Шевченко О. М. Український Харбін

 

Фото 1

О. М. Шевченко, кандидат філологічних наук, другий секретар Посольства України в КНР

Коли мова йде про місто Харбін початку ХХ ст., будівництво Китайської Східної залізниці (КСЗ) та інших подіях, що відбувалися в той час на Північному Сході Китаю – Маньчжурії, часто можна зустріти вираз російською мовою – «русский Харбин». Справа у тому, що під «русскими» тоді розумілися всі піддані Російської імперії слов’янського походження і православного віросповідання.

Однак значну роль у житті Харбіна у ті часи відігравали вихідці з України. Один із дослідників цієї теми В. Шлендик у статті «Українці в Маньчжурії», опублікованій у журналі «Далекий Схід» у лютому 1936 р., справедливо зазначав, що офіційна статистика населення в Маньчжурії не відділяла українців від росіян – в той час тільки у Харбіні налічувалося близько тридцяти тисяч східних слов’ян. «Проте, – полемічно помічав В. Шлендик, – у кожного, хто знайомий з населенням Харбіна, хто погляне хоча б на вивіски магазинів і контор, не буде сумніву, що з 30 000 «русских» більша частка припадає на українців – в одному лише Харбіні українців налічувалося не менше 15 000 осіб».

За даними перепису населення в Маньчжурії, проведеного наприкінці 1917 р. українськими організаціями, тут налічувалося 22 тисячі українців, які проживали як у Харбіні, так і на станціях КСЗ. Очевидно, що українці залишили глибокий слід у політичному, економічному та культурному житті Харбіна.

На карті старого Харбіна можна побачити чимало вулиць, назви яких були вірогідно присвоєні вихідцями з України: Київська, Мала Київська, Харківська, Житомирська, Львівська, Шевченка, Гоголя, Поділ. Майже всі вони згодом були перейменовані й лише вулиця Гоголя зберегла свою історичну назву до сьогоднішнього дня… (фото 1).

Українці почали прибувати до Маньчжурії на рубежі XIX і XX ст., переважно для розбудови КСЗ. Дехто з них приїздив з російського Далекого Сходу, де переселенці – вихідці з України – становили більшість сільського населення так званого «Зеленого клину» або «східної української діаспори», яка географічно охоплювала Амурську область і Приморський край. Робота на будівництві залізниці забезпечувала зайнятість і пристойний, як на той час, заробіток, що було вельми актуально для українського селянства. Після закінчення будівництва чимало українців з числа будівельників залишилися у Харбіні для подальшого обслуговування залізниці.

Українці проводили у Харбіні активну культурно-освітню діяльність, прагнули зберегти національну самобутність, організовуючи благодійні заходи, надаючи співгромадянам міста правову допомогу – цьому сприяв той факт, що серед українців було багато вчителів, професорів, юристів, підприємців, відомих артистів. Головою української колонії був тодішній професор Харбінського політехнічного інституту (ХПІ) Віктор Аркадійович Кулябко-Корецький. Інженер-електрик, прекрасний фахівець і лектор, він був одним із засновників Інституту, а пізніше – деканом електричного та механічного факультетів іншого вищого навчального закладу в Харбіні – Північно-Маньчжурського університету.

Театр

Уздовж КСЗ, скрізь, де з’являлися більш-менш численні групи українців, створювалися аматорські театральні та хорові гуртки, які влаштовували українські театральні вистави, концерти. Проходили гастролі професійних театрів, серед яких виділялась українська театральна трупа ім. М. Кропивницького, Репертуар трупи включав традиційні для українського тогочасного театру п’єси етнографічно-побутової та історичної тематики. Трупа багато гастролювала російським Далеким Сходом і Маньчжурією, включаючи Харбін і Порт-Артур. Як відзначали сучасники, «враження від виконання цієї трупи було надзвичайним». Водночас, поруч із виконанням, велике значення мали й національні почуття, які навіювали українські вистави, нагадуючи про батьківщину, непокоячи серця.

