«Один пояс, один шлях» – глобальний геоекономічний проект Китаю

В. О. Кіктенко. Доктор філософських наук, завідувач відділу Далекого Сходу Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, президент Української асоціації китаєзнавців

У результаті успішного здійснення в останні десятиліття Політики реформ і відкритості (改革开放, Gǎigé kāifàng) Китай став другою економікою світу (з 2010 року), суттєво збільшив свій геоекономічний вплив.

Китай став найбільшим у світі експортером ($2,09 трлн в 2016 р. за даними Головного митного управління КНР) і швидкозростаючим в  світі споживчим  ринком.  Він перетворився з джерела дешевого імпорту на основне джерело інвестицій ($160 млрд в період з січня 2009 по грудень 2013). 2010 року Банк розвитку Китаю та Експортно-імпортний  банк  Китаю надали країнам Латинської Америки кредити на загальну суму, що перевищує загальну суму кредитів  від  Світового  банку, Міжамериканського банку розвитку  та  Експортно-імпортного банку США разом узятих. Навесні 2015 року китайський уряд виділив $62 млрд зі своїх величезних валютних резервів (дещо менше $3 трлн) на різного роду зовнішньоекономічні  проекти.  Нещодавно Китай пообіцяв протягом десяти років вкласти $250 млрд в країни Латинської Америки і Карибського басейну. Він є найбільшим  торговельним  партнером більш ніж 130 країн світу. В Азіатсько-Тихоокеанському  регіоні (далі – АТР) Китай є найбільшим торговельним партнером Північної Кореї, Республіки Корея, Монголії, Сінгапуру, Таїланду, М’янми, Казахстану, Туркменістану, Росії, Австралії, Нової Зеландії та багатьох інших. Крім того, КНР є головним джерелом імпорту для Японії, Індонезії, Малайзії, В’єтнаму, Філіппін, Індії, Пакистану, Бангладеш та ін. (рис. 1).

Рис. 1. Торговельні партнери Китаю [China’s World Trade]

Як найбільший у світі центр з виробництва товарів (“фабрика світу”), Китай визначає регіональну торгівлю як частину глобального виробничого ланцюжка і забезпечує понад 50%  економічного  зростання  в Азії. Після фінансової кризи 2008 року  він  став  активним  постачальником прямих іноземних інвестицій (далі – ПІІ), а з 2012 року – це третій з найбільших інвесторів у світі після США та Гонконгу. В АТР Китай є першим постачальником ПІІ для М’янми, Монголії, Камбоджі, Лаосу і Північної Кореї, а також основним джерелом ПІІ для Казахстану, Пакистану, В’єтнаму, Індонезії, Австралії, Малайзії та ін.

Рис. 2. Розподіл прямих іноземних інвестицій КНР у світі

На відміну від американських і японських  інвесторів,  які  зосереджені на виробництві, велика частина китайських інвестицій прямована в енергетику, видобування сировини та інфраструктуру. Оскільки ПІІ безпосередньо створюють можливості для економічного зростання, зайнятості та аціонального доходу, то нарощування обсягу ПІІ Китаю до того ж сприяє посиленню його геое кономічної сили (рис. 2-4). Китайська економіка стала істотним барометром для не тільки азіатської, а й світової економіки. Отже, на сьогодні сформувалась китайська модель економічного розвитку (“Пекінський консенсус”), яка складає конкуренцію західним підходам (“Вашингтонський консенсус”).

Рис. 3. Прямі іноземні інвестиції КНР

Після приходу до влади Сі Цзіньпіна наприкінці 2012 року відбулась відмова від зовнішньої політики Ден Сяопіна, висловленої ним фразою tāo guāng yǎng huì (“韬光养晦”,  “приховувати можливості  та  чекати  свого  часу; триматися в тіні, не показувати себе”). Замість цього в листопаді 2014 року голова КНР Сі Цзіньпін дав нове визначення зовнішньої політики Китаю – fènfā yǒu wéi (  奋发有为  ,  “прагнути  досягнень”).  Для  розвитку  співпраці Пекін активно використовує такі геоекономічні інструменти як торгівля, інвестиції, надання допомоги,  грошово-кредитна  політика, інфраструктурні проекти та ін.

