Дмитро Єфремов, кандидат економічних наук, доцент кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія», член правління ГО «Українська
асоціація китаєзнавців»

Китай «тісно узалежнює своє майбутнє від долі інших країн» – так у Білій книзі «Міжнародне співробітництво Китаю з розвитку в нову еру» (далі – Біла книга допомоги) він формулює свій підхід щодо підтримки країн у питаннях розвитку, додаючи, що, «стикаючись із гострими глобальними викликами, жодна країна не може досягти тривалої стабільності та розвитку без солідарності й співпраці»1. Біла книга описує загальну візію та принципи Пекіну з надання допомоги та не деталізує особ­ливі кейси, пов’язані з найгострішим викликом сучасності – війнами та повоєнною відбудовою постраждалих країн. У ній лише побіжно зазначено, що «Китай завжди приділяє прискіпливу увагу країнам і народам, ураженим війнами, лихами, голодом та бідністю, та надає їм безкорисливу допомогу». Однак чи справді Пекін діє відповідно до задекларованої тези, коли йдеться про підтримку країн, що зазнали руйнувань у війнах? Перспектива участі КНР у повоєнній реконструкції України підштовхує до її глибшого осмислення. Цю статтю присвячено аналізу ролі Китаю у відбудові постраждалих від війни країн, зіставляючи офіційну риторику з конкретними діями.

ПРИНЦИПИ ТА КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ КНР ДО НАДАННЯ ДОПОМОГИ 

Рамкою для надання допомоги Китаєм оголошено кооперацію по лінії «Південь – Південь». Китай, попри належність за класифікацією Світового банку до групи країн із доходами вищими за середні на душу населення, продовжує представляти себе як найбільшу країну, що розвивається. Співпрацюючи з країнами цієї когорти, Пекін сподівається покращити їх можливості розвитку й оптимізувати партнерства розвитку. 

Із Білої книги допомоги 2021 року слідує, що основна умова, за наявності якої Китай має намір співпрацювати з країнами Глобального Півдня щодо економічного розвитку, – це «покращення скоординованості політики», яка описана як «взаємна політична довіра, прагматична координація та інтеграція інтересів».

Сам розвиток, як слідує з Білої книги, Китай розуміє в широкому значенні, не обмежуючи його екстенсивним компонентом, наприклад нарощенням випуску аграрної продукції, але й відзначає необхідність забезпечити його якісний аспект – індустріалізацію та технологічне вдосконалення. Розвиток промислового виробництва оцінюється не лише як засіб забезпечення зайнятості, але і як передумова економічної незалежності. Технологічний обмін, що стимулюватиме модернізацію, має бути «відкритим і необмеженим», не фокусуючись лише на технологіях низького переділу. Для підтримки індустріалізації країна має бути забезпечена потужною транспортною інфраструктурою, тому в рамках програм допомоги Китай фокусується на подоланні цього «вузького горлечка» економіки країн-рецепієнтів. Інша проблема, з якою часто стикаються країни, що розвиваються, – брак кваліфікованих технічних і управлінських кадрів. Тому в рамках планів допомоги Пекін часто пропонує спектр навчальних програм обміну студентів, науковців і професіоналів, які вочевидь мають сприяти формуванню людського капіталу отримувача допомоги.

Економічний суверенітет як результат програм китайської підтримки на концептуальному рівні ув’язується авторами Білої книги допомоги з «підтримкою ендогенного зростання країн, що розвиваються». Хоча західні академічні концепції ендогенного зростання переважно акцентують увагу на накопиченні людського капіталу та поширенні позитивних екстерналій від знань, у китайському дискурсі це поняття додатково охоплює зміцнення управлінської спроможності держави. Водночас фокусування на владних інститутах доповнюється визнанням технологічного розвитку й інновацій як засобу зростання, що зближує китайське бачення з класичними західними підходами. Для посилення управлінських спроможностей Пекін пропонує реципієнтам обмін досвідом управління, допомогу в плануванні та технічну підтримку за посередництва міжнародних організацій. Укріплення управлінської вертикалі опосередковано має забезпечити інший елемент «ендогенного зростання» – просування технологічного прогресу. Лише стійкий уряд, під контролем якого сконцентровані ресурси країни, здатен, з погляду Китаю, ефективно поєднати їх із технологіями для прискорення зростання.

