Фан Нін, Чжан Цянь. Історія та логіка реформи політичної системи Китаю за 40 років

Фан Нін
Інститут політичних наук Академії суспільних наук КНР

У 2018 році Політиці реформ та відкритості виповнюється 40 років. Вступаючи на історичний рубіж нової епохи, з метою визначення напрямку майбутнього розвитку, ми повинні глибоко поринути в історичний процес Політики реформ та відкритості, прояснити це крізь призму вірогідних подій світової історії в майбутньому, які торкаються загальних інтересів китайського народу та людства, усвідомити притаманну внутрішню логіку розвитку, дослідити та знайти нові історичні завдання майбутнього розвитку.

Саме тому спеціальна група редакції журналу «Огляд культури» зі спеціальної теми «40 років Політиці реформ та відкритості» намагається з цієї відправної точки викликати ще глибше обговорення серед експертів. Автори наголошують: особливість політичної реформи Політики реформ та відкритості полягає в тому, що Китай як країна, що розвивається, вжив плідних інституційних стимулів задля сприяння індустріалізації та забезпечення відповідної зміни розвитку продуктивних сил.

Багато людей вважають, що істотне значення третього пленуму Центрального Комітету Комуністичної партії Китаю1 11-го скликання полягає в започаткуванні реформ економічної системи у Китаї. Проте фактично реформи політичної та економічної систем Китаю розпочалися одночасно. Навіть у певному сенсі реформа політичної системи розпочалася до комплексної перебудови економічної системи та створила політичні передумови для реформування економічної системи.

1978 рік: незабаром підніметься завіса глибоких перетворень, що змінить історію Китаю. З 10 листопада по 15 грудня 1978 року в Пекіні відбулися робочі засідання ЦК КПК. Під час засідань були проведені дискусії щодо розкріпачення мислення, змінення акцентів у роботі та перегляд попередніх справ для винесення справедливих вироків з тим, щоб на третьому пленумі ЦК КПК 11-го скликання було проведено відповідну ідеологічну та політичну підготовку. Ден Сяопін на церемонії закриття пленуму виступив із важливою промовою “Розкріпачувати мислення, ґрунтуючись на реалістичному підході до дійсності, згуртувавшись воєдино, разом дивитися в майбутнє”, в якій він зазначив, що необхідно “правильно реформувати виробничі відносини та політичну надбудову, які несумісні зі швидким розвитком виробничих сил”. Згодом третій пленум ЦК КПК 11-го скликання дав старт здійсненню Політи-ки реформ та відкритості у Китаї. У віснику третього пленуму ЦК 11-го скликання зазначалося: «Впровадження чотирьох модернізацій вимагатиме вагомого підвищення продуктивних сил, що, в свою чергу, неминуче потребуватиме всебічних змін у різних сферах виробничих відносин і надбудови, які несумісні з розвитком продуктивних сил, зміни всіх непридатних методів управління й способів ведення діяльності та мислення, а отже, є однією широкою та глибокою революцією”.

У серпні 1980 року Ден Сяопін на розширеному засіданні Політбюро ЦК КПК виступив із промовою «Реформи партійно-державної системи керівництва», в якій він підбив підсумки урокам «Культурної революції», проаналізував всілякі зловживання нинішньої політичної системи та причини, що їх породжують, визначив необхідність реформування політичної системи. Ден Сяопін зазначив, що для повної реалізації переваг соціалістичного ладу необхідно належним чином дотримуватися трьох вимог:

1) в економіці швидкими темпами розвивати продуктивні сили суспільства, послідовно покращуючи матеріальне та культурне життя народу;

2) у політиці повністю розгорнути народну демократію, забезпечуючи, щоб увесь народ справді користувався різними ефективними формами управління державою, особливо повноваженнями управління місцевою владою низового рівня та різними справами діяльності підприємств; користуватися всіма громадянськими правами, оздоровлюючи систему законів революції, правильне врегульовувати внутрішні суперечності між людьми, завдавати удари усім ворожим силам та злочинній діяльності, мобілізувати ентузіазм народних мас, зміцнювати та розвивати політичний стан, що характеризується стабільністю, згуртованістю та динамізмом;

3) для втілення перших двох вимог, зазначених вище, організаційно необхідно виховувати, виявляти, висувати та залучити ту молодь, яка твердо дотримується чотирьох основних принципів2, і створювати велику кількість соціально-модернізованих кадрів з професійними знаннями». Основну увагу слід приділяти насущним реформам та вдосконаленню партійного та державного ладу, системно забезпечувати демократизацію партійного та державного політичного життя, демократизацію управління економікою, демократизацію усього суспільного життя, прискорення успішного розвитку справи побудови модернізації. У 1980-ті роки відбулися зміни в історії Китаю, в долі китайського народу – із здійснення індустріалізації Китаю офіційно розпочалася Політика реформ та відкритості.

1. ХІД РЕФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ КИТАЮ

Політика реформ та відкритості триває в Китаї вже 40 років. Вона розпочала свій рух з потрясінь “Культурної революції” та депресії в національній економіці. Це важкий шлях, який був сповнений невизначеності та ризиків. Завдяки кропітким зусиллям китайського народу під керівництвом КПК на чолі з Ден Сяопіном, Китай подолав труднощі та обійшов ризики й нарешті домігся початкового успіху в індустріалізації та модернізації. Цю історію і цей процес можна назвати чудом у світовій історії. Ця історична дорога є об’єктом, гідним довготривалої уваги та дослідження для сучасної історії та модернізації людства.

