Коваль О. О. Перша вчителька китайської мови в Україні

О. А. Коваль
журналіст-міжнародник, член правління Української асоціації китаєзнавців

18 березня 2019 року виповнилося 90 років Антоніні Михайлівні Соболь (Бровченко) – першій викладачці китайської мови у Києві, у школі-інтернаті № 1 з поглибленим вивченням китайської мови, заснованому 1957 року.

Ми зустрілися з нею у звичайній квартирі на лівобережжі української столиці. Але незвичним для помешкання був китайський дух, китайські картини на стінах, ряди підручників з ієрогліфічними назвами у шафах…

Антоніна Михайлівна, пригадуючи своє дитинство, каже, що народилася вона в родині вихідців з Чернігівської губернії, в селі Солонци, Нерчинсько-Заводського району Далекосхідного краю (тепер Забайкальський край, РФ). Пригадує, що Бровченки жили в селі Федосово, якого тепер вже не існує.

Це на самому кордоні з Китаєм, який був на протилежному березі річки Аргунь. До революції місцеві часто ходили на той бік для торгівлі з китайцями, чи просто пасли худобу. Не рідкістю були й шлюби між місцевими мешканцями та китайцями.

Коли японська авіація почала бомбардувати прикордонні селища, родина Антоніни Михайлівни вирішила переселитися у Північний Китай, до міста Хайлар. Після японської окупації Маньчжурії, на пароплаві родині довелося відправитися через Владивосток до Шанхая у 1934 році. Але згодом попрямували до Ціндао (пров. Шаньдун).

Ціндао від початку минулого століття було німецькою колонією на території Китаю. А відтак це було відносно безпечне місце, де навіть німець був бургомістром. Від 1922 року тут формально діяла влада Китайської республіки. Місто швидко перетворювалося на визначний для регіону курорт, і японці тривалий час не намагалися встановлювати в ньому свої порядки.

Антоніна Михайлівна розповідає:

«Циндао – місто-порт, місто-курорт завжди було багатонаціональним. Скрізь можна почути було мови – китайську, англійську, французьку, російську. У моїй родині також говорили різними мовами. Адже батько мій – китаєць, чоловік старшої сестри – теж китаєць, і навіть мати моя – сибірячка, також досить цікаво розмовляла китайською».

Саме в Циндао, у 1935 році, Антоніна Михайлівна поступає вчитися до звичайної китайської середньої школи. «Всі викладачі цієї школи були з Пекіна, мали вишукану китайську (мандаринську) вимову. Ставлення до мене завжди було люб’язним, адже я ще не могла говорити китайською». Вже у Києві при викладанні китайської каліграфії Антоніна Михайлівна використовувала навички, здобуті в цій школі, а таблиці ієрогліфів написані нею, багато років використовували вихованці київської школи-інтернату № 1.

Портрет Антоніни (Бровченко) Соболь

Але через те що, японці вирішили 1937 року окупувати Циндао, довчитися у китайській школі не довелося. Антоніну переводять до школи при французькому костьолі, де викладали англійську і французьку, але й ту згодом закривають японські зайди. Так вона стає ученицею Російської православної гімназії в Циндао. Там були заведені традиції, які існували в освітніх закладах ще за часів Російської Імперії, а іноді й підручники були з царських часів. «Викладали там дуже освічені викладачі з білоемігрантів», – згадує Антоніна Михайлівна. Цю школу було закрито, коли в Китаї перемогла народна революція і було проголошено КНР у 1949 році.

Але перед цим Антоніна Михайлівна ще встигла повчитися в англійському коледжі, де засвоїла англійську стенографію та роботу на друкарській машинці.

Тим часом у Циндао було створене «Товариство громадян СРСР», клуб, бібліотеку. Антоніна Михайлівна згадує, що її матір вже 1945 році отримала радянське громадянство, також вписавши своїх дітей у паспорт. У 16 років громадянство СРСР надане було й самій Антонині Михайлівні.

До 1953 року вона перебувала у Китаї – жила у Тяньцзіні та Гонконзі. В Китаї одружилася з французьким громадянином, з яким попрямувала жити до Франції, але вже скоро вирушила на батьківщину предків по лінії матері, в Україну.

Вона згадує, як її зустрів Київ у 1954 році. Спершу працювала у 86-му (Київському) авіазагоні Українського територіального управління Цивільного повітряного флоту в аеропорту Жуляни, де зустрічала іноземців з рейсів з Москви і допомагала заповнювати декларації англійською та китайською мовами. Згодом стала стюардесою «Аерофлоту» на рейсах до Тбілісі, Сочі та інших міст, а потім – диспетчером відділу міжнародних перевезень у аеропорту Жуляни. Тоді ж взнала про ініціативу тодішнього керманича СРСР Микити Хрущова створити в столицях союзних республік центри з вивчення китайської мови.

