Нобелівська лекція Мо Яня

Сучасний китайський письменник Мо Янь 莫言 (його справжнє ім’я Ґуань Моє 管谟业) народився в 1956 році в повіті Ґаомі провінції Шаньдун. У дитинстві після початку культурної революції Мо Янь був змушений кинути школу і багато років працював у селі. У 1976 році він почав службу у НВАК. Служив командиром відділення, у секретній частині, бібліотекарем, учителем, відповідальним співробітником. У 1981 році опублікував свої перші твори: «Дощ весняної ночі», «Суха ріка», «Осінні води», «Народна музика» та ін. Мо Янь став відомим у 1986 році, коли вийшла його новела «Червоний гаолян». За цим твором відомий режисер Чжан Їмоу зняв свій знаменитий фільм. 1986 року Мо Янь закінчив факультет літератури Інституту мистецтв НВАК. У 1991 році, завершивши навчання в аспірантурі Літературного інституту Лу Сіня Пекінського педагогічного університету, отримав ступінь магістра в галузі літератури і мистецтва. У 1997 році роман Мо Яня «Пишні груди жирні сідниці» отримав найвищу літературну нагороду «Премія великих письменників» у розмірі 100 тис. юанів. У 1997 році звільнився з армії почав працювати в газеті «Цзяньча жибао», писати сценарії для кіно і телебачення.
У 2000 р. тижневик «Asiaweek» включив «Червоний гаолян» до переліку 100 кращих китайських творів ХХ століття. У 2001 році роман «Сандалова страта» був визнаний кращою книгою року читачами тайванської газети «Ляньхебао», а в 2003 році «Сандалового страта» отримала першу літературну премію «Дінцзюнь», яка вручається раз на два роки. У 2005 році книга Мо Яня «41 гармата» відзначена 2-ю медіа-премією за видатні досягнення в літературі. Письменник став почесним доктором літератури Відкритого університету Гонконгу. У 2006 році перша глава роману «Смертельна втома» отримала великий приз азіатської культури Фукуока. 15 грудня 2006 вперше був опублікований список «Найбагатших багатих китайських письменників». Мо Янь з 3,45 млн. юанів гонорарів від видання книг очолив список із 20 письменників, чим привернув загальну увагу.
У липні 2007 року опублікована збірка есе: «Говори, Мо Янь!». Ця збірка з трьох томів повністю відображає світогляд письменника. У 2008 році «Втома життя і смерті» була удостоєна першої премії «Сон червоного палацу». Роман «41 гармата» вийшов у фінал Сьомого конкурсу літературної премії Мао Дуня. У грудні 2009 року опублікував роман «Жаба», в якому застосований унікальний творчий підхід. Роман складається з чотирьох великих листів і п’єси з життя сільської акушерки, що представляють проблеми і болі цілої епохи. У серпні 2011 року роман «Жаба» отримав Восьму літературну премію Мао Дуня. Кожен роман Мо Яня – це ціла картина того чи іншого зрізу сучасної китайської життя. Літературні критики називають Мо Яня одним з найглибших письменників сучасного Китаю.
10 грудня 2012 в Концертному залі Стокгольма відбулася церемонія вручення Нобелівської премії. Китайський письменник Мо Янь офіційно став лауреатом Нобелівської премії з літератури за 2012 рік. Повернувшись сніжним ранком 14 грудня в Пекін, Мо Янь сказав в аеропорту, що для того, хто отримав Нобелівську премію з літератури вона може легко стати «прокляттям». Мо Янь додав, щоб уникнути такого результату, для письменника найголовніше — писати.
8 грудня Мо Янь виступив в Шведської академії з лекцією під назвою «Людина, яка розповідає історії»:
«Шановні члени Шведської академії, пані та панове:
За допомогою телебачення чи Інтернету, я хотів би всім вам, присутнім отут розповісти трохи про далеке північно-східне сіло Ґаомі. Ви, можливо, побачите мого 90-річного поважного батька, побачите моїх старших братів і сестер, мою дружину й дочку, і мою онуку, якій рік і чотири місяці. Але є та, про яку я в цю мить думаю найбільше, моя мати, ви ніколи не зможете її побачити. Після отримання премії, багато людей розділили із мною мій успіх, але моя мати не зможе розділити його із мною.