Українська колонія привносила у життя Харбіна свій яскравий колорит. Там процвітало національне мистецтво, діяла прекрасна українська драматична і оперна трупа, чудовий хор. Драматична трупа ставила такі п’єси, як «Запорожець за Дунаєм», «Ой, не ходи Грицю», «Наталка-Полтавка», «Майська ніч», «Ніч на Івана Купала», «Нещасне кохання», «Ніч на Різдво» та інші. Примадонною української оперети була Л. Безпечна, хором керував В.С. Лукша. Одночасно розпочав свою блискучу кар’єру ще один українець – видатний скрипаль світового рівня, музично-громаський діяч – Олександр Артамонович Дзиґар.

На Далекому Сході на той час гастролювала професійна українська трупа – Товариство українських артистів під керівництвом К.Л. Кармелюка-Каменського (заснована у Києві, 1904 р.). Так у зимовий сезон (листопад 1916 р. – березень 1917 р.) трупа гастролювала в Хабаровську, де і зустріла Лютневу революцію; з квітня 1917 р. Товариство виступало у Благовєщенську, а потім все літо грала в Харбіні.

Фото 2

Першою музичною школою у Харбіні була школа вільного художника Київської консерваторії Р.Р. Баранової-Попової, яка відкрилася у жовтні 1918 р. і мала два класи – хорового співу, теорії музики та сольфеджіо. Незважаючи на блискучий розвиток у цей ранній період в Харбіні усіх видів мистецтв, зокрема театрального, серця харбінців захопила оперета. У виставі «Циганська любов», наприклад, брала участь акторка Київської опери Машир (сопрано), яка приїхала до Харбіна разом з басом Карлашовим. Газета «Харбінський вісник», високо оцінюючи у 1903 р. досягнення українського театру, з жалем констатувала, що російський театр в Харбіні на той час зазнав серйозних втрат, оскільки публіка віддавала перевагу українській трупі. Газета відзначала, що «тільки український театр збирав повні зали глядачів», пояснюючи це «великою любов’ю українського загалу до свого мистецтва».

Український клуб

Оскільки устрій російської адміністрації в смузі відчуження КСЗ був ліберальнішим, ніж на решті Далекого Сходу, група харбінських українців змогла організувати на базі драматичного і хорового гуртка офіційно зареєстровану організацію – Український клуб – першу в Маньчжурії офіційну українську організацію.

Урочисте відкриття Українського клубу в Харбіні відбулося 20 січня 1908 р. після затвердження статуту клубу адміністрацією КСЗ. Другий подібний клуб виник дещо пізніше в Петербурзі, і лише третій – у Києві.

Українські клуби стали новою формою організації української громадської діяльності, по суті, замінивши існуючі раніше громади. Клубна форма організації передбачала, передусім, спільне проведення дозвілля, але, об’єднуючи міську інтелігенцію, клуби, так само як і громади, проводили культурно-просвітницьку роботу, влаштовуючи українські лекції, концерти, вистави, еволюціонуючи при цьому від власне клубної, тобто розважальної – до просвітницької діяльності.

З відкриттям Українського клубу українське національне життя у Харбіні набуло більш організованої форми і регулярного характеру. На початковому етапі своєї діяльності клуб об’єднував близько 300 членів і учасників. При ньому була відкрита бібліотека-читальня, яка поповнювалась переважно книгами, подарованими приватними особами. При клубі діяв аматорський театральний гурток і хор. Вистави (в основному, українські водевілі) проходили в приміщенні клубу, а більш серйозні п’єси і концерти влаштовувалися або в театрі «Портсмут», або у приміщенні Комерційних зборів на Пристані, а іноді – у цирку Данилова на Пристані та у приміщенні Залізничних зборів.

Після Лютневої революції 1917 р. члени клубу активно долучалися до суспільно-політичної діяльності: усі члени його правління увійшли до складу обраної в липні 1917 р. Маньчжурської Української Окружної Ради, покликаної представляти і відстоювати національні інтереси українців Маньчжурії. Український клуб в Харбіні проіснував майже 20 років, відігравши видатну роль у становленні й розвитку українського суспільного життя в Маньчжурії і на території Китаю в цілому. Клуб мав на меті суто культурно-освітні цілі – пробудження серед місцевих українців інтересу до рідного краю, ознайомлення їх з історією свого народу, його літературою, музикою, мовою, а також надання матеріальної допомоги місцевим українцям. Щорічно клуб проводив «Шевченківські свята» – святкування роковин смерті та народження Т. Шевченка, які відзначалися в 20-х числах лютого (за старим стилем) (фото 2). Традиція проведення «Шевченківських свят» зародилася в Україні в кінці XIX ст. серед українського студентства, перетворившись незабаром на акції загальнонаціональної єдності всього українського народу. Відзначалися також ювілеї М. Лисенка, І. Франка та інших діячів національної культури, проводились концерти, вистави тощо.

