Федевич Л. Символи щастя та процвітання у китайському мистецтві

Л. Федевич
Сумський обласний художній музей ім. Никанора Онацького

Дедалі популярнішою в нашій країні стає культура Сходу. Суші-ресторани, інтер’єр за правилами фен-шуй, східні солодощі на полицях супермаркетів – ці елементи нерідної для нас культури поступово втрачають свою екзотичність. Однак для кожного європейця китайське мистецтво береже багато таємниць, пов’язаних не лише з його символікою, походженням, а навіть зі шляхом проникнення у таємницю світу; ще є безліч традицій, які ми не цілком розуміємо, але захоплюємося ними. Скажімо, це традиційний східний фарфор, який суттєво відрізняється від звичної нам західної порцеляни.

КИТАЙСЬКИЙ ФАРФОР, ЯК ПИСАВ ЗНАМЕНИТИЙ ПОЕТ ДИНАСТІЇ ТАН ЛІ БО,

Схожий на білі прозорі хмарки
І легкий, немов паперові листки.
Прекрасний, як горний нефрит,
Як горне відлуння дзвенить…

Щоб зрозуміти гордість китайців за свою кераміку і фарфор, треба збагнути тяглість цієї традиції, адже китайський фарфор знали вже у VII столітті. Він зародився у період правління стародавньої династій Тан, а розвивався і ставав неповторним світовим явищем під час правління династій Сун, Юань, Мін і Цін – це тривало понад 1000 років.

           

Зліва направо: Ваза «Птахи і квіти», перегородчаста емаль, ХІХ ст. Китай ХІХ ст., ваза.

В епоху династії Тан (VII – X ст.), коли виник фарфор, або біла кераміка (від слова «коалін» – біла глина), було створено Імператорську Академію мистецтв. Фарфор і кераміка стали провідними видами вжиткового мистецтва. Південно-східні провінції постачали фарфор до імператорського двору.

У період династії Сун (XI – XIII ст.) мистецтво стає, так би мовити, індивідуальним. Майстри використовують такі декоративні прийоми, як плавність кольорових переходів, що імітують нефрит, орнаментальне гравіювання. Стає відомою «селадонова» кераміка (селадон – це особливий вид фарфору зеленуватого кольору, близький за структурою до європейського фаянсу).

У період династії Юань (XIII – XIV ст.) виник синьо-білий фарфор «цінхуа». В ньому переважала кобальтова монохромна гама. Хубілай – онук Чингіз-хана, який заснував династію Юань (1271-1368) і зробив м. Даду (нині Пекін) столицею своєї імперії. Цікаво, що цей період ознаменувався у Китаї такими великими відкриттями, як компас, поліграфія, порох (папір, шовк і фарфор вже були відкриті), які зробили великий внесок до історії світової цивілізації.

Саме цей період представлено у збірці Сумського обласного художнього музею. І це не лише китайський фарфор, якого в колекції музею найбільша кількість, а й різьблене дерево, слонова кістка, камінь, а також зразки вишивок, перегородчастої емалі та традиційного живопису – паперові свитки з тонкого бамбукового чи рисового паперу, вкритого малюнками тушшю і акварельними фарбами.

Пласт, перегородчаста емаль

ТЕХНІКА ПЕРЕГОРОДЧАСТОЇ ЕМАЛІ – напаяні на металеву основу тонкі мідні дротики, що утворюють окремі чарунки, залиті кольоровими емалями відповідно до вибраного зображення, – набула розповсюдження у Китаї з XV ст. В колекції представлені побутові та декоративні вироби переважно ХІХ ст., у сюжетах яких переважає традиційна тематика розписів: «птахи і квіти», «гори і води», «дракон і фенікс», символи щастя та процвітання.

           

Божества довголіття, Шоу Сін. Різьблене дерево, ХІХ ст

Художньою обробкою слонової кістки, дерева та каменю займалися в Китаї впродовж тисячоліть. В колекції зібрано фігурні флакони з кришталю, аметисту, сердоліку; стеатитові прибори для письма: тушечниця з мавпочкою та спарені стопи для пензлів. Особливий інтерес становить скульптура культового призначення – зображення Будди Амітаби, виконане з трьох порід каменю. У виготовленні різноманітних побутових і декоративних предметів з кістки та твердих порід дерева майстри використовували прийоми та методи, схожі на роботу з каменем: об’ємне, площинне, рельєфне та ажурне різьблення, гравірування, інкрустацію (наприклад, у фігурках китайських придворних дам зі слонової кістки).

           

Придворні дами. Слонова кістка. 17 ст.

Будь-які види китайського мистецтва, серед них і фарфор або вишивка, яка у музеї представлена переважно фрагментами чоловічого одягу, несуть в собі міфологічне навантаження, стають своєрідними амулетами, оберегами, оскільки у їх орнаментиці присутні знаки чи образи, що відповідають основним широко розповсюдженим китайським символам добра, різноманітним побажанням усіх благ тощо.

ПЕРШ ЗА ВСЕ, були поширеними символи щастя та процвітання на китайському фарфорі – це зображення восьми буддистських дорогоцінностей: перлина дракона, золота монета, ромб, дзеркало, книги, ріг носорога, камінні куранти, листок артемізії (за іншими даними – гілка полину). Ці зображення пов’язані з п’ятьма великими побажаннями: удачі, здоров’я, багатства, ситості, гідності, мирного і довгого життя.

ПО-ДРУГЕ, це зображення птахів: журавель означав довголіття, качечки-мандаринки – подружнє щастя та ін.

ПО-ТРЕТЄ, зображення різноманітних істот (здебільшого міфологічних), здатних захистити людину віл лиха: Дракон, Фенікс, Черепаха та ін. Найчастіше зустрічаються поєднання цих символів.

