Георгій Кузьмін: «У пошуках вчителя»

Невелика кімната у звичайному київському будинку. На полицях щільно стоять книги з ієрогліфами. Статуетки Будд і зображення буддійських святих займають почесне місце. Східні пахощі наповнюють ароматом кімнату. Ми п’ємо китайський чай.

Гу Iмін, як його кличуть у Китаї, в Україні відомий як Георгій Кузьмін. Він – один з практиків китайського бойового мистецтва, людина, яка майже все своє життя присвятила вивченню стилю вінчунь кунфу, того самого, яким займався Брюс Лі, фільми, за участю якого, зробили стиль таким популярним у світі. Георгій Георгійович – єдина людина в Україні і на пострадянському просторі, яка особисто зустрічалась з вчителями Брюса Лі та вчилася у них.

Протягом життя, шукаючи живих майстрів кунфу в країнах Азії, Америки та Європи, він відкрив для себе майже забуті сторінки історії розвитку китайського бойового мистецтва в самому Китаї. Відшукав майстрів, які й до сьогодні зберігають давні традиції мистецтва і вважаються найкращими представниками своєї школи.

Тепер він поширює і пропагує стиль вінчунь в Україні, спираючись на багаторічний досвід свого безпосереднього спілкування з найвідомішими ши-фу з Азії.

– Як  сформувався стиль вінчунь кунфу? Чому він тепер такий популярний у світі?

Починаючи обговорювати якусь сферу діяльності людини, ми спочатку повинні визначитися з термінологією, якою будемо користатися. Назву вінчунь та слово кунфу ми використовуємо з огляду на те, що вона поширилася в її кантонській вимові і одержала розповсюдження в світі. На китайській державній мові вінчунь вимовляється як «юнчунь», а слово кунфу – ближче до вимови – «гунфу». Ми використовуємо кантонський варіант вимови цих слів, наскільки можемо його правильно вимовити. Крім того, різні стилі вінчунь, на кантонській мові звучать як: «вінчунь» і «венчунь». Ми використовуємо – «вінчунь». Крім того треба зазначити, що імена китайських майстрів вінчунь, ми також озвучуємо на кантонському, в міру нашої досконалості.

Тепер щодо вашого першого запитання. Є кілька ліній передачі, залежно від цього історію стилю вінчунь чи вeнчунь розказують по-різному. Більшість історичних повідомлень відносять його поширення серед мирських послідовників до кінця 17 – початку 18 століття.  Йдеться, зокрема, про те, що після руйнування монастиря Шаолінь маньчжурами, деякі монахи прагнули чинити спротив, використовуючи своє бойове мистецтво. Себто більшість переказів пов’язує цей стиль саме з буддійськими монахами, адже його філософська база ґрунтується на буддизмі.

Також майже загальновизнано, що мирян ознайомила з цим мистецтвом жінка – буддійська монахиня Нг Муй – такою є кантонська вимова її імені. Також згадують монаха Чжи Шина та інших, але вони вже дали початок деяким відгалуженням стилю. Класичні лінії передачі, які існують нині, походять саме від Нг Муй.

Ця монахиня, перебуваючи в горах на кордоні провінцій Сичуань та Юньнань, навчила своєму мистецтву жінку на ім’я Ім Вінчунь. Легенда стверджує, що ця жінка вступила в суперечку з ватажком місцевої банди. Той прагнув, аби Ім Вінчунь стала його дружиною, але дівчина була вже заручена з хлопцем, якого кохала.  І ось, щоб вирішити її долю, Нг Муй заявила: якщо через рік відбудеться двобій ватажка і Вінчунь і дівчина в ньому переможе, то вона сама буде обирати собі пару.  Забравши ту Вінчунь на рік у гори, Нг Муй передала їй своє мистецтво. І за рік та вже змогла здолати кремезного чоловіка, що володів власним мистецтвом бою.

Тоді стиль Нг Муй не мав звичної для нас назви, а коли вже нащадки Ім Вінчунь зберегли це мистецтво, вони нарекли його «Вінчунь». Через кілька поколінь його вже практикували актори у кантонській опері під назвою «Червона джонка».  Від цих людей пішли деякі різновиди бойового мистецтва, яке згодом укорінилося як стиль вінчунь.

Це найбільш поширена версія виникнення стилю. Але я їздив по Китаю і робив спроби дослідити ці історичні події. Є деякі люди, які піддають сумніву саме існування монахині Нг Муй, і стверджують, що вона не історичний персонаж, а персонаж книжок і оповідань. Але мої вчителі стверджували, що Нг Муй існувала, що це була реальна людина. Нг Муй вчила Ім Вінчунь в провінції Гуандун, а не в Сичуані, чи Юньнані. Але сама Нг Муй принесла це мистецтво десь з тих країв. Я був в місцевості, де був ретрітний будинок Нг Муй, і місцеві жителі казали, що там вона провела багато часу, виконуючи практики, але ми зараз не будемо вдаватись в дуже глибокий аналіз тих подій, бо це вже окрема тема, яку в рамках нашої розмови буде тяжко викласти.

