Максим Трясунов: «Китайські технології цілком можуть бути використані для відродження промислового потенціалу України»

Народився у Києві 1982 року. Випускник КНЕУ. Перший приватний український інвестор в Китаї. З 2006 по 2017 рік заснував у КНР п’ять компаній у сферах каменеобробки (Xiamen Pagoda-Build CO., LTD) громадського харчування та харчової промисловості. Всі проекти так чи інакше пов’язані з українсько-китайськими економічними відносинами. Випускник програми INSEAD-Tsinghua EMBA (№2 в світі за версією видання The Financial Times). Під час перебування в Україні погодився дати ексклюзивне інтерв’ю для журналу «Україна-Китай», у якому поділився власним досвідом інвестора в КНР та ідеями щодо відродження української промисловості.

Я потрапив до Китаю, можна сказати, випадково – як студент Київського Національного економічного університету. Я пробув там місяць і мені сподобалося – країна, люди. Я побачив можливості. Повернувся. Розпочав вивчати китайську мову. Поїхав вчитися туди. Потім влаштувався на роботу і так і залишився.

Все розвивалося досить стихійно, не було планів відкривати бізнес. Але 2006 року, зареєструвавши в Китаї компанію на себе, я мусив робити для неї інвестиції з Україні. Пройшовши «всі кола пекла» в Україні, я одержав усі необхідні дозволи, щоб інвестувати в Китай, і так став, наскільки мені відомо, першим приватним українським інвестором до КНР.

Я розпочав свій бізнес у Китаї, вклавши власні 600 доларів США. Оскільки є певні умови для статутного капіталу торгової компанії в КНР, необхідними були вже 75 тисяч доларів США. Все, що було зароблене у Китаї десь за рік, ми потім реінвестували у китайську економіку, оформивши це, як офіційну інвестицію з України до Китаю.

В місті Сямень (пров. Фуцзянь) була одна з перших чотирьох спеціальних економічних зон, створена за наказом Ден Сяопіна на початку реформ у 1978 році. І там досі існують преференції щодо сплати податку на прибуток. Але основним мотивом вибору на користь цього міста для компанії було те, що це центр торгівлі і переробки природного каменю не лише в Китаї, можна сказати, що це й світовий центр.

Перед кризою 2008 року нам пощастило зробити стрімкий ривок – опинитися в потрібному місці в слушний час. Адже ми увійшли на ринок, коли у країнах СНД, і зокрема в Україні, був бум будівництва і була потреба у китайському камені, який виявився дуже конкурентним на ринках цих країн. А китайських компаній, які мали розуміння цього ринку і менталітет, який би допомагав налагоджувати контакти, тоді було дуже мало. Ми потрапили на величезний, динамічний зростаючий ринок, де в нашій ніші було мало конкурентів.

На піку ми навіть мали свої виробничі потужності і в цілому 70 співробітників, переважно китайців. Ми мали контракти на мільйони доларів з республіками Центральної Азії. З часом, через кризу та зміну кон’юнктури, ми займаємося переважно торгівлею і тепер робимо більший акцент на китайський внутрішній ринок, ніж на зовнішній. Ми тепер позиціонуємо себе як постачальники українського каменю до Китаю. Це нині теж досить унікальна позиція на китайському ринку. І я можу сказати, що серед конкурентів ми є лідерами за обсягами і завдяки фаховому підходу.

Метою мого останнього візиту в Україну було створення спільного підприємства з китайськими та українськими партнерами з обробки граніту. Після тижня переговорів і відвідування десятків кар’єрів та каменеобробних підприємств, ми виробили досить інноваційну модель співпраці, яка мінімізує ризики китайських інвесторів і чітко розподіляє сфери відповідальності усіх сторін. Вже розпочато роботу з її реалізації із одним з українських підприємств. Вважаю, що за певної підтримки з боку уряду цю модель можна масштабувати й використовувати у багатьох інших галузях промисловості. З її допомогою можна оновити основні фонди багатьох українських підприємств, збільшити продуктивність праці, знизити собівартість і підвищити якість товарів, що випускаються. Успішна реалізація пропонованого проекту може стати прямим фактором зростання ВВП України до 5% на рік.

ЕКОНОМІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: ПОГЛЯД З КИТАЮ

Під час мого останнього приїзду проблема відпливу людей з України здалася мені найактуальнішою. Всі власники і керівники бізнесів кажуть про брак персоналу. Багато знайомих або виїхали за кордон, або хочуть виїхати. За даними Держслужби зайнятості зараз 5 млн. українців працює за кордоном. Це понад 20% працездатного населення. І тенденція така, що з кожним роком відплив робочої сили збільшується. В мене як людини з патріотичними поглядами виникло природне бажання запропонувати низку ідей для зміни такої ситуації на краще.

Наявність природних ресурсів, дешева кваліфікована робоча сила, вигідне географічне розташування – добра комбінація факторів успіху країни-експортера. Але зараз Україна успішно конкурує на ринку продукції сільського господарства (необроблені зернові культури), лісу-кругляка, залізної руди, сталевого прокату. Себто конкурентоспроможні позиції – це насамперед ресурси із низьким ступенем обробки. Також має попит продукція тяжкої і військової промисловості, але це – спадок СРСР. Багато інших галузей не є конкурентоспроможними, незважаючи на очевидний потенціал. Серед прикладів, з якими я особисто знайомий – каменеобробна галузь, харчова промисловість. Упевнений, що в багатьох інших галузях ситуація схожа. Якість продукції, що виробляється, є низькою, собівартість – високою. Основні причини – застарілі неефективні технології, відсутність економіки масштабу. Розрив економічних зв’язків з Росією – традиційним ринком збуту для багатьох українських підприємств, спад на внутрішньому ринку, відсутність налагоджених зв’язків з країнами ЄС та іншими «новими» ринками, невідповідність міжнародним стандартам якості – все це призвело до різкого зниження попиту на продукцію українських підприємств. Низький попит на продукцію разом із відсутністю фінансування (як правило, у компаній коштів немає, кредитні кошти – дорогі) призводить до того, що підприємства продовжують «виживати», працюючи на застарілому обладнанні, і навіть якщо відбувається оновлення основних фондів, то, як правило, це точкові інвестиції, розраховані на задоволення обмеженого попиту на внутрішньому ринку.

Таким чином виходить щось на зразок замкненого кола – обмежена пропозиція, високі ціни і низька якість ведуть до обмеженого попиту, а обмежений попит поєднанні разом із фінансовими складнощами – до відсутності аргументів на користь збільшення масштабів виробництва та оновлення основних фондів. Одним із очевидних рішень для виходу з «зачарованого кола» було б залучення іноземних інвестицій: іноземний інвестор може дати і технологію, і збут одночасно. Однак відсутність правового захисту бізнесу, корупція, війна на Сході і в цілому низький рівень професіоналізму і культури бачення бізнесу в країні роблять Україну дуже ризикованим простором для іноземного інвестора. І дуже часто побоювання іноземців виявляються більш ніж виправданими. Таким чином значна частина промисловості країни опиняється у парадоксальній і дуже небезпечній ситуації. Парадоксальною вона є, бо, незважаючи на наявність колосального потенціалу для зростання, підприємства деградують. Дуже небезпечною ця ситуація є тому, що деградація підприємств веде до незворотних структурних змін в економіці. Однією з таких небезпечних змін є трудова міграція, відплив робочої сили. Коли всередині країни немає умов для гідного заробітку (наслідок неефективних технологій і низької продуктивності праці), люди їдуть туди, де є такі умови і де є можливість заробити. Або залишаються в Україні, але працюють віддалено на зарубіжні компанії (набирає обертів сфера IT). Причому відбувається відплив саме найціннішої робочої сили – висококваліфікованих фахівців і працьовитих людей. Ну і красивих дівчат ще.

Вже зараз усі компанії на усіх рівнях у всіх сферах відчувають дефіцит робочої сили. Безвіз з ЄС лише погіршить цю тенденцію.

Друга дуже небезпечна зміна – підвищення і того понад те високого рівня корупції. Корупція – це наслідок бідності і відсутності віри у світле майбутнє держави, де ми живемо і працюємо. Якщо найближчим часом не відбудеться суттєвих змін, то вже за два-три роки змінити щось на краще стане практично неможливим, тому що не буде людей, які могли б реалізовувати проекти, і будь-які позитивні починання будуть паралізовані повсюдною корупцією та рейдерством.

