозно, адже він говорить неправильно й смішно… Отже пан Жень не боявся накликати на себе незадоволення іноземців, натомість він допомагав їм виправити помилку і більше її не робити – тільки такий шлях дійсно веде до впевненості і віри в свої сили). Пан Жень не володів слов’янськими мовами, однак був фахівцем дуже високого рівня в китайській мові, зокрема глибоко знав її історію, включаючи й історію ієрогліфіки. Напевне, найбільш цінними для нас – студентів і викладачів – були його роз’яснення щодо ієрогліфів, а це – один із найбільш складних аспектів вивчення китайської мови, що дотичний до культури й мислення іншого народу та репрезентує їх. Проте і тут пан Жень вірив, що іноземцеві цілком по силах засвоїти китайські ієрогліфи (хоча серед багатьох китайців, зокрема й викладачів, побутує інакша думка), тож він докладав зусиль, аби наші студенти не тільки запам’ятовували форму знаків, але й розуміли їхній зміст. Навіть після повернення в Китай пан Жень ніколи не відмовляв у консультаціях нашим викладачам (і студентам), коли ті їх потребували, причому в своїх листах він не тільки відповідав на запитання, а ще й виправляв помилки, що їх ми зробили, формулюючи свої думки китайською мовою, тому листування з ним неодмінно підвищувало нашу культуру писемного мовлення. До нього можна було звернутись навіть із доволі складними питаннями, що стосувалися давніх текстів, і отримати на них вичерпні пояснення. Таким чином, пан Жень не тільки допомагав поліпшити якість викладання китайської мови в Україні, але й сприяв розвитку наукових досліджень, пов’язаних із китайською мовою, літературою й культурою.

Попри прискіпливість до своїх іноземних студентів і колег, пан Жень вважався серед нас справжнім вчителем, якому ми були дуже вдячні. І більшість з наших колег і студентів, коли опинялись у Китаї, шукали можливості відвідати його в Ченду, а пан Жень завжди гостинно вітав своїх колишніх колег і студентів. Він дуже добре знав свої рідні місця і міг розповісти про них доступно іноземцеві краще за будь-якого екскурсовода. Наприклад, після землетрусу 2008 р. у Венчуані (що саме в пров. Сичуань), багато хто запитував його, чи не страшно їхати в Ченду? У відповідь на це він упевнено наводив факти – місто Ченду розташоване в долині на достатній відстані від гір, тож землетруси там ніколи не стаються. Взагалі, він описував ці місця як своєрідний рай, облаштований на землі зусиллями і розумом людини, і залюбки знайомив іноземців з прикладами виявів сили людського розуму, зосередженими в цих місцях, – гребля Дуцзян’янь, давні культури Саньсіндуй і Цзіньша тощо. І перебування там дивним чином вселяло в людину віру у власні сили і прагнення робити все якісно, як нас учив пан Жень.

Отже, згадуючи спілкування із цими викладачами, які допомагали розбудовувати справу викладання й поширення китайської мови в Україні, я не можу не відзначити такі спільні для їхніх методик риси, як увага до гуманітарної складової навчання (коли людина, а не технічні навички передусім); робота на результат, а не на звітність; намагання показати студентам, що шлях до успіху в оволодінні китайською (та й будь-якою іншою) мовою лежить через розуміння, а не через запам’ятовування.

З тих пір, як ці викладачі почали закладати базу для вивчення китайської мови в Україні, тут було підготовлено вже чимало власних спеціалістів, які долучилися до процесу викладання і продовжили їхню справу. Китайська сторона також почала активніше регулювати процес підготовки іноземних фахівців, створивши Канцелярію з питань поширення китайської мови в світі (Ханьбань). Тож тепер у викладацькій сфері можна зустріти багато молодих викладачів, які з великим ентузіазмом ставляться до своєї роботи, проте, слід визнати, що їм бракує досвіду, набутого старшим поколінням, а це, нажаль, означає, що вони дуже часто можуть тільки підтримувати вже досягнутий рівень, але не просувати його вперед.

Тож насамкінець хотілось би окреслити напрямки подальшого розвитку справи викладання китайської мови в Україні і зазначити, чого ця справа потребує. Найперше, це спеціалізовані підручники – маються на увазі підручники, розраховані на україномовних студентів різних рівнів володіння китайською мовою (поки що маємо або базовий, або вищий рівні), а також цілеспрямовано розроблені окремо для практики кожного з видів діяльності – читання, говоріння, письмо, аудіювання. Потрібні також підручники узагальнюючого характеру за різними аспектами мови – фонетика, граматика, ієрогліфіка, а для старших курсів дуже бажана й стилістика. Крім того, слід враховувати, що декілька університетів України готують не лише фахівців-філологів із знанням китайської мови, але й фахівців у галузі міжнародного права та міжнародних відносин такого ж напрямку, але для того, щоб їх підготувати на високому рівні за такий короткий проміжок часу (4 роки), потрібні підручники, укладені з урахуванням потреб цих спеціальностей. Поки що ж, хоча Китай друкує цілі серії підручників, серед яких є й призначені для україномовної аудиторії, усі вони мають загальне спрямування. Далі, для того, щоб база викладання китайської мови зміцнювалась, потрібно підтримувати не тільки викладацьку діяльність, але й наукові дослідження, підвищувати рівень наукової грамотності і застосовувати результати цих досліджень у процесі викладання мови. Нарешті, потрібно активізувати роботу в галузі художнього перекладу, адже література завжди містить багато цінної інформації про культуру й мислення іншого народу. Апелюючи до емоцій, а не тільки до розуму, вона вказує шляхи до кращого засвоєння інформації про віддалені й незнайомі країни.

Таким чином, після встановлення безпосередніх відносин між Україною та Китаєм у 1992 році викладання китайської мови в Україні активізувалося і зусиллями викладачів старшого покоління, зокрема й згаданих у цій статті, було зміцнено базу для цієї справи, тож тепер ми маємо на що спиратися, проте повинні розвивати цю справу далі.