Чжан Хун. Ініціатива «Один пояс, один шлях»: ризики співробітництва між Китаєм та Україною та протидія їм

Науковий співробітник Інституту Росії, Східної Європи та Центральної Азії Академії суспільних наук Китаю

Ініціатива Китаю «Один пояс, один шлях» позначає, насамперед, новий етап у політиці відкритості нашої країни. За понад 30 років реалізації Політики реформ і відкритості в економіці відбувся перехід від запозичення всього нового з Заходу до балансу між запозиченням чужого і просуванням власного за кордон, а також склалася нова ситуація глибокої інтеграції ринку, ресурсів, енергії та зовнішніх інвестицій. Завдяки розбудові «Одного поясу, одного шляху» межі відкритості значно розширились, внутрішні процеси почали визначати зовнішні зв’язки, що має стимулювати реструктуризацію економіки, а також трансформацію її моделі та підвищення на новий рівень. Крім того, в полі відкритості утвориться нова конфігурація і з’явиться потужний «локомотив», що потягне нашу економіку до подальшої інтеграції в світову.

Після висунення стратегічної концепції у 2013 р. почався етап прагматичного співробітництва і вже в 2014 р. було засновано Азіатський банк інфраструктурних інвестицій, що засвідчило впевнену подальшу розбудову ініціативи «Один пояс, один шлях». У цій ініціативі закладено можливості розвитку, основою і віссю якого є економічне співробітництво, завдяки їй можна розкрити потенціал взаємодії між Китаєм та країнами, крізь які проходить «Один пояс, один шлях», а також посилити відкритість цих країн і західних регіонів Китаю. Крім того, таким чином можна прискорити трансформацію економіки відкритого типу східних приморських регіонів Китаю та підвищення її на новий рівень, і сформувати відтак нову ситуацію відкритості, коли континентальні й приморські регіони розвиваються узгоджено, західні й східні території допомагають один одному і разом прямують до глобалізації. Промисловість – це основа економіки. Завдяки розгортанню співробітництва в галузі промисловості з країнами, крізь які проходить «Один пояс, один шлях», ми зможемо прискорити узгодження планів розвитку промисловості кожної з країн, та взаємно сприяти такому розвитку.

Однак для того, щоб здійснити розбудову зазначеної ініціативи, необхідно насамперед реалізувати великі проекти і використати шанс для розвитку, що його надає нова промислова революція, а також активізувати співробітництво в сфері міжнародних економічних потужностей та будівництва устаткування. З початку ХХІ ст., разом з розвитком економіки в Китаї та накопиченням собівартості робочої сили й капіталу, а також безперервним підвищенням технологічного рівня, країні довелося мати справу з питаннями модернізації та перенесення потужностей традиційної промисловості, фінансовими негараздами процесу глобалізації економіки та географічними обмеженнями економічного співробітництва, додалися ще й геополітичні обмеження у вигляді неузгодженості політик різних країн. Відтак, висуваючи ініціативу «Один пояс, один шлях», ми сподіваємося шляхом встановлення економічного співробітництва, що поєднувало б два континенти – Європу й Азію, а також завдяки базовій інфраструктурі та перенесенню потужностей, розв’язати такі власні проблеми, як надлишок виробничих потужностей та модернізація виробництва. За допомогою обігу капіталів та політики відкритості ми зможемо подолати географічні та геополітичні труднощі, залишивши позаду теорії панування на морі чи на суші, властиві геополітиці.

Розвиток – це основний ключ до вирішення всіх питань. По-перше , для успішної розбудови «Одного поясу, одного шляху» потрібно зосередитись на такому кардинальному питанні як розвиток, вивільнити потенціал розвитку кожної країни, досягнувши глибокої інтеграції економік, мобілізації сил заради розвитку й можливості для всіх користуватися його плодами.

По-друге, «Один пояс, один шлях» є новою платформою для співробітництва між Китаєм і країнами, по яких вони проходять. Ця ініціатива не тільки є новим етапом зовнішньоекономічної відкритості, але й відповідає потребам часу та сподіванням усіх країн на прискорення розвитку. Завдяки їй з’явився величезний інклюзивний простір для розвитку, де китайська економіка, що швидко розвивається, має можливість перетнутися з вигодою країн-транзитерів і завдяки доповненню один одного своїми перевагами створити шанси для розвитку. Сторони матимуть можливість на співробітництво в галузі базової інфраструктури та промисловості, а також на освоєння ресурсів. При цьому китайська сторона розглядає розбудову зазначених «Поясу, шляху» як простір для співробітництва з усіма сторонами, і зі свого боку намагається створити умови для узгодження фінансів, політик та намірів людей заради отримання спільного виграшу в процесі співробітництва.