Ідея консолідованого уряду як реципієнта допомоги, який не допускає ентропії наданих донором грошей, перегукується з концепцією «миру через розвиток», яку дослідники приписують владі КНР. Хоча ця концепція ніколи не була задекларована в офіційних документах, її складові елементи присутні в Білій книзі допомоги, документах, виступах і заявах найвищих або уповноважених осіб, а також стабільно повторюються раз у раз. Як цілісна концепція «мир через розвиток» (发展和平 fazhan heping) узагальнена китайським дослідником Хе таким чином: у зоні конфлікту спочатку досягається політична та соціальна стабільність, далі стабільність запускає економічний розвиток, який, зі свого боку, забезпечує довгостроковий мир.

На технічному рівні «мир через розвиток» передбачає алокацію допомоги та інвестицій в інфраструктурне будівництво, у проєкти, що сприяють скороченню бідності, поліпшенню освіти, медицини, а також у виробництво базових суспільно необхідних товарів і послуг на постраждалій від конфлікту території. Вони мають укріплювати національну ідентичність, сприяти порозумінню й коннективності конфліктуючих сторін. Виникає основа для розвитку, який створює соціальну солідарність і робить внесок у стабільне управління8. Для контролю за мобілізацією і концентрацією ресурсів саме на розвитку на постраждалій від конфлікту території необхідна наявність вертикально інтегрованого уряду. Ідея про те, що fazhan heping знижує стимули до конфлікту, має для китайців культурні референції, повʼязані з досвідом усунення бідності як джерела нестабільності та конфлікту в рамках їх власного історичного досвіду.

ОБСЯГИ НАДАНОЇ КИТАЄМ МІЖНАРОДНОЇ ДОПОМОГИ

Китай декларує нарощення обсягів наданої ним міжнародної допомоги, у межах якої допомога з післявоєнної реконструкції не диференціюється окремо. Офіційно визнаними секторами, у які Китай готовий вкладати гроші, є проєкти з «подолання бідності, надання допомоги у разі стихійних лих, освіта, охорона здоров’я, сільське господарство, зайнятість, захист довкілля та реагування на зміну клімату, а також активна участь в операціях із надання екстреної гуманітарної допомоги».

У Білій книзі допомоги зазначається, що з 2013 по 2018 рік Китай спрямував 270 млрд юанів (≈40 млрд дол.), із яких 47,3 % були запропоновані у формі грантів, 48,5 % –
у формі пільгових позик і близько 4,2 % у вигляді безвідсоткових позик. Підхід Китаю до класифікації допомоги не збігається із застосовуваним розвинутими країнами, які здебільшого спираються на стандарти Комітету допомоги з розвитку (DAC), що працює під егідою ОЕСР. Якщо DAC має жорсткі правила щодо пільговості кредитів, вимагаючи мінімум 25 % грантового елемента та прив’язки до ставки LIBOR, то Китай використовує інші критерії, зокрема процентні ставки, встановлені Народним банком Китаю.

Рис. 1. Регіональний розподіл допомоги Китаю у 2013–2018 рр. згідно з офіційними даними
Джерело: Біла книга China’s International Development Cooperation in the New Era, с. 12

Основними реципієнтами допомоги влада Китаю визначила найменш розвинуті країни Африки та Азії (рис. 1). Для роботи в цьому пріоритетному напрямі виокремлено спеціальний Фонд допомоги «Південь – Південь» (South-South Cooperation Assistance Fund, SSCAF), який взаємодіє в рамках програм допомоги з іншими міжнародними інститутами та механізмами, фокусуючись на продовольчій безпеці, невідкладному медичному забезпеченні, відбудові після катастроф, захисті мігрантів та біженців, допомозі в торгівлі.