Моя мама народилася в 1922 році, померла в 1994 році. Її порох був похований у персиковому саду на східній стороні села. Минулого року там мала пройти за­лізниця, мі були змушені перенести її могилу подалі від села. Розкопавши могилу, ми побачили, що труна вже згнила, кістки матері вже змішалися з землею. Ми тільки повинні були символічно викопати трохи землі, перенести до нової могили. І з цього моменту я відчув, що моя мати стала частиною землі, коли я розповідаю стоячи на землі, я розповідаю це матері.
Я був молодшою дитиною в родині моєї матері.
Мої найперші спогади пов’язані з єдиним термосом у моїй родині, з яким ходили до громадської їдальні за окропом. Через голод, слабість я упустив термос і розбив його, я був наляканий до смерті, зарившись у стіг сіна, цілий день не зважувався вийти. Увечері я почув, що мати кличе мене моїм дитячим іменем. Я вибрався зі стогу сіна, думаючи, що мене будуть бити й лаяти, але мати не била й не сварила мене, тільки гладила по голові й довго зітхала.
Мій самий болісний спогад про те, як ми з мамою пішли збирати колоски на колективній землі. Прийшли охоронці, люди, що збирали колосся розбіглися, у моєї мами ніжки були маленькі, бігла повільно, її затримали, один високий охоронець заліпив її ляпас. Вона по­хитнулася й впала на землю. Охоронці забрали зібрані нами колоски, посвистуючи, спокійно пішли. У моєї мами з рота текла кров, вона сиділа на землі, я ніколи не забуду вираз розпачу на її обличчі. Через багато років, коли той охоронець став сивим, старим, я зустрів його на ринку, кинувся знайти й помститися йому, мама утримала мене, спокійно сказала: «Синок, та людина, яка била мене й цей старий, зовсім різні люди».
Найбільше я пам’ятаю один день на свято Середини осені. У нашій родині зліпили пельмені, що було рідко, кожному тільки по одній мисці. Коли ми їли пельмені, старий жебрак підійшов до порога нашого будинку. Я відклав пів миски засушеної солодкої картоплі й віддав йому, але він розсерджено сказав: «Я стара людина, ви їсте пельмені, а мені даєте засушену картоплю, що ж у вас за серце?» Я роздратовано відказав: «Ми за рік не їмо і кілька раз пельмені, кожному по одній маленькій мисці, навіть наполовину не наїсися! Дали тобі сушену картоплю й то непогано, хочеш, їж, а не хочеш, то котися!» Мати вичитала мені, а потім половину пельменів зі своєї миски висипала в миску старого.
Але найбільше я шкодую про той випадок, коли ми з мамою пішли продавати капусту, навмисно або мимоволі одній літній людині, яка купувала капусту, я нарахував на одне мао більше. Порахувавши гроші, я пішов у школу. Коли я повернувся додому зі школи, то побачив що мама, яка рідко плакала, уся в сльозах. Мати не лаяла мене, тільки тихенько сказала: «Сину, ти дозволив матері втратити обличчя».
Коли я був підлітком, моя мати страждала від серйозного захворювання легенів. Голод, хвороби, утома змушували нашу родину терпіти страждання, ми не бачили світла й надії. У мене виникло таке лиховісне почуття, що мама в будь-який момент може покінчити життя самогубством. Щораз, коли я вертався з роботи, увійшовши у двері, голосно кликав маму, почувши її відповідь, у мене немов тягар спадав з душі. Якщо я якийсь час не чув її голосу, мене охоплював страх, я біг у будинок і на млин шукати її. Одного разу, обшукавши всі кімнати, я не побачив маму. Я сидів у дворі й голосно плакав. У цей час мати з в’язкою дров увійшла у двір. Вона була дуже незадоволена тим, що я плакав, але я не міг сказати їй про свої страхи. Мама побачила, що в мене на душі, вона сказала: «Синку, не хвилюйся, хоча я живу зовсім без радості, але поки Яньван не покличе мене, я не можу піти».
