Єфремов Д. П. Китай на шляху розбудови людиноцентричної економіки

Д. П. Єфремов
к. е. н., провідний фахівець Центру Міжнародних досліджень Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС

Одна з найбільш шанованих глобальних заслуг Китаю перед міжнародною спільнотою полягає в тому, що, радикально скоротивши бідність всередині країни за останні три десятиліття, він суттєво знизив загальносвітовий рівень бідності, посприявши достроковому досягненню глобальних цілей розвитку тисячоліття ООН уже 2015 року. Якщо на початку 1980-х років, за оцінками Світового Банку, за міжнародною межею бідності (в 1 долар на день) перебувало 542 млн жителів КНР1, то з 2016 року їх менше за 10 млн. Сьогоднішній типовий китайський бідняк – це не людина, що голодує та змушена жебракувати, як у багатьох країнах Африки чи Латинської Америки; це особа молодого віку, що проживає у віддаленій місцевості та позбавлена можливості навчатися2. Поріг бідності в Китаї давно не пов’язаний із питаннями виживання, він стосується доступу до публічних благ та рівності можливостей громадян. Подальший успіх країни буде пов’язаний із широтою формування у ній людського капіталу, вирівнювання доходів та можливостей, що на практиці забезпечується через системи соціального захисту населення та користування суспільними послугами.

Основний масив реформ, спрямованих на запровадження системи загальнонаціонального соціального захисту, був ініційований в КНР наприкінці 1990-х років. Поштовх до їх старту надали зростаюча при капіталістичних відносинах нерівність у доходах населення і зовнішні шоки, які із інтеграцією в світове господарство почали періодично накривати китайську економіку. Доти соціальне забезпечення в Китаї існувало в залишковому вигляді від комуністичної доби.

Початкову китайську схему забезпечення населення соціальним захистом створювали після завершення визвольної війни та утворення народної республіки. У 1951 р. було прийнято «Устав зі страхування праці», де вводили базові елементи соціальної підтримки міських трудящих – вихід на пенсію, втрата працездатності, професійні захворювання, медичне забезпечення, захист вагітних, надання місця для проживання, – фінансування яких покладали або на підприємства-працедавців, або безпосередньо на державний бюджет.

Тогочасні нормативні акти соціального спрямування мало охоплювали жителів сільських районів, допомога та догляд за якими неявно були покладені на членів родин. Загалом соціальна допомога до 1980х років мала символічний характер, її рівень не покривав базових потреб і надавалася вона з низькою періодичністю. Наприклад, у 1979 році у містах було видано всього 240 тис. соціальних трансфертів, а середній їх розмір складав 75 юанів на рік3. Створена в країні модель була позбавлена системності і в такому незавершеному вигляді проіснувала до старту проринкових перетворень соціалістичної економіки.

Від початку Політики реформ та відкритості прогалини у сфері соціального забезпечення стали особливо відчутними: незадовільний рівень покриття населення, низький, прив’язаний до застарілих стандартів обсяг виплат, регіональні диспропорції. Їх загострення стало поштовхом до широких реформ та осучаснення, хоча перетворення почалися з помітним часовим лагом.

Так першочергова реформа, спрямована на охоплення пенсіями робітників підприємств у містах, проходила у 1995 – 1997 роках. Її метою було запровадження класичного трирівневого пенсійного забезпечення, де перший обов’язковий щабель формується за рахунок внесків роботодавців у спеціальний державний солідарний фонд в обсязі 17 % від оплати праці. 11-відсоткові обов’язкові персональні накопичення другого обов’язкового рівня фінансують спільно працівник та роботодавець: внесок першого коливається від 3 до 8 %, а другий покриває решту. Внески третього добровільного рівня формуються індивідуально через комерційні структури.

Значно гіршою якістю відрізняється пенсійне забезпечення жителів аграрних районів. Запроваджені з 1992 р. Міністерством внутрішніх справ заходи виявилися малоефективними, оскільки не змогли забезпечити селян похилого віку страховим покриттям на прийнятному рівні та сформувати привабливі умови добровільної участі в пенсійних накопиченнях; родина залишалася основним фінансовим донором для них ще тривалий час. Лише з 2009 р. Державною радою КНР у практику було запроваджено сучасну систему із початковим охопленням 13% сільського населення, проте на початок 2017 року рівень охоплення вдалося довести до 86%.

