Ісаєва Н. С. Поетичний діалог Тараса Шевченка і Ду Фу: соціально-історичні «візії»

Н. С. Ісаєва

14 грудня 2017року в мальовничому сквері київського Ботанічного саду імені академіка О. В. Фоміна відбулося урочисте відкриття скульптурної композиції відомого китайського митця У Вейшаня (吴为山) «Ворота душі. Діалог Тараса Шевченка і Ду Фу» («灵魂之门——塔拉斯·舍甫琴科与杜甫对话»). За основу композиції автор обрав дві книги, які утворюють метафоричну «браму» духовного єднання двох народів і символізують діалог видатних представників української та китайської культур. З однієї книги постає задумливий Кобзар, який нотує на папері палкі та журливі думи і, лише на мить відірвавшись від них, споглядає щось незбагненне перед собою. З іншої – образ танського поета-філософа, який зосереджено вдивляється у далечінь, шукаючи натхнення. За спостереженням українського мистецтвознавця О. Ковальчука, «образ Ду Фу своєю незворушністю, яка, проте, не створює враження закостенілості чи ізольованості, дає зрозуміти глядачеві, що діалог з [далекою] культурою має почати саме він»…

Що ж об’єднує цих двох великих митців? Про що ведуть вони свій діалог, долаючи межі часу, простору, культур і цивілізацій?

«Великих героїв і поетів створює народ у моменти найвищого напруження в житті нації – в моменти, коли вони потрібні людям як повітря, як пожива…» [цит. за: Дзюба І., 2008, С. 15] – ці слова Жоржі Амаду цілком можна віднести до тих складних і почасти трагічних моментів історії китайського і українського народів, котрі явили світу унікальні таланти своїх поетів.

Ду Фу (712–770) жив у часи послаблення могутності танської імперії. Криза в державі була спричинена необхідністю децентралізації господарської системи, що позбавило б населення від сплати вкрай важких державних податків і виконання непосильних повинностей. Загальне невдоволення викликала також поведінка імператора Тан Сюаньцзуна, який не переймався державними справами, захопившись принадами своєї наложниці Ян Ґуй-фей. Тому біди і природні лиха, що спіткали мешканців Піднебесної, розцінювалися як кара Неба за ганебні вчинки його Сина. Криза зростала і у 755 році вибухнула масштабним заколотом, очолюваним генерал-губернатором однієї з північних провінцій Ань Лушанем. Ускладнений міжусобною боротьбою в таборі повсталих, заколот перетворився на майже десятилітню війну (з 755 по 763 рр.). Лихоліття воєнного часу були примножені грабіжницькими набігами кочовиків [Шекера Я., 2013, С. 9–11].

Ду Фу народився у збіднілій сім’ї чиновника і був вихований згідно з приписами конфуціанського морального кодексу. Втім, доля не вготувала йому чиновницької кар’єри і заможного життя, натомість – провела тяжкими шляхами мандрівок і поневірянь. Він пережив голод, полон у таборі заколотників, довгу розлуку з рідними, душевні муки й розчарування. Ду Фу на власні очі бачив неприховану правду життя простих людей, що стало підґрунтям його пронизливо-відвертих віршів. Китайські дослідники відзначають новаторство Ду Фу як поета-реаліста.

Про глибоко народне коріння творчості українського Кобзаря годі й говорити. Тарас Шевченко (1814–1861) народився у сім’ї кріпака і змалечку відчував той страшний тягар особистісного, соціального й національного пригнічення, під яким потерпав український народ. І. Дзюба слушно відзначає: «Як кріпак, який став своїм у мистецькому світі, він мав ширший діапазон соціальних переживань, драматичнішу біографію і складніший духовний світ; як талановитий і пристрасний живописець, він мав додаткове джерело мистецьких імпульсів. Оця більша суб’єктивність давала глибший вимір його органічній народності…» [Дзюба І., 2016].

Отже, розділені часом, простором і культурними традиціями поети переймалися подібними проблемами історичного та соціального буття людини / народу, а також органічно поєднували їх із фактами власної «драматичної біографії» і трансформували в індивідуальному «складному духовному світі».