Я народився з бридкою зовнішністю, багато жителів села, побачивши мене, сміялися, і кілька задиристих учнів у школі через це побили мене. Я повернувся додому гірко ридаючи, мама сказала мені: «Сину, ти не бридкий. У тебе, що не вистачає носа, немає ока, руки ноги на місці, у чому ти бридкий? До того ж, якщо в тебе добре серце, ти робиш багато добрих справ, то навіть виродливий може стати гарним». Потім я виїхав у місто. Коли деякі дуже культурні люди усе ще за моєю спиною й навіть просто в очі потішалися над моєю зовнішністю, то я згадував слова матері, і зі спокійним серцем вибачав їх.
Моя мати була неписьменною, але дуже поважала грамотних людей. Життя нашої родини було важким, часто недоїдали, але як тільки мені потрібно було купити книги й канцелярські товари, вона завжди мені це купувала. Вона була працьовитою, не терпіла ледачих дітей, але якщо я через навчання не встигав зробити роботу, вона ніколи не сварила мене.
Одного разу на ринок прийшов розповідач книг. Я крадькома втік слухати книгу, забувши про те, що вона наказала мені зробити. За це мати виказувала мені. Уве­чері, коли при світлі маленької гасової лампи вона шила для родини одяг з бавовни, я не витримав і переказав для неї історію, яку почув від розповідача книг. Спочатку вона була трохи роздратована, тому що, за її уявленням, у розповідачів книг був язик без кісток, вони були ледарями, з їхніх вуст не можна було почути нічого хорошого. Але історія, яку я розповідав, поступово захопила її. Потім кожного ринкового дня вона більше не давала мені роботу, мовчки дозволивши мені йти слухати книги. На подяку за доброту матері й щоб похвастатися перед нею своєю пам’яттю, я історії, що почув удень, промовисто переказував для неї.
Незабаром мені вже було мало переказувати історії розповідачів книг, у процесі переказу я безупинно щось додавав і перебільшував. Я міг там, де це подобалося мамі, переробити сюжет, а іноді навіть змінити розв’язку історії. Моїм слухачем була не тільки моя мама, і моя старша сестра, моя тітка, моя бабуся — усі стали моїми слухачами. Дослухавши мою історію, моя мама іноді стурбовано, чи то мені, чи то розмірковуючи вголос го­ворила: «Синку, ким ти станеш, коли виростеш? Невже ти зможеш прогодуватися балаканиною?»
Я розумів заклопотаність матері, тому що в селі балакуча дитина всім набридає, а іноді й створює проблеми для себе й своєї родини. У романі «Віл» я описав такої дитину, яка викликає відразу у селі своєю балаканиною – у цьому відображення мого дитинства. Моя мама завжди нагадувала мені, щоб я менше говорив, вона хотіла, щоб я був тихою, спокійною й щедрою дитиною. Але хоча мої очевидні великі здібності й величезне бажання говорити — це, безсумнівно, була велика небезпека, але мої здібності розповідати історії при цьому робили їй приємність, що викликало в неї глибоке протиріччя. Як говориться «легко змінити країну, важко змінити характер», незважаючи на серйозні наставляння моїх батьків, я не позбувся моєї природної схильності говорити, що робить мій псевдонім «Мо Янь» («Не говори»), досить іронічним.