Об’єктом державної уваги в КНР також є страхування у разі безробіття, яке в 1999 р. було поширене із зайнятих на державних підприємствах на працівників усіх організацій та установ. Відтоді вони зобов’язані перераховувати 1% від своєї зарплати до відповідного фонду, який доповнюється внеском 2% від їх роботодавців. Допомога на період безробіття може тривати від 12 до 24 місяців, а її обсяг – в середньому 6400 юанів на рік у 2016 році – залежить не стільки від зарплати на попередньому місці роботи, скільки від регіонального рівня мінімальної заробітної плати.

Прожитковий мінімум як орієнтир для забезпечення найнеобхідніших потреб найбідніших міських жителів був запроваджений також у 1999 р.. Тим, чиї доходи не досягли його рівня, місцева адміністрація відповідно до вартості споживчого кошика на її території надавала додаткові субсидії. Лише з 2007 р. Державна рада видала циркуляр «Про запровадження системи гарантованих мінімальних субсидій в сільських районах». Під його дію потрапили знедолені, пенсіонери, інваліди та особи, хворі від народження, або 9,5% жителів сільських територій. Вони отримували субсидію безпосередньо від держави розміром в середньому 82 юані на місяць, що становило лише 5% середньомісячного душового чистого доходу селянських домогосподарств. Натомість пряма щомісячна субсидія знедоленим жителям міст складала 205 юанів – 15,6% середніх доходів міських домогосподарств, що свідчить про політику преференційної підтримки урбанізованих районів в Китаї. Сьогодні менше за 2% містян отримують мінімальний прожитковий мінімум проти майже 8% мешканців селищ, що свідчить про те, що в містах концентруються можливості покращувати свій добробут, що підживлюватиме процес урбанізації в Китаї і надалі.

В підсумку, рівень охоплення населення основними елементами системи соціального захисту на сьогодні зберігає деяку неоднорідність: жителі міст мають ширший діапазон доступу до її складових порівняно з мешканцями сіл. Але і з містянами не все так однозначно. Узагальнені статистичні дані (Рис. 1.) показують, що від часів запровадження основного масиву соціальних реформ наприкінці 1990-х досьогодні лише приблизно половина міського населення є інтегрованою до системи.

Рис. 1. Рівень покриття міського населення КНР основними елементами системи соціального захисту

Помітних успіхів влада країни змогла досягти в медичному страхуванні, де рівень покриття за 20 років реформи досяг 94% міського населення. Стабільний прогрес спостерігається також щодо пенсійного забезпечення для мешканців міст: охоплення зросло в 2,5 рази за 27 років на фоні зростання чисельності мешканців міст у 2,7 рази за цей же період. Частка містян, які потребують матеріальної допомоги для досягнення мінімального прожиткового мінімуму, скоротилася з пікових 8,6 % 2003 р. до 1,8% у 2016 р., що свідчить про поширення вигід від економічного зростання у суспільстві та про ефективну роботу місцевих соціальних служб. Після реформ у 1999 р. системи страхування у разі безробіття рівень охоплення нею повільно скорочувався, але із актуалізацію проблеми безробіття від початку економічної кризи 2008 р. знову почав зростати. З рештою, самі лише відносні показники покриття соціальним забезпеченням не надають повноти інформації про адекватність його обсягу, купівельну спроможність і здатність відновлювати справедливість між полярними групами суспільства.

Зважаючи на свою провідну роль у структурі соціального забезпечення КНР, пенсійне страхування на сьогодні відтягує на себе основний масив соціальних витрат нації: його частка в суспільних видатках демонструє повільне зростання з 5% у 1990 р. до 12% у 2010 р. та до 18% у 2016 р. разом із поступовим збільшенням кількості осіб похилого віку в країні. Роль інших складових соціального захисту порівняно з ними залишається неспівмірною: менше за 1% щорічно витрачають на страхування з безробіття та на готівкові трансферти бідним. Хоча останні в кризові моменти – 1998 та 2008 роки – демонструють пікові сплески, що свідчить про певну їх чутливість до економічної кон’юнктури. В той же час, видатки на базове медичне забезпечення населення за останні 15 років стабільно розширювалися, внаслідок чого їх частка в загальнонаціональних витратах підвищилася з 2 до 7%. Насамперед такі зміни пояснюються зростанням особистих доходів населення, розширенням його сукупних потреб, зокрема в якісному лікуванні.

