Капранов С. В. Світло і тіні династії Мін (до 650-річчя заснування)

С. В. Капранов
к. ф. н., старший науковий співробітник відділу Азійсько-Тихоокеанського регіону Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України

У середині XIV ст. Китай переживав тяжкі часи. До жорстокого гноблення з боку загарбників-монголів додався занепад економіки та стихійні лиха, що призвели до масового зубожіння й голоду. За таких обставин проголошене таємним “Товариством Білого Лотосу” пришестя нового будди – Майтреї, стало ідеологією боротьби проти знавіснілої влади “варварів”. І народ повстав.

Повстанці пов’язували голову червоною тканиною, адже червоний – колір Майтреї. Полум’я народної війни швидко охопило всю країну, і 1368 р. загони “червоних військ” захопили Пекін. Вождь повстанців Чжу Юаньчжан проголосив себе імператором – засновником нової династії. Він назвав її Мін –“Світла”, оскільки боротьба Світла й Темряви була однією з головних засад вчення “Білого Лотосу”, що склалося під впливом маніхейства. Згідно з давнім китайським звичаєм, новий імператор обрав собі гасло правління. Це гасло – “Хун-у” (що можна перекласти як “Розлив войовничості” або “Величезна войовничість”) – стало його другим ім’ям.

ЧЖУ ЮАНЬЧЖАН походив з бідної селянської родини, що майже вся вимерла з голоду. Проте такий родовід не заважав йому посісти трон Сина Неба, бо право на це, за традицією, давало само Небо. Коли стара династія занепадала, Небо обирало найкращого за своєю доброчесністю і давало йому мандат на правління. Хун-у був не перший простолюдин, що отримав цей мандат – варто згадати хоча Лю Бана, засновника династії Хань. Зате Чжу Юаньчжан, не отримавши належної освіти в дитинстві, чимдуж надолужував це у зрілості – у вільний від імператорських обов’язків час він завзято студіював класичні трактати та історичні хроніки.

Перемога повстанців стала справжньою національною перемогою: китайці, що зазнали від загарбників принизливої дискримінації, палали ненавистю до всього монгольського. Не дивно, що Чжу Юаньчжан заходився відроджувати старі традиції – від придворного вбрання та канонів містобудування до ритуалу розпиття вина усім селом, який був проголошений основою народної моральності. На відміну від космополітизму династії Тан, у добу Мін запанував ханьський націоналізм. У царині ідеології це означало панівну роль конфуціанства (маніхейсько-буддійський синкретизм “Білого Лотоса” був швидко забутий). Тибетський буддизм, який був у часи монгольської династії Юань фактично державною релігією, втратив свої позиції. Натомість підвищився статус даосизму: сам Чжу Юаньчжан високо цінував “Дао де цзін” і навіть написав до нього власний коментар. Цікаво, що імператор ставився прихильно до ісламу. Він наказав побудувати мечеті в столиці та кількох містах на Півдні, до того ж склав вірш “Хвала у сто слів”, що славить пророка Мухаммада.

