Кірносова Н. А. Китай: 40 років реформ та відкритості у царині культури

Н. А. Кірносова
к. ф. н., доцент кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Китайська культура налічує понад 5 тис. років тяглости існування, тож є однією з найдавніших у світі, при цьому вона завжди виявляла консерватизм і тяжіння до традицій. Але попри це не могла залишатися незмінною всі 5 тис. років і мала допускати реформи, аби існувати й розвиватися далі. Особливо вона рясніє реформами в площині культури ХХ ст. — починаючи від руху “4 травня”, коли з ужитку було виведено мову веньянь, і до спрощення ієрогліфів у 50-х рр. ХХ ст., а потім і до “культурної революції”, прихильники якої намагалися викреслити зі сторінок історії культури імена Конфуція, Лі Бо та інших видатних особистостей. Завершилися ці процеси, знову ж таки, введенням реформ — але тепер уже не деструктивних, а спрямованих на відродження й плекання всіх здобутків китайської культури та на їх подальше переосмислення і створення нового культурного контексту. Йдеться про політику реформ і відкритості, яку було запроваджено у 1978 р.

Для сфери культури важливо зазначити, що на 3-му пленумі ЦК КПК 11-го скликання було відкинуто “програму класової боротьби”, а натомість запропоновано ідею про “практику як єдиний критерій перевірки істини”, завдяки цьому для діячів культури утворилася можливість більше не обмежуватися рамками “двох абсолютів” (тобто виконувати всі рішення Мао Цзедуна й керуватися усіма його вказівками), а розкріпачити свідомість і дати волю творчості.

Важливою подією, що визначала дальший розвиток культури в Китаї, слід вважати IV з’їзд працівників культури, що відбувся у жовтні 1979 р. У вітальній промові до учасників цього з’їзду Ден Сяопін окреслив такі орієнтири їхньої майбутньої праці:

  • мистецтво має служити якнайширшим колам населення (цю тезу свого часу висловив ще Мао Цзедун);
  • сповідувати толерантний підхід до явищ мистецтва;
  • вітати нове;
  • запозичувати корисне з іноземних культур;
  • використовувати все, що можливо, з власної давньої культури на службі сьогоденню;
  • прийняти свободу розвитку форм і стилів у мистецтві;
  • допускати дискусію точок зору в площині теорії.

Ці орієнтири стали науково-теоретичним підґрунтям дальшого розвитку китайської культури і маркером початку її нової епохи.

МИСТЕЦТВО ТРАДИЦІЙНОЇ ОПЕРИ В КИТАЇ

Як відомо, традиційне оперне мистецтво у Китаї має місцеву специфіку — крім столичної Пекінської опери, існують Куньміньська, Цюаньчжоуська (на діалекті Мінь), Фуцзяньська, Сичуаньська, Кантонська (на діалекті Юе), а також опери національних меншин — монголів, тибетців, бай тощо.

З початком політики реформ і відкритості, що стимулювала пошук нових форм вираження у мистецтві, посилився й інтерес до здобутків традиційних опер, проте відразу ж означилися дві великі проблеми — 1) пошук і збереження партитур; 2) виховання талантів. Від розв’язання цих проблем залежало існування традиційних опер у сучасному світі й використання їхніх творчих джерел на службі розвитку сучасного мистецтва, тому їх взялися розв’язувати й за 40 років реформ досягли визначних результатів. Зокрема, оперу “куньцюй” було включено до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що сприяло збереженню цього давнього оперного жанру.

КНИГА — ДЖЕРЕЛО ЗНАНЬ

Як відомо, китайцям належить першість у винайденні техніки книгодрукування, і вони здавна відомі пошануванням книг, хоча в китайській історії й були періоди, коли певна книжкова продукція підлягала знищенню — наприклад, часи Цинь Шихуана або ж “культурної революції”. Та в часи реформ і відкритості пошана до книги знову стала актуальною, попри навіть активний розвиток різноманітних цифрових технологій. Зокрема, останні 40 років уряд КНР докладає багато зусиль, щоб зберегти стародруки, а тепер ще й використовує для цього новітні технології. Наприклад, з 2002 по 2006 рр. було відкопійовано й видано 9212 томів 751 рідкісної книги, а Держрада КНР уклала список рідкісних давніх книжок, які підлягають ретельній охороні.

З іншого боку, приділяють увагу поширенню книг у селах, зокрема центральний уряд КНР ініціював спеціальний проект, в рамках якого літературою були забезпечені близько 600 адміністративних одиниць рівня повіту й нижче.

КУЛЬТУРА Й РИНОК

До впровадження політики реформ і відкритості, культура була важливою складовою ідеологічної системи партії й держави в Китаї, тож головним і єдиним джерелом фінансування цієї сфери були державні фінансові відрахування. Однак економічні зрушення, викликані впровадженням політики реформ і відкритості, дозволяли розширити джерела фінансування за рахунок комерціалізації культури. Першим випадком культурного заходу, організованого на комерційних засадах, було відкриття “Музичних вечорів за чашкою чаю” (音乐茶座) в готелі “Схід” у м. Ґуанчжоу. Цей готель приймав багатьох гостей Ґуанчжоуського ярмарку експортних товарів і, щоб забезпечити гостям культурний відпочинок, утворив свій власний невеликий ансамбль, запросивши до нього відомих співаків та музикантів. Потрапити на концерт цього ансамблю можна було будь-кому, хто придбав квиток.