ІСТОРІОСОФІЯ ПОЕТІВ

Історичне минуле України є наскрізною темою у творчості Т. Шевченка, яку він осмислює в різних аспектах і проекціях впродовж усього життя. Г. Грабович виділяє три групи історичних творів Кобзаря:

1) поезія і проза з яскраво вираженим епічним чинником, що освітлює відомі історичні події та розповідає про легендарних особистостей, як-от: «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1840–1841), «Гамалія» (1842), «Невольник» (1845) тощо;

2) медитативна лірика – роздуми про українське минуле, найчастіше про занепад колишнього щасливого стану буття, а саме: «Думи мої» (1839), «Розрита могила» (1843), «Чигирине, Чигирине» (1844), «Великий льох» (1845), «Холодний Яр» (1845) тощо;

3) народнопісенна проекція історії у віршах періоду заслання: «Хустина» (1847), «У тієї Катерини» (1848), «Ой крикнули сірії гуси» (1847) тощо [Грабович Г., 1998, С. 42–44]. Т. Шевченко намагається проникнути у глибинну сутність знаменних подій (насамперед воєнних змагань), аби зрозуміти «причини злетів і падінь української нації» [Семенюк Г., 2013, С. 5]. Кобзар відшукує коди національної ідентичності українців у силі духу й мужності борців за волю. Він не ставить собі за мету достовірно й точно реставрувати історичні події, радше – вдається до «міфотворчості», до переосмислення минулої слави, щоб з’ясувати: «Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти». Головне – збудити приспану гідність співвітчизників, відновити пам’ять про козацьку звитягу, дух побратимства, відданість священній вірі. Вже у романтичній поемі «Гайдамаки» молодий Т. Шевченко виявляє сміливість не лише політичну (поема просякнута духом народної помсти), але й естетичну – «він творить поетичну візію великої історичної драми, вписуючи її в масштабні історіософські та світоглядні рефлексії» [Дзюба І., 2008, С. 146].

Сучасні дослідники (Г. Грабович, І. Дзюба) констатують неоднозначне ставлення Т. Шевченка до зображуваних ним подій. З одного боку – це вияв безмежної сміливості, патріотизму і жертовності історичних та легендарних ватажків (Ґонта, Залізняк, Гамалія, Наливайко, Палій, Іван Підкова, Тарас Трясило та ін.), а з другого – жахлива «кривава драма». Поет як «батальний живописець» не шкодує яскравих барв і гіперболізованих образів для відтворення козацьких «червоних бенкетів»: блиск «свячених» у світлі «білолицього», море крові, вогнища пекельних пожеж, гори мертвих тіл…

Часом батальні сцени поєднуються із природними стихіями, що надає подіям вселенського масштабу та «сакральної» (даної Богом) сили:

Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба
(«Іван Підкова»).

Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Ґонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють
Отак курить. Гнилий Тікич
Кров’ю червоніє
Шляхетською, жидівською;
А над ним палають
І хатина, і будинок;
Мов доля карає
Вельможного й неможного
(«Гайдамаки»).

Вкрай важливим для Кобзаря залишається «людський вимір» війни. Поет розкриває потворність людської сліпої ворожнечі та жадання помсти. Кривавий розбрат – це не той шлях, яким українці мають прямувати у своє майбутнє. Т. Шевченко висловлює надію на можливість відновлення «тихого раю» у спільноті слов’янського братерства:

ОТАК-ТО, ЛЯШЕ, ДРУЖЕ, БРАТЕ!
…………………………………….
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай
(«До поляків»).

Історична проблематика була магістральною і в творчості Ду Фу, хоча не такою масштабною, як у Кобзаря. Сучасники називали поетичний доробок Ду Фу «віршованою історією» (诗史). На відміну від Т. Шевченка, танський митець звертається не до минулих часів, а здебільшого – до його сучасності. Він творить своєрідний літопис подій танської доби з історично достовірними подробицями та фактами власної біографії. Історіософія Ду Фу також відображає військові походи і повстання, що розгорталися на просторах Піднебесної. Однак його концепція війни посутньо відрізняється від Шевченкової. Тут не йдеться про національну славу і звитягу героїв – у війні Ду Фу вбачає порушення гармонії світу, що є результатом загарбницької політики владоможців, передусім імператора. Цей мотив простежується у двох поетичних циклах під спільною назвою «В похід до кордону» («前出塞九首», «后出塞五首»), у «Пісні про бойові колісниці» («兵车行») та інших творах, що належать до тематичного напряму «прикордонної» лірики (边塞诗). У медитативному вірші «Ночівля у теремі біля річки» («宿江边阁») поет відтворює тривожну атмосферу воєнного стану через метафору ночі – час полювання хижих звірів і птахів:

Шугають примарами в синь
журавлі і лелеки,
Шакали й вовки пожвавішали –
їжа нова…
Журюся війною, не сплю –
сон мій вилито з глека;
Безсилий гармонію дати
я небу й землі. І безсилі слова
(пер. Я. Шекери).

