Коваль О. Під гаслом «сяокан»: суспільні перетворення в Китаї за роки реформ

О. А. Коваль
журналіст-міжнародник, член правління Української асоціації китаєзнавців

До 2021 року, коли Китай відзначатиме 100-річчя від дати заснування Комуністичної партії Китаю, в Пекіні прагнуть завершити процес всебічної побудови «суспільства малого процвітання» – сяокан (小康社会, xiǎokāngshèhuì), також цей термін офіційно перекладають, як «суспільство середньої заможності», або й просто кажучи «благополучне суспільство». В останні десятиліття ця мета відзначалася, як одна з пріоритетних на шляху реформ.

Вважається, що слово «сяокан» ввів у сучасний політичний лексикон 6 грудня 1979 року патріарх китайських реформ Ден Сяопін під час зустрічі з японським прем’єром Охірою Масайосі.

На тлі запеклої дискусії після 3-го пленуму ЦК КПК 11 скликання (18-22 грудня 1978 року) про подальші шляхи реформ, він використовував термін «сяокан», описуючи кінцеву мету модернізації країни. Впродовж наступних десятиліть цей термін залишався на порядку денному як дороговказ, якого дотримувалися всі керманичі Китайської Народної Республіки. Запозичений з давньої китайської літератури, він, у сучасному філософському тлумаченні, став терміном, що належить до означень соціалізму з китайською специфікою, міцно пов’язуючи його з тисячолітніми шуканнями китайцями ідеального державного ладу і способу життя громадян.

Тепер у запропонованій наприкінці 2014 року Головою КНР Сі Цзіньпіном стратегії «чотирьох всебічних аспектів» («四个全面») мета «всебічної побудови суспільства середньої заможності» («全面建成小康社会») стоїть на чільному місці. Його реалізація є одним з найважливіших етапів перетворення КНР на «багату, могутню, демократичну й цивілізовану, гармонійну і прекрасну модернізовану соціалістичну державу» до середини цього століття. Власне досягнення того, що тепер в Китаї називають «китайською мрією про велике відродження китайської нації».

Таким чином, в роки реформ під терміном сяокан відбулося формування цілісної концепції суспільства майбутнього. Власне тепер йдеться про остаточне викорінення бідності до кінця 2020 року і про побудову такого суспільства, де всім людям буде забезпечено гідне існування, рівень добробуту, в якому кожній людині будуть задоволені її базові потреби, і кожен відчує на своєму житті здобутки від китайських реформ.

Звідки походить ідея про суспільство «малого процвітання» і як самі китайці розуміють цей термін?

ТРАДИЦІЙНЕ РОЗУМІННЯ СЯОКАН

Термін сяокан вперше виявлено ще у класичній «Книзі пісень і гімнів» – «Ши цзін» (《诗经》), яка включала тексти XI-VI ст.ст. до н.е. Традиційно її автором (чи упорядником) вважають філософа Конфуція (551 [552]- 479 рр. до н.е.). Отже понад 2 тис. років тому давні китайці вже замислювалися над ідеальним устроєм життя. В пісні «Мінь лао» (《民劳》 – «Народ страждає») згадка про «сяокан» стоїть у першому рядку: «民亦劳止,汔可小康» – «Народ страждає від тяжкої праці, хай буде легшою його доля».

Цілком логічно, що Ден Сяопін, шукаючи знайоме для пересічного китайця означення мети нововведень, реформ і модернізації, використав традиційний термін, пояснюючи ним свої погляди на розвиток соціалізму в Китаї. А послуговуючись цим терміном у розмовах із лідерами іноземних держав та журналістами, Ден Сяопін таким чином підкреслював відмінність китайського ладу і курсу реформ від радянської соціалістичної та ліберальної капіталістичної моделей. Дехто навіть почав називати такий лад «конфуціанським соціалізмом», на противагу «конфуціанскому капіталізмові» Сінгапуру, Японії, Республіки Корея та Тайваню. Але цей термін врешті поступився концепту сяокан і «соціалізмові з китайською специфікою» («中国特色社会主义», «Zhōngguó tèsè shèhuìzhǔyì»).