Тривалий час на Заході, зокрема й в Америці, була поширена думка, що вінчунь – це такий унікальний стиль, що за півроку навчання можна ним вже всіх перемагати. Такому уявленню напевно сприяли фільми за участю Брюса Лі, який свого часу вивчав цей стиль. Але це не відповідає дійсності.  За півроку навряд чи можна досягти серйозних успіхів у будь-якому мистецтві, і вінчунь нічим не відрізняється від інших видів. Я, наприклад, вважаю, що в боксі швидше можна досягти якихось початкових успіхів, але майстерність завжди потребує часу і самовідданості.

– Скільки років  Ви присвятили вивченню цього мистецтва?  Хто були Ваші перші вчителі?

Я почав займатися в’єтнамським стилем вінчунь у кінці 1977 р. Тобто вже 40 років. Першим моїм вчителем був Хоанг Вінь Занг, який приїхав з В’єтнаму,  – і вінчунь в СРСР почався саме в Києві, а не з Москви, чи ще якогось місця. Занг навчався в Київському інституті фізкультури.

На початку 1989 р. я з відзнакою закінчив Другі Київські міські державні курси іноземних мов, де вивчав китайську мову. В квітні 1989 р., ще за існування СРСР, нам пощастило потрапити до Польщі, до Федерації східних бойових мистецтв.  Це було майже нереально  за радянських часів, але мені і двом друзям вдалося. Там керував Річард Браун, і саме там я познайомився  з гонконгським стилем вінчунь та дізнався про вчителя Вон Шунлеуна, з яким особисто познайомився вже 1994 р. у Нідерландах. У Польщі розвитком напряму Вон Шунлеуна займався Януш Шіманкевич, який запрошував на проведення учбових семінарів учня Вон Шунлеуна зі Швейцарії – Крістофера Аеберхарда.  Крістоф Аеберхард жив в Швейцарії в місті Базель.

Маючи досвід, який я отримав завдяки семінарам в Польщі, мені було значно легше займатися в Нідерландах, де на семінарі 1994 р. я був єдиним представником країн СНД, який дістав настанови одразу від трьох майстрів вінчунь, що були учнями Іп Мана, що залишив нас в грудні 1972 р. Це були найбільш шановані вчителі.

На цьому семінарі я познайомився з Ван К’ю, Вон Шунлеуном  і Цуй Шонтіном. Після цього семінару я почав вивчати вінчунь у Ван К’ю, який на той час  (на початку 90-х) вже переїхав до Нідерландів, і  був одним з найкращих знавців теорії вінчунь серед учнів Іп Маня. Відтоді мене голландська федерація вінчунь кунфу почала регулярно запрошувати на всі семінари, які вони проводили. Згодом мені запропонували приїхати в Голландію на більш тривалий термін для навчання. Я взяв з собою перекладача (я не дуже розумівся англійською) і одного з послідовників, для того, щоб нам дали учбову програму на тривалий час. На день у нас було по два тренінги: ранкові – в Роттердамі, а вечірні – в школах вінчунь, що були розташовані в різних містах Голландії і входили до складу федерації, яку очолював Ван К’ю. Так мені пощастило брати участь у семінарах, на які приїздили молодший син Іп Мана – Іп Чин та Цуй Шонтінь. Після одного з таких семінарів, Цуй Шонтінь дав мені свою адресу в Гонконзі, і я отримав можливість побачити все своїми очами. Я продовжив навчання вже у Гонконзі, в учнів Іп Мана, одного з засновників сучасного стилю вінчунь. На той час Гонконг ще був підпорядкований Великій Британії.

Отже серед моїх учителів були: Ван К’ю, Цуй Шонтінь, Вон Шунлеун, Іп Чин, Сиу Юкмень. Вон Шунлеун – це та людина, у якої навчався Брюс Лі. Вон Шунлеун був одним з старших учнів Іп Мана, який вже на той час не вчив безпосередньо, а довірив це своїм учням. Цуй Шонтін – це також один з перших посвячених учнів Іп Мана у Гонконзі, його ще називають «Королем першої форми». Формами в вінчунь називають те, що в карате зветься «ката», а в у-шу – «таолу» тобто це комплекс вправ. Перша форма у вінчунь – «Сиу Нім Тао», і Цуй Шонтін досконало опанував всі її аспекти і принципи. Я отримав змогу приходити в школу, яку створив Іп Ман в Гонконзі, і в якій до цього часу знаходиться його федерація. 20 жовтня 2000 р. я та мій син Андрій вступили до Гонконгської асоціації вінчунь (яку заснував Іп Ман). Ми були перші з СНД, хто вступив до лав цієї організації. Росіяни вступили після нас через років 5 – 6, хоч і мали зовсім інший матеріальний потенціал.