Не закінчивши початкової школи, я припинив навчання, а тому що я був юним і слабким, то не міг виконувати важкої роботи, тільки міг на толоці в бур’янах траві пасти корів і овець. Коли я із чередою, проходячи повз ворота школи, бачив, як мої колишні однокласники гомонять на шкільному дворі, моє серце переповняв сум. Я глибоко усвідомлював біль людини — нехай навіть дитини — після того, як вона залишила колектив. Коли приходив на пустир, то відпускав корів і овець, дозволяючи їм самим пастися. Блакитне небо, наче море, безкрайній луг, навколо нікого не видно, не чутні голоси людей, тільки птахи співають у небі. Я почував себе дуже самотнім, було дуже сумно, у серці порожньо. Іноді я лежав на траві, дивлячись, як на небі ліниво пливуть білі хмари, у моїй голові виникала безліч незбагненних фантазій. У наших місцях поширено багато історій про лисиць, які перетворюються на красунь. Я фантазував про те, щоб з’явилася лисиця, яка, перетворившись на красуню, буде разом із мною пасти корів, але вона все не з’являлася. Але одного разу, коли вогняно-руда лисиця вискочила переді мною з кущів, я, злякавшись, присів на землю. Лиса втекла, не залишивши слідів, а я все ще тремтів. Іноді я міг сидіти навпочіпки поруч із коровою, вдивляючись у темно-сині коров’ячі очі й своє відбиття в них. Іноді намагався наслідувати пташиному співу і розмовляти із птахами в небі, іноді міг розповідати деревам, що в мене на душі. Але птахи не звертали на мене уваги, і дерева теж. Через багато років, коли я став письменником, багато фантазій тих років я включив у романи. Є чимало з людей, які хвалять мене за багатство уяви, деякі аматори літератури сподіваються, що я розповім їм секрет, як розвивати уяву, на це я можу лише відповісти посмішкою.
Як сказав китайський мудрець давнини Лаоцзи: «Удача поряд з невдачею, за невдачею йде удача». У дитинстві я перестав ходити до школи, страждав від голоду, са­мітності, горював, що не можу вчитися, але тому я, як і наш письменник попереднього покоління Шень Цунвень, дуже рано почав читати велику книгу життя людського суспільства. Перекази розповідачів книг на ринку, які я раніше згадував, були лише першою сторінкою цієї великої книги.
Припинивши навчання, я блукав серед дорослих, по­чавши довгий життєвий шлях «читання вухами». 200 років тому в моїх рідних місцях жив великий геній оповідання — Пу Сунлін, у нашому селі багато хто з людей, включаючи мене, є його нащадками. Працюючи на колективному полі, на скотарні виробничої бригади, на гарячому кані у дідуся й бабусі, і навіть на хиткому візку, що був запряжений волами, я почув безліч історій про демонів, історичних переказів, анекдотів. Ці історії, що тісно пов’язані з місцевою природою, історією роду, сформували в мене сильне почуття реальності.
Я і в мріях не міг собі уявити, що коли-небудь усе це стане моїм письменницьким матеріалом. У той час я був тільки дитиною, яку захопили ці історії, одержимий бажанням слухати розповіді людей. У той час я був абсолютним теїстом, я вважав, що все суще на землі має душу. Побачивши велике дерево, я відчував благоговіння. Побачивши птаха, я думав, що він у будь-який час може перетворитися на людину. Зустрівши незнайомця, я підозрював, що він перетворився на людину із тварини. Щоразу, коли вночі я вертався додому з контори виробничої бригади, безмежний страх охоплював мене, щоб підбадьорити себе, я біг і голосно співав.
У лютому 1976 року мене призвали на військову службу. З чотирма томами «Короткого курсу загальної історії Китаю» за плечима, які мені допомогла купити мама, продавши свої весільні прикраси, я пішов з північно-східного села Ґаомі – з того місця, яке я, і любив, і ненавидів. Почався важливий період у моєму житті. Якби не величезні зміни й прогрес китайського суспільства за останні 30 років, якби не було реформ і відкритості, не було б і такого письменника, як я.
Серед нудного життя в казармі, мене захопили ви­вільнення свідомості й підйом літератури вісімдесятих років. Я з дитини, яка слухала історії, переказувала історії, ставав тим, хто почав намагатися розповідати історії за допомогою пера. Спочатку дорога не була рівною, у той час я ще не усвідомлював, що мій 20-літній досвід сільського життя є золотим дном для літератури. У той час я вважав, що література повинна писати про гарних людей і добрі справи, писати про героїчні приклади. Тому, хоча я й опублікував кілька творів, але їх літературна цінність була дуже низкою.
