Рання проза Чжан Айлін. Пер. з кит. В. Б. Урусова

Чжан Айлін (1921 – 1995) – одна з найвідоміших і суперечливих письменниць Китаю XX ст. Народилася в 1921 році в Пекіні, виросла в Шанхаї, а померла в США в Лос-Анджелесі. В молоді роки жила з матір’ю, навчалася в Сянґанському університеті.

1941 року, коли почалася війна на Тихому океані, вона, ще студентка III курсу, була змушена повернутися в Шанхай. Через два роки виходять у світ її перші значні твори і серед них «Кохання в переможеному місті». Найвідоміші її романи: «Кохання випаленої землі», «Плітки», «Гнівна дама», «Половина життя», «Широко розплющені очі», «Кошмар червоного палацу», «Як розпускалися квіти над море», «Як опадали квіти над морем», «Меланхолія».

1952 року вона знову поїхала в Гонконг, потім з Гонконгу в 1955 році переїхала жити до Америки, де викладала в Каліфорнійському університеті.

На її творчість вплинули як література Китаю, так і Заходу. В її творах сатиричне ставлення до людей і до світу, серйозні міркування і просто короткі цікаві історії: в них і особистий досвід письменниці, і пошуки істини. Все, що написане нею зрозуміле і одухотворене. Останні її твори особливо талановиті.

Стиль Чжан Айлін по праву вважають одним з кращих у китайській літературі XX ст. Слід також зазначити, що в літературних колах Китаю її ім’я тривалий час засуджувалося, про неї заборонялося навіть говорити. Головною причиною цьому послужили підозри в тому, що вона нібито, прикриваючись літературною діяльністю, була іноземним агентом або ж таємно підтримувала стосунки з такими агентами-«літераторами».

Але в 1946 році в одній з статей вона сказала: «Я ніколи не втручалася в політику, і поготів мене ніхто ніколи не фінансував».

В її ранніх творах розкриваються всі темні закутки європеїзації китайських міст, а за змістом і художніми цінностями її твори і понині цікаві читачеві глибоким розумінням різних сторін життя. За її книгами знято більше десятка кінофільмів. Один з них – фільм режисера Енга Лі «Спокуса». Фільм вийшов на екрани 2007 року, отримав кілька нагород на кінофестивалях, зокрема «Золотого лева» Венеціанського кінофестивалю.

Подані есе Чжан Айлін були написані у ранній період її творчості.

Осінній дощ

Дощ неначе зі сріблясто-білого липкого павутиння плете легке мереживо, заплітаючи весь осінній світ. І небо темне низьке, як стеля у старій квартирі, що заповнена павутинням. Ці купи сіро-білих хмар схожі на крейду, що шматками опадає зі стеля. Під цією старою стелею, що нависає, все надзвичайно похмуре і сумне. І тьмяно-зелені гранати, тутове дерево, виноградні лози вже не нагадують розпал квітучого літа, а зараз вони набрали вигляду руїн стародавнього Риму і під шелест дощу неспокійно туляться одне до одного, пригадуючи колишню славу. Трава стала журливого жовто-бурого кольору, а на землі не знайти і однієї свіжої квітки; за стіною гуртожитку, рядок ніжних нарцисів похили свої голівки, як очі, наповнені краплями сліз, зітхають про свою нещасливу долю, було тільки два хороших сонячних дні і знову прийшли ці отруйно задушливі дощі. Тільки біля кутка стіни на гілках османтуса вже з’явилися кілька жовтих, як дорогоцінне золото, ніжних бутонів, що обережно ховаються під блискучо зеленими овальними листочками, показуючи кілька нових паростків надії.

Дощ тихо-тихо падає, лише трохи чути легкий шелест. Будинок помаранчево-червоного кольору, як старий буддійський монах у яскравій рясі, схиливши голову, заплющив очі, під дощем здійснює ритуальне обмивання. Просякла вологою червона цегла стала дратівливого кольору свинячої крові і різко контрастує з блискучо зеленими листочками османтуса, що росте під стіною. Сіра жаба стрибає у рідкій смердючій багнюці. Під сумним мереживом дощу тільки вода – єдина істота, що цілком задоволена життям. На її спині сіро-жовтий строкатий візерунок віддалено нагадує сумне небо, створюючи гармонію відтінків. Вона плюхає собі, підстрибуючи з трав’яної нори на багнюку, розбризкує темно-зелені кола на воді.

Дощ неначе зі сріблясто-білого липкого павутиння плете легке мереживо, заплітаючи весь осінній світ.

1936 р.

Кохання

Це справді було.

В одному селищі в заможній родині була дочка, народилася вродливою, багато хто приходив до них свататись, але все ніяк не могли домовитися. У той рік їй було тільки 15, весняним вечором стояла за воротами, рукою трималася за персикове дерево. Вона пам’ятає, що на ній була біла, як місячне сяйво, блузка.

Молодий хлопець, який жив навпроти, зустрічався їй на вулиці, але ніколи до неї не звертався, йшов собі далі. Цього разу він, відійшовши недалеко, зупинився і тихо-тихо промовив: «Гей, ти ще тут?». Вона нічого не відповіла, і він нічого більше не сказав, постояли трохи і розійшлися собі.

Цим усе і скінчилося.

Пізніше цю дівчину родичі продали в інше село наложницею, потім її ще тричі перепродували, вона пройшла крізь численні небезпеки, а коли постаріла, то згадувала той випадок, часто розповідала про той весняний вечір, персикове дерево за воротами, про того хлопця.

Серед мільйонів людей цілком випадково ви зустрічаєте людину, у нескінченних роках, у безкрайній пустелі часу, і немає передчасного кроку, немає запізнілого кроку, а саме у потрібну мить, і що тут скажеш, лише маєте тихо запитати: «Гей, ти ще тут?».

1944 р.

Переклад з кит. Володимира Урусова