У 1957 році Міністерство освіти УССР запропонувало Антоніні Михайлівні стати викладачем китайської мови. Так вона познайомилася з першими викладачами китайської мови у школі-інтернаті № 1 – Іваном Корнійовичем Чирком та Миколою Іларіоновичем Литвиненком. Перший з них опановував китайську, японську та англійську від 1943 року у Владивостоці, коли Червона Армія готувалася до війни з Японією. Відомо, що під час звільнення Китаю від японців у 1945 році Іван Корнійович служив військовим розвідником, а до Києва повернувся після демобілізації у 1952 році. А Микола Іларіонович Литвиненко був сином працівника Китайсько-Східної залізниці, добре володів китайською та японською мовами, закінчив Харбінський політехнічний інститут на відмінно, із дипломом з відзнакою за спеціальністю економіст. За спогадами Івана Чирка, перших учнів, які почали вивчати у київській школі-інтернаті № 1 китайську мову, було близько 40.

«Кожному з нас, перших викладачів, довелося докласти старань, щоб створити підручники для початкової молодшої школи. На конкурсі у Москві ці розробки були визнані найзручнішими і їх було прийнято для викладання китайської мови й в інших школах країни»,

– згадує Антонина Михайлівна.

Вона продовжує:

«Мої можливості і знання давали мені право у написанні підручників, таблиць з каліграфією, правильно доносити до учнів китайську вимову. Особливість велика в китайській мові – її тональність, від правильності вимови залежить і значення слова, в заучуванні слів-ієрогліфів, у складності ієрогліфічної писемності. … Багато з того, що я здобула живучи у Китаї, я змогла передати учням у школі-інтернаті».

Антонина Михайлівна згадує, що власне вивченням мови не обмежувалися її уроки – учням хотілося знати й про те, в які ігри грають китайські діти, як вони вивчають уроки, як малюють пензликами ієрогліфи і багато іншого.

Сучасний вигляд будинку, де містився «The Holy Ghost Convent» (збудовано 1902 року), який також відвідувала А. Соболь

Православна церва Св. Софії в Циндао

Панорама міста Ціндао 1940-х років

Тоня Бровченко на Ченянкуан лу. Квітне сакура (Фото з архіву родини А. Соболь)

Коли відносини між СРСР та КНР погіршилися, то школа-інтернат № 1 продовжувала відігравати роль одного з центрів вивчення китайської мови в країні. «В час політичних розбіжностей (між Москвою та Пекіном) ми намагалися більше розповідати учням про багатовікову культуру Китаю, про винаходи, про наукові досягнення, про гостинність китайського народу, про його повагу до конфуціанського вчення», – згадує Антоніна Михайлівна.

А. Соболь (Бровченко) за викладанням каліграфії. Фото з газети «Вечірній Київ». Фото надано В. Чжен

У 1962 році після закінчення Ташкентського державного університету до Києва приїхала рідна сестра Антоніни Михайлівни – Минка (Бровченко) Галина Михайлівна, яка також стала викладати китайську мову в школі-інтернаті № 1.

Перша російська школа в Циндао, згодом переформована в гімназію

Для вдосконалення освітніх програм з китайської мови в ті роки велике значення мали Всесоюзні семінари викладачів китайської, які збиралися раз на два роки. Один з таких семінарів у 1972 році відбувся саме у київській школі-інтернаті № 1. Викладачі з усієї країни створювали методику викладання китайської мови, проводили відкриті уроки, обговорювали і писали матеріали для нових підручників китайської мови. Антоніна Михайлівна згадує, як йшов обмін думками щодо правильної тональності слів, побудови речень, використання слів у вірному контексті тощо.

Учні гімназії 1939 рік. Російська гімназія кілька разів змінювала адресу. (Фото з архіву родини А. Соболь)

Згодом Київська школа-інтернат № 1 встановила дружні відносини з Харбінською школою № 6. Почалися обміни викладачами, учні листувалися, розширювалися культурні та дружні зв’язки, які стали основою для того, щоб вихованці сучасної Гімназії східних мов № 1 посідали високі місця на міжнародних конкурсах та олімпіадах з китайської, а випускники закладу стали визнаними фахівцями та перекладачами в незалежній Україні.

У всіх цих звершеннях і здобутках є частка натхненної багатолітньої праці Антоніни Михайлівни Соболь.