Тим не менш, «людський вимір» війни у творах Ду Фу неоднозначний. Як носій конфуціанської моралі поет вважає священним обов’язком чоловіка участь у воєнних походах, якщо того потребує Батьківщина (зокрема виступ імператорських військ проти заколотників, очолюваних Ань Лушанем, Ду Фу вважає справою порятунку імперії). Тому в його поезії звучать мотиви вірності присязі, готовності простих вояків самовіддано служити Батьківщині. Так, у вірші «Прощання молодят» («新婚别»), що наслідує стиль давніх народних пісень юефу, юна дружина, проводжаючи чоловіка до війська, звертається до нього з дороговказом:

Не згадуйте постійно наш союз і шлюб святий;
Служіть старанно, віддано і чесно Батьківщині.
Бо як дружини воїнів у війську з ними йдуть –
То спаду бойового духу може буть причина
(пер. Я. Шекери).

Ду Фу лише зрідка лаконічно описує батальні сцени, натомість не жалкує ліричних і драматичних фарб для зображення лиха, яке несе війна простому народові. Він створив цілу низку психологічних портретів вояків – молодих і старих, завзятих і зажурених, рішучих і втомлених, – розкриваючи (часто від першої особи) їхній внутрішній стан у найскрутніші моменти військових походів. Наскрізним мотивом «прикордонної» лірики Ду Фу є болісне розставання солдата з родиною та втрата сподівань на повернення. Так, у славнозвісній «Пісні про бойові колісниці» автор описує сльози й молитви дружин і матерів, які проводжають чоловіків у похід до північного кордону; далі звучать нарікання, що втрата селян на війні обертається занепадом господарства («Ви не знаєте, як-то повсюди / В оселях держави нашої ханьської / Виростає лиш терен – не рис…», пер. Я. Шекери). Кінцівка «Пісні…» лірична і зворушлива – це скорботне багатоголосся неприкаяних душ загиблих воїнів, що плачуть над кордоном імперії, вкритим кістками:

Душі щойно загиблих
Мучаться марно,
Плачуть душі
Загиблих давно;
І похмуре, задощене небо
Розривають ридань їхніх ноти
(пер. Я. Шекери).

Часто у віршах Ду Фу, які торкаються теми війни, постає мотив туги за рідною домівкою (притаманний танській поезії в цілому):

Я приїхав на схід –
від домівки це тисячі лі .
Як уляжеться бунт,
повернуся якої весни?
Споглядаю над містом гусей –
серце рветься з німої журби,
Бо на північ летять,
на Вітчизну вертають вони!
(пер. Я. Шекери).

У цитованому вірші «Повертаються дикі гуси» («归雁») автор використовує промовистий образ птахів / гусей, що втілюють сум поета і символізують звістку з дому. Цікава паралель зринає у вірші Т. Шевченка «Думка» (Тече вода в синє море…»), де йдеться про козака, який шукав долю за морем. Народнопісенний образ журавлів, що вертаються додому, також втілює сум героя та його душу, яка болить за Україною.

Сидить козак на тім боці,—
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться,—
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами.

Часто посередником між ліричним героєм-мандрівцем і Батьківщиною в поезії Ду Фу виступає місяць. Зауважимо, що нічне світило в танській ліриці виступало також “незримим зв’язковим” між розлученими закоханими, подружжям, рідними, оскільки ним милувалися одночасно у різних місцях Піднебесної [Шекера Я., 2013, С. 23]:

Лиш місяць в Фучжоу засяє сьогодні,
Дружина пошле йому погляд самотній.
Сумую за дітьми, втомивсь від чекань.
Не сміють і думать вони про Чан’ань.
Волосся дружини – мов хмарка пухка,
Застигла у сяйві, мов яшма, рука.
Коли ж до вікна підійдемо опівночі ми,
То місячне світло осушить нам сльози сумні.
(«Місячна ніч», «月夜», пер. К. Мурашевич).