Восени 1984 року я був прийнятий на факультет літератури Інституту мистецтв Народно-визвольної армії. Під керівництвом мого наставника відомого письменника Сюй Хуайчжуна я написав твори «Осінні води», «Суха ріка», «Прозора морква» і «Червоний гаолян» та інші повісті й оповідання. В «Осінніх водах» уперше з’явився цей вислів «північно-східне село Ґаомі», з тих пір, немов селянин бурлака, який одержав клаптик землі, і я, літературний бурлака, нарешті, знайшов місце для життя. Я повинен зізнатися, що в процесі створення моєї літературної території «північно-східне село Ґаомі» американець Вільям Фолкнер і колумбієць Гарсіа Маркес стали для мене важливим джерелом натхнення. Я не ставився серйозно до читання їх книг, але їх небувалий героїчний дух надихнув мене, і я зрозумів, що в письменника має бути своє місце. Людина у повсякденному житті повинна бути скромною і поступливою, але в літературній творчості має бути дуже зарозумілою і самоправною.
Два роки наслідуючи цих майстрів, незабаром я усвідомив, що повинен якомога швидше піти від них. В одній статті я написав: «Вони — це дві палаючі печі, а я шматок льоду, якщо буду занадто близько до них, то можу випаруватися». За моїм досвідом, письменник може потрапити під вплив іншого письменника, тоді в того, хто вплинув, і в того, на кого вплинули, виникне спільність душі. Як говориться «мислять однаково». Тому, хоча я не так добре прочитав їхні книги, але прочитав тільки кілька сторінок, я зрозумів, що вони зробили, і зрозумів, як вони це зробили, і відразу зрозумів, що мені і як робити.
Те, що я повинен був робити, насправді, дуже просто – це, по-своєму, розповідати свою історію. Мій спосіб – це знайомий мені спосіб оповідачів книг на ринку, це те, як розповідали історії мої бабуся й дідусь, старі в селі. Відверто кажучи, коли розповідаю, то я не думаю, хто може бути моїми слухачем. Можливо, мої слухачі це такі люди як моя мама, а може бути, мої слухачі це я сам, моя власна історія з самого початку – це мій особистий досвід. Наприклад, дитина, яку били, в «Сухій ріці», або та дитина, яка не сказала і слова в «Прозорій моркві». Я, дійсно, через те, що зробив щось не так, був побитий батьком, я також, насправді, одного разу розтягував міхи для коваля на будівництві мосту. Звичайно, особистий досвід людини, яким би незвичайним він не був, не може без змін бути записаний у романі, роман вимагає вимислу, вимагає уяви. Багато друзів говорять, що «Прозора морква» це мій кращий роман, я проти цього не заперечую, і не погоджуюся із цим. Я думаю, що «Прозора морква» цей мій найбільш символічний твір, найбільш значимий. Ця чорна як смола дитина з надлюдською здатністю терпіти біль і надлюдською здатністю відчувати – є душею всіх моїх романів. Хоча в наступних романах, я написав багато персонажів, але немає жодного, хто був би ближчий моїй душі. Або ще можна сказати, що письменник створюючи певну кількість дійових осіб, завжди має головну. Ця спокійна дитина і є цією головною дійовою особою, вона нічого не говорить, але впевнено керує різноманітними персонажами, на сцені північно-східного села Ґаомі грає на повну силу.
Власна історія завжди обмежена, розповівши свою історію, слід розповісти історії інших людей. Тому історії моїх близьких, історії людей з мого села, історії моїх предків, які я чув з вуст старих, подібно солдатам, що отримали команду на збір, поринули із глибин моєї пам’яті. Вони з надією в очах дивляться на мене, очікуючи, щоб я написав їх. Мій дід, бабуся, батько, мати, старший брат, старша сестра, тітка, дядько, дружина, дочка — усі вони з’являлися в моїх творах, і багато з моїх родичів північно-східного села Ґаомі з’являлися на сторінках моїх романів. Звичайно, я піддавав їхній літературній обробці, щоб вони, перевершивши самих себе, стали літературними героями.