1.1. ЧОТИРИ МАСШТАБНІ РЕФОРМИ НА ПОЧАТКУ 1980-х РОКІВ

На початковому етапі Політики реформ та відкритості сильно проявлялася спадщина старої системи. По-перше, кадрові працівники не відповідали новим умовам. По-друге, стара адміністративна система не сприяла мобілізації активності мас, а багаторічна “масова демократія” не сприяла формуванню стабільного та згуртованого політичного середовища. Для реформування необхідно було спочатку розв’язати ці проблеми.

По-перше, скасування довічної системи зайнятості вищих керівних кадрів. Виникла гостра потреба у великій кількості кадрів для втілення модернізації, а довічна система зайнятості вищої ланки керівних кадрів не сприяла підготовці та залученню кадрів нового покоління. Після третього пленуму ЦК КПК 11-го скликання правляча група, ядром якої був Ден Сяопін, активно сприяла скасуванню довічної системи кадрової зайнятості вищого керівництва, створенню Центральної комісії радників КПК та визначенню порядку виходу на пенсію кадрових працівників. В той же час впроваджували “чотири модернізацій” кадрів (переймання революційним духом, омолодження кадрового складу, набуття знань, спеціалізація), висували на керівні посади всіх рангів молоді та енергійні кадри, які підтримують курс Політики реформ та відкритості, з тим, щоб на організаційному рівні забезпечити послідовне здійснення нової лінії КПК.

По-друге, скасування системи народних комун. 1 січня 1982 року ЦК КПК схвалив та поширив нижчим ланкам «Протокол всенаціональної наради щодо роботи в селах», де належним чином було підтверджено підрядну систему відповідальності3. Система народних комун, яку практикували понад 20 років, вже стала величезною перешкодою для сільськогосподарського виробництва та розвитку селищ у Китаї. У квітні 1980 у селищі Сян Ян повіту Гуанхань провінції Сичуань уперше зняли вивіску з написом «народна комуна», щоб розподілитися на уряд волосного центру та головне управління селянства, робітництва, торговців. У жовтні 1983 року ЦК КПК та Держрада КНР видали «Повідомлення щодо здійснення відокремлення адміністративної влади від управління комуною, створення місцевої волосної влади». В селах по всій країні було відновлено волосні уряди, а саме побудову політичної влади селищ та волостей, здійснення розділення політичної влади і комун. Скасування системи народних комун, заміна інтеграції державної адміністрації та управління комуною розділенням політики та економіки, забезпечили політичний шлях для структурних економічних та соціальних реформ КНР.

По-третє, децентралізація. За першу п’ятирічку Китай перейняв досвід Радянського Союзу, встановивши високий ступінь централізації економічної та адміністративної систем. Ця система, концентруючи обмежені ресурси на ключовому будівництві, безумовно, відіграла свою роль, бо за короткий період було створено порівняно повну самостійну систему промислового виробництва та систему народного господарства. Однак її недоліки є цілком очевидними: досить помітно виділяється недоречна мобілізація з місць, а ентузіазм, ініціативність та креативність низових ланок та робочих стримується роллю у розподілі ресурсів та координованістю інтересів.

У грудні 1978 року, напередодні третього пленуму ЦК КПК 11-го скликання, Ден Сяопін на робочому засіданні центральних органів влади наголосив на необхідності розгортання економічної демократії, зокрема, розширення автономних прав промислових підприємств та виробничих бригад стосовно чотирьох аспектів діяльності, а саме: мобілізації на державному, місцевому рівнях, на рівні підприємств та на особистому рівні працівника. У своїй промові «Реформа системи партійно-державного керівництва» Ден Сяопін знову відзначив, що найбільшим недоліком наявної в Китаї системи є надмірна концентрація влади, і таким чином черговий раз підкреслив проблему децентралізації.

У 1979 році ЦК КПК та Держрада КНР ухвалили здійснення «спеціальної політики та гнучких заходів» у зовнішньоекономічній діяльності Гуандуну та Фуцзяня. Крім того, були ухвалені рішення щодо пілотних особливих економічних зон, розташованих у Шеньчжені, Чжухаї, Сямені та Шаньтоу; провінції Фуцзянь та Гуандун стали одними з перших, в яких було впроваджено відкритість зовнішньому світові.

Значення децентралізації полягає у знятті обмежень системи планової економіки щодо місцезнаходження та низових ланок, виробничих одиниць та виробників. З одного боку, лібералізація ринку в кінцевому підсумку вказала дорогу до здійснення ринкової економіки; з іншого боку, послабила контроль за місцевими органами з боку центральної влади, чим також підвищила ентузіазм органів місцевого самоврядування у зрушенні економічного розвитку, сформувала у Політиці реформ та відкритості Китаю й розвитку економіки досить особливе та важливе явище – “міжурядову конкуренцію”, тобто уряди усіх рівнів повсюдно стали здійснювати стимулювання економічного розвитку на місцях, що створило іще одне важливе джерело рушійної сили економічного розвитку в Китаї, окрім ринкового.

По-четверте, скасування «чотирьох свобод» та відновлення законодавства. У 1978 році на робочому засіданні ЦК КПК Ден Сяопін відзначив: «Демократія є важливою умовою для розкріпачення мислення». Яким чином здійснювати демократію? Він вказав: «З метою забезпечення народної демократії необхідно зміцнити законодавство. Необхідно інституціоналізувати демократію, юридично втілити таким чином, щоб така система і закони не змінювалися у зв’язку зі змінами в керівництві, не змінювалися через зміну поглядів керівників. Тепер питання в тому, що закони дуже недосконалі, багато законів ще не розроблені. Часто риторика лідерів стає “законом”, те, що не схвалюють лідери, вважають “порушенням закону”, якщо риторика лідера змінилася, “закон” слідом за цим також змінюється». Таким чином Ден Сяопін визначив створення правової системи як основну передумову та запоруку побудови демократичної політики.