Незважаючи на те, що внески на різні види соціального забезпечення концентруються в окремих позабюджетних фондах, при частих випадках їх балансових дефіцитів обов’язки із покриття таких розривів бере на себе бюджетна система. Особливо характерною подібна ситуація є для пенсійного фонду: з 1997 р. він хронічно показує від’ємне сальдо, яке стрімко розширюється – з 5 млрд. RMB на той період до понад 156 млрд. у 2010 р. Це свідчить про домінування солідарної компоненти першого рівня пенсійної системи у цих соціальних виплатах. Зрозуміло, що для того, щоб на повну потужність запрацювали другий та третій рівні системи, мають накопичитися кошти поки що працюючих осіб на індивідуальних рахунках. Тим не менше, держава активно прирощує обсяги гарантованих з її боку пенсійних виплат, намагаючись стимулювати споживання громадян та перейти до моделі сталого економічного розвитку.

Право на охорону здоров’я та обов’язок держави із розвитку медичних потужностей для забезпечення такого права були прописані в китайській конституції 1954 року. На середину 1970-х років Китай, попри економічну стагнацію, мав одну з найвсеосяжніших систем медичного забезпечення: для робітників діяла Схема медичного страхування праці, державні службовці були учасниками Схеми державного медичного страхування, а селянам надавали послуги відповідно до Кооперативної медичної схеми. В підсумку біля 90% населення були охоплені основними послугами системи охорони здоровʼя, що дозволяло ефективно протидіяти різноманітним епідемічним захворюванням, постійно знижувати рівень смертності та підвищувати загальну тривалість життя (Табл. 1).

Таблиця 1. Динаміка основних індикаторів, що відображають результати функціонування системи охорони здоровʼя Китаю

З початком деколективізації на селі, зняттям обмежень на міграцію всередині країни та зі стрімким зростанням міст система медичного забезпечення, не адаптована до стрімких змін, практично зазнала фіаско. За наступні пʼятнадцять років рівень покриття стрімко скоротився, особливо в аграрних регіонах, якість медичних послуг погіршилася, а громадяни почали уникати контактів із закладами сфери охорони здоровʼя. Нова китайська медицина, переналаштована на ринкові відносини, виявилася не по кишені її звичайним користувачам.

Погіршення доступності медицини, що стало характерним явищем для сфери охорони здоровʼя Китаю 80-х – 90-х років ХХ ст., було викликане повсюдним зростанням вартості медичного обслуговування. Близько 50% витрат на суспільну медицину стали фінансувати самі громадяни шляхом безпосередніх розрахунків з постачальниками послуг. Необхідність самостійної оплати готівкою більшості дорогих послуг, починаючи від діагностики хвороб, породило масове ухиляння населення від пошуку, отримання та продовження лікування. Через дорожнечу люди намагалися економити на всьому: під скорочення потрапили витрати на такі, на перший погляд, малоочевидні потреби, як диспансеризація, імунізація чи профілактика захворювань. Як наслідок, ускладнюється функціонування та погіршуються загальнонаціональні результати роботи системи охорони здоровʼя.

Втративши внутрішню збалансованість, медична система країни в 1980 – 1990-х роках фактично перетворилася на джерело посилення нерівності в суспільстві. При оплаті власного лікування багато домогосподарств відчули складнощі фінансового характеру, а 30% з них після цього опинилися у злиднях. Щороку 65 – 70 млн. осіб переживали так звану «фінансову катастрофу», коли частка коштів, спрямованих на оплату медичних рахунків, перевищувала 25% їх сукупних витрат. В той же час середня сума таких рахунків щорічно зростала на 15%4.

У відповідь на погіршення рівня охорони здоров’я влада КНР ініціювала та впродовж десяти років здійснила низку реформ, націлених на запровадження всезагальної системи медичного страхування під патронажем держави. 1998 року було запроваджено Базову систему медичного страхування, бенефіціарами якої виявилися робітники, що працюють у містах, а також державні службовці. Вона була спрямована на створення змішаної моделі персонального фінансування амбулаторного лікування та суспільного покриття стаціонарної медичної допомоги, для чого із заробітної плати зайнятих щомісячно утримували 2%.

До сільської місцевості медичне забезпечення прийшло із запізненням на п’ять років та фінансувалося селянами спільно з органами влади, але не через відсоткові вирахування з доходів (які визначити складно), а у вигляді фіксованих сум в 20 – 30 юанів з особи та 40 – 60 юанів від державних інституцій. На сьогодні система медичного страхування на рівні країни у своєму функціонуванні досягла стабільності попри надзвичайну кількість її учасників, відносно малу чисельність медичних закладів та повільні темпи накопичення коштів у страховиків.

На додачу з метою посилення підтримки найбідніших жителів міст (з 2003 р.) та сіл (з 2006 р.) з оплати дорогого лікування під час тривалої хвороби, а також для не охоплених системою медичного страхування, створений спеціальний національний фонд медичної допомоги, який фінансують з урядових джерел, а також частково від благодійних внесків.

