Шевченко О. Український керуючий Китайсько-Східною залізницею (до 160-річчя від дня народження Дмитра Леонідовича Хорвата)

О. Шевченко
канд. філол. наук

У місті Кременчук Полтавської області на вулиці Сердюка (колишня Жовтнева) розташований Кременчуцький краєзнавчий музей, у якому представлені, серед інших музейних експонатів, розповіді про знаменитих, відомих вихідців з цього міста: про адмірала Миколу Спиридоновича Мілонаса (1812–1890), плита з могили якого збереглася на одному зі старих міських цвинтарів; про Івана Павловича Мірошниченка – Йону Київського (1802–1902); про купця першої гільдії Андрія Яковича Ізюмова (1855 – ?) та ін.

На жаль, серед видатних особистостей, народжених у Кременчуці, немає згадки про Дмитра Леонідовича Хорвата, який очолював Китайсько-Східну залізницю (далі – КСЗ) впродовж вісімнадцяти років. Китайсько-Східну залізницю було збудовано Російською імперією на території Маньчжурії[1] у 1898-1903 рр. на умовах концесії. Всю цю велику територію протяжністю у дві з половиною тисячі кілометрів зі столицею у місті Харбіні, де жили понад тридцять тисяч осіб, половина з яких була українцями, називали «щасливою Хорватією», за прізвищем керівника КСЗ. Мета цієї публікації – у рік 160-річчя від дня народження Д.Л. Хорвата нагадати про цю видатну постать українського походження, сприяти тому, щоб вона посіла гідне місце не лише серед знаменитих уродженців Кременчука, а й в історії України в цілому.

Дмитро Леонідович Хорват народився 25 липня 1859 року у Кременчуці, який тоді входив до Херсонської губернії, в заможній дворянській сім’ї. Дитинство та юність Дмитра Хорвата минули у батьківських маєтках в українському селі.

Датою народження Д.Л. Хорвата багато джерел, включаючи Вікіпедію, помилково називають 1858 рік. Працюючи над цією статтею, вдалося отримати достовірну інформацію, а саме копію «Довідкової книжки з особового складу службовців Китайсько-Східної залізниці станом на 1 січня 1917 року», видану друкарнею тієї ж КСЗ у 1917 році. Першим у розділі «Керівництво залізниці» зазначено: «Керуючий дорогою, закріплений за інженерними військами, Генерал-Лейтенант Дмитро Леонідович Хорват, православний, 1859 року народження». Можна бути певним, що цей довідник, опублікований за життя Д.Л. Хорвата, копія якого отримана за сприяння Харбінсько-Китайського історичного товариства (Сідней, Австралія), містить найточніші дані.

Фото документу з архіву

Предки Д. Л. Хорвата були власниками великих земель у Херсонській губернії. Батько – Леонід Миколайович Хорват (1838 – ?), мати – баронеса Марія Карлівна Пілар фон Пільхау (1838 – 1922). Родина Хорватів мешкала в Одесі; у 1866 р. Леонід Миколайович Хорват був гласним губернських земських зборів. У фонді Земського банку Херсонської губернії зазначено про втрачені справи «про заставу маєтку землевласника Єлисаветградського повіту, поручика Л.М. Хорвата у селах Антонівка та Ревівка». Правнук Л.М. Хорвата Олександр Леонідович фон Ден згадував: 

«Мій прадід Леонід Хорват, який одружився з моєю прабабусею Марією Пілар фон Пільхау, вів легковажний спосіб життя і розтратив все своє майно, внаслідок чого сім’ю було зруйновано, а коли він помер у Лондоні, Англії, його вдова залишилася без грошей з п’ятьма дітьми, яким допомагали інші члени сім’ї…» [1].

З цього видно, що дитинство Дмитра Леонідовича, як і його брата Володимира і трьох сестер – Любові, Катерини і Ольги, не було безхмарним. Проте належність до знаменитого роду передбачала для молодого Дмитра кар’єру військового[2], і 1 вересня 1875 р. він вступив до Миколаївського інженерного училища у Санкт-Петербурзі, куди був зарахований юнкером. Після закінчення трирічного курсу училища Дмитро Хорват розпочав службу в лейб-гвардії саперного батальйону у Санкт-Петербурзі. Через місяць молодого офіцера відправили у похід для участі у війні з Туреччиною. У 1881 р. Д.Л. Хорват, склавши вступні іспити, вступив до Миколаївської інженерної академії, яка готувала елітні кадри керівників інженерних військ.