Український дім

Найважливішими напрямами діяльності клубу в цей період стають забезпечення функціонування й розвиток української школи та будівництво для неї окремого приміщення. На прохання керівництва клубу Управління КСЗ, очолюване вихідцем з України генералом-лейтенантом Д.Л. Хорватом, продало клубу на пільгових умовах ділянку землі під будівництво на вул. Новоторговій, 9, причому у виборі місця брав участь особисто Д.Л. Хорват. Для збору коштів на будівництво була організована серія аукціонів, благодійних ярмарок, безвідсоткових позик. На одному з таких аукціонів продавались випущені спеціальні конверти й марки, кожна з яких позначала одну цеглину для будівництва приміщення й її номінальна вартість дорівнювала ціні цеглини.

Урочиста церемонія закладки фундаменту майбутньої будівлі Українського дому була проведена у травні 1918 р. і був організований аукціон на право закладки першого каменя. Це право викупили за 3500 рублів відомі тамтешні промисловці – брати Патрикій та Іван Шевченки. Другий камінь заклав О. Сушко, сплативши 1500 рублів; суми на право закладки наступних каменів зменшувалися і дійшли аж до 1 рубля; усього таким чином було зібрано близько 10000 рублів.

Згодом збір коштів на будівництво був продовжений. З цією метою у найкращому готелі Харбіна «Модерн» був організований грандіозний бал на 400 осіб, з показом вистави «Запорожець за Дунаєм», за квитки на який було виручено 50000 рублів. Влаштовувалися також так звані «чаювання» для найзаможніших громадян, під час яких здійснювався збір пожертв. Зібравши кошти, клуб розпочав будівництво Українського дому. «Українці, як мурахи, працюють над створенням свого Дому», – писала місцева газета. У результаті, восени 1918 р. був збудований перший поверх приміщення, де продовжила свою роботу українська початкова школа.

Остаточно збудовано Дім було у 1920 р. Це була прекрасна триповерхова будівля, з флігелями й іншими спорудами у дворі, у якому розмістилася Покровська церква (з 1922 р.), початкова українська школа, Перша Українська змішана гімназія (з серпня 1920 р.), бібліотека, театр, що нарешті отримав своє постійне місце.

Українська школа

Урочисте відкриття першої на Далекому Сході української школи відбулося 2 жовтня 1916 р. Правління Українського клубу планувало організувати школу на 50 осіб, але наплив дітей виявився набагато більшим – за парти сіли понад 100 хлопчиків і дівчаток. До відкриття Українського дому заняття проходили у приміщенні залізничної школи. Хоча навчання здійснювалося російською мовою, вчителі знайомили дітей з українською книгою, вчили співати українські пісні, влаштовували різні вечори. Українською мовою викладалось і українознавство.

Восени 1921 р, коли триповерхова будівля Українського клубу була готова, замість початкових шкіл для хлопчиків і дівчаток була відкрита семикласна українська гімназія.

Ще однією формою самоорганізації культурного життя українців у Харбіні була діяльність товариства «Просвіта». Перші такі українські національно-культурно-просвітні товариства виникли у 1868 р. на західноукраїнських землях (у Галичині), які входили тоді до складу Австро-Угорщини, й одержали широке поширення у період революції 1905 – 1907 рр. на Далекому Сході Російської імперії, а потім і в Маньчжурії. Метою «просвіт» було сприяти розвитку української культури, зокрема, навчати українців рідній мові. Для досягнення цієї мети Товариство передбачало займатися також видавничою діяльністю. Важливо зауважити, що указом Сенату царської Росії від 18.06.1908 р. за № 9120 осередки Товариства «Просвіти» були віднесені до розряду неблагонадійних.