Можна також вважати, що Ден Сяопін у своєрідному шуканні означень для особливого китайського соціалізму перекинув своєрідний місток до перешопочатків пошуку соціалістичної будучності для розвитку Китаю на початку ХХ століття китайськими реформаторами, зокрема Сунь Ятсеном та його ідеологічними прибічниками. Саме вони висували теорію існування в суспільстві не політичних класів, а класів економічних, і вбачали в соціалізмі «ліки» для соціальних проблем старого Китаю.

Так, наприклад, один реформаторів У Чжун’яо 1907 року в статті «Про соціалізм» назвав революційний соціалізм (марксизм) «вузьким», який лише прагне до знищення наявної за капіталізму соціальної структури і до заміни її на нову, в той час як «широкий» (соціал-реформистський) соціалізм міг покращити соціальну структуру суспільства і вилікувати її від пороку індивідуалізму.

Сам Сунь Ятсен у 1912 році у серії своїх відомих лекцій «Різновиди соціалізму та їх критика» зазначав, що соціалізм як наука мусить розв’язати проблеми економічного життя суспільства на принципах всезагальної рівності, щоб не було різниці між бідними та багатими. Ще в давньому Китаї, пише він, були прибічники «соціалізму» серед конфуціанців (зокрема, згідно викладу, Мен Цзи), які виступали за систему «колодязних полів» (井田), яку ще в добу Чжоу (XII/XI–III ст. до н.е.) вважали ідеальною системою для господарювання. Він також писав, що у давньому трактаті «Гуань цзи» (《管子》, IV – III ст. до н. е., остаточна редакція бл. 26 р. до н. е. ), який вважають відображенням ідей легістів (насправді не лише їх), йдеться про майнову рівність, відстоюються ідеї створення потужної правової держави, яка піклується про простих людей. В сучасному Китаї концепцію «суспільства середньої заможності» також переважно пов’язують не з конфуціанством, а з легізмом.

Тим не менше, Сунь Ятсен для означення суспільства, до якого веде шлях соціалізму, використовував і термін «велике єднання» (大同,dàtóng). Ним в давньокитайський філософії (зокрема у конфуціанському трактаті «Лі цзі», «Книга ритуалів» або «Трактат про правила поведінки», 《礼记》, “Lǐjì”) означали ідеальне суспільство, де панує майнова та соціальна рівність. Цікаво тут зазначити, що стану «великого єднання» передував саме сяокан – період «суспільства малого процвітання».

Підсумовуючи все це, Сунь Ятсен вважав китайців природно схильними до соціалізму і трактував соціалізм як гуманізм у широкому розумінні, в основі якого лежать принципи братерства, рівності та свободи. В економічній теорії він вважав, що досягнення всезагального добробуту та гаразду залежить від виробництва і розподілу, причому щирий розподіл багатства був, на його думку, навіть важливішим.

Ще одним цікавим аспектом можна вважати те, що «отець нації» писав по керівну роль добропорядного уряду у встановленні соціалістичних відносин, тоді як народ виступає як суб’єкт, про благо і щастя якого піклуються згори. Сунь Ятсен не казав про роль народу, і навіть вважав, що низький моральний рівень населення країни є головною перешкодою для побудови соціалізму в Китаї. Ще однією цікавою ідеєю Сунь Ятсена було використання «ресурсів іноземного капіталізму для побудови соціалізму в Китаї».

Сунь Ятсен згодом зрозумів, як він помилявся, вважаючи побудову соціалізму відносно легкою справою в Китаї. Він гадав, що республіканський уряд швидко пристане на його ідеї, але так не сталося. І Сунь, згодом, повірив у необхідність соціалістичної революції в Китаї, але не такої кривавої, як в сусідній Росії.