Після другої світової війни велика кількість країн, що розвиваються, змушені були вирішувати проблему низького рівня розвитку базової інфраструктури та стабільно високої вартості фінансування. Хоча на той час були засновані певні структури регіонального характеру, що надавали кредити на цілі розвитку, однак через неналежне управління їхня діяльність стикалась із значними труднощами. 

Ініційована Китаєм розбудова «Одного поясу, одного шляху» націлена на співробітництво з країнами, що розвиваються, у проектах базової інфраструктури та виробничих потужностей. Так сталося не лише тому, що Китай накопичив значний досвід у сфері розвитку базової інфраструктури, але й тому, що він має свої переваги у відповідних галузях – як у плані фінансів, так і в плані виробничих потужностей. Завдяки приведенню до спільного знаменника різних фінансових ресурсів, а також міцній підтримці розбудови «Одного поясу, одного шляху» на політичному рівні, країни-транзитери не тільки зможуть «сісти на потяг» економічного розвитку Китаю, але й прискорити власне будівництво базової інфраструктури, знизити вартість фінансування та зрушити з місця вирішення проблеми працевлаштування, що вигідно обом сторонам. Щоб посприяти розбудові «Одного поясу, одного шляху», Китай виступив ініціатором та засновником Азіатського банку інфраструктурних інвестицій, фінансовий масштаб якого сягає 100 млрд доларів США, запустив заснування Фонду Шовкового шляху, фінансовий масштаб якого становить 40 млрд доларів США, а також брав участь у зміцненні інвестиційних можливостей Фонду економічного співробітництва Китай – Євразія1. На саміті лідерів країн «Одного поясу, одного шляху», що відбувся в травні 2017 р., Сі Цзіньпін наголосив, що Китай буде збільшувати фінансову підтримку цього проекту і надасть ще 100 млрд юанів Фонду Шовкового шляху, щоб заохотити фінансові структури провадити зарубіжну діяльність Фонду в юанях, масштаб якої попередньо оцінюється в 300 млрд юанів2. Також планується за допомогою узгодження політик і фінансів сприяти узгодженню інфраструктури і торгівлі. Можливість сполучити інфраструктури – це пріоритетна сфера розбудови «Одного поясу, одного шляху», а узгодження фінансів – важлива підтримка цього процесу3.

По-третє, співробітництво в рамках «Одного поясу, одного шляху» не пов’язане безпосередньо з геополітикою і співробітництвом у галузі безпеки. Хоча багато зарубіжних вчених вважають, що ця ініціатива є стратегією геополітичного розширення впливу Китаю в часи його підйому4. Однак зміст і концепція співробітництва в рамках цієї ініціативи не стосується геополітичних питань чи питань безпеки, а натомість зосереджується навколо питань торгівлі, базової інфраструктури, інвестицій та культурних обмінів.

У процесі розбудови «Одного поясу, одного шляху», Китай завжди поважає геополітичний вибір країн-транзитерів, не зазіхаючи на їхню ініціативу чи владу. Взяти хоча б за приклад Середню Азію. Голова КНР Сі Цзіньпін чітко роз’яснив, що «Китай не намагається захопити ініціативу в справах регіону чи перебрати на себе господарювання. Ми сподіваємося на комунікацію і координацію з Росією та країнами Центральної Азії, щоб разом будувати мир у регіоні»5. Ці слова означають, що Китай поважає й підтримує особливу позицію Росії в Центральній Азії, її інтереси й роль там, адже суттю китайсько-російських відносин стратегічної взаємодії та партнерства є спрямування зусиль на спільний розвиток6. Такого самого принципу Китай дотримується і в співробітництві з країнами Центральної та Східної Європи. Наша країна поважає відповідні норми ЄС і має намір спільно з урядами його 16-ти країн шукати нові канали взаємодії, а також у більш гнучкий спосіб надавати пріоритетну політичну підтримку великим проектам співробітництва7. Китай послідовно поважає вибір східно-європейських країн щодо євроінтеграції, і розглядає співробітництво з ними як частину зв’язків Китаю та Європи. Ця позиція чітко прозвучала в виступі Лі Кецяна на Торговельно-промисловому форумі, що відбувся під час 5-ї зустрічі лідерів Китаю та країн Східної Європи (формат 16+1): «Співробітництво Китаю з країнами Східної Європи – це важливий аспект співробітництва Китаю з ЄС. Китай завжди підтримує інтеграційні процеси в Європі і сподівається бачити її об’єднаною і процвітаючою»8.