Фото 3

Покровська церква

Ще одна визначна пам’ятка Харбіна, пов’язана з українцями, і яка збереглася до цих пір – Покровська церква. Цю церкву не випадково до сьогодні називають «українською парафією», і ось чому. Спочатку в Українському домі на вулиці Новоторговій, 9 (сучасна назва – вул. Гоголя), де також розташовувалася українська школа, було виділено приміщення під церкву, яка була відкрита у листопаді 1922 р. як парафіяльна та гімназійна. У цій церкві вперше в Харбіні (!!!) проводили богослужіння українською мовою. Парафія, яку в 1924 р. очолив священик з Примор’я Микола Труфанов, була велика, активна, і через якийсь час народилася ідея побудувати власну церкву. Віряни звернулися до влади міста з проханням виділити ділянку землі біля Старого кладовища, а вже у 1928 р. розпочалося будівництво.

Фото 4

Церковній раді Свято-Покровської церкви було передано все рухоме майно й фінансові кошти Україн-ського клубу, який, з певних причин, припинив своє існування у 1927 р. З того часу протягом багатьох років ця церква залишалась центром суспільного життя для старшого покоління харбінських українців, колишніх активних членів Українського клубу.

Незважаючи на складні умови, в яких функціонував Український клуб, протягом 20 років він був «серцем» українського суспільного життя не тільки у Харбіні, але і у всій Маньчжурії. Проводячи активну національну культурно-освітню діяльність, він сприяв збереженню національних традицій, мови й культури, розвитку національної самосвідомості, згуртуванню українського населення Харбіна у самобутню етнічну громаду зі своїми особливими національно-культурними інтересами.

Преса

Окрім клубу, школи, професійних та аматорських гуртків культурного спрямування (театр, хор, танцювальні колективи тощо) важливе значення для консолідації громади мали газети, журнали і книги українською мовою.

Важливо зазначити, що попри географічну відстань, українці Харбіна та Маньчжурії, в цілому, жили невідривно від духовного життя українців усієї Російської імперії, підтримуючи тісні зв’язки зі своєю Батьківщиною, а також з українськими організаціями у Москві й Петербурзі. Напередодні першої світової війни у Харбіні видавали понад 20 українських газет, серед яких була й американська «Свобода». Зокрема, у 1914 р. до Харбіна надійшло 23 примірника тільки однієї київської газети «Рада».

У Харбіні з’являлися і власні періодичні видання українською мовою. Харбінський Український клуб почав випуск газети «Вісті Українського клубу», перший номер якої вийшов 21 червня 1917 р. Пізніше, «на прохання громади, яка прагне світла і знання», Маньчжурська Українська Окружна Рада почала публікувати літературно-політичний та економічний тижневик «Засів», у якому друкувалися факти з історії України, життя її людей, діяльності українських організацій Далекого Сходу. Метою нового видання проголошувалося «спільними силами, служить на користь нашої неньки – України». Редактором журналу був відомий у Харбіні український діяч С. Кукурудза; протягом 1917-1918 рр. вийшло 34 номери журналу. У 1920 – 1921 рр. у Харбіні виходили також щотижневий журнал «Поступ» та щомісячник «Вимоги життя».

Маньчжурська Українська Окружна Рада у 1919 р. видала низку підручників для української школи, серед них «Коротку історію України», дві хрестоматії «Перша читанка» та «Рідні зерна», а також «Букварець для початкових шкіл». Харбінським Українським клубом були надруковані ноти національного гімну «Ще не вмерла Україна», а також великий портрет Т. Шевченка.

Громада, ради

Оскільки Лютнева революція 1917 р. для українського народу стала, насамперед, не соціальною революцією, а національною, скрізь, на Далекому Сході, де жили українці, замість різних революційних комітетів вони почали створювати національні організації – громади. Вони стали основною організаційною формою українського національного руху як на Далекому Сході Росії, так і в Маньчжурії, включаючи Харбін.