Рис. 4. Топ-5 країн, що отримують прямі іноземні інвестиції КНР [17, с. 4]

У вересні 2013 року голова КНР Сі Цзіньпін виступив з ідеєю створення “Нового Шовкового шляху” – “Один пояс, один шлях” ( 一带一路 , “Yīdài yīlù”). Спираючись на свої широкі географічні зв’язки з євразійськими країнами, Китай ініціював створення інфраструктурного проекту “Один пояс, один шлях”, який складається з таких елементів:

  • “Економічний пояс Шовкового шляху” – створення трьох транс’євразійських економічних коридорів: північного (Китай–Центральна Азія–Росія–Європа), центрального (Китай–Центральна і Західна Азія–Перська затока і Середземне море) і південного (Китай–Південно-Східна Азія–Південна Азія–Індійський океан).
  • Морський Шовковий шлях XXI століття” – створення двох морських маршрутів: один маршрут веде з узбережжя Китаю через Південно-Китайське море в Південно-Тихоокеанський регіон, інший передбачає з’єднання приморських районів Китаю і Європи через Південно-Китайське море і Індійський океан).
  • Китайсько-пакистанський економічний коридор.
  • Економічний коридор Китай-Бангладеш-Індія-М’янма.

Рис. 5. “Один пояс, один шлях”

Усе це спрямоване на полегшення здійснення торгівлі та інвестицій, поліпшення комунікацій та валютного співробітництва. Багато країн Європи й Азії зацікавлені в  китайських  інфраструктурних проектах, бо нерозвинена транспортна система є однією з головних перешкод для економічного зростання. “Економічний  пояс Шовкового шляху” (далі – ЕПШШ) і “Морський Шовковий шлях ХХІ століття” (далі – МШШ) посідають важливе місце в 13-му п’ятирічному плані Китаю (2016 – 2020 рр.) і будуть визначатися національною інвестиційною стратегією протягом даного періоду. «Економічний пояс Шовкового шляху» – це мережа наземних автомобільних і залізничних маршрутів, нафто- і газопроводів, а також інших інфраструктурних проектів, які будуть йти від Сіаня в центральному Китаї через Центральну Азію і до Роттердама і Венеції.

“Пояс” можна розглядати як китаєцентричний проект створення мережі партнерств в Євразії із застосуванням надзвичайно широкого інструментарію – від політико-дипломатичної координації до фінансових механізмів, від торгово-економічних інструментів до розширення гуманітарного співробітництва. МШШ – це морський еквівалент: мережа портів та інших інфраструктурних проектів у прибережних районах Південної і Південно-Східної Азії, Східної Африки і Північного Середземномор’я. Інфраструктурні проекти можуть зіграти конструктивну роль у регіональній економічній архітектурі та допомогти зміцнити політичні інститути в регіоні, що в цілому зменшить стимули і можливості для терористичних рухів. В опублікованих Міністерством закордонних справ КНР і Міністерством комерції КНР документах підкреслюється, що масштаби ініціативи “Один пояс, один шлях” будуть значно виходити за рамки будівництва об’єктів інфраструктури. Програма також включатиме в себе фінансову інтеграцію, інтернаціоналізацію юаня, встановлення зв’язку між регіональними мережами інформаційно-комунікаційних технологій (“інформаційний шовковий шлях”), розширення транскордонної торгівлі та інвестицій тощо. В цілому тут відбувається поєднання традиційних для китайської дипломатії підходів (наприклад, повага суверенітету і невтручання у внутрішні справи) з новим акцентом на дотриманні високих стандартів і міжнародних норм, а також визначенні вирішальної ролі ринку і промисловості в здійсненні проекту. Отже, “Один пояс, один шлях” – це велика стратегія на новому етапі проведення політики зовнішньої відкритості Китаю.

Після фінансової кризи 2008 року  Китай  став  активним  постачальником прямих іноземних інвестицій (далі – ПІІ), а з 2012 року – це третій з найбільших інвесторів у світі після США та Гонконгу.