У моєму останньому романі «Жаба» виник образ моєї тітки. Через те, що я отримав Нобелівську премію, багато журналістів відправилися до неї додому брати інтерв’ю. Спочатку вона дуже терпляче відповідала на запитання, але дуже швидко їй це стало завдавати клопоту, вона втекла в повітове місто, де сховалася в будинку сина. Тітка, дійсно, послужила прообразом при написанні мною «Жаби». Але тітка в романі й тітка в реальному житті відрізняються як небо й земля. У романі тітка править владною рукою, іноді вона прямо-таки розбійниця, у реальності тітка добра й весела, хороша дружина й мати. У реальності пізні роки життя тітки щасливі, у романі наприкінці життя тітка страждає від безсоння через величезні щиросердечні страждання, одягнена в чорний халат, наче примара блукає в темряві. Я вдячний моїй тітці за вибачливість, вона не гнівалася за те, що я так описав її в романі, я схиляюся перед мудрістю моєї тітки, вона правильно зрозуміла складні зв’язки персонажів роману з реальними людьми.
Після смерті моєї матері я дуже горював, вирішив написати про неї книгу. Це той роман «Пишні груди, жирні сідниці». Оскільки задум уже дозрів у голові, тому що мене переповняли почуття, потрібно було тільки 83 дні, щоб я написав перший варіант роману обсягом у 500 тисяч ієрогліфів.
У цій книзі «Пишні груди, жирні сідниці» я безсовісно використовував матеріали, що пов’язані з особистим життєвим досвідом моєї матері, але емоційні переживання матері в книзі, є вигаданими або взяті з життя багатьох матерів північно-східного села Ґаомі. У передмові до цієї книги я написав, що «присвячую книгу покійній матері», але книга, по суті, присвячена всім матерям, такі мої амбіції, це як моя надія змалювати маленьке північно-східне село Ґаомі, як мініатюрну копію Китаю й навіть усього миру.
Творчий процес письменника має свої особливості, у кожної моєї книги задум і поштовх до натхнення зовсім не однакові. Деякі твори виникли в уяві, як, наприклад, «Прозора морква», а деякі романи виникли з подій реального життя — такі, як «Пісня райського часнику». Але незалежно від того, виникли вони з фантазій або з реальності, у кінцевому підсумку, вони повинні бути об’єднані особистим досвідом. Тільки тоді вони можуть стати яскравими індивідуальними літературними творами із численними живими деталями типових персонажів, багатою, барвистою мовою й оригінальною структурою. Необхідно особливо підкреслити, що в «Пісні райського часнику» я вивів на сцену справжнього розповідача книг, і він відіграє дуже важливу роль. Мені дуже прикро, що використовував реальне ім’я розповідача книг, звичайно, усі події в книзі є вигаданими. У моїй творчості, багато раз траплялося таке, що, починаючи писати, я використовував справжні імена, сподіваючись, що зможу відчути якусь близькість. Але після завершення роботи, я почував, що вже неможливо змінити імена. Тому траплялося так, що люди з такими ж іменами як у героїв роману приходили до мого батька висловити своє обурення. Батько за мене вибачався перед ними, але в той же час пояснював, щоб вони не сприймали це всерйоз. Мій батько говорив: Він в «Червоному гаоляні» у першому реченні написав: «Мій батько – бандит», я не надаю цьому значення, а ви що так цим переймаєтесь?
Коли я писав такий наближений до соціальної реальності роман, як «Пісня райського часнику», то найбільше пи­тання, яке стояло переді мною, полягало не в тому, чи смію я критикувати темні явища життя суспільства, але в тому, що ця палаюча пристрасть і гнів дозволять політиці домінувати над літературою, а роман перетвориться на документальний звіт про соціальні події. Письменник є суспільною людиною, у нього є власні позиції й погляди, але, коли письменник пише твір, він повинен стояти на позиціях людини, і всі люди повинні так писати.
Тільки в цьому випадку література може породжувати події, але перевершувати їх, звертати увагу на політику, але бути більшою, ніж політика. Напевно, тому випробування мого довгого важкого життя дозволили мені більш глибоко розуміти людську природу. Я знаю, що таке справжня мужність, а також розумію, що таке справжній жаль. Я знаю, що в кожному людському серці є непевна зона, де важко точно визначити добро й зло, і тут той величезний простір, у якому письменник розгортає свій талант. Тільки ті твори, які точно, яскраво описують цю наповнену протиріччями зону, обов’язково виходять за межі політики й мають видатні літературні якості.