Другий рівень організаційної структури українського національного руху складали Українські Окружні Ради. Першою виникла Маньчжурська Українська Окружна Рада, покликана об’єднати усі українські організації, що виникли уздовж смуги відчуження КСЗ на території Маньчжурії. Вона була створена 16 липня 1917 р. на загальних зборах українців Харбіна. До складу Ради увійшли 15 представників цивільного населення (у тому числі правління Українського клубу у повному складі), 15 – військових і 4 – жінок. Головою Маньчжурської Української Окружної Ради був обраний доктор В.В. Мозолевський, заступниками голови – поручик П.Ф. Твардовський і С.Т. Кукурудза, секретарями – А.Д. Довганюк та Н.Л. Юрченко, скарбником – З.П. Головко.

У складі Маньчжурської Української Окружної Ради утворилося чотири секції за основними напрямами діяльності: культурно-просвітницька, агітаційно-політична, фондова і військова. До складу культурно-просвітницької секції як колективний член увійшов співочо-драматичний гурток «Бандура», керівник якого С.Т. Кукурудза, що був також редактором українського журналу «Засів», очолив секцію. Маньчжурська Українська Окружна Рада щорічно влаштовувала урочисті святкування, присвячені пам’яті Т.Г. Шевченка, а також провела урочистий вечір до п’ятої річниці з дня смерті М.В. Лисенко.

Агітаційно-політична секція організовувала лекції, агітаційні концерти, вистави. Окрім Харбіна, члени секції відвідували інші станції КСЗ з лекціями та доповідями, у яких висвітлювався стан і перспективи розвитку українського визвольного руху.

Проголошення в листопаді 1917 р. Центральною Радою Української Народної Республіки (УНР) знайшло гарячий відгук українців Харбіна та Маньчжурії в цілому. Маньчжурська Українська Окружна Рада надіслала Центральній Раді телеграму, в якій віталося проголошення УНР і заявлялося, що маньчжурські українці вважають себе вільними від «урядів» інших країн і визнають для себе обов’язковими тільки розпорядження Української Центральної Ради. 10 грудня 1917 р. Маньчжурська Українська Окружна Рада влаштувала урочистий вечір, присвячений проголошенню УНР, у якому взяло участь близько тисячі осіб.

П. Ф. Твардовський

Проголошення 22 січня 1918 р. незалежності Української Народної Республіки поставило на порядок денний проблему повернення українських переселенців з Далекого Сходу на Батьківщину. Це питання було одним з найважливіших, що обговорювались на III Українському Далекосхідному з’їзді 7 – 12 квітня 1918 р. в Хабаровську. Після закінчення з’їзду до Києва відрядили делегацію Маньчжурської Української Окружної Ради на чолі з поручиком П.Ф. Твардовським. Прибувши в кінці травня 1918 р. до Києва, П.Ф. Твардовський представив Міністру закордонних справ українського уряду Д. Дорошенку доповідь про становище на Далекому Сході і меморандум Маньчжурської Української Окружної Ради. У доповіді, зокрема, містилася пропозиція «направити до Харбіна, як міжнародного міста, українського консула».

Важливим моментом є те, що генерал-лейтенант Д.Л. Хорват просив поручика П.Ф. Твардовського передати українському уряду, що він буде, «скільки вистачить сил», працювати за його (уряду УНР) вказівкою. Місію П.Ф. Твардовського у Києві можна вважати успішною хоча б тому, що відповідно до одного із пунктів мирного договору, укладеного між Україною і РРФСР, головам українських Окружних Рад, що існували на території Росії, надавалися консульські повноваження захисту прав і інтересів українських громадян. На підставі цього положення П.Ф. Твардовський отримав від МЗС України повноваження українського консула на Далекому Сході з резиденцією в Харбіні.

Після прибуття в серпні 1918 р. на Далекий Схід, П.Ф. Твардовський розгорнув активну діяльність: за його безпосередньої участі 25 жовтня – 1 листопада 1918 р. у Владивостоку відбувся IV (Надзвичайний) Український Далекосхідний з’їзд, який окремою резолюцією визнав права і компетенцію українського консула на Далекому Сході у відповідності з міжнародними нормами, звільнивши його від керівництва політичним життям далекосхідних українців.