Широке висловлювання думок, повний виклад поглядів, широка пропаганда, широка дискусія, відомі як «чотири свободи», виникли у 1957 році. Цю анти-праву кампанію Мао Цзедун постійно розглядав як важливу форму розвитку соціалістичної демократії та неодноразово застосовував в політичних рухах, а під час «Культурної революції» вона отримала крайній прояв. У Конституції 1975 року вперше у формі основного закону держава визнала «чотири свободи», а Конституція 1978 року успадкувала це. З початком Політики реформ та відкритості в Китаї при здійсненні демократичної політики почали переосмислювати “Культурну революцію” та виправляти її помилки. Однією з серйозних помилок було визнано зруйнування правової системи. Ден Сяопін зазначив: «Під час “Культурної революції”, здійснюючи “демократію мас”, вважали, що підняття народних мас – це і є демократія, й таким чином можна вирішувати питання. По суті, підняття народних мас – це громадянська війна. Ми розуміємо досвід уроків історії».

У відновленні та розвиткові правової системи Ден Сяопін вбачав новий пошук відправної точки здійснення демократичної політики. З 1980 по 1982 рік було здійснено ретельні дослідження, широко запитуючи поради та думки і багаторазово вносячи поправки, і, як наслідок, у 1982 році було народжено частково нову Конституцію. Ця Конституція юридично відхилила «ліву» теорію та практику «масової демократії» періоду «Культурної революції» та створила правову основу для побудови та розвитку демократії й правової системи нової ери Політики реформ та відкритості.

1.2. ПОШУК ТА ДОСЛІДЖЕННЯ В ПЕРІОД З «XII З’ЇЗДУ» ДО «XIII З’ЇЗДУ»

На XII-му з’їзді КПК Центральний Комітет КПК здійснив широке та глибоке дослідження реформування політичної системи. У жовтні 1986 року ЦК КПК створив робочу групу, члени якої розглянули розвиток, переваги та недоліки політичної системи Китаю, визначили основну суть реформ, цілі, зміст, кроки та основоположні принципи, що в результаті призвело до формування загальних уявлень щодо реформ політичної системи.

У грудні 1987 року, на сьомому пленумі ЦК дванадцятого скликання, обговорили та узгодили основні принципи «Загального бачення реформ політичної системи», яке в основному включало: розмежування партійних та державних функцій, партійне будівництво (посилення ролі Політбюро, зміцнення ролі ЦК, регулярність партійних з’їздів тощо), децентралізацію, інституційну реформу апарату (спрощення та обмеження кадрів), реформування кадрової системи (подальше омолодження рядів, розподільче управління, визначення терміну перебування на посаді, реформу пенсійної системи – соціальне забезпечення), створення громадської системи консультацій та діалогу (відкритість та діалог в обговоренні державної політики), удосконалення демократії (основних прав громадян згідно з конституцією) тощо.

Крім того, серед чотирьох основних політичних систем у сучасному Китаї було створене самоврядування широких мас, що безпосередньо є результатом втілення Політики реформ та відкритості. Самоврядування широких мас – це система колективного адміністрування справами городян та селян в рамках Конституції КНР та під керівництвом КПК та її низових парторганізацій. Організації самоврядування широких мас обирають шляхом демократичних виборів міськими та сільськими жителями, втілюють рішення, прийняті демократичним шляхом, здійснюють демократичне керівництво, демократичний контроль, безпосередньо пов’язаний із здійсненням політичних прав. Це відбувається через самоврядування, самоосвіту, самообслуговування, самоконтроль здійснення діяльності (принцип «чотирьох самоврядувань»). Система самоврядування широких мас включає два основні елементи: по-перше, організації самоврядування сільських жителів, по-друге, самоврядні організації міського населення. Ден Сяопін багато разів казав: демократія – це мобілізація широких народних мас та ентузіазм низових верств. У 1987 році, приймаючи іноземних гостей, він зазначив: «Мобілізація ентузіазму – це є найбільшою формою демократії. Що стосується того, як скласти закони у різних формах демократії, то це залежить від конкретної ситуації». «Передача повноважень широким масам та народові (в сільській місцевості – передаються селянам), це і є найбільшим проявом демократії».

1.3. ВРЕГУЛЮВАННЯ НАПРИКІНЦІ 1980-х РОКІВ

Політика реформ та відкритості з кінця 1970-х років надзвичайно змінила політичне середовище та соціальну ідеологію Китаю, змінила політичну свідомість людей. Під час проведення Політики реформ та відкритості також поступово сформувалася тенденція «лібералізації» суспільства. На початку 1980-х років відбувається «культурна лихоманка», яка йшла шляхом від прийняття західної культури до переосмислення та заперечення китайської культури. Разом з тим наростають політичні рефлексії та теоретичні роздуми, які характеризуються проблемою «гуманізму та відчуження», і поступово виникають ідеологічні розбіжності всередині КПК. В середині 1980-х років на тлі реформ у Радянському Союзі та у країнах Східної Європи на міжнародній арені зросли зусилля противників соціалістичного ладу. Цю ситуацію Ден Сяопін згодом назвав «міжнародним макрокліматом та внутрішнім мікрокліматом» на тлі ідеологічної та організаційної підготовки соціального руху, який виник наприкінці 1980-х років.

Перед обличчям цих змін провідна група КПК на чолі з Ден Сяопіном протистояла тискові і ліквідувала «лібералів» у партії. З цього моменту постійно відбувалася корекція курсу реформ впродовж 10 років, особливо в тому, що стосувалося реформи політичної системи.