“Один пояс, один шлях” спрямований на поліпшення внутрішньої економічної інтеграції та конкурентоспроможності Китаю, а також стимулювання збалансованого регіонального зростання, що в цілому спрямоване на досягнення більш стійкого економічного розвитку країни (“нова нормальність”). Будівництво інфраструктурних проектів покликане допомогти використовувати величезні виробничі потужності Китаю і полегшити вхід китайських товарів на регіональні ринки. “Один пояс, один шлях” повинен забезпечити життєво важливу підтримку для подальшого здійснення економічних реформ в КНР, а у зовнішньополітичному сенсі реалізувати пріоритети, які були визначені Головою КНР Сі Цзіньпіном – спрямованість на поліпшення відносин з сусідніми державами і більш стратегічне використання економіки для вирішення дипломатичних завдань. У середньостроковій і довгостроковій перспективі успішне здійснення цієї ініціативи має сприяти поглибленню регіональної економічної інтеграції, розширенню прикордонної торгівлі та фінансових потоків між євразійськими країнами та зовнішнім світом, а також подальшому зміцненню китайсько-орієнтованої моделі торгівлі, інвестицій та інфраструктури. Збільшення інвестицій в енергетику і мінеральні ресурси, особливо в Центральній Азії, допоможе знизити залежність Китаю від сировинних товарів, що імпортуються з-за кордону, включаючи нафту, що поставляється через Малаккську протоку.

“Один пояс, один шлях” не містить у собі ідею створення зони вільної торгівлі та не передбачає обов’язкових угод між державами. Замість цього в основу покладені наміри Китаю використовувати свої економічні ресурси та дипломатичні інструменти для здійснення інвестицій в інфраструктурні та економічні проекти, що в цілому має забезпечити більш тісний зв’язок з країнами Азії та Європи. Використання менш формальних механізмів надає проекту гнучкість і  дозволяє  Пекіну максимально використовувати свої економічні та політичні можливості. Проект співпраці в рамках “Одного поясу, одного шляху” є не стільки результатом переговорів, скільки результатом  узгодження  шляхом  консультацій, що є новою моделлю розвитку співпраці. Китайський уряд, оцінивши внутрішні й міжнародні чинники з урахуванням часу та обставин, запропонував стратегію відкритості нового типу, яка складається з двох важливих компонентів – “взаємодоповню ваності і загального виграшу” і геополітичних   міркувань.    Стратегічне мислення полягає в тому, що Китай повинен виступати на світовій арені як відповідальна велика держава. Сама суть ініціативи “Один пояс, один шлях” в тому, що Китай має навчитися бути конструктивним лідером, давати світовій спільноті більше міжнародних суспільних благ.

Міжнародні економічні та інфраструктурні проекти Китаю здійснюються за підтримки Нового банку розвитку БРІКС, Фонду сприяння співпраці Південь-Південь, АБІІ та Фонду Шовкового шляху, що дає можливість обійти існуючі механізми управління глобальною економікою, в якій досі домінують провідні західні держави. Те ж саме належить і до зусиль Пекіна зробити юань міжнародною  резервною  валютою. Як заявив міністр фінансів КНР Лоу Цзівей, “Китай повинен продемонструвати своє бажання і взяти на себе більшу міжнародну  відповідальність  у  сприянні економічному розвитку в Азії і за її межами, а також у всьому світі”. Проекти АБІІ і “Один пояс, один шлях” були запущені одночасно, і, попри те, що офіційно ніколи не відзначався зв’язок між ними, але абсолютно очевидно, що перший з них є фінансовим інструментом здійснення другого. А зв’язок проекту “Один пояс, один шлях” із Фондом Шовкового шляху є абсолютно очевидним. АБІІ повинен акумулювати фонди для підтримки проектів інфраструктурного будівництва в країнах “Одного поясу, одного шляху”, а також для підтримки проектів міжнародного економічного співробітництва. Фонд Шовкового шляху, як заявив Сі Цзіньпін, створений для здійснення прямого фінансування проектів в рамках “Одного поясу, одного шляху” з використанням фінансових ресурсів Китаю. При цьому Голова КНР звернув увагу на необхідність дотримуватись міжнародних норм і правил, запозичувати теоретичний і практичний досвід, накопичений світовими багатосторонніми фінансовими інститутами, створити нормативну базу роботи і строго дотримуватися правил, звертати увагу на прозорість і інклюзивність в роботі двох фінансових структур, діяти в рамках існуючого світового фінансово-економічного порядку.