Діяльність  ускладнювалася і тим, що ані Тимчасовий Сибірський уряд, ані уряд адмірала Колчака не визнавали Україну як незалежну державу.

Однак західні держави, зокрема Франція зацікавилися українським питанням у Сибіру й на Далекому Сході. Зокрема, командувач союзних військ генерал Жанен вів перемовини з українським консулом П.Ф. Твардовським і прихильно поставився до його проекту створення на Далекому Сході українського військового корпусу чисельністю 40000 осіб.

Одним з ключових напрямів діяльності Маньчжурської Української Окружної Ради й українського консульства, зокрема, була реєстрація українського населення і видача відповідних документів, що засвідчують особу. Спеціальні посвідчення, які часом прямо називали українськими паспортами, видавалися трьома мовами – українською, англійською та російською. Такі повноваження були підтверджені мирним договором між УНР і РСФРР (1918 р.), за яким Українські Окружні Ради на території Росії одержали право виконувати функції консульських установ Української Держави.

Консульство

Харбінська газета «Засів» (№ 27 від 05.10.1918 р.) опублікувала оголошення, у якому повідомлялося: «У Харбін прибув і приступив до виконання своїх обов’язків український консул, призначений урядом України. У консульстві реєструють усіх українців, які вважають себе громадянами Української Держави. Їм видаються паспорти замість свідоцтв, отриманих раніще від українських організацій – рад. Прийом ведеться сьогодні з 10.00 до 11.30 за адресою: Нове місто, вулиця Роз’їжджа, будинок № 598 (телефон №481) та у приміщенні Ради з 12.00 до 14.00, за адресою: вулиця Офіцерська, Українська Рада (колишня гімназія імені Хорвата). По понеділках, середах і четвергах – у приміщенні Ради з 5 до 7 години вечора» (фото 3).

Консульство мало певні фінансові труднощі, про що П.Ф. Твардовський інформував Міністерство закордонних справ України. Будівля канцелярії консульства, в якому воно розташовувалося по вулиці Роз’їжджа – скромне, порівняно з іншими іноземними консульствами. За даними істориків, у Харбіні їх налічувалося шістнадцять (з Україною сімнадцять); і сьогодні на багатьох будівлях, в яких у ті часи розташовувалися консульства іноземних держав, є меморіальні таблички.

Українська рота

Серед солдатів і офіцерів охоронних військ, дислокованих уздовж смуги відчуження КСЗ, було багато українців, які також активно долучалися до місцевого суспільного життя. У складі обраної 16 липня 1917 р. Маньчжурської Української Окружної Ради військовослужбовців – українців Маньчжурії представляли ад’ютант помічника керуючого КСЗ з адміністративної частини генерала М.Є. Афанасьєва поручик П.Ф. Твардовський, окружний лікар Заамурского округу прикордонної варти І.В. Мозолевський, підпоручик О.М. Губар та 12 солдатів.

Вже на перших установчих зборах Маньчжурської Української Окружної Ради, голова її військової секції поручик П.Ф. Твардовський зробив доповідь про організації українських рот із солдатів-українців, які служили в різних російських частинах на території Маньчжурії. На організацію таких підрозділів було отримано дозвіл командира Заамурского округу генерала Переверзєва, який був родом з Харкова. У результаті з солдатів-українців, які служили в частинах охорони КСЗ, у Харбіні під командуванням поручика П.Ф. Твардовського організовалася окрема українська рота імені Т.Г. Шевченка, чисельністю понад 200 осіб, що знаходилася у підпорядкуванні Маньчжурської Української Окружної Ради. Для штабу першої української роти у Харбіні було виділено приміщення в будівлі штабу Заамурского округу прикордонної варти, а для розміщення особового складу – казарми по вулиці Офіцерській.

За короткий час українська рота зразковою дисципліною в умовах загального хаосу, притаманного російським частинам, завоювала такий авторитет, що особливим наказом місцевого командування її ставили у приклад як взірець бездоганного порядку і дисципліни усім військовим частинам харбінського гарнізону.