Готель “Схід” у м. Ґуанчжоу (http://www.a98.cc/wp-content/uploads/2014/10/guangzhoudongfangbinguan650.jpg)

Таким чином, культура виходила на ринок, а досвід готелю “Схід” активно обговорювали до запровадження в інших закладах культури по всьому Китаю. Нині в цій країні більше налічують понад 82 тис. культурно-розважальних місць комерційного характеру, що дає змогу казати про процвітання індустрії культури. Причому статистика показує значний внесок індустрії культури у зростання народного господарства. Зокрема, 2006 року саме на неї припадало 2,45% ВВП країни, а внесок у зростання цього показника становив 3,41%.

ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Визнавши, що “культурна революція” завдала лише шкоди національному культурному спадку, уряд КНР після проголошення політики реформ і відкритості заповзявся відновлювати й оберігати цей спадок. Зокрема, у 2006 р. було встановлено День охорони культурної спадщини, який проводять щороку в другу суботу червня, було розроблено юридичну базу, що регулює діяльність у цій сфері, й проведено активну роботу з внесення визначних культурних пам’яток до списків матеріальної й нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Перші 5 об’єктів матеріального культурного спадку Китаю були занесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО у 1987 році. Це — Великий китайський мур, гробниця імператора Цинь Шихуана (Бінмаюн), імператорський палац Ґуґун у Пекіні, печери Моґао в Дуньхуані та стоянка “пекінської людини” в Чжоукоудянь. Нині таких об’єктів у списку ЮНЕСКО вже 36. Що стосується нематеріального культурного спадку, то в рамках політики реформ і відкритості його збереженню також приділяють велику увагу. Зокрема, у країні було створено близько 250 музеїв фольклору, а також виникла концепція “культурних ніш” (文化生态) окремих регіонів, наприклад, культурна ніша регіону Міньнань (пров. Фуцзянь) або культурна ніша національності цян, призначені зберегти ці локальні культури в усіх їхніх взаємозв’язках із середовищем. Нині до списку шедеврів усної та нематеріальної культурної спадщини людства від Китаю включене мистецтво традиційної опери “куньцюй”, мистецтво гри на цині, уйгурський музично-поетичний цикл “дванадцять мукамів”, монгольські пісні степових кочовиків, а також інші зразки вокально-інструментального чи танцювального мистецтва китайців та національних меншин, що мешкають на території КНР.

ПОШИРЕННЯ ТВОРІВ МИСТЕЦТВА

У згоді з тезою про те, що мистецтво має бути доступним якнайширшим колам населення, яку висловлювали і Мао Цзедун, і Ден Сяопін, установи, пов’язані з мистецтвом у сучасному Китаї, активно створюють умови для широкого доступу до творів мистецтва та знань про них. Як приклад можна відзначити позицію Національного театру Китаю, який не лише організовує концертну діяльність, а й проводить лекції відповідної тематики, а також “Концерти вихідного дня”, надаючи можливість глядачам переглянути якісні вистави за доступними цінами.

Важливий майданчик для демонстрації досягнень у сфері культури утворився із заснуванням у 1987 р. Фестивалю мистецтв Китаю. Його проводять раз на три роки у різних містах країни і він є відкритим для усіх форм мистецтва — музики, танців, опери, драми, п’єси, цирку, живопису, каліграфії, фотографії тощо. Фестиваль має свою емблему.

Емблема фестивалю мистецтв Китаю (http://t12.baidu.com/it/u=3618070481,2692110563&fm=58&bpow=253&bpoh=229)

ІНФРАСТРУКТУРА У СФЕРІ КУЛЬТУРИ В МІСТАХ І СЕЛАХ

За роки реформ і відкритості, кількість бібліотек у Китаї сягнула 2 тис. 800, будинків культури — не менше 3 тис. 200, а музеїв — 1720 (цікаво, що в 1978 р., тобто на момент початку реформ і відкритості, в усьому Китаї було лише 349 музеїв). В адміністративних одиницях рівня повіту й вище було відкрито близько 37,5 тис. пунктів поширення культури, а в селах і мікрорайонах — 137,5 тис. кімнат культури. При цьому уряд Китаю впродовж зазначених років поступово працював на те, щоб зробити доступ до багатьох об’єктів культури безкоштовним, і з 2008 р. це було реалізовано стосовно музеїв, які експонують предмети культури, зокрема й головного музею країни — Національного музею КНР, що тепер відкритий для безкоштовного відвідування.

Поява мас-медіа значно розширила творчий простір у країні й принесла нові виражальні можливості, спрощуючи разом з тим і доступ до творів мистецтва, при цьому робота з оцифрування культурних шедеврів сприяє їх кращому збереженню, хоча би й у віртуальному просторі.

Декілька слів слід сказати й про те, що, починаючи з 1983 р., коли було засновано державну систему суспільно-наукових фондів, активізувалися наукові дослідження в галузі мистецтвознавства. Завдяки підтримці цих фондів було видано “Історію китайського мистецтва” (2006 р.), “Дослідження в галузі зображального мистецтва в Китаї в ХХ ст.” (1999 р.), “Історію розвитку китайського кінематографа” (2005 р.) тощо.

Таким чином, увага до сфери культури з боку держави впродовж 40 років реформ і відкритості сприяла формуванню нового мислення у носіїв і споживачів китайської культури, яке хоча й закорінене у власний спадок, але й налаштоване творити нове.