По-перше, було необхідно сприяти зміцненню лідерства партії та здійсненню розмежування партії та уряду. Після третього пленуму ЦК КПК 11-го скликання впровадження «розмежування партії та уряду» стало важливим завданням реформи політичної системи. Ден Сяопін якось гостро розкритикував те, що у політичній діяльності «партійне керівництво» фактично перетворилося на «особисте лідерство». Він якось сказав: «Під гаслом зміцнення єдиного керівництва партії недоцільно без застосування аналізу зосереджувати усю владу цілком у парткомі, де владу часто зосереджено в руках декількох секретарів, особливо у першого секретаря, який все вирішує одноосібно й приймає остаточне рішення. Єдине керівництво партії часто перетворюється на особисте лідерство. У звіті XII з’їзду КПК сказано: «Робота партії та уряду в цілому та на підприємствах й в установах зокрема повинна бути належним чином розподілена. Партія не є владною організацією, яка керує народними масами, а також не є адміністративною чи виробничою організацією. До середини 1980-х років Ден Сяопін зайняв чіткішу позицію стосовно висунутої вимоги “розмежування партії та уряду”, щоб у реформі політичної системи цей “ключовий пункт” посів перше місце».

З виступу Ден Сяопіна:

«Звільнити розум, шукати істину на основі фактів, об’єднатися для руху вперед».

В період з третього пленуму ЦК КПК 11-го скликання до початку 1989 року основним напрямком реформування політичної системи було розв’язання проблеми надмірної концентрації влади та здійснення розмежування партії від уряду.

В цей час були вжиті конкретні заходи, головним чином такі: впровадження системи розділення обов’язків головних партійних і урядових керівних посад, місцеві секретарі парткомів усіх рівнів не могли більше працювати за сумісництвом на посаді головного керівника органу влади; «систему відповідальності голів адміністративної влади під керівництвом парткомів» було змінено на «систему відповідальності керівників виконавчої влади»; визначено основний принцип, згідно з яким «діяльність партії має здійснюватися в межах Конституції та законів»; скорочені деякі функціональні підрозділи місцевих парткомів всіх рівнів; скасовано систему розгляду та затвердження кримінальних справ місцевими партійними комітетами всіх рівнів, яка існувала раніше, та було дозволено місцевим судам та прокурорам усіх рівнів самостійно здійснювати судову владу і прокурорський нагляд відповідно до закону; з метою забезпечення реального впровадження системи виконавчої відповідальності були скасовані партійні групи в органах місцевого самоврядування всіх рівнів; партійні організації та установи, якими раніше вертикально керували партійні комітети вищого рівня та партійні організації вищих адміністративних органів, поступово передавали керівництву місцевим партійним комітетам і вони підлягали територіальному управлінню.

З кінця 1980-х років реформа політичної системи, яка тривала вже майже десять років, зазнала великих змін у її основному розумінні та напрямку. Нові зміни в основному виявилися в тому, що: на практиці «надмірну концентрацію влади» більше не розглядають як проблему, яку розв’язують місцеві та низові партійні керівники, але виступають за поліпшення місцевих і низових партійних організацій шляхом зміцнення їх саморегулювання. З публічного дискурсу практично зникло поняття «розмежування партії та уряду» і навіть поняття «відносини партії та уряду» використовували зрідка.

Поступово виникла нова дискусія та була сформульована нова концепція «партійного керівництва». Замість визначення керівництва місцевих і низових партійних організацій як «політичного керівництва» було запропоновано його визначення як «політичне, ідеологічне та організаторське керівництво». У той же час відбулася відмова від розмежування партії та уряду та обмеження партії та уряду з метою поліпшення процесу прийняття рішень та ефективності їх реалізації. Однак, замість того застосовували «наукове та демократичне» прийняття рішень місцевими та низовими ланками керівних партійних установ й вдосконалення рівня ухвалення рішень та ефективності роботи шляхом здійснення «двох модернізацій». Нарешті, в дискурсивній системі реформування політичної системи та політичного будівництва «розмежування партії та уряду» 1980-х років перетворилося на політичну lingua franca 1990-х років – на «партійно-адміністративний розподіл праці».

По-друге, удосконалення ідеології («Кампанія проти буржуазної лібералізації»). З кінця 1980-х років політичне врегулювання також супроводжувало очищення ідеологічної сфери. Неортодоксальні ідеології та інакомислення 1980-х років були визначені як «буржуазна лібералізація». Ден Сяопін мав ряд дискусій щодо «буржуазної лібералізації». Він вважав, що суть лібералізації – це «вестернізація» та зазначав, що «у Китаї після розгрому «Банди чотирьох» з’явилася тенденція мислення, яка називається буржуазною лібералізацією, що вклоняється “демократії”, “свободі”, капіталістичним країнам Заходу та заперечує соціалізм». «Так звана буржуазна лібералізація полягає в тому, щоб зробити Китай цілком західним і піти капіталістичним шляхом». Ден Сяопін також зазначив: «Впродовж усього процесу реалізації чотирьох модернізацій проблема протидії буржуазній лібералізації буде існувати як мінімум ще 10 років нашого століття плюс перші 50 років наступного століття»; «оскільки це є довгостроковим завданням, кампанію не можна проводити швидко, й відповідно, тому освіта та керівництво є основними методами її здійснення».

Впродовж двох-трьох років з 1989 по 1992 рр. протидія буржуазній лібералізації стала важливим завданням в ідеологічній пропагандистській сфері, у теоретичних та освітніх колах. Різні ідейні тенденції та теорії (література, мистецтво, філософія та соціальні науки), що виникли в період «культурної лихоманки» у 1980-х роках, певною мірою зазнали критики, але в основному її було обмежено ідеологічним полем, і це не сформувало політичної боротьби та організаційних чисток. У 1992 році, після виступу Ден Сяопіна на півдні країни, реформа економічної системи та підйом нової хвилі відкритості в черговий раз змінили політичне середовище та ідеологічну атмосферу, а політичне очищення ідейної та культурної сфери, в основному, припинилося.