У поезії Т. Шевченка схожу функцію виконує образ зорі:

На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
(«Сонце заходить, гори чорніють…»)

Туга поета в неволі за Україною, як зазначає І. Дзюба, передається у зверненні до дівочої пам’яті («очі карі» шукають його «зорю» на «синім небі»). Тобто дівоче щире серце символізує відгук самої України, інтимізує зв’язок поета з Батьківщиною [Дзюба І., 2008, С. 430]. Такий самий символічний зміст у поєднанні образу місяця, «самотнього погляду дружини» та сліз простежується і в наведеній поезії Ду Фу «Місячна ніч».

СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМАТИКА

Обидва поети гаряче переймалися соціально-політичним становищем своєї Батьківщини та життям простої людини, що знайшло відображення у наскрізних соціальних мотивах їхньої творчості.

Т. Шевченко вважав, що закріпачення селянства, як і пов’язане з ним національне поневолення, є найбільшим лихом українського народу. Тому поет послідовно й сміливо таврував кріпацтво, показував «увесь жах панських знущань над селянством, усю нелюдськість системи власності на людей» [Дзюба І., Жулинський М., 2003, С. 31]. Найяскравіше ці мотиви проявилися у сатиричній поезії 1840-х–1850-х рр.:

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…
(«І виріс я на чужині…»)

Он глянь,– у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне
(комедія «Сон»).

Картина панських знущань закарбувалася у свідомості Т. Шевченка змалечку і набула емоційно-художніх обрисів у його зрілій творчості. Походження з «низів» народу і особистий кріпацький досвід забезпечили «широкий діапазон соціальних переживань» автора, якого вочевидь бракує китайському поетові. Погляд Ду Фу на соціальну нерівність досить загальний, так би мовити – «зовнішній». Митець нотує ті картини народного життя, які розгорталися перед його очима під час мандрівок просторами Китаю. Часом поет залучає образи й мотиви народних пісень юефу, які відтворюють особливості життя і звичаїв селянства. Найбільшим лихом простого люду Ду Фу вважає не лише сваволю можновладців, а й безчинство вояків у смутні часи змагань за владу у Піднебесній.

Коні військові і ті,
що за плугом, не люблять війну.
Нині із тисячі в нас
вижива сто сімей невеселих.
Все забирають в сумної вдовиці
вояки дебелі…
Осінь. На свято врожаю –
ридання й розпука у селах
(«Місто Білого Імператора», пер. Я. Шекери).

Новаторським осмисленням вражаючої соціальної нерівності вирізняється в доробку танського митця вірш «П’ятсот слів про мої відчуття, коли зі столиці прямував до повіту Фенсян» («自京赴奉先县 咏怀五百字»). Автор показує розкоші придворного чиновництва на різкому контрасті зі скрутою простого люду. Світ ліричного героя поділено навпіл: на заможних підлабузників імператора, забаганкам яких не має меж («золоті палати», розваги з «небесними феями», дороге вино і вишукані страви), та на злиденних людей, що вмирають від голоду та лютих морозів.

Гостей пригощають тут супом з копита верблюжого,
Апельсини із ніжним пушком –
на мандаринах духмяних.
Линуть пахощі мʼяса й вина із хоромів ошатних,
Та замерзли померлих кістки –
на вулицях, попід тинами.
Розцвітання й занепад – близесенько, лиш на крок!
Ох, печаль і скорбота – нелегке моє повідання
(пер. Я. Шекери).

Це влучне протиставлення надалі використовуватиметься послідовниками Ду Фу, зокрема поетами-реалістами періоду «4 травня» (20-ті рр. ХХ ст.).

Кажучи про спільні риси творчості Шевченка і Ду Фу, не можна обійти «жіночу тему». Загалом тяжко порівняти розмаїття та психосоціальну деталізацію жіночих образів поезії Кобзаря із досить символічними, «контурними» портретами китайських красунь танського митця. Але об’єднує поетів пильна увага до жіночої долі в цілому.