ПО-ЧЕТВЕРТЕ, це зображення рослин (квітів), що відповідають місяцям року або мають усталену символіку: сосна – дружба, персик – довголіття, півонія – багатство, лотос – чистота та ін. Так, до «чотирьох шляхетних рослин» китайці віднесли орхідею, хризантему, бамбук, дику сливу (мейхуа).

Ваза з побутовими та міфологічними сценами.

Особливої популярності набули квіти дикої сливи мейхуа. Слива з кислими та неїстівними плодами, що мала жовті, білі або червоні квіти, зацвітала першою по відходу зими і мимоволі стала ще і символом весни, символом відродження природи після зими. Цвітіння дикої сливи мейхуа збирало цілі поселення на неофіційні урочистості з приводу весни. Дика слива мейхуа з червоними квітами — популярний сюжет багатьох картин китайських майстрів упродовж декількох століть.

Восьмикутна тарілка. Люди і предмети. 19 ст.

Але повернімося до фарфору. З мови фарсі слово «фарфор» перекладається як «імператорський», виробами з нього користувалися лише правлячі династії та члени їх родин. Щоб зберегти секрет виготовлення фарфору, місто Цзіндечжень, в якому було основне виробництво, на ніч закривали, на вулицях патрулювали озброєні солдати, і потрапити туди могли тільки ті, хто знав пароль. Купці та монахи намагалися привезти до Європи рецепт виготовлення фарфору, використовуючи як наземний шовковий шлях, так і водний – морський, але марно. Як бачимо, європейці дуже цінували легендарний китайський фарфор і за його тонкі стінки, і за білість, прозорість та мелодійність. Але вони тоді ще не знали, що якість глини залежить від вмісту у масі фарфору каоліну (т. з. «м’ясо» фарфору) – білої глини, яку, як думали вони, добувають лише в Китаї, і то не скрізь. Також на якість фарфору впливала «пудра фарфорового каменю», польового шпату (гірська порода кварцу та слюди, пропущена через млин) – це т. з. «кістки» фарфору З цих компонентів і замішували «тісто». Та перед тим, як застосувати масу фарфору, майстри витримували її не менше 10 років у «загашниках», а опісля т. з. «тісто» (масу фарфору) ще й відбивали, бо ліпити з нього було неможливо – воно розсипалося у руках майстра.

Дорожній несесер, ХІХ ст.

Майстер з виготовлення фарфору повинен був мати одразу декілька професій. Він повинен бути перш за все гончарем, оскільки процес формування починався з гончарного кола. Він повинен бути й художником: адже розпис та гравіювання фарфорових виробів вимагає великого таланту і смаку, він повинен був мати неабиякі знання хімії та фізики, щоб передбачити, як поведе себе в розжареній печі забарвлена окислами та вкрита глазур’ю фарфорова маса.

Китайські гончарі випалювали фарфорові вироби в спеціальних керамічних горшках-капсулах за температури близько 1300 градусів (для порівняння: звичайна глина потребувала температури від 500 – до 1150 градусів). Пічку для випалювання готових виробів завантажували до самого верху, а потім замуровували, залишаючи невелике «віконце» для спостереження за процесом. Топили піч дровами, а топка розташовувалася внизу. Відкривали піч лише на третю добу, чекаючи, поки капсули з виробами вистигнуть. На четвертий день у піч заходили робітники, які виносили готовий випалений фарфор; але ще й тоді пічка не була холодною, бо робітники були в рукавицях, а їхній одяг змочували водою. Для виготовлення лише одного виробу докладали зусилля 80 осіб, причому розписували один виріб декілька майстрів: одні писали контур, другі – пейзажі, треті – фігури людей. Перед випалюванням на готові просохлі вироби наносили глазур в декілька шарів, щоб досягти особливого матового блиску. Для забарвлення використовували підполивні фарби: кобальт (давав синій колір) і гематит (давав червоний колір), які добре переносять високу температуру випалювання. Розпис емалями китайці стали використовувати лише у ХVІІ сторіччі.

Таріль.

Особливу увагу відвідувачі музею звертають на порцелянову таріль з двома півнями (18 ст., розпис емалями). Світова міфологія залишила пам’ять про півня як про істоту, якої боїться нечисті (чорти, відьми та ін.). Півень – надзвичайно поширений і багатоплановий символ. Наприклад, верховного китайського бога війни Тайї зображували як істоту з тулубом півня і головою людини. Войовничі півні на тарелі з музею скоріше схожі на домашніх птахів, хоча вони розташовані на хмаринках в оточенні квітів півоній (сюжет типовий для композиції «птахи і квіти»). Їх «бій» швидше нагадує суперечку півнів з курника, які не поділили… зернини. Хоча розгадати таємницю, про що сперечаються півні, ще мають науковці…

Парні вази «Птахи і квіти». ХІХ ст.

Про китайський фарфор європейці дізналися, як уже зазначалося, насамперед від купців. Найбільше їх вразили чашки, які китайці склеювали з двох половинок – внутрішньої і зовнішньої, при цьому денця чашок і верхні ободки були міцно з’єднані. Тоді через ажурну зовнішню половинку було добре видно розписану внутрішню, особливо, коли чашку наповнювали чаєм.

ХАРАКТЕРНА РИСА КИТАЙСЬКИХ МАЙСТРІВ – тісний зв’язок з природою, намагання зберегти недоторканою первинність асиметричної форми, притаманну їй красу. Ці риси властиві всім виробам, а їх близько 100 екземплярів, що зберігаються у Сумському художньому музеї імені Никанора Онацького.

Сумський обласний художній музей ім. Никанора Онацького