МОДЕЛЬ «ТЕХНОЛОГІЯ + ФІНАНСУВАННЯ + ЗБУТ»

Як варіант виходу з ситуації, що склалася, я пропоную модель розвитку промислового сектора економіки України, яка дозволить максимально реалізувати наявні можливості і багато в чому уникнути основних ризиків і складнощів. Вона полягає у залученні китайських технологій і фінансування для створення масштабних спеціалізованих підприємств, орієнтованих на виробництво якісної продукції з одного боку, і забезпечення збуту продукції цих підприємств на міжнародному ринку – з іншого. Для впровадження цієї моделі у життя планується започаткувати співробітництво між китайськими та українськими компаніями, передача китайською стороною устаткування і технології в лізинг або в оренду з одного боку і укладення дилерської угоди про реалізацію продукції, що виробляється, через канали збуту китайського партнера, – з іншого. Така модель співпраці чітко розподіляє зони відповідальності між партнерами, мінімізує ризики втрати інвестованого капіталу для китайського інвестора, мінімізує ринкові ризики для українського підприємства. При цьому китайська сторона заробляє на постачанні обладнання та витратних інструментів, отримує можливість стабільного заробітку за рахунок дистрибуції продукції, що виробляється; українська сторона впроваджує ефективну технологію, збільшує масштаб виробництва, підвищує прибутковість бізнесу і розв’язує проблему збуту. Така форма співпраці не передбачає створення спільних підприємств або будь-яку іншу форму іноземного інвестування в українські активи.

Досвід свідчить (в тому числі і особистий), що спільні інвестиції є ризикованою і часто контрпродуктивною формою співпраці. Особливо тоді, коли йдеться про спільні підприємства між партнерами з абсолютно різних ділових культур. І тоді, коли йдеться про бізнес в такому складному середовищі, як Україна. Причому основний ризик полягає не стільки в ризиках для успіху проекту, скільки в комунікації між партнерами через велику ймовірність виникнення протиріч у складних ситуаціях, незгоди у способах і «ціні» розв’язання тих чи інших проблем, через недостатньо чіткий розподіл відповідальності, сумніви в сумлінності один одного, взаємні звинувачення тощо. Як наслідок, нерозуміння і суперечності всередині команди керуючих акціонерів можуть призвести до зниження ефективності роботи проекту або до його цілковитої зупинки. А от у рамках запропонованої моделі кожна сторона виконує лише ті функції, які вона може виконати краще за інших (китайська сторона передає технологію, організовує збут; українська – керує персоналом, будує, розв’язує питання ліцензування, сертифікації та інші питання, пов’язані із взаємодією з органами влади та українськими контрагентами). Зони відповідальності, межі мотивації, ризиків, можливої вигоди або збитків – максимально чіткі. Тому така форма співпраці не лише мінімізує ризики для обох сторін, а й є найпродуктивнішою за своєю суттю.

Безумовно, участь іноземних інвесторів в акціонерному капіталі також має власні переваги і в багатьох випадках може бути кращою. Але в наявних умовах залучення прямих іноземних інвестицій є набагато складнішим завданням. При цьому прямі інвестиції матимуть більше шансів на успіх, якщо стануть другим кроком, коли рівні і взаєморозуміння, і довіри будуть набагато вищими, тобто після початку роботи за пропонованою схемою.

СПІВПРАЦЮ САМЕ З КИТАЄМ ЗАПРОПОНОВАНО З ТАКИХ ПРИЧИН:

1. Китайська технологія може найкраще застосовуватися в українських реаліях. Вироблене в Китаї обладнання є дешевшим за західні аналогів, менш автоматизованим, простим в обслуговуванні, відрізняється високою продуктивністю. При цьому якість і самих верстатів, і продукції, що на них виробляється, незначно поступається західним аналогам. В реаліях України, де ми маємо дешеву робочу силу і дорогий капітал, відносно недороге обладнання із невисоким ступенем автоматизації – найбільш виграшний варіант.

2. Китай є світовим лідером майже у всіх сферах промисловості. Розроблені там технології та процеси організації праці – ефективншіі, ніж будь-де в світі. Вони також легко адаптуються до економічних реалій України з наведених вище причин.

3. Найпотужніша конкуренція в самому Китаї разом з надлишком капіталу мотивують китайський бізнес інвестувати за кордон. Стратегія розвитку співпраці з країнами Шовкового Шляху (Україна – одна з них) є одним з головних пріоритетів китайської зовнішньоекономічної політики. Тому за наявності сприятливих умов для співробітництва створювати запропоновані партнерські стосунки з китайськими компаніями буде відносно легко.