ЕКОНОМІЧНИЙ СЯОКАН ДЕН СЯОПІНА

Після смерті керманича Мао, Ден Сяопін також мусив шукати вихід із глухого кута, в якому опинилася країна після «втраченого десятиліття» «культурної революції». Саме в дискусіях між лівими радикалами і лібералами викристалізовувався власний китайський шлях – шлях соціалізму з китайською специфікою, шлях реформ і відкритості, шлях до заможного суспільства.

У 1978 – 1979 роках патріарху китайських реформ лише вдалося примусити членів КПК поступово почати змінювати вектор уваги з «класової боротьби» до економіки, до ідей соціалістичної модернізації, а також здобути підтримку тих кіл, які прагнули до перетворення Китаю на сильну і заможну державу. Його підтримка ідеї, що практика –критерій істини, стала шляхом нового переосмислення марксизму і одночасно практик мільйонів людей, зокрема й тих, які були відправлені підіймати село в часи «культурної революції» і добре знали його проблеми. Але знадобилися ще роки на те, щоб лише у 1981 року на 6-му пленумі ЦК КПК 11-го скликання адекватно оцінити «культурну революцію» та прорахунки Мао Цзедуна в останній період його життя, поставивши, проте, його революційні заслуги на чільне місце.

Натомість це дозволило Ден Сяопіну казати, що керманич Мао не зовсім зрозумів специфіку поточного моменту, а надалі він став доводити партійним працівникам, що країна залишається економічно відсталою, а на порядок денний мусять бути поставлені не ідеї «класової боротьби», а розвиток продуктивних сил країни.

Ден Сяопін і його прибічники у гострій полеміці змогли переконати китайських комуністів у тому, що не вдасться побудувати соціалізм у країні злиденній (маоїсти вважали, що бідність людей створює кращі умови для переходу до комунізму, і за критику цього підходу Ден Сяопін був відсторонений від влади 1975 року), де головними проблемами є подолання економічного відставання, бідності та невігластва.

Він почав казати, що революційний дух не може з’явитися нізвідки, революційної жертовності мало для революції, а потрібне і матеріальне зацікавлення. Він виступив спершу за самостійність підприємств і сільськогосподарських бригад, виступив за ліквідацію комун і перехід на підрядну систему господарювання на селі. Згодом підтримав китайських економістів, які стали доводити, що соціалізмові можуть бути притаманні різні форми власності: індивідуальна, колективна, змішана державна. Це прискорює розвиток, пожвавлює економіку, спирає задоволенню потреб народу і держави.

Через відмову від «зрівнялівки» він дійшов до своєї знаменитої фрази про можливість одним збагачуватися раніше за інших, адже це призведе до зростання трудової активності людей, груп, колективів. Але слід зазначити, що це був вже вересень 1986 року. Варто процитувати цей відомий фрагмент з інтерв’ю американському кореспондентові.

«Не може бути ні комунізму з убогістю, ні соціалізму зі злиднями. Так що багатіти – це не гріх. Проте ми розуміємо під словом «багатіти» не те ж саме, що і ви. Багатство в соціалістичному суспільстві належить народу. Розбагатіти в соціалістичному суспільстві означає зробити багатим весь народ. Принципи соціалізму такі: перше, розвиток виробництва, і друге, процвітання для всього народу. Ми дозволяємо деяким людям і деяким регіонам розбагатіти першими для того, щоб швидше прийти до загального процвітання. Ось чому наша політика не буде вести до поляризації, коли багаті будуть ставати багатшими, а бідні біднішими. Чесно кажучи, ми не повинні допустити появи нової буржуазії».

А вже 30 квітня 1987 року під час зустрічі з гостями з Іспанії Ден Сяопін чітко сформулював стратегічний концепт «трьох кроків», що вперше описував стадії досягнення суспільства сяокан. За його словами, перший крок було зроблено вже від 1980 року, коли середньодушовий ВВП КНР був подвоєний з 250 дол. США до 500 дол. США. Таким чином було вирішено питання забезпечення людей харчами і одягом. Другий крок – подвоїти до 2000 року ВВП на душу населення до 1000 дол. США. І так ми увійдемо у суспільство середньої заможності – «сяокан». Третій крок – використовувати наступні 30-50 років, щоб знову збільшити ВВП в чотири рази, досягнувши 4 тис. дол. США, і так в цілому досягти модернізації і вийти на рівень країн із середнім розвитком.