Усе подальше життя Д.Л. Хорвата було пов’язане із залізницями: спочатку із Закаспійською військовою, а згодом – з Уссурійською, після завершення будівництва якої у 1899 р. Д.Л. Хорвата знову було переведено до Центральної Азії для роботи над проектом Закаспійської залізниці. Саме тут відбулася знаменна подія у житті 40-річного Хорвата – одруження з Каміллою Альбертівною Бенуа, донькою відомого художника-аквареліста Альберта Бенуа. Як згадували згодом, ця жінка була обдарована видатними здібностями в музиці й живописі. Камілла Альбертівна завжди була найближчою помічницею свого чоловіка у його різнобічних і складних справах.

1 липня 1989 р. полковник Хорват отримав найголовніше у своєму житті призначення на посаду керуючого Китайсько-Східною залізницею, якій присвятив 18 років життя. Забезпечення належного функціонування величезного залізничного підприємства у складних політичних та побутових умовах Північної Маньчжурії вимагало від його керівника прояви надзвичайних здібностей, досвіду й виняткового такту. Хорват цілком вдало впорався із дорученим йому завданням.

В руках генерал-лейтенанта Хорвата зосередилося не лише управління Китайсько-Східної залізницею як технічним підприємством, а й творча праця зі створення і розвитку поселень вихідців з Російської імперії, серед них – і українців. Прикладів особливого ставлення Д.Л. Хорвата до земляків-українців є  безліч. Це було зумовлене не лише його незаперечним патріотизмом, а й тим, що вихідці з України становили значну частину будівельників КСЗ. За даними перепису українського населення в Маньчжурії, проведеного наприкінці 1917 р. українськими організаціями, там налічувалося 22 тис. українців, які мешкали у Харбіні та на станціях КСЗ. Переважна кількість з них переїжджали з російського Далекого Сходу (Амурська область та Приморський край), де переселенці – вихідці з українських губерній становили значну частину сільського населення т. зв. «Зеленого клину». Частина українців прибула до Китаю за Д.Л. Хорватом після закінчення його праці на Закаспійській залізниці. Праця на будівництві КСЗ забезпечувала зайнятість і гарний як на ті часи заробіток, що було актуальним як українського селянства, так і для інтелігенції – діячів культури, лікарів, вчителів.

Купюра Русько-Азіатського Банку з підписом Керівника КСЗ Д. Хорвата (з державного музею провінції Хейлунцзян, КНР)

За сприяння, зокрема, Д.Л. Хорвата, було побудовано Український дім – 3-поверхову будівлю із флігелями та надвірними будівлями. В Українському домі розмістилися, окрім семикласної Української гімназії, також Український клуб[3], бібліотека, театр, а також, впродовж певного часу, й Покровська церква. Саме з ініціативи Хорвата очолюване ним Управління КСЗ продало Українському клубові на пільгових умовах ділянку землі під будівництво на Новоторговій вулиці у м. Харбін. Причому генерал-лейтенант Д.Л. Хорват особисто взяв участь у виборі місця. Тоді, жартома, він і виголосив: «Що ж ви хочете? Адже моя матір – українка!»…

В Українському клубі Харбіна не лише проводили освітню діяльність, але й займалися видавничою справою. Так, у 1919 р. було видано низку підручників для української школи, зокрема, «Коротку історію України», дві хрестоматії «Перша читанка» та «Рідні зерна», а також «Букварець для початкових шкiл». Крім того, були видані ноти національного гімну «Ще не вмерла Украіiна», а також великий портрет Т.Г. Шевченка. Виходили газета «Вісті Українського Клюбу», щотижневий журнал «Поступ», щомісячник «Вимоги життя», а згодом розпочали видавати також літературно-політичний та економічний тижневик «Засів», де друкували відомості з історії України, життя її людей, діяльності українських організацій Далекого Сходу. Метою нового видання було оголошено: «спільними зусиллями послужити на користь нашої матері – Україні»; редактором журналу був відомий у Харбіні український діяч С. Кукурудза.

Виставка українських видань у Харбіні, 1918 р.