Але перше місце належало конфуціанству. По всіх адміністративних центрах було створено конфуціанські школи, а в новій столиці, Нанкіні – університет. Було відновлено триступінчасту систему державних іспитів і запроваджено форму екзаменаційного твору у восьми частинах, що існувала до ХХ ст. Собі Чжу Юаньчжан відвів роль головного наставника і вихователя народу. Він склав “Священний едикт”, або “Шість заповідей”, які повинен був знати й виконувати кожен підданий: “шануй батька й матір і слухайся їх”, “поважай старших”, “живи у злагоді з сусідами”, “навчай дітей і онуків”, “кожен спокійно роби свою справу” та “не чини зла”. Крім того, для напучування імператор написав трактат “Велике застереження”, де розбирав приклади чиновницьких зловживань та корупції, і пояснював, до чого вони призводять. Не забув він і власних дітей та онуків: їм було адресовано “Заповіт нащадкам династії Мін”. З усіх творів Чжу Юаньчжана найбільше значен ня мав “Священний едикт”. Його не забули й після смерті засновника династії Мін. Так, 1587 р. чиновник Чжун Хуамінь написав “Ілюстроване пояснення Священного едикту”, яка до кожної заповіді додавала прозовий коментар, вірш, малюнок та повчальну історію. За імператорським наказом цю книгу було вирізьблено на кам’яній стелі, і кожна сім’я повинна була мати власний примірник. Навіть за наступної династії Цін її імператор Шуньчжі наказав 1652 р. пропагувати “Священний едикт” Чжу Юаньчжана по всій імперії, у зв’язку з чим вчений Фань Хун написав новий коментар до цього едикту “Роз’яснення Шести правил”. Цей твір був авторитетним не лише в Китаї, а й у Японії. За зразком першого мінського володаря власні повчальні едикти для народу створили цінський імператор Кансі та японський імператор Мейдзі.

Однак у практичній політиці Чжу Юаньчжан був схильний до леґізму. Як виходець з селян, він не любив бюрократію й не довіряв їй – недаремно її вадам присвятив цілий трактат. Чиновництво було обкладено земельним податком. Суворі покарання посадовців усіх рангів за найменшу провину стали повсякденним явищем. Натомість опору держави імператор Хун-у бачив у селянській громаді. За запровадженою ним системою управління усе населення було поділено на стодворки (лі), які, у свою чергу, ділилися на десятидворки (цзя), пов’язані круговою порукою. Важлива роль у цій системі була відведена “старійшинам” (лаожень), яких обирали з числа місцевих жителів, старших за 50 років, відомих своєю доброчесністю. Вони повинні були розглядати всі скарги, доповідати про порушення, а також розтлумачувати односельцям зміст імператорських повчань. Регулярні переписи населення та реєстри економічного стану кожної родини мали забезпечити ефективне функціонування економіки держави.

Правління імператора Хун-у було суворим, часом навіть жорстоким. Негативними його сторонами були дріб’язкова регламентація усього життя чиновництва та масові репресії порушників. Але в цілому його політику слід визнати далекоглядною. Закладені ним підвалини мали такий запас міцності, що, хоча з його шістнадцяти наступників лише один – Чжу Ді, що правив під гаслом Юн-ле (“Вічна радість”, 1402–1424) – заслужив похвалу істориків, династія Мін протривала майже триста років. Сільське господарство розвивалося, населення зростало, значна його частина переселялася до міст. У деяких з них жило близько мільйона мешканців, а в Нанкіні – понад мільйон. Це дало поштовх розвитку архітектури: переважну більшість китайських архітектурних пам’яток датують саме добою Мін. Імператор Юн-ле перебудував Пекін, куди 1421 р. переніс столицю, побудував палацовий комплекс, відомий нині як “Заборонене місто”.

Однією з новацій мінської архітектури була кольорова полив’яна черепиця. Це стало можливим завдяки розвитку кераміки. Особливих вершин сягнуло виробництво порцеляни, головним центром якої став Цзіндечжень у провінції Цзянсі. Мінська порцеляна відрізнялася яскравим розписом, багато її зразків є справжніми витворами мистецтва. Розвивалися й інші ремесла – ткацтво, перебірчаста емаль, різьблення по лаку та по дереву.

Імперія зміцнила й розширила свої кордони – завоювала Юньнань, підкорила В’єтнам, встановила контроль над Монголією та Тибетом, відбила спробу Японії захопити Корею, правитель якої був васалом Китаю. Була відновлена й добудована Велика китайська стіна – саме в добу Мін вона набула сучасного вигляду. Держави Південно-Східної Азії встановили з Китаєм дипломатичні стосунки, що китайці розглядали як визнання васальної залежності. Розвиток суднобудування дозволив флотоводцю Чжен Хе у 1405–1433 рр. здійснити сім морських експедицій, обстежити Малайю, Суматру, Яву, Шрі Ланку, узбережжя Індії та Перської затоки й досягти берегів Африки. В експедиціях брали участь десятки великих кораблів (найбільших у світі в той час) та понад 30 тисяч людей. Ці подорожі значно збагатили знання китайців про світ. До імператорського звірниця було доставлено африканську жирафу, яку китайці сприйняли за міфічного звіра ціліня.