На початку 90-х років я вперше потрапив у Шаолінь як турист-паломник, а вже 1995 р. я був є д иним офіційно запрошеним з України на святкуванні 1500 річчя монастиря. В 2001 р. мій син Андрій зайняв перше місце на змаганнях в Шаоліні, виконуючи комплекс «нань цюань» – «південний кулак». В 2004 р. один із членів нашої федерації зайняв перше місце в розділі «таолу зі зброєю». В 2010 р. я теж зайняв перше місце, але в розділі вінчунь, а два члени нашої федерації взяли бронзові медалі. На жаль, не завжди є матеріальна основа для участі в змаганнях на які запрошують команду нашої федерації. Я також був єдиним представником країн СНД на Першій всесвітній конференції з вінчунь у 1999 р., перша частина якої проходила в Гонконзі, а друга – на батьківщині вінчунь в місті Фошань. Я багато їздив Європою, вивчаючи організацію шкіл і центрів вінчунь, хоча мій досвід практики стилю вже був довшим, аніж у деяких керівників цих шкіл. Проте важливо було знати систему організації. Так я познайомився з великою кількістю європейських практиків вінчунь, однак я завжди більше уваги приділяв азіатському напряму.

– Ви назвали багато імен великих майстрів, з ким довелося особисто зустрічатися чи дістати настанови за десятиліття. Але кого б ви назвали своїм головним вчителем, який для Вас особисто відкрив сутність стилю?

У квітні 1989 р. мені пощастило приїхати до польської федерації бойових мистецтв, для занять вінчунь гонконгської гілки. Це був вінчунь Вон Шунлеуна, одного з кращих бійців клану Іп Мана в Гонконзі. Крім того, Вон Шунлеун був вчителем Брюса Лі, а не Іп Ман. Іп Ман вчив старших учнів: Леун Шеуна, Лок Ю, Цуй Шонтіна, Вон Шонлеуна, Ван К’ю, Ло Манкама, Сиу Юкмена та інших, а вони в цей час вчили нових адептів.

Семінар у Польщі був організований Янушем Шіманкевичем (якого можна назвати піонером стилю вінчунь у Польщі). Януш Шіманкевич запросив Крістофера Аеберхарда у квітні 1989 р., що був учнем Вон Шунлеуна. В один із днів, Януш Шіманкевич показав документальний чорно-білий відеозапис на китайській мові, присвячений різним стилям китайських бойових мистецтв. Зокрема й тих, що в нас не були відомі. Так от там були три короткі сюжети про вінчунь – першу форму, роботу з дерев’яним манекеном і «чісао» – так звані «липкі руки». Людина, яка виконувала всі ці техніки, тоді дуже вразила мене стилем виконання і незвичністю рухів. Вони були чимось середнім між гонконгським і в’єтнамським стилями вінчунь. Ці стилі на той час були геть не схожі. Але рівень виконання рухів вражав.

З 1989 р. я почав шукати цього вчителя, адже з чорно-білої касети не було зрозуміло ані ім’я майстра, ані місця, де це було знято. І лише через десять років, у березні 1999-го, мені пощастило відшукати цю людину.

Мої китайські друзі знайшли його адресу, але вони казали, що це вже був старець, який до того ж зовсім не розмовляв загальновідомою китайською мовою путунхуа, а знав лише кантонський діалект. Я дізнався, що це була жива легенда вінчунь, він почав займатися ще у 1938 р., у 13-річному віці. Все життя був лікарем традиційної китайської медицини. Цю людину на путунхуа звали Цень Нен. На кантонському діалекті – Шень Нун, але є варіант Шунь Ган, на англійській мові найчастіше пишуть – Sum Nung, і це ще не всі варіанти вимовляння його імені. В провінції Гуандун декілька китайських діалектів, і деякі зовсім не зрозумілі один одному. Але я його буду називати так, як зазвичай називаю.І ось, знаючи про існування цього чоловіка вже досить довго, мій син Андрій, який теж займається ушу, раптом нагадав мені про нього, сказавши, мовляв: з усіх майстрів світу ти, мабуть, ще не зустрічався лише з Шень Нуном.  І дійсно, в березні 1999 р. я вкотре вирушив до Китаю, щоб розшукати його в Гуанчжоу, і коли його побачив вперше, виявилося, що це справді той самий чоловік, якого я бачив на касеті у Польщі у 1989 р., і якого шукав майже 10 років. Для мене це був шок. Говорити з ним було складно, тому його жінка або діти перекладали з кантонського на путунхуа. Виявилося, що він виріс в Фошані, почав займатися вінчунь в Фошані, і багато його родичів всі з Фошаню – місцевості, звідки стиль вінчунь почав розповсюдження та отримав широку популярність в усьому світі.