Форми економічної та гуманітарної допомоги, які Китай готовий надавати, передбачають:

• завершені проєкти, які здебільшого фокусуються на будівництві інфраструктури та сільському господарстві. Декларується, що Китай надає фонди та технічну допомогу, а реципієнти відповідають за дизайн проєктів, побудову й управлінський процес;
• товари та матеріали – медичне обладнання, транспортні засоби, вимірювальні прилади;
• технічне співробітництво – стосується промислового виробництва, сільскогосподарських насаджень та розведення рослин, освіти, культури, спорту, медицини;
• тренування фахівців, співпраця у сфері розвитку людських ресурсів – найчастіше поширюються на політику, дипломатію, публічне адміністрування, медичну допомогу, освіту, наукові дослідження, транспорт, культуру;
• бригади медичних фахівців, що було особливо актуально під час епідемічних спалахів;
• закордонні волонтери – зазвичай молодь для допомоги вивчення китайської мови;
• екстрена гуманітарна допомога – охоплює постачання обладнання, відрядження міжнародних рятувальних команд і груп медичних експертів, а також відновлення пошкоджених стихійними лихами об’єктів;
• списання боргів, яке зазвичай застосовується щодо найбільш економічно вразливих малих країн. Спостерігачі відзначають, що Китай рідко вдається до таких заходів, а процедура списання ускладнена необхідністю проведення двосторонніх консультацій. У 2013–2018 роках загальна задекларована сума списаних боргів становила лише 4,2 млрд юанів.

Деяку частину із запропонованих Китаєм форм не варто однозначно вважати допомогою, оскільки їх очікуваний вклад у розвиток не можна чітко верифікувати або вони містять яскраво виражену комерційну компоненту. Точній оцінці характеру китайської допомоги також перешкоджає брак прозорості процесу їх надання. За оцінками Sears, яка спиралася на дані десятилітньої давнини, переоцінений відповідно до критеріїв DAC обсяг грантів, наданих КНР, був на третину меншим, ніж офіційно повідомлялося. Таким чином, обсяг фактичної допомоги від КНР може бути нижчим, ніж задекларований офіційно.

ІНСТИТУЦІЙНІ ПЛАТФОРМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОПОМОГИ

На відміну від країн ОЕСР, Китай у забезпеченні допомоги не спирається на централізовані агенції та синхронізовані процедури. Через диверсифікованість форм і неоднорідність реципієнтів допомоги її механізми тривалий час залишалися заплутаними, бюрократично фрагментованими та підпорядкованими різним міністерствам та інституціям. Згідно із сучасними оцінками, до двадцяти департаментів центральних органів влади Китаю залучені до адміністрування міжнародної допомоги, при цьому їхня діяльність доповнюється проєктами, реалізацію яких делеговано підрядним структурам місцевих органів влади.

Для покращення міжвідомчої координації міжнародної допомоги у 2018 році КНР створила спеціальну інституцію – Агенцію міжнародного розвитку і співробітництва Китаю CIDCA (国家国际发展合作署), яка має статус, еквівалентний віцеміністерському, та підпорядковується Державній раді.
Агенція співпрацює з Міністерством закордонних справ та Міністерством комерції КНР, що відтворює гібридний підхід Китаю до надання допомоги як до поєднання зовнішньополітичних цілей із комерційними інтересами у країнах-­реципієнтах. Повноваження CIDCA, проте, мають загалом координаційний, моніторинговий та оціночний характер, а конкретні проєкти розробляються департаментами профільних міністерств та імплементуються дипломатичними установами Китаю в країнах перебування.

Прикладне впровадження проєктів допомоги значною мірою уповноважене адмініструвати Міністерство комерції Китаю (MOFCOM) та його основні структурні підрозділи:

• Департамент зовнішніх інвестицій та економічного співробітництва (对外投资和经济合作) – оцінка грантових проєктів і безпроцентних позик (разом із CIDCA), відбір китайських компаній, що поставлятимуть товарну допомогу або послуги, що виконуватимуться китайськими працівниками. До сфери відповідальності департаменту також входять проєкти в рамках ініціативи «Пояс і шлях», отже, він уповноважений здійснювати нагляд за китайськими інвестиціями, які можуть спрямовуватися в економіку країни-реципієнта паралельно з наданням офіційної допомоги.
• Агенція з міжнародної економічної кооперації (国际经济合作事务局), яка готує та контролює цикл реалізації проєктів «під ключ» (школи, шпиталі, стадіони тощо), що здебільшого виконуються державними компаніями. Вона також несе відповідальність за дотримання їх якісних параметрів, здійснюючи регулярні інспекції на об’єкти для перевірки всього: від підрядників і банківських рахунків до ідеологічної роботи з персоналом.
• Академія з питань міжнародного бізнесу для посадових осіб – розробляє та здійснює тренінгові програми для технічних спеціалістів і посадових осіб у країнах перебування. Заклад також проводить курси підвищення кваліфікації для китайських дипломатів, уповноважених займатися економічною допомогою.
• Департамент міжнародної торгівлі та економічних справ (国际经贸关系司) несе тягар співпраці з міжнародними донорами (найчастіше ООН) щодо проєктів багатосторонньої допомоги країні, яка її потребує. Паралельно ця структура оперує ініціативами, у яких Китай сам виступає отримувачем допомоги, а тому її фокус є нечітким.
• Офіс радника з економічних та торговельних питань (经济商务处) – координує роботу представництв Міністерства комерції із закордонними дипломатичними представництвами Китаю, які виступають точкою входу для нових проєктів, пропонованих країнами-рецепієнтами або китайськими компаніями на місцях. Вважається, що офіси радника мають недостатньо автономії в прийнятті рішень, а тому зосереджуються на політичних завданнях і міжвідомчій координації.

Міністерство закордонних справ Китаю з 2018 року перетворилося на провідного стейк-холдера надання іноземної допомоги. Воно тримає на контролі як питання макрорівня, зокрема відповідність проєктів допомоги завданням китайської зовнішньої політики, так і здійснює мікроменеджмент діяльності співробітників дипломатичних місій. Посли Китаю іноді мають вплив на виділення коштів для фінансування мікропроєктів (до 50 тис. дол.), але складнішими проєктами опікується Офіс радника з економічних і торговельних питань. Водночас кадрові призначення на керівні посади в Агентстві міжнародного розвитку і співробітництва Китаю CIDCA все частіше здійснюються з-поміж представників Міністерства закордонних справ КНР, а не Міністерства комерції, що вказує на посилення інституційного впливу МЗС на діяльність Агенції.

Інші органи влади КНР відповідають за вузькопрофільні проблеми допомоги: Міністерство фінансів – за процентні ставки і списання боргів; Міністерство сільського господарства та сільських справ – за аналіз і супровід аграрних проєктів та спеціалізований персонал; за відрядження медичних команд – Національна комісія з охорони здоров’я.

Окремої уваги заслуговують фінансові інститути Китаю, уповноважені обслуговувати грошові відносини, пов’язані з міжнародною допомогою. До них слід віднести Експортно-імпортний банк Китаю (Eximbank), Китайський банк розвитку (CDB), експортну страхову агенцію Sinosure. Вони мають міністерський ранг, не залежать від Міністерства комерції, МЗС чи CIDCA, і лише показники їх операційної діяльності є об’єктом нагляду з боку регулюючих монетарний обіг органів.

До функцій китайського Eximbank належить надання офіційних низькопроцентних позик у рамках програм допомоги, номінованих у юанях. Позичкова ставка в таких випадках є нижчою за облікову ставку Народного банку Китаю, яка коливається на рівні 2,5–3 %. Різницю між ринковою та субсидованою вартістю пільгових позик покриває Міністерство фінансів. Після виконання складних процедур міжурядових і міжвідомчих погоджень самі кредитні лінії ініціює CIDCA, а Експортно-імпортний банк здійснює їх фінансовий супровід. Також банк може надавати кредити іноземним позичальникам на купівлю китайських товарів у доларах США без погоджень та під дещо вищі відсотки. Хоча з формального погляду такі операції можуть належати до допомоги, насправді вони є субсидуванням китайського експорту. Для таких проєктів Eximbank практикує схеми співфінансування, у яких його частка може доходити до 85 %, а решту реципієнт має забезпечити із власних джерел.