З січня 1918 р. розпочався поступовий від’їзд українських військовослужбовців з Далекого Сходу на Батьківщину. При цьому, важливо зазначити, що українська рота була єдиною військовою частиною, яка отримала право вирушити до Батьківщини зі своїм озброєнням. На вокзалі Харбіна було організовано урочисті проводи, куди прийшли представники адміністрації КСЗ і китайського командування. Згодом багато хто з військовослужбовців цих українських підрозділів брали активну участь у боротьбі за свободу і незалежність своєї Батьківщини у лавах Армії Української Народної Республіки.

Окрім кадрових військовослужбовців, у Харбіні і по всій Маньчжурії проходив набір добровольців у «вільне козацтво» – територіальні військово-міліційні формування, які стихійно виникли в Україні у 1917 р. для «оборони вольностей українського народу» та з метою самооборони українського селянства від банд дезертирів, що заполонили у той час Україну. Запис добровольців проводився Маньчжурською Українською Окружною Радою; для військовослужбовців українських куренів (батальйонів) встановлювалася особлива форма одягу.

Кооперативи

Важливий внесок у створення відповідної матеріальної бази для тієї широкої української громадської діяльності, яка розгорталася в Харбіні і по всій Маньчжурії, вносили українські кооперативи, які працювали в смузі відчуження КСЗ. Їнім гаслом було «Свій до свого по своє». Саме у Харбіні в 1919 р. планувалося скликати з’їзд українського кооперативного руху не тільки Маньчжурії, а й усього Сибіру і Далекого Сходу. Ініціаторами з’їзду виступили харбінський кооператив «Згода» і «Шлях» (ст. Маньчжурія); відомостей про те, що цей з’їзд відбувся, виявити не вдалося.

Д. Л. Хорват

Усім будівництвом КСЗ, функціонуванням залізниці протяжністю у 1726,5 км, облаштуванням залізничного шляху з 75 станціями і 112 роз’їздами, включаючи місто Харбін, протягом 17 років керував генерал-лейтенант Дмитро Леонідович Хорват, який користувався такою величезною повагою, що Харбін того часу і всю смугу відчуження КСЗ часто називали «щасливою Хорватією».

У джерелах зазначається, що своїм прізвищем Д.Л. Хорват зобов’язаний своїм пращурам з Австро-Угорської імперії, проте рідко згадується, що він родом з України.

Д.Л. Хорват народився 25 липня 1859 р. у місті Кременчук Полтавської області. Його батько – професійний військовий, херсонський поміщик сербсько-українського роду; по матері Д.Л. Хорват був нащадком князя М.І. Голенищева-Кутузова. У 1878 р. Хорват закінчив військово-інженерне училище; був учасником війни з Туреччиною (1877 – 1878 рр..); у 1885 р. закінчив Миколаївську військово-інженерну академію у Петербурзі. Служив на Закаспійській залізниці, у 1895– 1899 рр. був начальником Східної ділянки Уссурійської залізниці у Зеленому Клину. У 1899 – 1902 рр. – керував Середньоазійською (колишня Закаспійська військова) залізницею.

Коли Д.Л. Хорват у 1902 р. був призначений керуючим Китайської Східної залізниці, то за ним у Маньчжурію приїхало багато українців, які працювали з ним на Закаспійській залізниці. Очолюючи адміністрацію КСЗ, генерал-лейтенант Д.Л. Хорват проявив видатні організаторські здібності, він відрізнявся демократичним підходом у службових відносинах. І, що важливо, – завжди допомагав українцям у всіх їхніх справах: у 1907 р. офіційно дозволив створити у Харбіні Український клуб; у 1918 р. сприяв отриманню земельної ділянки для будівництва Українського Дому. Д.Л. Хорват підтримував контакти з делегатами Маньчжурської Української Окружної Ради, консулом України П.Ф. Твардовським, і через нього намагався встановити контакт з урядом УНР.

Фото 5

Дружина Д.Л. Хорвата – Камілла Альбертівна Хорват (дівоче прізвище – Бенуа) очолювала на той час найбільші благодійні проекти у Харбіні та уздовж усієї КСЗ. Вона була прекрасною художницею, письменницею (роман «Тріумф кохання», Шанхай, 1937 р.) та просто надзвичайно доброю і чуйною людиною.