Шень Нун почав займатися вінчунь 1938 р., працюючи в ресторані. Шен Нуну дуже рано довелось почати працювати, тому що їх сім’я опинилась в скрутному в матеріальному становищі. Перший його вчитель Чен Бо також працював в цьому ресторані кухарем. Шен Нуна часто ображали вуличні хлопці, і він шукав спосіб як себе захистити. І Чен Бо почав його навчати вінчунь. Шен Нун виявився дуже здібним і мотивованим учнем, і згодом Чен Бо передав його для продовження навчання вчителю Юень Кайсаню. Після іспиту Шень Нун став учнем Юень Кайсаня. Його головним вчителем був майстер Юень Кайсань. Юень Кайсань не мав своєї школи,  тому Шень Нун став його спадкоємцем, і навіть онук Юень Кайсаня вже вчився у Шень Нуна.  Також на материковому Китаї говорять, що навіть сам Іп Ман вчився у Юень Кайсаня техніці «чісао». Але як би там не було, саме Юень Кайсань, Іп Мана та Юй Чоя в Фошані називали трьома «героями вінчунь». Ці три майстра були відомі як основні майстри стилю вінчунь у 40-ві роки минулого століття. Юень Кайсань, у свою чергу, був молодшим братом Юень Чайваня  (Нгуен Текона – якщо в’єтнамською), який приніс стиль вінчунь до В’єтнаму. Той був на більш як на 10 років старший від Юень Кайсаня. На той час, коли я приїхав, Шень Нун вже закрив свою школу і не приймав нових учнів. Але мої друзі умовили його зі мною зустрітися, розказавши про мене, зокрема й те, що я вже присвятив заняттям вінчунь вже понад 20 років та мав зустрічі з багатьма вчителями.

І першим запитанням його до мене було таке: – Чого ти шукаєш у мене? Я сказав, що шукаю якість і внутрішнє наповнення форм і рухів. Він відповів. – А які якості я знаю? Я сказав, що шукаю якість і внутрішнє наповнення форм і рухів. Він відповів. – А які якості я знаю? Я зібрав в голові все, чого навчився за 20 років, і назвав десь 3 – 4 якості, а він, покликавши свого сина, став показувати рухи і розказувати мені про 14 якостей. І  коли я це побачив, то зрозумів, що я, людина, яка займалася два десятки років, нічого не знаю про внутрішню суть вінчунь.

Тоді він сказав, що вже закрив школу і не бере учнів, але через те, що за мене просили друзі-китайці, він погодився і мовив так: – Ти знаєш багато, то я зроблю виняток, але умовою моєю буде: ти мусиш забути те, чим займався 20 років, і почати зі мною від самого початку аж до того, щоб знову ставати у базову стійку. За його словами, лише база вінчунь – це 5-6 років тренувань. І це лише так звані «дванадцять форм» і опанування рухами першої форми (яких, за традицією, 108).

Але, переживши захват і піднесення від того, що  він мені щойно показав, я одразу погодився. Після нашої першої зустрічі у 1999 р. і до того часу, як Шень Нун нас залишив у 2002 р., я приїздив до Китаю 3 – 4 рази на рік лише для того, щоб зустрітися з ним.  Я поспішав, а він мені сказав, що спираючись на досвід попередніх 20-ти років, я засвою базу вінчунь за 2–2,5 роки. Я та мій син були єдиними європейцями, хто в нього навчався. Навчання проходили в нього дома. Одного разу китайське телебачення зняла про мої заняття вінчунь у Шень Нуна передачу для спортивних новин. Мабуть, цей ролик побачили в Гонконзі, і у мене виникли деякі проблеми з гонконгськими майстрами вінчунь. Але мені дозволи продовжити займатися і в Гонконзі. В 1999 р. у Фошані пройшли перші змагання по «чісао», в яких брали участь спортсмени тільки Китаю та Гонконгу. Європейські команди не брали участі в змаганнях, але були запрошені  як спостерігачі. І знову, я був єдиний з теренів СНД, хто мав офіційне запрошення. З Росії приїхала єдина людина  як перекладач і учень одного східного практика вінчунь, але в них не було офіційного запрошення, це була їхня особиста ініціатива. Взагалі хочу зазначити, що у всьому, що стосувалося вінчунь, ми завжди були піонерами на теренах СНД, і випереджали всіх на 4 – 5 років. На жаль, зараз росіяни випереджають нас в організаційному розвитку вінчунь за рахунок підтримки держави, спонсорів і меценатів. Для них виділені кошти, є приміщення для занять тощо. Звісно ми не втрачаємо ентузіазму і робимо, що можемо. Завдяки заняттям у Шень Нуна, ми випереджаємо в розумінні класичного традиційного вінчунь на багато років. Зараз європейці тільки обережно починають говорити про те, що Шень Нун казав мені ще в 1999 р. Я назавжди запам’ятав слова Шень Нуна, які він мені постійно повторював: «Вчись, поки я живий».