Іншою фінансовою установою, створеною з метою просування стратегічних політичних ініціатив КНР, як-от ініціатива «Пояс і шлях», є Китайський банк розвитку, який за обсягом активів перевищує Eximbank (18,2 трлн юаней17 проти 6,4 трлн юаней18 у 2022 р.). Його вирізняє комерційна орієнтованість операцій, що побудована довкола середньо- і довгострокового кредитування за ставками, близькими до ринкових. Свої ресурси CDB формує перекредитуванням через випущені облігації, а також кошти, отримані від Народного банку Китаю. У випадках, коли прибуткова орієнтація не суперечить реалізації політичних цілей, Китайський банк розвитку надає пріоритет саме досягненню останніх, а отже, відсоток, під який надається позика, може бути й нижчим
за ринковий.

Кредити, що надаються в рамках офіційної допомоги зовнішнім позичальникам через китайські банки, можуть надходити не тільки від CDB, а й від комерційних банків КНР. В обох випадках передбачено обов’язкове страхування відповідних фінансових зобов’язань від ризиків неповернення в національній китайській страховій компанії Sinosure. Таким чином, державний страховик має вплив на затвердження кредитних угод, а також у разі дефолту позичальника – на перебіг переговорів про реструктуризацію заборгованості.

Отже, система ухвалення рішень щодо напрямів, форм і умов надання міжнародної допомоги Китаєм перебуває у сфері переплетених компетенцій широкого кола державних інституцій, що зумовлює низку специфічних викликів для країн-реципієнтів. Серед них – поєднання багаторівневого управління з інституційною фрагментованістю, суперечність між прагненням до комерційної вигоди та досягненням геополітичних цілей. У підсумку процес залучення китайської допомоги здається складним і потребує тривалих переговорів, високого рівня дипломатичної майстерності, стратегічного терпіння та посиленої економічної експертизи.

КИТАЙ У ПОВОЄННІЙ РЕКОНСТРУКЦІЇ: ОГЛЯД ОКРЕМИХ ВИПАДКІВ

Сирія, Ірак, Камбоджа та Ефіопія – це типові приклади держав, які зазнали глибокої трансформації внаслідок збройних конфліктів, що призвели до істотного послаблення державних інституцій, масштабних гуманітарних криз, руйнування інфраструктури та загострення соціально-політичної нестабільності. У процесі їх повоєнної реконструкції важливу роль відігравали зовнішні актори, серед яких Китай, що поступово посилював свою присутність як через двосторонні механізми, так і в межах зовнішньополітичних ініціатив, зокрема «Поясу і шляху». Ступінь і характер залучення Китаю варіювалися: від глибокої інфраструктурної участі в Камбоджі до обмеженої економічної взаємодії в кейсах Іраку та Сирії, а також поступового розширення співпраці з центральним урядом Ефіопії після зупинки бойових дій у Тиграї (рис. 2). Попри спільні риси постконфліктної реальності, зазначені країни демонструють розбіжності в темпах і формах відновлення. Залученість Китаю до відновлення цих країн відкриває додаткові перспективи для аналізу його ролі як специфічного донора допомоги на фоні інших учасників і механізмів.

Внесок Китаю в реконструкцію Камбоджі є системним і інституціолізованим, відтворює описані раніше процедури. Провідна роль у процесі належала китайським приватним компаніям, які висували ініціативи та лобіювали їх у державних структурах обох країн. Проєкти допомоги загалом були продуктом компромісу між камбоджійськими уповноваженими міністерствами чи агенціями та їх китайськими візаві, загалом забезпечуючи примат національних інтересів країни-реципієнта. Чиновники в Пномпмені відгукувалися схвально про співпрацю з китайською стороною, обґрунтовуючи її можливістю збалансовувати потреби. Якщо західні донори концентрувалися на соціальних проблемах, то китайці брали на себе вирішення транспортних задач постраждалої від війни країни. У підсумку типовою рисою наданої Камбоджі допомоги з боку КНР була її зв’язаність із китайськими додатковими інвестиціями та доступом до інфраструктури.

Рис. 2. Обсяги коштів, наданих Китаєм, у вигляді офіційної допомоги та у вигляді інших видів переказів (здебільшого позики) на користь країни реципієнта за 2017–2021 роки
Джерело: пораховано автором на основі AidData’s Global Chinese Development Finance Dataset.