Нескінченна балаканина про свої твори набридає людям, але моє життя тісно пов’язане з моїми творами, якщо про них не розповідати, то я думаю, мені не буде про що говорити, так що я прошу всіх мене вибачити. У моїх ранніх творах я, як сучасний розповідач книг, ховаюся за текстом. Але, починаючи з роману «Сандалова страта», я, нарешті, через лаштунки виходжу на сцену. Якщо мої ранні твори були розмовою із самим собою, і не брали до уваги читача, то, починаючи із цієї книги, я відчував, що стою на площі перед безліччю слухачів, пишномовно оповідаючи. Це традиція світового роману, особливо традиція китайського роману. Я також у свій час активно вчився на західних модерністських романах, використовував різноманітні способи оповідання, але, зрештою, повернутися до традиції.
Звичайно, це повернення не є незмінним, у «Сандаловій страті» і наступних романах, я продовжував традиції китайських класичних романів, а також включав у текст прийоми західних романів. Так звані новації в романах, в основному це такий змішаний продукт. Не тільки суміш власної літературної традиції й технології іноземних романів, але й суміш белетристики й інших видів мистецтва, як у «Сандаловій страті» – поєднання з народним театром, як і підживлення деяких моїх ранніх романів живописом, музикою й навіть цирком.
Нарешті, дозвольте мені розповісти про мій роман «Смертельна утома». Назва книги взята з буддійських канонів, наскільки я знаю, переклад цієї назви – головний біль для перекладачів різних країн. Я не займався глибоким вивченням буддійських канонів і, природно, маю дуже неглибоке уявлення про буддизм. Із цієї причини, я думаю, що багато з основних ідей буддизму є дійсною космічною свідомістю, багато суперечок у цьому світі, з точки зору буддизму не мають сенсу. Такий зарозумілий погляд на світ людей досить сумний. Звичайно, я не перетворив цю книгу на проповідь, я пишу про почуття людської долі, про людську обмеженість й людську поблажливість, а також людське прагнення до щастя, усі зусилля і жертви у відстоюванні власних переконань. Персонаж, який усього себе віддає тенденціям епохи протистояння, у моїй душі є справжнім героєм. Прототипом цього персонажа є селянин із сусіднього села, у дитинстві я часто бачив його, коли він, штовхаючи по дорозі скрипучий дерев’яний візок, проходив повз наш будинок.
Його візок тягнув кульгавий віслюк, віслюка за собою вела його дружина з маленькими ніжками. Це дивне трудове об’єднання в колективізованому суспільстві того часу здавалося таким смішним і застарілим. У наших дитячих очах ми уявляли їх блазнями, які йдуть проти історичної тенденції, аж до того, що, коли вони проходили по вулиці ми, переповнені праведним обуренням, кидали в них каміння. Через багато років, коли я узявся за перо, цей персонаж, ця картина виникли в моїй свідомості. Я знаю, що одного чудового дня я напишу про нього книгу, рано або пізно я повинен усім людям на землі розповісти його історію. Але тільки в 2005 році, коли я побачив у храмі фреску «шість кіл реінкарнації», я зрозумів, як насправді розповісти цю історію.
Одержання мною Нобелівської премії з літератури викликало деякі суперечки. Спочатку думав, що я – об’єкт цієї полеміки. Поступово я відчув, що об’єктом цієї полеміки є людина, яка не має до мене ні якого відношення. Я начебто людина, яка в театрі спостерігає за виступом безлічі акторів. Я бачу, що в лауреата, обсипаного квітами, кидають камінням, вихлюпують на нього помиї. Я злякався, що він постраждає, але він, посміхаючись, вибрався з купи квітів і каміння, витер з тіла брудну воду, спокійно став осторонь і, звертаючись до всіх, говорить: «Для письменника, кращий спосіб щось сказати — це писати». Все, що я сказав, увійшло в мої твори. Все, що сказане, відлітає з вітром, а записані слова залишаються назавжди. Я сподіваюся, що ви терпляче прочитаєте мої книги, звичайно, я не змушую вас читати їх.