Економічний підхід до «сяокан» Дена Сяопіна дуже добре ілюструє стрімке економічне зростання Китаю через вивільнення виробничих потужностей і приватної ініціативи. При цьому зростання добробуту цілої нації у 1978-1985 рр. не вело до суттєвого майнового розшарування.

Отже, саме тоді були закладені підмурки того великого плану модернізації, яким рухається китайське суспільство до процвітання вже декілька десятиліть. Можна також зазначити, що для Ден Сяопіна концепція побудови суспільства сяокан була головним чином економічною теорією, яка була виражена ним у конкретних економічних показниках і прив’язана до певних часових періодів. Це, зокрема, дозволило казати західним вченим про суспільство сяокан, як про таке суспільство, де домінуючим буде середній клас. Дехто прив’язував сяокан до економічного закону Енгеля, який описує поведінку споживача відповідно до розміру його доходів. Відтак вчені і китайська влада на початку цього століття прирівняли сяокан до коефіцієнту Енгеля на рівні 40-50%.

Проте вже цього року Національна комісія КНР з реформ і розвитку заявила, що коефіцієнт Енгеля для КНР у 2017 році склав 29.3% (у 2016 році він склав 30.1%). А отже Китай вже увійшов до числа країн із середнім рівнем розвитку, адже згідно ООН для них коефіцієнт Енгеля становить 20-30% (чим він менший, тим більш розвиненою є країна). Раніше йшлося про те, що до 2020 року цей показник складе 35%.

Якщо ж казати про середній ВВП на душу населення, то тепер він складає 8,6 – 8,8 тис. дол. (за даними Світового банку та МВФ у 2017 р.). А отже, судячи з економічних показників, цілі побудови суспільства сяокан Китаю цілком виконані. Натомість на межі ХХІ століття з’явилося й розуміння того, що добробут суспільства не можна вимірювати лише економічними чинниками. Теорія побудови суспільства середньої заможності ставала більш комплексною.

ДО ШИРШОГО РОЗУМІННЯ СЯОКАН

Можна сказати, що й за часів Ден Сяопіна розвиток суспільних відносин не обмежувався лише економічними факторами.

Для китайської нації, чисельність якої на той час перевищила мільярд осіб, регулювання соціальної сфери здійснювалося, зокрема, й через такі нетипові інструменти, як введення з 1979-1980 років контролю народжуваності за принципом «одна родина, одна дитина», через політику стимулювання зайнятості, через систему розподілу житла, урбанізацію та систему прописки тощо. У критичний період реформ в останнє десятиліття минулого століття Ден Сяопін продовжував відстоювати теорію про необхідність розширення ринку при соціалізмі, запровадження передового досвіду капіталістичних країн, але з метою розвитку виробничих потужностей соціалістичного суспільства, зростання загальної потужності соціалістичної держави і підвищення життєвого рівня для народу.

Проте саме розширення приватного сектору, зміна соціальної структури китайського суспільства (поява середнього класу), і викликані реформами економічні та політичні виклики, що подекуди дестабілізують соціальну ситуацію, засвідчили – реальне життя не можна обмежити рамками навіть добре розроблених і цікавих ідей. У політиці розвитку з середини 90-х були й негативні явища, такі як зростання соціальної нерівності, безробіття, повільне зростання доходів селян, що призвело до розриву в добробуті між містом і селом. Цей розрив викликав масову міграцію селян-заробітчан до міст і, як наслідок, руйнування традиційної сільської родини, відірваність батьків від дітей. З другої половини 90-х років вже не можна було ігнорувати різниці між розвиненими східними приморськими районами країни і відсталими західними регіонами. Для китайського керівництва гострою стала проблема зловживань владою, корупції в апараті управління, йшлося й про негативні явища розкладання всередині самої партії.