В усіх випадках допомога від Китаю обумовлювалася використанням продуктів і послуг від китайських компаній. У питаннях підбору підрядників уряди-реципієнти були обмежені, зокрема в кейсі Ефіопії умови поставок звужували спроможність органів влади Ефіопії ухвалювати рішення, що знижувало їхню залученість і контроль над проєктами за підтримки Китаю. Тож деякі споруди, за спостереженнями західних донорів, були погано інтегровані в наявну систему суспільних послуг і подекуди використовувалися не в повному обсязі. Брак комунікації з місцевими органами влади, яка натомість концентрувалася на рівні національних міністерств та агенцій, призводив до невдалого дизайну, імплементації та оцінки проєктів, підважуючи їх довгострокову стійкість. У відповідь китайські стейкхолдери демонстрували деяку чутливість до місцевих інтересів, намагаючись подолати брак матеріалів і досвіду, на які вони скаржились.

Надаючи допомогу, КНР не вдається до створення автономних структур або команд для реалізації своїх проєктів паралельно з існуючими урядовими структурами, а будує прямі відносини з останніми, як-от у кейсі Камбоджі. Така модель дає змогу знизити адміністративну розкоординованість, дублювання функцій, перетік кваліфікованих кадрів із державного сектора в тимчасові донорські представництва, досягти економії витрат з адміністрування допомоги, хоча створює корупційні ризики. Пряма комунікація в рамках процедур між китайськими і камбоджійськими чиновниками забезпечувала швидший відгук на запити, гнучкість щодо умов і обсягів, спритність доставки допомоги й нижчі витрати в перерахунку на одиницю наданих благ. Так, один кілометр збудованої китайськими підрядниками дороги коштував 0,4 млн дол., тоді як фінансовані Японським агентством розвитку проєкти обходились у 0,8 млн дол. за кілометр, а Азійським банком розвитку (ADB) – у 1,3 млн дол. Протягом року китайці будували в середньому 42 км доріг, тоді як японські підрядники – 17 км, а ADB – 28 км.

Китайські офіційні представники практикують цілеспрямоване обмеження доступу до інформації щодо їх проєктів, які реалізуються в країнах-реципієнтах. Назовні це знаходить відображення в низькому рівні відкритості Китайської агенції міжнародного розвитку і співробітництва CIDCA, яка посідає останні позиції в Індексі прозорості допомоги, що укладається міжнародною ініціативою Publish What You Fund. Метою цього рейтингу є забезпечення такого стану, за якого інформація про допомогу та розвиток є прозорою, відкритою та використовується для ефективного й інклюзивного прийняття рішень, громадської підзвітності та сталих трансформацій, орієнтованих на добробут усіх громадян. Індекс охоплює п’ять ключових компонентів: зобов’язання та планування, фінанси та бюджети, нефінансові атрибути проєктів, інтегрованість даних розвитку, а також результати й ефективність. За всіма цими показниками прозорість діяльності CIDCA оцінюється як нульова або близька до нуля, що свідчить про відсутність системної політики відкритості у сфері надання Китаєм міжнародної допомоги (рис. 3).

Китайські чиновники обґрунтовують свій лімітований підхід до інформації про проєкти тим, що прозорість не обов’язково сприяє підвищенню ефективності допомоги. Крім того, подібна інформаційна рестриктивність покликана мінімізувати ризики, пов’язані з можливим використанням вразливих аспектів проєктів західними країнами з метою дискредитації Китаю, а також з боку країн, що розвиваються, – для посилення тиску з вимогами про надання додаткової підтримки.

Рис. 3. Китайська CIDCA у Індексі прозорості допомоги на фоні інших міжнародних агенцій допомоги
Джерело: сайт Publish What You Fund.

Випадки відбудови Іраку та Сирії демонструють високу чутливість китайської сторони до геополітичної ситуації та до режимів міжнародних санкцій, накладених на країни-­реципієнти. Зокрема, у ситуації з Іраком Китай утримувався від активного надання допомоги, побоюючись бути втягнутим у протистояння США та Ірану. Обережно прораховуючи ризики, Пекін чекав із допомогою Іраку доти, доки санкції проти країни не були офіційно зняті, а процедурні механізми доступу до її ринків і корисних копалин не набули остаточного оформлення. Що стосується Сирії, то обсяги фактичної китайської допомоги залишались обмеженими, становлячи лише кілька десятків мільйонів доларів, причому для її реалізації Китай віддавав перевагу каналам місцевих і регіональних інституцій.