За спостереженням українських шевченкознавців, головними персонажами багатьох творів Кобзаря є жінки, а однією з найпродуктивніших соціальних і морально-етичних тем – тема материнства [Cенета М., 2016, С. 251]. Причини цього полягають у декількох чинниках: по-перше, в загальнолюдському архетипному ототожненні понять «Мати–Земля», «Мати–Батьківщина»; по-друге, в особистій долі Шевченка, а саме – у його сирітстві, яке спричинилося до особливого сприйняття материнства / жіночності; по-третє, у соціальній системі кріпацтва, яке найбільшої кривди завдавало насамперед жінці [Дзюба І., 2008, С. 102]. Тому Т. Шевченко з особливим співчуттям і болем переповідає трагічну долю жінки-жертви, яка стає покриткою («Катерина», «Наймичка», «Слепая»), черницею («Мар’яна-черниця»), божевільною («Причинна», «Відьма») тощо. Втім, майже у кожній героїні автор намагається виявити і культивувати образ матері, її здатність до жертви заради власної дитини («Наймичка», «Слепая» та ін.). Квінтесенцією Шевченкового вшанування материнства є поема «Марія», де автор подає власну інтерпретацію біблійного образу Богородиці.

У китайській поезії танської доби «жіноча тема» здебільшого регламентується канонами класичного жанру ши 诗. Зокрема у тематичному напрямі поезії-нарікання (怨诗) культивується образ жінки/дружини, яка самозречено чекає господаря-чоловіка з далеких походів. Прикметно, що виражати почуття любові, туги, відданості має жінка до чоловіка, а не навпаки. Тому поети-чоловіки (Лі Бо, Бо Цзюйі, Юань Чжень та ін.) часто вдавалися до зображення почуттів від імені своїх героїнь. Втім, відомий дослідник китайської культури Р. ван Ґулік зауважує, що численні вірші, написані танськими поетами від імені жінки, «надзвичайно одноманітні, в них за допомогою традиційних виразів відтворюються гіркі нарікання, і найчастіше вони непереконливі» [Гулик ван Р., 2006, С. 262]. На наш погляд, Ду Фу певною мірою вдається відійти від усталених канонів – у віршах (від власної особи!) він передає ніжні почуття до своєї дружини, а також виражає сум з приводу тих страждань, які припали на долю жінок Піднебесної.

Образ коханої дружини постає в цитованій вище поезії «Місячна ніч»: споглядаючи на чужині нічне світило (між іншим, втілення жіночої сутності інь), поет уявляє «сумний погляд» дружини, її волосся, подібне до «пухкої хмари», тендітну «яшмову руку», що застигла у місячному сяйві, невтішні сльози. Усі символічні деталі жіночого портрету – усталений «художній інструментарій» поезії-нарікання, однак Ду Фу наповнює їх живими, особисто пережитими емоціями.

Сумну долю шляхетної жінки описує Ду Фу у вірші «Красуня» («佳人»). Швидкоплинність молодості й краси обертається для неї безпорадною самотністю:

Цей світ у руїні – людське занепало життя.
Як полум’я свічки, всі справи
такі швидкоплинні…
Душею м’який, легковажний її чоловік –
Красуню ясну, мов нефрит,
він узяв за дружину.
І навіть акація знає про зраду оцю;
Не порізно перебувають качки-мандаринки.
Лиш бачить хазяїн: сміється дружина нова,
Та де йому вчути, як плаче покинута нині?!
(пер. Я. Шекери).

Не оминає поет і страждання жінок із «низів», які потерпають від тяжкої праці, аби лиш не вмерти з голоду. Доля китаянок, які в часи воєнних лихоліть самотужки виживають у містах і селах – тема «Пісні про збиральниць хмизу» («负薪行»). Ду Фу малює збірний портрет мешканок міста Куйчжоу (інша назва Боді – стратегічно важлива військова фортеця):

Аж до старості – вузлики з кіс, у роботі зігнуті шиї;
Дикі квіти і листя із гір заплелись межи срібні шпильки.
Нелегка їхня праця!
Таки небезпечно виходити їм
на базари, до міста;
Ще й ходить в солянії копальні повинні –
боротися за копійки…
(пер. Я. Шекери).

Прикметно, що Ду Фу (як і інші танські поети) не пропонує художнього осмислення материнської іпостасі жінки, надважливої для українського Кобзаря. Це можна пояснити особливостями системи конфуціанських соціальних та моральних пріоритетів. За спостереженнями французької дослідниці Ю. Крістевої, концепція материнства у давньому Китаї ґрунтується на засадах неподільної влади в родині. Авторка розмірковує над символічним і колективним характером такої влади: матір’ю в родині могла стати лише перша офіційна дружина, яка всіх дітей від інших дружин і наложниць вважала своїми. Жінка отримує права і владу, але може скористатися ними лише після смерті чоловіка. По суті, вона втілює авторитет чоловіка, у єдності з яким «акумулює» енергію першопредка. «Жінка ніколи не була сама собою», – підсумовує Ю. Крістева [克里斯蒂娃,2010,第 76页]. Таким чином, материнський первень в конфуціанському розумінні не втрачає архетипного значення «народження життя» й ототожнення із Батьківщиною/родиною, однак його фемінна сутність залишається «в тіні» владної. Напевно тому в танській «жіночій ліриці» образ матері не знаходить яскравого художнього втілення, натомість він досить послідовно осмислюється у прозі (особливо в романістиці мінської та цінської доби).