4. Китай є величезним ринком збуту і посідає значну частку в світовій економіці. Наявні канали збуту китайських партнерів як у самому Китаї, так і за кордоном, є ефективним інструментом продажів. Як приклад такої співпраці наведу проект зі сфери каменеобробки, над яким я зараз працюю. Незважаючи на те, що Китай набагато більший за площею, розташування України на гранітному кристалічному щиті робить доступні для розробки запаси граніту в нашій країні такими ж значними, як у Китаї.

Середня зарплата робітника на гранітному кар’єрі в Китаї становить 2000 дол. США/місяць. Середня зарплата робітника на гранітному заводі становить 1300 дол. США/ місяць. Середня вартість одного кВт електроенергії становить 14 центів. 90% граніту з китайських родовищ має низькі декоративні і фізико-механічні властивості, але якість обробки каменю перевершує українську. Середня продажна ціна по-лірованої гранітної плити в Китаї становить 10 дол. США/м2. Середня собівартість плити – 8 дол/м2. Більшість каменеобробних підприємств – фінансово успішні. Загальній обсяг виробництва гранітної плити в Китаї становить приблизно 600 млн. м2 на рік.

Середня зарплата робітника на гранітному кар’єрі в Україні становить 300 дол. США/місяць. Середня зарплата робітника на гранітному заводі становить 300 дол. США/місяць. Середня вартість одного кВт електроенергії становить 12 центів. 90% граніту з українських родовищ мають відносно високі декоративні і фізико-механічні властивості, але якість обробки поступається китайській. Середня продажна ціна полірованої гранітної плити в Україні становить 30 дол. США/м2. Середня собівартість плити – 25 дол. США/м2. Більшість каменеобробних підприємств фінансово менш успішні, ніж китайські. Загальний обсяг виробництва гранітної плити в Україні становить приблизно 500 тис. м2 на рік.

Ретельний порівняльний аналіз аналогічних індустрій двох країн засвідчив, що ключовими причинами такої різниці в собівартості, як і в масштабах індустрії, є:

1. Різниця в масштабах виробництва і спеціалізації. Родовища популярних гранітів у Китаї в середньому видають понад 100 тис. м3 товарних блоків на місяць. В Україні на одному родовищі кілька працюючих кар’єрів видобувають понад 1 тис. м3 товарних блоків на місяць. Типовий китайський каменеобробний завод виробляє понад 50 тис. м2 плити на місяць. Типовий український каменеобробний завод виробляє 2 тис. м2 плити на місяць. Типовий китайський завод є спеціалізованим підприємством, яке працює лише з одним каменем і з обмеженим асортиментом типових виробів. Типовий український завод працює із широким асортиментом матеріалів, а також із широким асортиментом виробів. За рахунок масштабу китайські підприємства економлять на накладних витратах і використовують відносно дешеву технологію обробки. Спеціалізація дозволяє максимально оптимізувати всі процеси, використовувати лише найефективнішу та найекономнішу технологію.

2. Різні технології обробки. Устаткування, витратний інструмент, процеси – набагато ефективніші в Китаї, аніж в Україні. Частково це обумовлене відсталістю українських підприємств і відсутністю фінансування для оновлення основних фондів. Частково – відсутністю масштабності й спеціалізації, під які адаптовано китайську технологію.

3. Значна різниця у продуктивності праці. Це обумовлене ефективнішою технологією, великою працьовитістю і мотивуючою організацією праці: на китайських підприємствах, як правило, діє винятково підрядна система оплати праці. Китайці часто готові працювати понаднормово, щоб заробити більше.

4. Вищі податки та інші накладні витрати в Україні. Розрахунки засвідчили, що за умови гарантії збуту китайська технологія, масштаб і спеціалізація можуть бути фактично на 100% адаптовані в умовах України. Звичайно, українські виробники наголошують на проблемі ліцензування і отримання необхідних дозволів на розробку кар’єрів. Такі проблеми існують і в Китаї, але вони вирішуються. Для України, на мою думку, цілком реально збільшити обсяги виготовлення продукції з каменю у 50 разів від наявного рівня.