На тлі всіх цих викликів ідея сяокан про суспільство добробуту і гаразду, як загальна теорія, потребувала оновлення і розширення. 15-й з’їзд КПК 1997 року вперше поставив теорію Ден Сяопіна як визначальну для побудови соціалізму в Китаї, визнав його теорію «трьох кроків», як мету досягнення рівня середньої заможності до 2020 року на рівні 3000 дол. США середньодушової частки ВВП. З’їзд також закріпив термін сяокан для означення всього «початкового етапу побудови соціалізму», який триватиме до 100-річчя від створення КНР (себто до 2049 року). А вже 16-й Всекитайський з’їзд КПК 2002 року відкрився доповіддю Цзян Цземіня «Всебічно вести побудову суспільства середньої заможності і створювати нову ситуацію для справи побудови соціалізму з китайською специфікою». Він вже вбудував концепцію сяокан у партійну політичну теорію і практику, проте, значно розширивши їх у порівнянні з «економічними визначеннями», сформульованими Ден Сяопіном 1987 року. Згідно з рішенням 16-го з’їзду, досягнення рівня «середньої заможності» буде можливим лише у поєднанні матеріальної, духовної та політичної складових процесу модернізації. Саме тоді було заявлено про 2021 рік (дату 100-літнього ювілею створення КПК), як про етап, до якого слід побудувати «суспільство середньої заможності вищого рівня…». Саме такий підхід визначив новий системний підхід у модернізації Китаю в новий період – скоординований розвиток економіки, політики, культури, соціуму.

16-й з’їзд також оновив і визначив нові критерії суспільства сяокан, які в дечому доповнювали економічні показники, про які йшлося ще за Ден Сяопіна. Наприклад, йшлося про те, що доходи городян мають сягнути 18 тис. юанів на рік, а в селах – 8 тис. юанів; був офіційно введений за критерій вже згаданий вище коефіцієнт Енгеля на рівні нижче 40%, встановлено, що в містах житлова площа має досягти в середньому 30 кв. метрів на людину, урбанізація має досягти 50%; 20% родин мусять мати комп’ютери, поліпшення медичної сфери, доступність освіти.

Збереження стабільності в країні потребувало, головним чином, піднесення ролі розвитку соціальної сфери. Наступний лідер Китаю Ху Цзіньтао висунув інтереси людини у центр політики розвитку, вважаючи при цьому за головні ідеї збалансованого розвитку, які наближають всебічну побудову суспільства середньої заможності. Саме в цей період розпочинається формування системи соціального захисту громадян, причому постійно наголошувалося на потребі більшої соціальній рівності.

Ху Цзіньтао також приділив увагу духовній складовій сяокан, наголошуючи на створенні «духовної цивілізації», на побудові «гармонійного суспільства». Висунуті ним у 2006 році принципи моральної оцінки діяльності компартії стали також відомі як «соціалістичні принципи про чесне і не чесне», які впроваджували як правила поведінки для всіх громадян, і які заклали фундамент до дальшого виховання суспільства у дусі гармонії, патріотизму, порядності та дисциплінованості.

До 2020 року Китай перетвориться на країну, де крізь зростуть рівень заможності, якість життя і екологічна ситуація, народ матиме більше демократичних прав, більш високі духовні прагнення, культурний рівень, суспільство демонструватиме активну життєздатність і консолідованість в умовах спокою та стабільності. Так описував сяокан один з офіційних документів того періоду.