У 2007 році система була доповнена медичним страхуванням безробітних жителів міст, а для найбідніших громадян урядом запроваджено спеціальні медичні субсидії. Додаткова грошова допомога передбачена для пацієнтів із тяжкими захворюваннями, а також для тих, хто потерпає від фінансових негараздів. Загалом систему медичного страхування за час реформ було переорієнтовано на підвищення соціальної справедливості в країні шляхом перерозподілу тягаря медичних витрат між усіма членами суспільства. Хоча, з іншого боку, вона залишається недостатньо адаптованою до потреб робітників-мігрантів, оскільки прив’язана до місця реєстрації проживання пацієнта.

Якщо головний масив реформ із державного соціального та медичного забезпечення Китаю був реалізований в 1990-х – 2000-х роках, то найважливіші перетворення в галузі освіти розпочалися десятьма роками раніше. Їх принципи та напрями були співзвучні політичним та економічним змінам, що відбувалися в країні. Хоча каркас дореформеної системи освіти був побудований за радянською моделлю після завершення громадянської війни в 1949 р., але лише зі стартом реформ на його структуру було накладено сучасні елементи та введено назви, що відповідають західним зразкам. У 1980-х роках до сфери освіти також розпочали вводити елементи ринкових відносин. 1985 рік – поворотний момент, коли було введено 4-рівневу загальнонаціональну схему навчання, змінено принципи її фінансування, а також дозволено відкривати приватні заклади. На початковому етапі зусилля були зосереджені на підвищенні рівня охоплення населення базовою 9-річною освітою.

Введення державної системи моніторингу якості базової освіти в 1993 р. ознаменувало формування нових пріоритетів у галузі – підвищення її спеціалізованості, доступності для вразливих груп населення, регіональної рівності та ступеня оснащеності. В цей же час було запущено так звану «Програму 211», націлену на підняття ста вузів країни до рівня міжнародних, доповнену пізніше «Програмою 985» (з 1998 р.), мета якої – перетворення 10 китайських університетів на світових лідерів у галузях своєї спеціалізації.

На сьогодні система освіти КНР складається з чотирьох щаблів: початкової освіти, молодшої середньої, старшої середньої та вищої освіти (Рис. 2). Поруч з ними функціонують система дошкільного навчання та науково-академічної підготовки. На кожному з базових рівнів відкриті та функціонують спеціалізовані навчальні заклади для осіб дорослого віку, які не мали можливості своєчасно отримати відповідну освітню підготовку. Також система пропонує для всіх широкий спектр професійно-технічної освіти, яка розпочинається на етапі старшої школи та може тривати у спеціалізованих вищих навчальних закладах.

Рис. 2. Рівень охоплення населення КНР різними рівнями освіти

Центром системи освіти КНР є обов’язкова 9-річна освіта, що відповідає початковому та молодшому середньому рівням, після завершення якої учні мають право складати вступні іспити до установ, що пропонують старшу середню освіту. У структурі установ старшої середньої освіти присутні заклади загального спрямування (53%), що готують осіб для подальшого навчання у ВНЗ. Окремо функціонують профільні заклади (47%), що забезпечують своїм абітурієнтам предметну технічну підготовку, завершивши яку, вони потрапляють на ринок праці або ж подаються до спеціалізованих ВНЗ. Здобути вищу освіту в Китаї має можливість лише найбільш обдарована молодь, оскільки конкурсний відбір до закладів є дуже жорстким.

Головну мету навчання на етапах обов’язкової освіти визначено Міністерством освіти країни як «формування духу патріотизму, колективізму та розвитку соціалістичної свідомості, а також формування національних культурних традицій у демократичній свідомості, повазі до національних законів і суспільної моралі, культивування позитивних цінностей та позитивного ставлення учнів до світу та життя». Хоча можливості індивідуального розвитку та набуття навичок практичного спрямування міністерство також не заперечує.

Все більшу частку освітніх послуг в країні пропонує не державний, а приватний сектор, який особливо швидко зростає з початку ХХІ ст. середнім темпом 7,5% на рік. Найширше він представлений на сьогодні в галузях вищої освіти та дошкільної підготовки. Понад 20% студентів у 2012 р. навчалося у 707 приватних університетах, а близько 35% дітей дошкільного віку відвідували приватні дитячі садки, на які припадає 69% закладів відповідного призначення. В сфері ж базової освіти провідну роль продовжує відігравати державний сектор.