По-третє, реформа системи розподілу податків сконцентрувала центральну владу. На початку Політики реформ та відкриття було здійснено децентралізацію влади та управління, де найважливішим заходом була передача фінансової влади місцевим органам влади та запровадження системи управління фінансами – «розмежування доходів і витрат між центром і регіонами та відповідальність за збалансування їхніх бюджетів» («система нерівномірного розподілу (доходів і витрат між центральним і регіональними урядами)»). У 1985 році на основі другого кроку податкової реформи цю систему розподілу було змінено на «розподіл категорій податків, розгляд і затвердження доходів та витрат і розподіл відповідальності між центральними і регіональними урядами», а в 1988 році декілька різних форм виплат, таких як «додаткова одноразова сума доходу», та «загальна частка плюс частка зростання», були надалі розвинені й мають назву «місцева сума». Це призвело до «розквіту» контрактної системи, яка включає в себе підприємницький контракт та фінансовий контракт, у поступовій реформі Китаю.

Результатом змінення розподілу податків між центральним та місцевими урядами з 1985 по 1993 рік стало невпинне зниження надходжень до державного бюджету. До середини 1990-х років пропорція бюджетних надходжень до центрального уряду знизилася і мала дефіцит у 20%. Фінансові ресурси місцевих урядів зросли, але центральний уряд переживав фінансові труднощі – «була порушена система надходжень до центру, й не цілком вирішене питання загальних виплат».

З метою зміни цієї ситуації 1 січня 1994 року в КНР було створено нову систему управління фінансовим оподаткуванням. Загальна ідеологія податкової реформи полягала в уніфікації податкового законодавства, у створенні справедливого податкового навантаження, у спрощенні системи оподаткування, раціоналізації децентралізації влади, врегулюванні системи розподілу відносин, стандартизації методу розподілу та забезпеченні фінансових надходжень. Після понад десяти років функціонування системи розподілу податків дефіцит фінансових ресурсів центрального уряду був ефективно подоланий. Частка центрального уряду у загальних фінансових ресурсах зросла з менш ніж 20% у 1994 році до 55,75% у 2007 році. Змінена система розподілу податків значно збільшила фінансові ресурси центрального уряду, що призвело до посилення центрального уряду у загальнонаціональних політичних питаннях й в цілому змінило взаємини центру та регіонів. Реформа розподілу податків мала величезне політичне значення, бо призвела до зміцнення єдності країни на тлі макроекономічних перетворень для створення ринкової економіки й посилила авторитет правлячої партії та центральної влади. У цьому сенсі реформа податкового розподілу – це найважливіша реформа політичної системи в Китаї за останнє десятиліття ХХ століття.

1.4. ФОРМУВАННЯ КИТАЙСЬКОЇ МОДЕЛІ В НОВОМУ СТОЛІТТІ

Вступивши в XXI століття, Політика реформа та відкритості відзначила 20-річний ювілей. У результаті важких пошуків, постійних досліджень і реформ поступово було сформовано модель політичного розвитку сучасного Китаю.

У 2002 році в доповіді на XVI з’їзді Всекитайських зборів представників Комуністичної партії Китаю було зазначено: «Розвиваючи політику соціалістичної демократії, найбільш докорінною є необхідність органічного поєднання прихильності керівництву партії, приналежності країни народу та управління відповідно до закону». Це означає, що «китайські комуністи та китайський народ після тривалого періоду практичних пошуків, досліджень, узагальнення власного досвіду та запозичення світового досвіду нарешті оволоділи на початковому рівні закономірностями побудови та розвитку соціалістичної демократії, отримали докорінні відповіді на питання, яким чином сучасний Китай повинен будувати та розвивати політику соціалістичної демократії». Серед цих принципів й «органічне поєднання керівництва партії, народу як повноправного господаря та управління відповідно до закону», що є відомою «триєдиною» моделлю політики Китаю.

Після XVI з’їзду КПК модель політичного розвитку Китаю поступово привертає увагу зовнішнього світу, а в самому Китаї цю модель постійно схвалювали на з’їздах КПК і до того ж постійно збагачували та вдосконалювали в реальній роботі, поступово перетворюючи на стабільну політичну систему.

2. ВНУТРІШНЯ ЛОГІКА РЕФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ КИТАЮ

Реформи не є винятковим явищем Китаю. З кінця 1970-х років колишні соціалістичні країни Східної Європи, такі як Польща, Угорщина, Чехословаччина та інші, одна по одній впроваджували в життя політичні реформи, намагалися позбутися радянської моделі, шукали швидший шлях здійснення індустріалізації та модернізації. Після середини 1980-х років Радянський Союз, який період тривалий час був світовим центром соціалістичного руху та мав панівне становище, також розпочав реформи під керівництвом нового лідера Михайла Горбачова. Однак через двадцять років реформи в цих країнах цілком провалилися, і Східна Європа та Радянський Союз зазнали політичного краху, економічного занепаду, соціальних потрясінь і це навіть призвело до кризи розпаду держав. На противагу цьому, реформи в Китаї, навпаки, здобули історичний успіх. Яка внутрішня логіка та правильний досвід забезпечили успіх Китаю? Це варте глибокого вивчення.