Допомога Д.Л. Хорвата українцям не обмежувалася розв’язанням організаційних, господарських питань, культурно-просвітницькою діяльністю тощо. Проголошення у листопаді 1917 р. Центральною Радою Української Народної Республіки (УНР) мало відгук українців Харбіна і Маньчжурії. Так, у квітні 1918 р. до Києва було направлено ​​делегацію Маньчжурської Української Окружної Ради на чолі з поручиком П.Ф. Твердовським. Прибувши наприкінці травня 1918 до Києва, П.Ф. Твердовський зустрівся з Міністром закордонних справ українського уряду Дмитром Дорошенком, якому доповів про стан справ на Далекому Сході, а також вручив меморандум Маньчжурської Української Окружної Ради. У доповіді, зокрема, містилася пропозиція «призначити у Харбін, як міжнародне місто, українського консула..». Важливим є те, що генерал-лейтенант Д.Л. Хорват напередодні відрядження до української столиці просив П.Ф.  Твердовського передати українському урядові, що він буде, «скільки вистачить сил», працювати за його (уряду УНР) вказівками.

Портрет П.Ф. Твердовського, люб’язно наданий В. Чорномазом.

Незважаючи на всі драматичні катаклізми у колишній Російській імперії, Дмитро Леонідович Хорват незмінно виявляв властиві йому від природи толерантність і скромність. Для нього як керуючого КСЗ був побудований розкішний двоповерховий будинок на вулиці Головній, що виходила до головного приміщення Управління КСЗ, однак він одразу ж переїхав до скромної садиби, розташованої у старій частині міста. У будинку Д.Л. Хорвата часто влаштовували обіди, бали й урочисті вечори, ініціатором яких була дружина генерала, невтомна благодійниця – Камілла Альбертівна. Важливо зазначити, що саме дружина Д. Хорвата очолювала усі найбільші благодійні ініціативи у Харбіні та уздовж усієї КСЗ. Вона була прекрасною художницею, письменницею (авторкою роману «Торжество любові», Шанхай, 1937), надзвичайно доброю і чуйною людиною. Під час заходів у будинку Хорватів співали, влаштовували театральні виступи й концерти, грали на різноманітних музичних інструментах, танцювали, а кожна відома особа, яка приїжджала до Харбіна на гастролі, один з вечорів обов’язково проводила у Хорватів. Взимку у дворі садиби влаштовували катання на ковзанах та на санях, яке полюбляв Дмитро Леонідович. Незрідка можна було бачити, як на спині генерала Хорвата, що мчав на санчатах з крижаної гори, сиділи діти, роззявивши роти від реготу.

Привітність, м’яке і справедливе ставлення до підлеглих, твердий і спокійний характер, повна відсутність зарозумілості, постійна готовність піти назустріч усім нужденним, відсутність сліпих націоналістичних переконань і в той же час непохитна віра у високі національні ідеали – таким запам’ятали Д.Хорвата ті, кого він зустрічав на власному життєвому шляху. Лицарське ставлення Дмитра Леонідовича до своїх товаришів по службі, поряд з його простотою, гідністю і вмінням з розумінням ставитися до інтересів інших, здобули йому щиру любов і відданість з боку усіх підлеглих.

«Я завжди ставився суворо до самого себе і поблажливо до інших», – промовляв він, пояснюючи своє ставлення до підлеглих, що завинили під час виконання службових обов’язків [2].

Маючи феноменальну здатність піклуватися про інтереси співвітчизників, він погоджував їх також з інтересами місцевого китайського населення. Це мистецтво створювати умови для мирного співжиття представників різних країн було гідно оцінене китайцями, які за життя  Д.Л. Хорвата (у жовтні 1915 р.) збудували на честь керівника КСЗ пам’ятник-обеліск на території парку навпроти будівлі Залізничних зборів. Пам’ятна споруда заввишки понад 2 м і шириною 1,7 м складалася із п’єдесталу та основної частини. Обеліск вінчали два дракони. З одного боку – на східній стороні – був напис китайською мовою, а з протилежного – російською, який закінчувався словами: «Цей пам’ятник на честь генерала Хорвата, щоб добра пам’ять про нього жила вічно серед китайського населення і щоб пам’ять про нього передавалася з покоління в покоління».

Родина Д.Л. Хорвата

Про те, хто саме зображений на цій фотографії, розповіла онука Д.Л. Хорвата – Світлана Дмитрівна, яка зараз мешкає у Ванкувері (Канада). «Зліва направо, починаючи з наймолодшого: Дмитро, мій тато, Леонід, Михайло, Анна (яку упродовж всього життя називали Ніною), Євдокія (відома як Дуся), Марія (жартома називали Меме). Ну і, звичайно, у другому ряду бабуся Камілла – хрещена Євгенією, яку ми називали Батя[4], і дідусь генерал Хорват.