СЯОКАН В НОВУ ДОБУ РОЗВИТКУ СОЦІАЛІЗМУ З КИТАЙСЬКОЮ СПЕЦИФІКОЮ

На долю 5-го покоління китайських лідерів на чолі з Сі Цзіньпіном припала місія завершити шлях до суспільства сяокан, втіливши задуми попередників. Проте попри всі зусилля минулих поколінь реформаторів, протиріччя, які накопичувалися упродовж здійснення реформ, не зникли. Як відзначалося у документах 4-ї сесії ВСНП 12-го скликання навесні 2016 р., складнощів на шляху до всебічної побудови суспільства середньої заможності виявилося більше, ніж очікували раніше. З іншого боку, економічні критерії побудови суспільства сяокан були практично виконані, проте було зрозуміло, що до комплексного переходу китайського суспільства у стан заможності було ще аж надто далеко. Саме тому слід звернути увагу на таку фразу з матеріалів засідання китайського парламенту: «Цільові значення намічених показників не є директивними, вони й не є прогнозами, вони є цілями розвитку, яких держава сподівається досягнути, це вираження очікувань і політичних орієнтирів. Реальні значення цих показників можуть бути як вище, так і нижче за очікувані».

Постанова ЦК КПК «Про деякі питання всебічного поглиблення реформ», прийнята на 3-му пленумі ЦК КПК 18-го скликання в листопаді 2013 р., підтвердила плани завершити побудову суспільства сяокан до 2020 року по всій країні шляхом якісного підвищення виробництва. Ключовою у новій концепції є саме її всезагальність і всебічність.

Отже, на новому етапі реформи партія і китайський уряд ухвалили рішення переглянути деякі концепції минулого, зокрема по-новому визначити основне протиріччя соціалізму з китайською специфікою «в нову епоху». Якщо раніше це було протиріччя між матеріально-культурними потребами народу, що зростали, і між відсталим виробництвом, то тепер виникло протиріччя між прагненням народу до прекрасного життя і нерівномірністю та неповнотою розвитку. Саме ці фактори обмежують перехід до заможного життя, яке в сучасну добу вже не може бути обмежене лише матеріальними та культурними потребами, а є комплексом запитів народу у сфері демократії, законності, рівності, справедливості, безпеки, захисту довкілля, соціальних гарантій тощо. Отже, розробляючи плани 13-ї п’ятирічки (2016 – 2020 рр.) зроблено було наголошено на п’яти аспектах розвитку – інноваційному, узгодженому, «зеленому», відкритому, загальнодоступному. В результаті було прийняте рішення про перехід до помірного зростання ВВП (на рівні до 7%), що дозволило б провести структурну перебудову економіки, замінити її головні драйвери зростання. Тепер ними стали внутрішнє споживання і сектор послуг, що також сприяє зростанню добробуту людей.

Нове покоління лідерів зробило дальші кроки зі зміни демографічної ситуації. У 2015 році керівництво КПК на 5-му пленумі ЦК КПК 18-го скликання оголосило про відмову від політики «Одна родина – одна дитина» і про перехід до політики двох дітей на одну родину. Цей крок був викликаний тенденціями зниження кількості працездатного населення і старінням нації, що може призвести до дефіциту працівників в перспективі 10-15 років.

Нова ситуація змусила ретельніше взятися за реформи сфери соціального захисту, включаючи медичне обслуговування, з основним наголосом на профілактичні заходи в селах. В соціальній роботі особливу увагу приділено соціальному страхуванню міських і сільських мешканців, щоб пенсійну систему, яка нині охоплює 55% населення країни, було поширено на всі категорії громадян. Особлива увага тут мусить бути приділена мігрантам з сільських районів у містах, які випадають з сис-теми соціальної опіки, адже не живуть за місцем прописки. Таких людей близько 300 млн. по всьому Китаю, і вони створюють додаткове навантаження на структури соціальної опіки в місцях фактичного перебування. Розв’язання соціальних проблем цієї категорії людей – одне з ключових завдань для китайської влади.

Попри таку проблему, китайська влада надає підтримку процесам урбанізації (переселення селян до міст або перетворення сіл на міста) – від 2011 року кількість мешканців міст перевершила кількість мешканців сільських районів. На 2015 рік пропорція між мешканцями міст і сіл складала вже 56,1% проти 43,9%. Китайська влада готується до тогу, що вже після 2025 року в містах мешкатиме 915 млн. осіб від населення майже в 1,4 млрд. Реальністю для КНР стануть мегаполіси, в яких мешкають 80-100 млн. осіб.