2.1. ДОТРИМАННЯ ЧОТИРЬОХ ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ: ЛОГІЧНИЙ ВІДПРАВНИЙ ПУНКТ РЕФОРМ У КИТАЇ

Наприкінці 1970-х років Сіданьська «Стіна демократії» та низка періодичних видань ініціювали критику, звернену на «Культурну революцію», Мао Цзедуна, Комуністичну партію Китаю та соціалістичний лад. В цей ж час поступово підігрівалася громадська думка, і у Пекіні 18 січня 1979 року відділ пропаганди ЦК КПК та Академія суспільних наук КНР спільно провели “Теоретичну нараду”.

В цілому, “Теоретична нарада” виправила помилки “Культурної революції”, проте було виявлено дві позиції. З одного боку, деякі консервативніші учасники застерегли про небезпеку втрати контролю у разі відмови від партії та соціалізму. З іншого боку, пропонувалося високо оцінити досягнення «Стіни демократії» й здійснити комплексне переосмислення історії та політичної системи Китаю та навіть Радянського Союзу.

30 березня 1979 року Ден Сяопін виголосив свою знамениту промову «Дотримання чотирьох основних принципів», яка, по суті, була реакцією на розбіжності у поглядах, що проявилися на «Теоретичній нараді». Ден Сяопін зазначив: з одного боку, ті, хто відстоюють помилковий «лівацький» напрям й нападають на політичний курс третього пленуму ЦК КПК 11-го скликання, й таким чином вони відступають від марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна; з іншого боку, всередині партії та у суспільстві з’явилися певні сумніви або ідейні течії, які заперечують чотири основні принципи. Ден Сяопін також зазначив, що деякі люди всередині партії прямо чи опосередковано підтримують скептицизм та ідейні тенденції, які протистоять чотирьом основним принципам. Тому Ден Сяопін заявив, що дотримання чотирьох основних принципів (соціалістичний шлях, диктатура пролетаріату, тобто демократична диктатура народу, керівництво Комуністичної партії, ідеї марксизму-ленінізму та Мао Цзедуна) є «корінною передумовою втілення чотирьох модернізацій».

Згодом історія Політики реформ та відкритості Китаю й уроки провалу реформ в Радянському Союзі, повністю підтвердили, що “чотири основні принципи” забезпечили успіх китайських реформ в цілому, й, зокрема, реформи політичної системи та здійснення модернізації.

Політика реформ та відкритості означає, що КПК відхилила помилкову «ліву» лінію, яка формувалася з 1949 року й особливо виявилася в період “Культурної революції”, та відновила індустріалізацію й модернізацію Китаю. Проте, на той час було не зрозуміло, як вести Політику реформ та відкритості, як здійснювати нову індустріалізацію та модернізацію.

Згодом хід розвитку історії засвідчив, що в цьому особливому та ключовому історичному моменті були два варіанти розвитку. Перший – це курс, яким пізніше пішла Комуністична партія Радянського Союзу («перебудова та нове мислення»), тобто створення нової політичної лінії та нового покоління лідерів шляхом заперечення методів управління попередніх керівників, але без належної критики історичних помилок Радянського Союзу. Тактика та практика Радянського Союзу та його лідера М. Горбачова в ті роки викликала повне заперечення історії та величезні соціальні протиріччя, що призвело до втрати легітимності правлячої КПРС та до хвилі соціального невдоволення проти правлячої партії, що в результаті призвело до розпаду Радянського Союзу.

Інший варіант – це шлях та вибір Китаю, а саме стратегія реформ на основі «чотирьох основних принципів». При визначеному напрямку реформ та без зрозумілого шляху реформ, переосмислення історії неминуче викликало б не лише полеміку в суспільстві, а й призвело б до жахливих політичних потрясінь. Саме тому колективне керівництво КПК на чолі з Ден Сяопіном обрало політичний курс на об`єднання шляхом відмови від історичних суперечок задля активного соціально-економічного розвитку й подолання проблем минулого та соціальних відмінностей. Крім того, в умовах, коли конкретний зміст реформ неможливо заздалегідь передбачити, попередньо встановити їх обсяг, вкрай необхідно було уникати політичних ризиків, скоротити витрати на проведення реформ та уникнути повного демонтажу чинної політичної системи, а також уникнути відмови від національної історії останніх десятирічь.

Таким чином, наприкінці XX століття Китай був забезпечений стабільною стратегією реформування з певним відтінком консерватизму, що не лише дало необхідний поштовх до переосмислення шляху власного розвитку та до історичних змін, а й дозволило уникнути втрати правлячою партією легітимності та подальших політичних потрясінь. Китай не пішов хибним шляхом реформ Радянського Союзу, який зник як країна. Історія довела, що «дотримання чотирьох основних принципів» на початку 1979 року визначило та містило в собі потужну історичну Політику реформ та відкритості в Китаї, які відбуваються вже 40 років.

2.2. ЧОТИРИ ОСНОВНІ ПУНКТИ ДОСВІДУ: ЛОГІКА КИТАЙСЬКИХ РЕФОРМ

За останні 40 років, постійно здійснюючи пошук та практику, Китай поступово відкрив унікальний шлях індустріалізації та модернізації та простує по ньому. Успіх Політики реформ та відкритості у Китаї можна узагальнити чотирма основними пунктами, які також є проявом історичного розвитку логіки інституційних змін, визначених у 1979 році стратегією реформ.