Для ефективності застосування китайської технології потрібно, як мінімум, щоб підприємство виробляло 15 тис. м2 однотипної продукції на місяць, а не займалося виготовленням різноманітної за асортиментом, однак дуже незначної за обсягом випуску продукції. Так можна знизити собівартість навіть до китайського рівня або й нижче, враховуючи згадані вище фактори переваг. Це все зробить українську продукцію конкурентною на світовому ринку.

Ефективність праці українських робітників може бути підвищена частково. Для цього слід проводити тренінги, метою яких буде максимальне запозичення й відтворення виробничих процесів з китайських підприємств. Наскільки це можливо, буде також впроваджуватися система підрядної оплати праці. Податки, менталітет та інші «національні» чинники змінити буде складно. Але з іншого боку, ми маємо перевагу дешевшої робочої сили, і в певному сенсі – кваліфікованішої робочої сили, бо багато фахівців на вітчизняних підприємствах мають вищу освіту і вищу здатність розв’язувати нестандартні технічні завдання. У цьому полягає наша конкурентна перевага, яка зможе частково нівелювати відсутність чинників ефективності, які ми не зможемо адаптувати в українських реаліях.

Зараз ведемо роботу із двома підприємствами – власниками кар’єрів в Україні. В межах наявної домовленості ми плануємо оптимізацію технології видобутку каменю на кар’єрі, а також будівництво великих каменеобробних підприємств біля кар’єру, продуктивністю в 30000 м2 плити на місяць кожне. Заплановане багаторазове збільшення обсягів видобутку та обробки і зниження собівартості виробництва продукції в два-три рази. Ціну буде знижено до такого рівня, якому за якого ми зможемо збувати всю продукцію, що виробляється. З огляду на вищу декоративну цінність українського каменю, навіть якщо ціна буде вдвічі вищою за китайську, вироблена продукція матиме високий попит на ринку. Очікується, що прибуток підприємства значно зросте не лише за рахунок збільшення обсягів виробництва у багато разів, а й за рахунок збільшення прибутку на одиницю виробленої продукції. Проект уже запущено в роботу. Заплановано його поетапну реалізацію впродовж року.

Аналогічну модель обговорювали і з іншими підприємствами у галузі каменеобробки та харчової промисловості. Зацікавлення до такого формату є фактично в усіх: як з української сторони, так і з боку китайських партнерів.

СТВОРЕННЯ ТОРГОВЕЛЬНО-ЛІЗИНГОВОЇ КОМПАНІЇ – ІНСТРУМЕНТ ВПРОВАДЖЕННЯ МОДЕЛІ В ЖИТТЯ

Для підвищення шансів на успіх моїх уже запущених проектів, а також задля популяризації та масштабування такого формату співпраці та модернізації промисловості у масштабах країни необхідно створити механізм безпечного для китайської сторони фінансування таких проектів, а також сприятливі умови для торгівлі: захист прав обох сторін при укладанні дилерських угод, гарантоване повернення ПДВ при експорті тощо.

Для реалізації цього завдання потрібно створити торгово-лізингову компанію в Україні. Її завданням буде імпорт обладнання та передавання його українській стороні за лізинговою схемою. Лізингове фінансування буде надане китайським партнером або безпосередньо постачальником обладнання. Китайські компанії, на мою думку, будуть зацікавлені пропонувати поставку свого обладнання навіть із відтермінуванням частини платежів або через безвідсотковий лізинг, або з мінімальним здорожчанням.

Перспективним напрямком також є отримання пільгової кредитної лінії від китайських державних банків Export Import Bank of China і / або China Development Bank. Така компанія представлятиме інтереси китайської сторони в Україні, гарантуватиме безпеку лізингового кредиту. В ідеалі це має бути організація з державним (уряд України, а можливо, і одного з китайських державних банків) та комерційним капіталом (кваліфіковані фахівці, які реалізовуватимуть стратегію проекту), з державними гарантіями. Це буде прибуткова організація, але її місія матиме політичний характер. І ця місія має реалізовуватися на міждержавному рівні. Важливим завданням буде також популяризація запропонованого формату співпраці, пошук партнерів в обох країнах. Компанія також надаватиме послуги консалтингу: з юридичного оформлення угод, бухгалтерського обліку, передаватиме універсальні аспекти досвіду щодо трансферу технології та організації спільної комерційної діяльності в цілому.

http://www.pagodabuild.com/