Попри суттєві розбіжності розгортання «жіночої теми» у творчості Тараса Шевченка і Ду Фу, художній матеріал усе ж таки демонструє деякі спільні риси. Зокрема обидва поети відтворюють традиційну асиметричну модель поділу світу на чоловічу й жіночу половини. У Тараса Шевченка, за спостереженням Г. Грабовича, ця модель базується на «фундаментальному розподілі України, який знаходимо в Гоголя: на жіночу усталену й мирну половину, та на чоловічу, кочівну та войовничу» [Грабович Г., 1998, С. 79].

Ці половини втілюють різні іпостасі України – «жіночу» безпорадну, пригнічену, стан буття якої визначається станом жертви, та – чоловічу, марковану колишньою славою козацької звитяги. Фатальну недолю жінки/України Кобзар бачить у неможливості гармонійного поєднання цих світів та досягнення родинного/суспільного щастя.

В поезії Ду Фу також вирізняється чоловічий та жіночий художній простір, змодельований за принципом втраченої рівноваги між світлим/раціональним/ владним початком ян та темним/чуттєвим/піддатливим інь. Причину розладу поет вбачає смуті та воєнному стані в державі (що також можна трактувати як фатум – кара Неба). Це породжує мотиви самотності/неприкаяності/блукання у творах Ду Фу, які засвідчують неможливість відновлення мирного і гармонійного світопорядку.

Утім, маємо завершити наші порівняльні «візії» щодо історико-соціального діалогу українського Кобзаря і танського поета-реаліста на «оптимістичній ноті». Обидва поети не припиняли сподіватися на щасливе майбутнє свого народу і малювали у творчій уяві вимріяні картини буття гармонійних спільнот. Характерні риси цих спільнот видаються напрочуд схожими:

…Оживуть степи, озера,
І не верствовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без ґвалту і крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села
(Т. Шевченко «Ісаія Глава 35»).

…Якби ж ми переплавити могли
Ті лати на орала для землі,
Щоб кожну латочку бездоглядних ланів
Переорати за погожих днів!
Щоб селянин і сіяв, і збирав,
і шовкопряди листям годував.
Щоб той, хто любить рідну землю,
не лив за нею сліз даремно.
Чоловіки у полі працювали б,
І шовк, співаючи, жінки звивали б
(Ду Фу «Пісня про хліб і шовк»,
пер. Т. Некур).

ЛІТЕРАТУРА

Грабович Г. Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка [пер. з англ. С. Павличко]. Київ: Часопис «Критика», 1998.

Гулик ван Р. Сексуальная жизнь в древнем Китае. Санкт-Петербург: Азбука-классика, 2006.

Дзюба І. Тарас Шевченко: Життя і творчість. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008.

Дзюба І. Духовне поле українського слова. УКРІНФОРМ. 08.12.2016. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/1961450-duhovne-pole-dla-ukrainskogoslova.html

Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. Київ, 2003. – Т. 1. – С. 9–66.

Ду Фу Поезія [пер. К. Мурашевич, Т. Некур, Я. Шекера] // Шекера Я. В. Китайська література VII–XIII століть: навч. посіб. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2013. – С. 95–106.

Семенюк Г. Книга народу // Шевченко Т. Г. Кобзар. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2013. – С. 3–13.

Сенета М. Оригінальність витлумачення теми жінки-матері в поемі Т. Шевченка «Марія» // Актуальні питання гуманітарних наук, 2016. –Вип. 16. –С. 248–257.

Шевченко Т. Г. Кобзар. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2013.

Шекера Я. В. Китайська література VII–XIII століть: навч. посіб. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2013.

克里斯蒂娃·朱利娅 中国妇女 (Kristeva J. Des Chinoises)。上海:同济大学出版社,2010.