У травні 1999 р. Шень Нун запросив мене на свій день народження, куди з’їхалися понад 300 його учнів з усього світу – Китаю, Гонконгу, Австралії, Америки, але всі були китайці, і я виявився серед них  єдиним європейцем.  Шень Нун посадив мене за свій стіл, давши всім зрозуміти, що я його учень.

Шень Нун примусив мене думати та аналізувати свої знання. Згодом він передав мені шестискладову римовану формулу, що є квінтесенцією принципів, через які можна осягнути всі аспекти системи вінчунь кунфу. Учень має завчити цю формулу і постійно про неї думати.  Але вона має три рівні значень, які відкриваються вчителем для учня, коли той досягає певного прогресу на шляху до мети. Це те саме, що у буддійський школі чань називають гун’ань  (чи коан в японському дзен) – один з видів так званої «аналітичної медитації».

Саме він виклав ці принципи для мене так просто і системно, що багато чого з того, що я чув в останні 20 років від різних шанованих майстрів, стало для мене зрозумілим і цілісним. До нього цього ніхто не міг зробити. Саме в тому й полягає цінність вчителя, якого для справжнього практика не зможе замінити тисяча книжок. У Шень Нуна був навіть свій «цігун вінчунь», чого ви не знайдете в Гонконзі. У нього він був теж системою.  Шень Нун в усьому сповідував системний підхід, адже  був лікарем традиційної китайської медицини. Він спонукав мене вивчати традиційну східну медицину і філософію, та казав: щоб розуміти вінчунь, треба розуміти своє тіло. А філософія є стрижнем для медицини і всього іншого: не забобони,  а філософія.

– Я помітив, що у Вас є  спеціальні книги, які стосуються китайської та тібетської традиційної медицини, а також манекен людського тіла для вивчення чженьцзю терапії. Як пов’язане це все з бойовим мистецтвом?

У шаоліньских «усенів» (шаоліньські монахи-бійці) є прислів’я, яке наголошує: «спочатку вчи медицину, а потім бойове мистецтво». І усі традиційні практики бойових мистецтв повинні дотримуватись цього положення. І всі мої вчителі: і в’єтнамські майстри, і Цуй Шонтінь, і сам вчитель Шень Нун дуже тісно переплітали тренування з бойового мистецтва зі знаннями з медицини. Медичний контроль завжди повинен існувати. Заняття бойовим мистецтвом повинно зміцнювати організм людини, а не руйнувати його. Навіть для сучасних спортсменів розробляється певний курс для того, щоб вони виходили на змагання у кращій формі, а згодом могли правильно компенсувати витрачені сили.

З точки  зору східних бойових мистецтв – це цілий спосіб життя, спосіб харчування, режим тренувань і відпочинку. Бо дуже часто люди  багато приділяють уваги тренуванням, і зовсім зверхньо ставляться до способів відпочинку й реабілітації. Багато хто цього не враховує при навчанні. Але я вважаю, що це необхідно, і мої вчителі це знали і давали поради щодо цього.  Сюди ж відносяться і комплекси з гартування тіла, в тому числі з використанням певних препаратів, які зміцнюють тіло або навіть певні системи організму, підвищують еластичність судин, м’язів, зокрема.  Все це варто враховувати при навчанні та плануванні тренувань.

Всі ці системи базуються на знанні традиційної східної медицини. Проте це окрема галузь, яку також треба вивчати, і звісно, бажано у медиків, а не у «одного поважного, але дуже таємного вчителя». Так само як бойові мистецтва – не за книжками, а у вчителів, так само, як вивчати медитацію у людей, які її реально практикують у житті. Наприклад, у буддійських монахів, які мають особистий досвід, тому можуть і мають право навчати чомусь. Не кожен буддійський монах є майстер медитації, медицини чи бойових мистецтв. Навіть, якщо вони щось практикують,  спочатку повинні отримати право навчати інших. Тому не треба тільки за одяг, чи ще якісь аксесуари, чекати див від цих людей. Мої вчителі казали, що треба вчитись у перевірених і відомих в своїх колах вчителів. Ось з такими людьми ми спілкуємося, зокрема і я особисто під час своїх подорожей на Схід. Завдяки мудрим вчителям, я завжди бачу де людина каже правильні речі, а де намагається маніпулювати через корисливі спонукання. Всі таємні «дідусі вчителі» – це шлях до шарлатанства і зловживань. Всі в своїх вузьких колах відомі один одному. Всі мої вчителі, де б вони не жили: в Китаї, Гонконзі, чи десь в іншому місці – знали один про одного.