В урядових колах і в експертному співтоваристві КНР є розуміння того, що створення економічних коридорів є масштабним і довгостроковим проектом, тому ніяких термінів або індикативних показників майбутньої ефективності їх функціонування в китайських офіційних документах не наводиться. Це також можна пояснити тим, що всі зазначені економічні коридори проходять територією декількох держав (за винятком Китайсько-пакистанського економічного коридору), відповідно терміни реалізації залежать від процесу міждержавного узгодження, а також дії безлічі інших чинників – від глобальної і регіональної економічної кон’юнктури до ситуації у сфері безпеки. Про те, що в цілому будівництво “Одного поясу, одного шляху” є довгостроковим проектом, що вимагає ретельної координації і обліку різноманітних економічних і політичних чинників, згадував у своїх виступах Сі Цзіньпін. “Один пояс, один шлях” у китайському офіційному дискурсі  оцінюється як сполучна ланка між “китайською мрією” (中国梦) і “світовою мрією”, адже сумарно всі маршрути проекту складають найдовший економічний коридор у світі, і Китай пов’язує свій майбутній розвиток з перспективами розвитку країн-партнерів. Вибудовуючи відносини з цими країнами на основі принципів взаємної довіри, взаємовигідного співробітництва і загального виграшу, Китай дає їм можливість користуватися китайським досвідом реформ та китайськими економічними успіхами, і це є ключовим фактором синергії інтересів, що китайською політичною мовою називається “спільнотою інтересів” та “співтовариством спільної долі”. “Один пояс, один шлях” за допомогою двостороннього або багатостороннього співробітництва з невеликою кількістю учасників формує симбіотичну систему, яка характеризується вільною структурою, високою інклюзивністю та заснована на принципі “партнерство без утворення союзу” (结伴但不结盟).

Рис. 6. Торговельні відносини ЄС та КНР

“Один пояс, один шлях” створить додатковий обсяг торгівлі на суму $2,5 трлн для 65 країн світу, а бюджет Азіатського банку інфраструктурних інвестицій (далі – АБІІ) відповідає плану Маршалла для Європи після закінчення Другої світової війни. Проте даний проект твориться не за західним  зразком,  коли  провідні країни формують і керують багатосторонніми  інститутами,  що підкріплюється договорами, міжнародним правом та об’єднанням суверенітету. Пекін пропонує свої економічні можливості на рівні двосторонніх  відносин  та регіональних  зустрічей  на  вищому рівні, що демонструє не тільки економічне піднесення країни, а й взагалі національне відродження, або оновлення китайської нації. На відміну від інших країн Азії, в яких була вдало проведена модернізація й навіть, як прийнято  казати,  сталося  “економічне диво”, в Китаї вважають це поверненням  свого  статусу  світового лідера, втраченого в першій половині XIX ст. Отже, геоекономічні дії Китаю спрямовані на  те, щоб стати глобальним центром широкої економічної та геополітичної системи.

 

Рис. 7. Формат “16+1

“Один пояс, один шлях” безпосередньо стосується Європи, бо, по-перше,  європейські  компанії мають особливий інтерес для китайських інвесторів з огляду на їхній високотехнологічний рівень, інноваційний потенціал, ноу-хау і навички концентрації; по-друге, це доступ на європейський ринок; по-третє, Європа – це кінцевий пункт китайського Нового Шовкового шляху. Після економічної кризи 2008 року багато європейських країн мають потребу у фінансах і тому вітають китайські інвестиції (наприклад, всі тринадцять країн-членів ЄС приєдналися до АБІІ і до того ж створений особливий формат відносин Китаю з країнами Центральної та Східної Європи (“16+1”)) (рис. 6-7). Що ж стосується  України,  то  розвиток відносин з КНР сьогодні обов’язково  передбачає  як  подальше розширення двосторонніх відносин, насамперед на основі економічних інтересів, так і необхідність повноцінного входження до проекту “Один пояс, один шлях”.