From the youngest, left to right if you are looking straight at the photo is: Dimitri – My Papa, Leonid,  Mihail,  Anna – known to me as Nina all my life,  Yevdakia – known as Duca, Maria – known as Meme. And then of course, in the background, my Grandmother Camille – Christened Evgenia – known by us as Batia, and Grandfather General Horvath.

Онука Світлана (Лана) Хорват

Після падіння режиму Колчака у січні 1920 р., Д.Л. Хорват не визнав нового революційного уряду Приморського краю і 16 березня 1920 р. пішов у відставку з посади Голови Правління КСЗ. Китайський уряд, цінуючи заслуги генерала Хорвата, запропонував йому переїхати до Пекіна, при цьому номінально залишаючись на чолі Китайсько-Східної залізниці. З 6 листопада 1920 р. Д. Хорват отримав посаду «високого радника Правління Товариства КСЗ», а з 1 грудня того ж року – ще й «почесного віце-Голови Особливої комітету у справах КСЗ». По суті, це був почесний «полон» мудрого генерала, адже він не мав дозволу виїжджати за межі Пекіна.

Крах кар’єри супроводжували й значна матеріальна скрута. Революція позбавила сім’ю Хорвата його солідного майна у колишній Російській імперії, насамперед, родових маєтків у Херсонській губернії. Від КСЗ Хорват не отримав ані платні, ані заслуженої допомоги після звільнення. Останні роки життя минули у Пекіні у великій скруті: Хорват жив зі своєї маленької молочної ферми і від уроків, які давала його дружина. Тут у пригоді стали його навички господарювання: очолюючи правління КСЗ, Д.Л. Хорват тримав під Харбіном зразкову молочну ферму і був членом маньчжурського сільськогосподарського товариства.

Гідно витримавши усі «дрібниці побуту», він до скону днів своїх залишався бадьорим фізично і духовно. Помер 16 травня 1937 р. на 78-му році життя. Був похований поруч із храмом Усіх Святих мучеників, на території тодішньої Російської духовної місії у Китаї (РДМК) у Пекіні. Але цей храм було зруйновано 1956 р. після передачі майна РДМК владі СРСР.

Сучасний вигляд відреставрованої могильної плити Д. Л. Хорвата у Пекіні, КНР

Повертаючись до початку цієї статті, хочеться ще раз висловити надію, що в рік 160-річчя від дня народження Д.Л. Хорвата він зможе посісти гідне місце не лише серед видатних вихідців з Кременчука, представлених у міському історико-краєзнавчому музеї, а й в українській історії загалом. Варто згадати слова, викарбувані в 1915 р. китайцями на прижиттєвому пам’ятнику-обеліску Д.Л. Хорвату в Харбіні: «Цей пам’ятник поставлений генералу Хорвату, щоб добра пам’ять про нього жила вічно серед китайського населення і щоб пам’ять про нього передавалася з покоління в покоління». Можна лише додати: і щоб пам’ятали про «Хорватію» на його рідній землі – в Україні.

 

Література:

  1. Решетов С. Потомки и родственники М.И. Голенищева-Кутузова и Наполеона Бонапарта в Одессе. Часть 1 // Дерибасовская-Ришельевская. Альманах. – 2012. – № 51. – С. 55 / Всемирный клуб одесситов [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.odessitclub.org/publications/almanac/alm_51/alm_51-43-60.PDF  (02.07.2019).
  2. Бузуев О. А. Харбин и Китай (1918-1945) // Литературоведческий журнал. Институт научной информации по общественным наукам РАН (Москва). – 2001. – № 15. – С. 380-409.   

[1]Назва історичного регіону у Східній Азії. Маньчжурія розташована в районі сучасних китайських провінцій Хейлунцзян, Цзілінь, Ляонін, сходу Внутрішньої Монголії, півночі Хебею, а також південних районів російського Приморського краю та східних районів Монголії.

[2] За архівними даними родини Хорватів, Дмитро Леонідович – внучатий племінник М. І. Кутузова.

[3] Детальну інформацію можна знайти у статті «Український Харбін» у № 3(9) журналу «Україна-Китай» за 2017 рік.

[4] На нашу думку, через те, що 80-річна онука майже забула рідну мову, ймовірно, помилково назвала бабусю «батя».