У 2019 році в межах ініціативи «Пояс і шлях» Китай та Ірак досягли нових домовленостей щодо інвестицій у проєкти з післявоєнної реконструкції Іраку. Умови відповідної угоди, відомої як модель «нафта в обмін на реконструкцію», можна розцінювати як приклад товарного кредиту. Згідно з домовленістю, китайська сторона зобов’язувалася здійснити будівництво об’єктів критичної інфраструктури на території Іраку, зокрема транспортних мереж, шкіл, лікарень і енергетичних потужностей. У відповідь Ірак мав постачати до Китаю 100 тисяч барелів нафти щоденно (з 3,3 мільйона барелів, доступних для експорту) протягом 20 років.

За умовними розрахунками, якщо припустити, що середня ціна бареля нафти залишатиметься на рівні 2019–2024 років, загальний обсяг іракської нафти, що буде поставлений Китаю у межах угоди, еквівалентний приблизно 52 млрд дол. Це означає, що ефективна процентна ставка за китайським товарним кредитом становить близько 8,6 %. У разі зниження цін на нафту вдвічі ця ставка зменшиться приблизно до 7 %. Для Іраку така форма пільгової позики несе потенційні ризики, зокрема, пов’язані з фіксованими зобов’язаннями щодо постачання нафти, які обмежують гнучкість країни у реагуванні на можливі цінові коливання на світовому нафтовому ринку.

РЕЗЮМЕ

Загалом позиціонування Китаю в повоєнній реконструкції постконфліктних держав спирається на специфічну модель співпраці, в основі якої – принцип рівноправного партнерства та поваги до суверенітету центральної влади країни-реципієнта. Кооперація в межах китайських проєктів допомоги має радше горизонтальний, ніж ієрархічний характер, що відрізняє її від західних моделей із притаманним їм патерналістським підходом. Проте обсяги наданої Пекіном допомоги не можна вважати значними: зазвичай ідеться про проєкти вартістю від кількох десятків до кількох сотень мільйонів доларів США. У механіці китайської підтримки домінують формати ресурсно-інфраструктурного або інвестиційно-­інфраструктурного свопу, які сполучають бізнес-прагматизм із геоекономічними розрахунками. Китайська сторона послідовно уникає публічного розкриття умов реалізації проєктів, пояснюючи це небажанням допускати міждержавні порівняння або політичну інтерпретацію наданої підтримки, натомість західні експерти критикують таку практику як прояв дефіциту прозорості. Водночас відповідальність за успіх проєктів допомоги в китайській логіці співпраці суттєво зсунуто на уряди країн-реципієнтів, що додатково знижує ступінь залученості самого Китаю на етапах моніторингу та постпроєктного оцінювання.

Загалом контрибуція Китаю до повоєнної реконструкції постконфліктних країн є багатоаспектною і поєднує політичні, економічні та інституційні мотиви. Попри публічні меседжі про безкорисливу допомогу, китайська підтримка часто має елементи комерційної вигоди та стратегічного впливу. Хоча модель співпраці КНР з урядами країн-реципієнтів забезпечує швидкість реалізації проєктів, вона також породжує ризики непрозорості й обмеження локальної участі. Приклади Камбоджі, Ефіопії, Іраку та Сирії демонструють адаптивність китайського підходу до локальних умов, але також виявляють його обмеження. Видається, що Китай намагається вибудовувати власний архетип допомоги, який вкладається в парадигму «миру через розвиток» та позиціонується як альтернатива західним моделям. Її елементами є прагматизм, інфраструктурний розвиток і політична нейтральність, а також довгострокова стабільність. У цьому контексті потенційна участь Китаю в реконструкції України потребує ретельного аналізу та зваженої дипломатичної взаємодії.

Передрук дозволено з письмового дозволу редакції.