Проте надмірний консерватизм, застиглість і сувора регламентація офіційної культури змушували інтелектуалів шукати виходу за її межі. Хтось замикався у приватному житті, хтось шукав натхнення в культурі простолюду, а в декого виникали й бунтівні настрої. Яскравим прикладом є те, що найбільший філософ доби Мін – Ван Янмін (1472–1529) був головним опонентом офіційного неоконфуціанства школи Чжу Сі. Вчення Ван Янміна кілька століть по тому надихало шукачів правди, заколотників та революціонерів не лише в Китаї, а й у Японії. Проте сам філософ, який був і непоганим полководцем, прославився придушенням кількох повстань на Півдні. Його філософські ідеї були заборонені, що, однак, не завадило їх популярності. Одним із найяскравіших послідовників Ван Янміна був Лі Чжі (1527–1602), радикальний мислитель, що насміхався над усіма авторитетами. Він наклав на себе руки у в’язниці, куди потрапив за свої погляди.

Звернення до приватного життя сприяло розвитку поезії, якій, за давньою китайською традицією, в літературі належала першість. Талановитих поетів у добу Мін не бракувало, їхній спадок величезний – понад мільйон поетичних творів. Серед провідних майстрів римованого слова тих часів – Ґао Ці (1336–1374), Лі Дун-ян (1447–1516), Юань Хундао (1568–1610) тощо. Зауважмо, що Ґао Ці був страчений за підозрою у змові проти влади, а Юань Хундао, послідовник філософії Лі Чжі, став відлюдником на маленькому острівці. У XVI–XVII ст. особливим успіх мала жіноча поезія – твори поетес Ван Феньсянь (1564–1633), Шень Ісю (1590–1635), Лю Жуші (1618–1664) тощо, у якій поціновувачі знаходили емоційність та “дитяче серце”, що їх бракувало чоловікам. Мінські поети, однак, залишаються в тіні своїх великих попередників доби Тан та Сун. Значно відомішою є драма цієї доби, зокрема, такий визнаний шедевр, як “Півонієва альтанка” Тан Сяньцзу (1550 – 1616), де автор оспівує силу кохання, що перемагає саму смерть.

Проте чільний внесок династії Мін до китайської літератури – у царині художньої прози, яка у традиційній ієрархії літературних жанрів мала найнижчій статус. Доба Мін – це становлення китайського епосу, завершеними формами якого є чотири класичні романи-епопеї: історичний – “Роман трьох царств” Ло Ґуаньчжуна (бл. 1330–1400), пригодницький – “Річкове прибережжя” Ші Найаня (бл. 1296–1372), казково-фантастичний – “Подорож на Захід” У Чен-еня (бл. 1500–1582) та еротичний – “Квіти сливи в золотій вазі, або Цзінь, Пін, Мей”, автор якого сховався під псевдонімом “Ланьлінський пересмішник” (XVI ст.). Ці романи, особливо перші три, великою мірою базуються на фольклорі, на усних оповідях, тож не дивно, що усі ці твори написані мовою, близькою до народної розмовної (байхуа). Вона склала основу сучасної китайської літературної мови. Бунтівні настрої проявилися й тут: “Річкове прибережжя” прославляє розбійників-бунтівників, а “Квіти сливи в золотій вазі” порушували усталену мораль і були заборонені, а автор так і не наважився розкрити своє ім’я.