– А що Вас примусило зробити вибір саме на користь стилю вінчунь?

У 1977 р. ми навіть не знали, як цей стиль називається, тому що мій вчитель-в’єтнамець  вимовляв по-своєму, а я не знав китайської вимови. Мені просто спочатку сподобалося, як виглядають ці рухи, вони були гармонійними. В СРСР тоді ніякої популяризації східних бойових мистецтв, звичайно, не було, і обирати з чогось нам теж не доводилося. У Києві навчалися у вищих учбових закладах до десятка в’єтнамських студентів (Ле ван Конг, Ле ван Тхань, Зунг, Зи, Занг, Ням, Куам) і кілька африканських студентів (зокрема Клемент Яндума з Конго, Джон Со з Нігерії, Симс), які були практиками бойових мистецтв, плюс кілька наших співвітчизників. З наших співвітчизників я б виділив Володимира Горюнова, який займався на Кубі стилем «дзьосінмон», і був перший в СРСР практик цього стилю, а не московські практики, та Олег Трусов, який займався в Сирії сьотокан карате. Це люди, які дійсно займалися карате, а не «видумували карате». До речі Володимир Ілларіонов (з Санкт-Петербургу), який в подальшому став першим чемпіоном СРСР в абсолютній вазі з карате (в 1981 р.), їздив займатися в Київ, і був учнем Клемента Яндума. Інша більшість, за винятком вище згаданих та їхніх учнів, – вигадували своє карате, видумуючи рухи, прийоми та так звані «методики».

Я на той час вже займався карате (з 1972) і боксом (боксом почав займатися на початку 1976 р.), і рік в’єтводао у в’єтнамського студента Ле ван Конга. Отже, зважаючи на загальний досвід, ці рухи мені просто сподобалися. Занг був цікавий тим, що був спортсменом високого рівня (начебто чемпіон В’єтнаму з стрибків), займався спортивною наукою, але при цьому дуже добре знав традиції і поважливо ставився до них. Він був дуже освіченою й культурною людиною. Знав декілька мов: англійську, китайську, і свого часу навчався в Китаї. На заняттях Занг, крім технічних рухів, перший, хто почав навчати: боупингхей, цзіганьгін і янчаюйцзя, «залізній сорочці», чи «золотий дзвін», що в Тибеті має назву «ваджрні обладунки». Якщо ви почнете серйозно вивчати розділи нейгун, то боупингхей – це те, без чого немає внутрішньої роботи і нейгун. Можна імітувати позиції, «якось складно та екзотично дихати», але то буде «вистава». Ніякої користі з цих вправ не буде. Краще просто вийти ранком на свіже повітря і поробити фізичні вправи.

Отже, на той час, ми навіть не знали, чим займався Брюс Лі, що то за «вінчунь». Це вже пізніше виявилось, що на базі стилю вінчунь Брюс Лі виробив власний стиль джеткун-до. Але тоді все, що до нас доходило, – це фото у журналах, в яких він був бійцем з кінофільмів, і довго все китайське бойове мистецтво в нас асоціювалося саме с Брюсом Лі, ніхто не ділив кунфу на якісь школи чи стилі.  Тут не було людей з такими знаннями, рівень обізнаності в цих питаннях в СРСР був дуже невисокий, з огляду на інформаційну закритість країни. До речі, в Києві перші почали кунфу поділяти на стилі, а для більшості,   хоча хтось щось чув про це, вважали кунфу однією школою.

– Після розвалу СРСР школи ушу і карате почали виникати у великий кількості. Як відбувалося становлення Української федерації вінчунь кунфу/джеткун-до?

У вересні 1989 р. я був учасником конференції, де було засновано Раду кікбоксингу, яку в 1992 р. ми реорганізували в Всеєвразійську федерацію кікбоксингу. Пізніше ми створили Українську федерацію кікбоксингу, яка входила у Всеєвразійську. Я був її виконавчим директором, а потім віце-президентом обох організацій, з середини 1993 р. Мене також призначили представником федерації кікбоксингу в південно-східній Азії, тому що я багато часу проводив в Азії, зокрема в Китаї і В’єтнамі.