По-перше, уніфікація захисту прав людини з концентрацією державної влади в процесі економічного та соціального розвитку. Конкретний зміст реформ Китаю спочатку практично проявився у зміні деяких практик планової економіки та «Культурної революції», що було пов’язане із наданням народові прав та свобод. Значення захисту прав людей полягає у створенні загальних норм соціальної поведінки і подальшому формуванні економічної діяльності, заохоченні ентузіазму та ініціативності людей у сфері виробництва та творчості, що є універсальним досвідом індустріалізації та модернізації в усіх країнах світу. Практика реформування Китаю також відображає захист економічних та соціальних прав широких мас народу. З моменту заснування Китайської Народної Республіки, й особливо з початку проведення Політики реформ та відкритості, основні права та інтереси китайського народу отримали загальний захист. Китай досяг безпрецедентного економічного розвитку та соціального прогресу, створив чудо індустріалізації людства, звільнив майже одну п’яту частину населення світу від злиднів та зазнав істотного поступу на шляху побудови суспільства середньої заможності. Хоча китайські реформи в цілому гарантують права людини, вони до того ж мають ще одну важливу функцію: політична система та державний устрій Китаю зосереджують ресурси, що стосується й регулювання та контролю ринкової економіки, формулювання стратегічних планів економічного розвитку, координації регіонального розвитку та просування інфраструктурного будівництва. Політична система, заснована на органічному поєднанні керівництва Комуністичної партії та народу як повноправного господаря країни та верховенство права, має подвійну функцію – захист прав людини та концентрацію влади.

Під час історичного процесу індустріалізації в різних країнах утворилися два види механізмів суспільного стимулювання: один – це дистрибутивна участь, яка змінює правила та шляхи отримання соціальних переваг через проведення виборів, діяльність політичних партій та ведення певної політики; інший – це продуктивне заохочення людей до соціального та особистого розвитку через виробничу та ділову діяльність. Політична система сучасного капіталізму має функцію захисту прав людини, але водночас вона відкриває конкурентні вибори, що призводить до розширення соціальних відмінностей та утворює дилему взаємного виключення, коли політичні партії та зацікавлені групи взаємо витісняються. У заможних і стабільних західних країнах ці недоліки певною мірою можна контролювати, але в країнах, що розвиваються й перебувають на етапі індустріалізації, модернізації та до того ж мають соціальні конфлікти, недоліки західної політичної системи є особливо помітними. Конкурентні вибори можуть посилювати соціальні протиріччя, й тому у багатьох країнах, що розвиваються, такі вибори призводять до хаосу і, відповідно, часто-густо до політичних конфліктів, що інколи призводить до тривалих потрясінь у суспільстві. Практика засвідчує, що у політичних системах західного типу існують вагомі внутрішні недоліки, які є небезпечними для великої кількості країн, що розвиваються.

По-друге, на етапі індустріалізації представницька демократія стала головним напрямком та основою демократичного політичного будівництва. Враховуючи поточні соціально-економічні умови, основні завдання розвитку та міжнародне становище Китаю, а також досвід та уроки політичного розвитку західних демократій та демократичного розвитку деяких країн, що розвиваються, XVIII з’їзд КПК визначив представницьку демократію як пріоритетний напрямок розвитку соціалістичної демократії з китайською специфікою на сучасному етапі.

Однією з основних характеристик політичного розвитку Китаю на цьому етапі є представницька демократія як основна форма реалізації та розвитку демократичної політики. Представницька демократія Китаю – це демократична система управління, яка охоплює всі верстви суспільства і діє на всіх рівнях (політичні партії, держава, суспільство та громадяни). Основні цінності ключового розвитку представницької демократії на етапі індустріалізації Китаю, це:

1) Зменшення соціальних конфліктів та розширення соціального консенсусу. Демократична форма конкурентних виборів, як правило, призводить до посилення соціальних протиріч, оскільки «переможець отримує все». Це також є однією з важливих причин, чому західна демократія викликає нині сумніви, а сутність представницької демократії полягає у прагненні до перетину соціальних інтересів, досягненні максимального «спільного знаменника», врахуванні інтересів всіх партій, сприянні досягненню компромісу та формуванні спільних інтересів.

2) Поліпшення якості демократії. Представницька демократія не протистоїть демократичному механізму виборчої демократії та рішенню більшості. Представницька демократія дає можливість повною мірою виражати різні думки, доповнювати один одного під час дискусій, уникати однобічності, бути максимально послідовними, допомагає об’єднати, «підкоряючись більшості», та «поважати меншість».

3) Підвищення ефективності прийняття рішень і зниження політичних витрат. Передумова конкурентної виборчої демократії – це відкритий конкурс і дебати. Її недолік полягає в тому, що відмінності і суперечності стають публічними, принципові конкретні питання стають абстрактними, формуються антагоністичні цінності та оцінювання моралі, збільшуються витрати на досягнення компромісу і консенсусу. Проте представницька демократія спрямована на пошук спільної позиції та збереження відмінностей, як правило, уникаючи гострих протиріч і не роблячи ці відмінності публічними, що в цілому сприяє досягненню компромісу і консенсусу, зниженню транзакційних витрат на досягнення компромісу.

По-третє, слідом за соціально-економічним розвитком, права людини поступово розширюються та розвиваються. Західні уявлення про те, що права людини є трансцендентними та притаманними від народження, називаються «природними правами людини». Або вважають, що права надає закон і юридичне право є недоторканним. Проте, як свідчить історія політичного розвитку країн Заходу, реалізація прав людини є тривалим соціальним процесом. Створення конституції та законів – це лише початкова, а не кінцева точка. Сама конституція і закон є історією реалізації прав.

Як приклад, Сполучені Штати були засновані в дусі підтримки і пропаганди свободи та рівності, але рабство було збережене в Конституції Сполучених Штатів. Через 80 років з часу заснування США було зроблено конституційну поправку, яка забороняла рабство. Проте лише в 1960-х роках принцип рівності громадян, затверджений Конституцією США, був цілком введений до законів суб’єктів федерації, тобто американських штатів4. Це означає, що знадобилися сто років для втілення у закони принципів Конституції США. Проте в сучасному світі багато країн, що розвиваються, копіюють західну та американську політичні системи, зазнали «демократичних невдач». Однією з важливих причин цього є те, що розширення прав людини перевищило пропускну здатність цих політичних систем, і в результаті призвело до феномену прискорення розвитку «прав людини».