Доба Мін була також часом розквіту живопису. Загалом у мінському живописі виділяють два напрями – “академічний” (так звана “школа Чже”) та “аматорський” (або “школа У”). Перша, корифеєм якої був Дай Цзінь (1388–1462), наслідувала традиції доби Південна Сун. Друга культивувала стиль “живопису інтелектуалів” (веньженьхуа), вільний від усталених канонів, опозиційний офіційному, придворному мистецтву. Митці школи У поєднували у своїй творчості живопис з каліграфією та поезією. Чільними її представниками вважають її засновника Шень Чжоу (1427–1509), його учня Вень Чженьміна (1470–1559), а також Тан Іня (1470–1524) та Цю Іна (1494–1552). Останні двоє відомі як майстри жанрів “люди і речі” та “красуні”, зображення сучасного життя й побуту. У творах Цю Іна “Поема про залишену дружину” та “Поема про червоне листя” помітне зацікавлення оповідним жанром, що відповідає тенденціям тогочасної літератури. Видатним теоретиком живопису веньженьхуа був Дун Цічан (1555–1636). Саме цей напрям уславив мистецтво династії Мін.

В останнє сторіччя правління нащадків Чжу Юаньчжана відбулася перша серйозна зустріч Китаю з Заходом. По-перше, це були піратські рейди португальців, пізніше – голландців та англійців, передзнаменування прийдешніх колоніальних війн. Загалом китайці доволі успішно впоралися з нахабними прибульцями, та все-таки на узбережжі Китаю з’явилася перша європейська торговельна факторія – Макао, а відтак, розпочалася й торгівля з Європою. По-друге, до імперії Мін прибули місіонери-єзуїти, найвідоміший з яких – Матео Річчі (1552–1610). Вони досконало вивчили китайську мову та звичаї, завдяки чому стали вправними посередниками між двома цивілізаціями. Крім християнського вчення (з яким у Піднебесній були вже досить давно знайомі), єзуїти принесли китайцям елементи європейської науки й техніки, зокрема, геометрію Евкліда, вчення Аристотеля про елементи, астрономію Птоломея, а також механічні годинники та новітню вогнепальну зброю. Європейців, натомість, познайомили з конфуціанством, державним устроєм Китаю та системою державних іспитів для чиновництва. Образ Китаю як втілення ідеальної держави Платона захопив уяву Вольтера та інших просвітників, а європейські монархи охоче запроваджували в себе елементи китайської бюрократії.

Тим часом імперія Мін, підточена корупцією та зловживанням придворних євнухів, наближалася до свого безславного кінця. Селянське повстання під проводом Лі Цзичена закінчилося 1644 р. вторгненням маньчжурської армії. За іронією долі, це сталося тоді, коли місіонерам вдалося досягти значних успіхів при дворі й навернути до християнства кількох впливових сановників та членів імператорської родини. Активну роль у цьому відігравав львів’янин Михайло Боїм (1612–1659), відомий своїми працями з флори Китаю. Останній мінський імператор, Чжу Юлан, який деякий час ще контролював південь Китаю, звернувся по допомогу до Папи Римського, до очільника ордену єзуїтів, до дожа Венеції та до португальського короля. Це було не дивно, адже мати і дружина Чжу Юлана були християнки, і сина свого він охрестив під ім’ям Костянтина. Як посланця до Європи було відправлено Михайла Боїма, проте йому, попри відчайдушні зусилля, не вдалося нічого добитися. Ані Папа, ані інші можновладці не відгукнулися, і можливість створити у Китаї християнську імперію було втрачено.

Династія Мін залишила яскравий слід в історії Китаю, її філософська, літературна та мистецька спадщина є важливим внеском до світової культури. Знайомство українців з цією спадщиною лише починається – зокрема, немає перекладів ані трактатів Ван Янміна та його учнів, ані мінської поезії, п’єс чи романів, немає книжок про мандри Чжен Хе чи навіть про Михайла Боїма. Тут велике поле діяльності для майбутніх українських інтелектуалів, на якому чекає багато цікавих відкриттів.