За результатами реформ Китаю вдалося модернізувати систему базової шкільної освіти, зробивши її конкурентоздатною та ефективною. Про це свідчать результати, продемонстровані китайською молоддю під час тестування в рамках проекту PISA, проведеного в 2015 році ОЕСР. Середній бал обстежених учнів з чотирьох великих міст Китаю із природничих наук виявився на 4% кращим, ніж у їх американських однолітків, а з математики – на 13% вищим. За якістю підготовки школи КНР поступаються лише Сінгапуру, Японії, Канаді, Фінляндії та Естонії, в яких, як показує PISA, краще налагоджені писемність та грамотність.

Програми, запроваджені урядом Китаю для осучаснення національних університетів та задля перетворення їх на світових лідерів науки, поки що є менш успішними. В рамках згаданої «Програми 211» держава виділила величезні фінансові ресурси її учасникам для поглиблення фундаментальних досліджень, міждисциплінарних проектів та підтримки університетської інфраструктури (цифрові мережі та сучасні будівлі, кампуси тощо). З часу активації програми обрані ВНЗ отримали понад 5,4 млрд. дол. США державних інвестицій, з яких 45% було витрачено на дослідження та 29% на інфраструктуру, 19% – на будівництво сучасних кампусів та 7% на розвиток викладацького складу. Бюджет «Програми 985» за 15 років склав близько 5 млрд. дол. США, основними отримувачами яких (до 50%) були дев’ять провідних китайських університетів. У результаті щедрого державного фінансування китайських вищих навчальних закладів серед них можна спостерігати поширення культури самовдосконалення, дбайливого ставлення до іміджу, внутрішньої корпоративізації та міжнародної конкурентоспроможності.

Китайські університети лише наближаються до міжнародного освітнього лідерства. За версією проекту QS World University Ranking у топ-50 найкращих ВНЗ світу потрапили університет Цінхуа, який посідає 17-ту позицію в загальному рейтингу, Пекінський університет – 30-те місце, та університет Фудань – 44-а сходинка. Вони вирізняються високим рівнем розвитку інженерно-технологічних та природничих наук, а також вигідно виглядають порівняно із конкурентами за ступенем насиченості зв’язків з бізнесом, трансферу інновацій у виробництво та комерціалізації своїх розробок. В той же час вони програють закордонним суперникам за рівнем міжнародної кооперації та за здатністю приваблювати іноземних студентів і професорів. У результатах рейтингу знайшли чітке відображення складні проблеми, які перешкоджають осучасненню вищої освіти в Китаї – мовний бар’єр, орієнтованість на внутрішній попит та відсутність реальної автономії закладів, – що ставить завдання перед державним сектором з інтенсивнішої адаптації вищої освіти до глобальної освітньої парадигми.

Загалом, інтегруючись до глобального освітнього середовища, китайські заклади освіти здійснюють рух від вузької спеціалізації та уніфікованого навчального процесу до універсалізації методів та схем навчання. Правильний вибір іноземного партнера дозволив деяким установам навіть підвищити свої природні конкурентні переваги. Китайські університети сьогодні поруч з інститутами Конфуція перетворюються на агентів культурної дипломатії держави в сусідніх регіонах і на інших континентах. КНР за час Політики реформ та відкритості значно розвинула наявний людський капітал, наростивши охоплення громадян соціальним захистом, медичним забезпеченням та освітою. Країна невпинно рухається шляхом посилення стійкості власної моделі зростання, переорієнтовуючи економіку на потреби людей та підвищуючи рівень суспільного добробуту.

 

1 Hu Angang, Hu Linlin and Chang Zhixiao. China’s economic growth and poverty reduction (1978-2002) [Електронний ресурс] – https://www.imf.org/external/np/apd/seminars/2003/newdelhi/angang.pdf

2 Nara Dillon. What can China teach us about fighting poverty // The China questions. Critical insights into a rising power / edited by Jennifer Rudolph and Michal Szonyi/ Harvard University Press, 2018.

3 Yang Lixiong. The socail assistance reform in China: towards a fair and inclusive social safety net [Електронний ресурс] – https://www.un.org/development/ desa/dspd/wp-content/uploads/sites/22/2018/06/The-Social-Assistance-Reform-in-China.pdf

4 Xu, K., Evans, D. B., Garrin, G., Ag uilar-Rivera, A. M., Musgrove, P. and Evans, T. G. Protecting households from catastrophic health expenditures [Електронний ресурс] – https://www.healthaffairs.org/doi/10.1377/hlthaff.26.4.972