У практиці Політики реформ та відкритості Китаю та офіційної ідеології Комуністичної партії Китаю права людини ніколи не були освяченими та абсолютизованими, їх ніколи не розглядали трансцендентально та догматично. Права детерміновані розвитком економіки, суспільства та культури, а не обумовлені від народження або завойовані у політичній боротьбі. Права людини мають бути підтверджені та захищені конституцією та законом, але законні права є практичним процесом – від тексту до його реалізації. Права людини визначають історія, суспільство та реальність, але їхнє використання можливе за лише за певних умов та обставин.

Прогрес забезпечення прав, насамперед, впроваджується в аспекті гарантування правосуддя, далі він іде з поступовим покращенням координації інтересів, їх захисту, формулювання звернень, вирішення суперечок та інших механізмів.

Ден Сяопін і Комуністична партія Китаю виступали за концепцію прав людини, фундаментальною основою яких було визначене економічне будівництво як центр енергійної розбудови соціальних продуктивних сил, створення умов для розвитку прав людей. Це є важливим досвідом Китаю у підтримці стабільності в суспільстві за умов швидких соціально-економічних перетворень та підвищення обізнаності громадян про права людини. Прогрес у захисті прав людини, по-перше, відбивається на судовому захисті, по-друге, на поступовому покращенні координації інтересів, їх захисту, формулювання звернень, розв’язання суперечок та інших механізмів.

По-четверте, у процесі демократичного політичного будівництва та реформування політичної системи ми повинні прийняти стратегію розв’язання проблем та пілотних випробувань. Реформа політичної системи – це величезний соціальний проект. В ідеальній ситуації він повинен бути підготовлений і запланований заздалегідь, а потім втілений у життя. Однак “проектування верхнього рівня” вимагає створювати наукову теорію, засновану на достатньому досвіді в тій же галузі, тоді як у соціальній сфері, особливо в політичній, ймовірність практичного повторення є малою, і штучно неможливо створити подібне середовище для проведення експериментів, як це відбувається в природничих науках та в інженерних розробках. «Білль про права людини», що виник після Великої французької революції; конституційна система, яка сформувалася після створення США; низка політичних систем Нового Китаю – все це приклади «проектування верхнього рівня», але всі вони виникли в революційні епохи, коли старі системи замінювали на нові. Проте реформи – це зміни та вдосконалення фундаменту, що раніше існував, це зіткнення з чинною системою, раніше прийнятою структурою та з іншими факторами, що об’єктивно обумовлені.

Після початку Політики реформ та відкритості Китаю на основі власної практики та довгострокового вивчення було визначено три основні стратегії сприяння політичному розвитку:

Перше – «просування проблем». Доцільно розпочати з актуальної проблеми і вибрати досягнення в процесі її розв’язання. Розв’язання актуальної проблеми свідчить про те, що певна практика є правильною та вказує на досягнення початкового успіху. Маленькі перемоги можуть знизити ризик суб’єктивних когнітивних обмежень і помилок.

Друге – «пілотне просування». Пілотний проект – це метод тестування політик та теорій практикою, який може надати людям можливість виправляти помилки та розподіляти ризики. Політичне будівництво та реформа політичної системи є найбільш затабуйованими «пакетними» програмами, і тому, якщо вони програють, то програно цілу гру. Завдяки здійсненню пілотних випробувань можна уникнути великих помилок. Навіть якщо виникають помилки у розробці або навіть за здійснення реформ, ризики та збитки можна контролювати й обмежити їх проведення локальним рівнем, таким чином уникнувши загальних і фатальних помилок на рівні країни.

Третє – «єдине планування і загальний облік». Політична проблема: «смикнеш за волосинку – відгукнеться у всьому тілі», тобто мале позначається на великому, місцевий успіх політичного будівництва може не мати великого значення, деякі політичні реформи можуть дати користь в одному аспекті, але призвести до нових проблем в інших сферах. Тому політичне будівництво та реформа політичної системи зосереджуються на оцінці її загального ефекту. Завдяки постійним локальним експериментам та випробуванням спостерігають та оцінюють загальний ефект і, нарешті, формують загальне та безпечне рішення для побудови відносно зрілої та досконалої політичної системи.

Ці три стратегії було сформовано в процесі реалізації Політики реформ та відкритості, яка забезпечила Китаю, найбільшій країні, що розвивається, стійкий процес індустріалізації та урбанізації. Історія індустріалізації країн Заходу та країн, що розвиваються, насичена соціальними конфліктами з катастрофічними наслідками. На противагу цьому реформи, відкритість, індустріалізацію та модернізацію Китаю можна розглядати, як диво.

Оригінал статті: 《文化纵横》26.01.2018, https://mp.weixin.qq.com/s/IdsoLeCECsse7dmYFnc4cg
Пер. з кит. О. С. Кіктенко, В. О. Кіктенка

1 Далі – ЦК КПК.

2 Чотири основні принципи – комуністичний шлях, демократична диктатура народу, тобто диктатура пролетаріату, керівництво комуністичної партії, марксизм-ленінізм, ідеї Мао Цзедуна (прим. перекладача).

3 Тобто оплата праці залежить від його результатів (прим. переклад.).

4 Рабство було скасоване після завершення Громадянської війни 1861 – 1865 рр. та прийняття Тринадцятої поправки до конституції США у
грудні 1865 р. Останнім штатом, що ратифікував цю поправку, був Міссісіпі в 2013 році. – Прим. перекл.