Ми проводили різні заходи і змагання, наприклад, світовий чемпіонат з кікбоксингу 1995 р., що був підтриманий на державному рівні. Я здобув колосальний досвід організаційної роботи. Переважно в цей час спілкувався з тренерами контактних видів двобою, вони були людьми дуже практичними і у своїй діяльності націлені на результат. Вони радили й мені створити організацію. Отже, я цей весь свій досвід спрямовував на те, аби зробити щось подібне й для розвитку вінчунь. Довго вагався, і десь 1997 р. почав створювати Федерацію Вінчунь кунфу/Джеткун-до в Україні. 17 січня 1998 р. ми створили місцеву організацію «Федерація Вінчунь кунфу/Джеткун-до міста Києва»,  а коли почали реєструвати Всеукраїнську організацію – виникли проблеми. Один з замміністрів в міністерстві спорту навіть мені казав, що вінчунь – це слово я сам вигадав, і такого стилю не існує взагалі. Але потім я привіз йому цілу валізу книжок та брошур про вінчань, виданих англійською мовою. Я був наполегливим і витратив майже рік на те, щоб переконати посадовців зареєструвати нашу «Українську федерацію Вінчунь/Джеткун-до».

26 січня 1999 р. нас нарешті зареєстрували, що було безпрецедентним для колишнього СРСР. На сьогодні ми маємо представництва в регіонах країни і більше 130 членів, які займаються розвитком системи вінчунь. Ми проводимо навчальні та атестаційні семінари, сертифікуємо нових інструкторів. Звичайно в цей, не легкий для країни час, все що ми робимо, впроваджується дуже повільно. Але завдяки заняттям, ми посилюємо наші хороші риси, зокрема, наполегливість, і я досить оптимістично дивлюсь в майбутнє. Як кажуть буддисти: що якщо не в цьому, то в іншому житті ми досягнемо поставлених цілей.

Чим вінчунь відрізняється від інших стилів?

Вінчунь базується на принципі серединної лінії, або на серединному шляху. Багато хто говорить, що вінчунь – це стиль, який базується на економії рухів. Але це помилкове твердження. На рухах не слід економити, рухи треба оптимізувати.  В рухах не має бути нічого зайвого, але й не мусить бути нестачі чогось. Рухи мають бути наповнені, і сил треба докладати рівно стільки, щоб виконати рух, не більше, але й не менше. Вся решта принципів і теорій –  похідні від цього базового правила.  Вони дозволяють оптимізувати рухи.

Я займався у багатьох визнаних вчителів, я бачив вінчунь у всій його розмаїтості. Дуже складно, дивлячись на це все різноманіття  стилів, не розгубитися і не втратити розуміння власне стилю вінчунь. Але ця різноманітність – це різноманітність методів розвитку певних якостей у адепта або у того, хто практикує. Ось чому їх так багато. Проте, якщо звести їх до сутності і оптимального обсягу, то виходить, що стиль базується на трьох формах без зброї,  формі дерев’яного манекена і двох формах зі зброєю – жердиною і двома ножами-метеликами. Всі ці форми вивчаються поступово одна за одною, і людина, яка одержала знання про форми зі зброєю, вважається такою, що завершила школу, – себто завершила вивчення технічного арсеналу школи вінчунь. Але на те, щоб стати справжнім майстром, може не вистачити й цілого життя.

– Ви майже ціле життя присвятили східним бойовим мистецтвам, традиційній медицині й буддійській філософії. Проте у звичайному житті ніщо не видає в Вас людину, що  так глибоко і довго вивчала Схід і Китай. Натомість в багатьох західних школах ушу наставники, якраз більший акцент роблять на зовнішній атрибутиці, вдягаються у китайські шати, або навіть у одяг буддійських монахів, щось розказують учням, не знаючи китайської мови. Яке Ваше ставлення до таких явищ?

Давайте поділимо такі явища на декілька підвидів. Коли людина одягає спеціальну форму, то це правильно. Така форма максимально зручна для тренувань. В ній спортсмени виступають і під час змагань. І форма також є даниною поваги традиції того чи іншого виду єдиноборства. Боксер одягає боксерську форму. Борець, залежно від свого виду спорту, одягає свою форму. Але боксери ніколи не ходять по вулицях у такому одязі або борці в трико. Коли людина в боксерському одязі буде ходити по вулицях – це вже певне відхилення. Його засудять навіть ті, з ким тренується. Навіть більше того, смішно буде, коли якийсь «ботанік», який не має стосунку до спорту, буде ходити по вулиці в борцовському трикочи одязі важкоатлета.