Коли українці зверталися до Д.Л. Хорвата з проханнями, він ніколи їм не відмовляв і, посміхаючись, говорив: «Ви за кого мене маєте? Мої прадід, дід і батько одружувалися з українками, тому як думаєте, яка в мені кров?». Помічник Хорвата з адміністративних питань – генерал М. Афанасьєв також ставився до українців прихильно; українець по матері, до приїзду в Манчжурію він служив у Форт-Петровському, де свого часу відбував заслання Т.Г. Шевченка, що справило на генерала сильне враження, яке збереглося протягом усього життя.

У 1917 р. Д.Л. Хорват був призначений комісаром Тимчасового уряду на КСЗ; у 1918 р. – тимчасовим очільником КСЗ; у 1919 р. – верховним уповноваженим уряду П.В. Вологодського на Далекому Сході. Після опублікування у 25.07.1919 р. так званої «Ноти Карахана» про те, що більшовицька влада повертає китайському уряду КСЗ, Д.Л. Хорват повністю відійшов від справ у Харбіні і переїхав до Пекіна. Там він прожив до самої смерті (1937 р.).

Кладовище Хуаншань

На кладовищі Хуаншань, куди у 1958 р. були перенесені залишки усіх, хто був похований на старому цвинтарі Харбіна поруч з Покровською церквою (Українська парафія), можна побачити чимало українських прізвищ: Бойко, Бондаренко, Гладченко, Грищенко, Давиденко, Зінченко, Ігнатенко, Королюк, Литвиненко, Охрименко, Павлюченко, Піско, Панасюк, Поліщук, Раєнко, Раснюк, Тарасенко, Ткаченко, Чоботар, Шевченко…

Інформація про похованих тут є доволі неповною; у 1945 р. усі дані про харбінців – вихідців з України та Росії перевезли до архіву міста Хабаровськ. Наразі вдалося віднайти лише частину відомих харбінців – вихідців з України: Гордієнко І.Г, народився 30.03.1874 в м. Балта Херсонської губернії, помер 12.10.1925 в Харбіні; Горовий П.І., народився у 1881 р. на хуторі Горових Гадяцького повіту Полтавської губернії, помер 03.01.1939 р. в Харбіні; Кармелюк-Каменський К., народився 1858 р. у Козятині, помер у 1932 р. в Харбіні; Мозолевський В.В., народився 01.04.1862 р. в с. Тулиголова Глухівського повіту Чернігівської губернії, помер 03.07.1940 р. у Харбіні; Опадчий В.С., народився 29.01.1872 р. в с. Ротовка Глухівського повіту Чернігівської губернії, помер 31.12.1934 р. в Харбіні.

Тут мимоволі замислюєшся – яка нелегка, драматична, і разом з тим цікава доля спідкала наших побратимів: залишити рідні домівки, вирушити до інших місць за тисячі кілометрів від рідної України, влаштуватися на роботу, налагодити господарство, жити, наскільки це можливо, повноцінним культурним життям, кохати, одружуватися, народжувати дітей…

Усі ці люди – вихідці з України – заслуговують на те, щоб ми про них пам’ятали. І про найвидатніших – таких, як генерал-лейтенант Д.Л. Хорват, консул України П.Ф. Твардовський, професор ХПІ В.А. Кулябко-Корецький… І про всіх тих, хто сто з гаком років тому зробили свій внесок у розбудову цього дивного міста, який ми і сьогодні по праву можемо назвати «Українським Харбіном»…

Щиро вдячна І. Матяш, В’ячеславу Ч., Віктору К. та усім, хто долучився до проекту.

Фото 1. Українська школа у Харбіні, відкрита у серпні 1920 року (наразі загальноосвітня школа #17 на вул Гоголя).
Фото 2. Вихованці школи ім. Хорвата у Харбіні на уроці фізичного виховання.
Фото 3. Покровська церква, побудована українською громадою у Харбіні на початку минулого століття (сучасний вигляд).
Фото 4. Сучасний вигляд готелю «Модерн», де відбулися банкет та аукціон на честь закладання першого каменя Покровська церква української парафії.
Фото 5. Генерал Д.Л. Хорват, директор Китайської Східної залізниці.