Сучасні китайські керівники також переглянули певні економічні показники суспільства сяокан. У 2015 році вони взяли на себе зобов’язання подвоїти ВВП рівня 2010 року до 2020 року. В результаті, згідно планів 13-ї п’ятирічки, до 2020 року буде досягнуто середньодушовий ВВП на рівні 60 тис. юанів, що на той час перевищувало 9 тис. доларів США. Відзначимо, це значно вища «планка», ніж ті, які ставили в часи Ден Сяопіна і наступних керівників. Також йшлося про суттєве підвищення реальних доходів населення.

Але поряд з цим завданням було також ухвалене рішення про повне подолання бідності – на практиці це означало вивести з бідності 70 млн. китайців, прожитковий мінімум яких був нижчим за визначений ООН та Світовим Банком рівень доходів нижчий «межі бідності». Проте цікаво, що «межа бідності» в Китаї постійно переглядалася. Так, наприклад, на 2010 рік за межею бідності жили 26,8 млн. людей (2,8%) населення країни, проте внаслідок перегляду мінімального рівня доходів – 2300 юанів на рік (376 дол. США) за межею бідності опинилися одразу 165,7 млн. осіб (7,2%). На 2015 рік їх залишилося 70 млн. А вже 2016 року з бідності було «вирвано» 12 млн. осіб. Частково це вдалося зробити завдяки переселенню населення з бідних районів у райони з вищим розвитком, що є досить незвичною та фінансово досить коштовною практикою. Йшлося про те, що 2017 року шляхом переселення у заможніші райони з бідності буде вирвано 3,4 млн. осіб, а загальна кількість «жебраків» за рік скоротиться на 10 млн. Отже, імовірно, що такими темпами Китаю вдасться викорінити бідність до 2020 року.

Окрім того, для подолання бідності втілюють програми підтримки освіти – зокрема через скасування оплати для учнів загальноосвітніх шкіл, які тепер можуть розраховувати на безкоштовні підручники, та навіть на фінансову підтримку, якщо учень походить з родини, яка живе за межею бідності. За наказом партії втілюють програму, коли приватні компанії, або й просто заможні люди відраховують частину своїх коштів на державні соціальні програми, які втілюють як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

Вже на 19-му з’їзді КПК 2017 року Сі Цзінпін виголосив доповідь «Досягти рішучої перемоги у повній побудові суспільства середньої заможності, здобути велику перемогу соціалізму з китайською специфікою у нову епоху». З трибуни з’їзду він заявив, що «життя народу в цілому вже досягло рівня середньої заможності».

Заглядаючи у недалеке вже майбутнє, керманич КНР Сі Цзінпін сказав: на стадії від 2020 року до 2035 року Китай ще буде нарощувати базу суспільства середньої заможності – сяокан. «Життя народу буде заможнішим, помітно зросте частка населення з середнім рівнем доходів, різко зменшиться різниця доходів між містом та селом і буде забезпечений рівномірний доступ до громадських послуг, будуть зроблені тверді кроки до всебічної заможності», – сказав Сі Цзіньпін.

І потім знадобиться ще 15 років наполегливої праці, аби в цілому досягти модернізації. Отже, видно, що Сі Цзіньпін цілком готовий виконати заповіт патріарха китайських реформ про завершення побудови суспільства сяокан і про завершення модернізації країни.

Через всі десятиліття реформ саме концепція побудови суспільства сяокан була стрижневою як для економічного, так і для політичного та ідеологічного розвитку Китаю, разом з прагненням до подальшого поступу на шляху реформ та відкритості. Черпаючи натхнення з прадавнього прагнення китайської нації до життя у кращих умовах, вона слугуватиме основою для переходу сучасного Китаю на новий щабель розвитку.