Навіть якщо ви читали мої книги, я не очікую, що ви зможете змінити своє ставлення до мене, у світі немає жодного письменника, який би подобався всім читачам. Особливо в таку епоху, як нинішня. Хоча я не прагнув нічого говорити про це, але в цьому випадку сьогодні я повинен сказати, просто скажу кілька слів.
Я людина, яка розповідає історії, і я все-таки повинен розповісти вам ще одну історію. У шістдесяті роки минулого століття, коли я був у третьому класі, у школі нас повели на виставку, що показує труднощі в країні. Під керівництвом учителя ми заливалися сльозами. Для того щоб учитель побачив мою старанність, я не хотів витирати сльози. Я бачив, як деякі учні потихеньку натирали обличчя слиною, немов воно залите сльозами. Я також побачив, що серед учнів, які плачуть по-справжньому і прикидаються, є один учень, на обличчі якого не було ні сльозинки, він не видав ні звуку, не затуляв обличчя руками. Він дивився на нас широко розплющеними очима. У його очах явно було видне здивування або приголомшення. Пізніше, я доповів учителеві про поведінку цього учня. У зв’язку із цим у школі цьому учневі оголосили попередження. Через багато років, коли я перед своїм учителем каявся у своєму доносі, то вчитель сказав мені, що того дня до нього прийшли доповісти про цей випадок більше десятка учнів.
Цей однокласник помер більш десяти років тому. Щоразу, коли я думаю про нього, то відчуваю свою гли­боку провину. Цей випадок дав мені зрозуміти одну істину: коли всі плачуть, слід дозволити деяким людям не плакати. А коли плач стає виставою, то тим більше комусь треба дозволити не плакати.
Я розповім ще одну історію: 30 років тому я працював у військовій частині. Одного разу вночі я в кабінеті читав книгу, один старий відповідальний працівник, штовхнувши двері, увійшов, подивившись на місце напроти мене, він, розмірковуючи вголос, вимовив: «Ах, нікого?» Я відразу встав і голосно сказав: «А хіба я не людина?» Той відповідальний працівник від мого зауваження почервонів і, зніяковівши, вийшов.
Через цей випадок, я довго пишався, уважав себе героїчним борцем, але через багато років я почуваю себе винуватим. Будь ласка, дозвольте мені розповісти останню історію, багато років тому я почув її від мого діда: вісім приїжджих робочих мулярів сховалися від грози в занедбаному монастирі. Коли назовні усе сильніше гуркотав грім, вогненна куля стала залітати й вилітати з воріт храму, здавалося, що в повітрі чутний скрегіт дракона. Всі тремтіли від страху, а обличчя в них стали кольору землі.
Одна людина сказала: «Серед нас, мабуть є людина, яка вчинила погану справу, той, хто зробив таке, повинен сам вийти з храму й прийняти покарання, щоб хороші люди не постраждали».
Природно, ніхто не хотів виходити на вулицю. Хтось запропонував: «Раз уже ми не хочемо виходити, то давайте кинемо назовні наші солом’яні капелюхи, чий капелюх віднесе вітром від воріт храму, значить той і вчинив щось зле, нехай іде й приймає покарання». Тоді все викинули свої капелюхи за ворота храму, капелюхи сімох задуло назад, тільки в одного солом’яний капелюх віднесло вітром. Усі почали квапити цю людину вийти із храму, він, природно, не хотів виходити, тоді все підняли його й викинули за ворота. Я думаю, що всі догадалися, чим закінчилася історія – як тільки ту людину викинули із храму, цей храм зі страшним гуркотом обвалився.
Я – людина, яка розповідає історії.
За те, що розповідаю історії, я одержав Нобелівську премію з літератури.
Після того як я одержав премію з’явилося багато чудових історій, і ці історії дозволили мені повірити в те, що правда й справедливість існують.
У наступні роки я буду продовжувати розповідати свої історії.
Спасибі всім!”

З китайської переклав В. Урусов
Перекладено за текстом:
http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/literature/laureates/2012/yan-lecture_ki.pdf