Тепер погляньмо на це з морального боку. Коли людина є справжнім практиком, то  вона не буде демонструвати своє вміння всім. Так вчиняли всі вчителі на Сході, і в Китаї зокрема. Ми повинні пам’ятати, що гоніння на практиків ушу, буддистів зокрема, неодноразово повторювалися впродовж історії. Тому, дуже часто, повсякденне життя цих практиків, нічим не виказувало оточуючим, що вони одночасно займаються бойовими мистецтвами, виконують дихальні гімнастики, практикують медитацію або сповідують певну філософію. В буддизмі ваджраяни є навіть спеціальний термін – «втаємничений  йогін». Про те, що людина практикувала всі ці «серйозні речі», люди взнавали лише після смерті такого практика за певними посмертними знакам.

Щодо чернечого одягу, то тут теж все зрозуміло. Уявимо собі, що в нас мирянин нарядився в рясу священика.  Окрім того, що з точки зору релігії – це гріх, так всі звичайні люди скажуть, що це «ряджений» або аферист. І в цих словах буде виражене все те негативне ставлення до такого «скомороха». Чому ж ми мусимо нормально ставитися до людини, яка використовує одяг буддійського чи даоського монаха та ходить по вулицях? У чому різниця? Так. Трапляються певні культурні і спортивні заходи, на яких дозволені які-небудь театралізовані дійства та покази сцен з історичних творів. Але така театралізована дія проходить в рамках певного часу, у певному місці, пов’язана з певною подією. Або це проходить у спортивному залі, де більшість присутніх практикують єдиноборства і таким чином віддають данину традиції. Проте за порогом залу нема потреби ходити в такому одязі. Хірург не ходить по вулиці в одязі, в якому він працює в операційній. Кухар в своєму халаті та ковпаку працює лише на кухні. Уявіть собі дорослого дядька, який «не награвся у дитинстві у солдатиків», тепер буде ходити пожежником, солдатом чи космонавтом. Це психологічний розлад. Також можна сказати й про ритуальні предмети, зокрема чотки. В школах чань-буддизму їх беруть до рук лише сягнувши певного рівня в практиці, а у буддизмі ваджраяни, взагалі, вважається, що чотки, які  використовуються у практиці, треба ховати від сторонніх очей. Таким чином стає зрозуміло, що людина, яка все це виставляє на показ, не знає цього всього, і відповідно він шарлатан та скоморох. Уявіть людину, що на наших вулицях ходить та махає кадилом. Як до цього поставляються люди? Якщо ми чогось не знаємо, то треба ставитися до цього обережно. Хоча б для того, щоб не образити почуття тих, для кого ця культурна чи релігійна традиція є цінністю. Якщо ми без поваги поставимося до  чужих традицій, то й свої зневажатимемо. Віруючі люди напевно вам скажуть, що до ритуальних предметів без дозволу або певної необхідності й торкатися не варто. Адже ти так лише пустуєш з ними, а це може мати й негативні наслідки. Якщо погане не торкнеться тебе зараз, то може в майбутньому прийде через більш слабких членів твоєї родини. Треба бути обережним, аби через хибні вчинки та в гонитві за наживою не накликати неприємності на себе і рідних.      

Великі майстри бойового мистецтва минулих часів могли бути звичайними клерками, чи артистами, або робітниками в ресторані. Але в іншому своєму житті вони були практиками.  Це така давня традиція, яка не тільки обумовлюється тим, що у  Китаї було переслідування майстрів, але й просто, через те, що бойове мистецтво, чи різні традиційні вчення передавалися від вчителя до учня, і вони не призначалися для великого загалу.  Отже не було сенсу про це говорити, чи показувати це всім.

Тепер часи інші. І для декого –  це спосіб заробити гроші, або просто похизуватися. Я вважаю, що це просто клоунада, блюзнірство, коли хтось в нас ходить у китайському традиційному костюмі, робить якісь незрозумілі рухи, видаючи їх за свій стиль двобою. Знову повторюся, уявіть, що по вулиці іде людина і виконує боксерський «бій з тінню». Як то буде виглядати?  

Така увага до зовнішнього, власне показує, що ті люди не приділяють уваги внутрішньому стану,  нехтують базовими настановами. Я не можу сказати, чому вчать учнів такі вчителі, але напевно, що це дуже далеке від того, чим насправді є китайські традиційні бойові мистецтва.  Звичайно головна причина такої поведінки – це жадібність, що викликана незнанням нашого справжнього стану. Регулярне повторення таких дій призведе до появи укорінення звичних шаблонів у поведінці такої людини. Це стане для цієї людини нормою поведінки і викривленню уяви про реальність. Це в свою чергу призведе до змін на рівні розуму, а з часом і тіла.

Є такий вираз: «li sai qi bu da» – «якщо духовні елементи закупорені, то і матеріальні не мають проходу».