По-четверте, в ідею такого співробітництва закладено інклюзивність і кооперацію. Розбудова «Одного поясу, одного шляху» потребує мирного навколишнього середовища. Тому ми повинні встановити на міжнародній арені відносини нового типу, віссю яких були б співробітництво та взаємовигода, а також створити партнерські відносини, що засновані на діалозі, а не на протистоянні, на пошуку партнерів, а не на утворенні блоків. Усі країни повинні поважати суверенітет один одного, територіальну цілісність і обраний соціальний устрій та шлях розвитку, так само як і ключові інтереси та проблеми. Співробітництво в рамках «Одного поясу, одного шляху» не передбачає ієрархії в розподілі країн на великі й маленькі чи заможні й бідні, натомість воно передбачає рівне до всіх ставлення й спільну участь. Це співробітництво – відкрите, прозоре й інклюзивне, воно несе світові позитивний заряд миру й розвитку.

Оскільки це співробітництво успадкувало ідею Шовкового шляху, воно має на меті взаємний виграш і доповнення один одного власними перевагами. Засновуючись на принципі спільного обговорення, спільного виконання і спільного ж споживання результатів, це співробітництво спрямоване на утворення нової системи управління глобальною економікою. Воно передбачає обіг тих чинників, що зарекомендували себе високою ефективністю, й глибоку інтеграцію ринку, а також реалізацію різноманітного, самостійного, збалансованого й сталого розвитку. Нарешті, це співробітництво сприяє розвитку регіонів, процвітанню і стабільності, а також розширенню цивілізованого діалогу та практики навчання один в одного9.

Ініціюючи співробітництво в рамках «Одного поясу, одного шляху», Китай дотримується принципу інклюзивності. Традиційна теорія геополітики як щодо панування на морі, так і щодо панування на суші, засновується на конкуренції інтересів країн як географічних суб’єктів. Така конкуренція передбачає ексклюзивність і конкурентну боротьбу. Однак у «Перспективах і діях щодо сприяння спільному будівництву Економічного поясу Шовкового шляху і морського Шовкового шляху ХХІ ст.» чітко зазначено: «Країни, що мають стосунок до вищезазначених «Поясу, шляху» засновуються, але не обмежуються рамками давнього Шовкового шляху. В ініціативі можуть брати участь усі країни, а також міжнародні та регіональні організації, щоб плоди спільної діяльності збагачували більш широкі території»10.

Ініціатива «Один пояс, один шлях» не має на меті кинути виклик чи підмінити нині чинні міжнародні системи, натомість вона сприяє їхньому реформуванню й удосконаленню. Упроваджуючи ініціативу «Один пояс, один шлях», Китай виходить з принципів відкритості, інклюзивності, співробітництва та спільного виграшу, і як велика країна, що розвивається, намагається конструктивно вписатися в світовий порядок, яким керують США. Ця ініціатива укладена з повагою до наявних міжнародних норм і порядків, а також передбачає звичайну економічну взаємодію з країнами і регіонами, через які проходять зазначені «Пояс, шлях»; вона не містить виклику Плану Маршала, що забезпечує політичну, економічну й валютно-фінансову гегемонію США, чи процесам встановлення нового глобального порядку. Метою цієї ініціативи є забезпечити простір на ринку для модернізації й мирного розвитку китайської економіки, а не розпочинати так звану «нову холодну війну» з США в регіоні чи на глобальному рівні.

Виклики для ініціативи «Один пояс, один шлях» на теренах України

Хоча Україна доволі рано відгукнулась на ініціативу Китаю будувати «Один пояс і один шлях», однак «Майдан», що вибухнув у 2014 р., порушив торговельно-економічне співробітництво між двома країнами в рамках цієї ініціативи. Крім того, збройний конфлікт на Донбасі, що триває вже більше трьох років, Мінський процес, що зайшов у глухий кут, взаємні санкції між Росією, США і ЄС, припинення транспортного сполучення й торгівлі між Україною та Росією, а також національні суперечки також утворили «загату» на шляху розвитку зазначеної ініціативи. Отже, про ризики для неї в Україні також не можна не сказати.

Нестабільність політичної влади в Україні

Запропонована Китаєм стратегія розбудови «Одного поясу, одного шляху» не є суто економічною стратегією, вона також містить велику кількість екстраекономічних функцій. Зокрема, зважаючи на те, що створення стабільного, мирного і сприятливого для процвітання середовища є одним з важливих пунктів дипломатичної діяльності Китаю в новий період, політична стабільність стає неминучим до розгляду питанням під час реалізації стратегії «Один пояс, один шлях». Отже, просуваючи китайські підприємства на міжнародній арені, слід разом з тим зважати на дослідження політичних ризиків, що можуть існувати у відповідних країнах, – це охоплює політичний режим і політичний устрій, політичну еліту й політичні партії, а також інші питання, тісно пов’язані з політичною стабільністю, – націоналізм, релігія та стратифікація суспільства.

Зокрема дослідження політичного устрою вважаються необхідними під час вивчення шляхів реалізації стратегії «Один пояс, один шлях». Крім питання політичних інститутів, вивчення політичних ризиків для зазначеної стратегії також передбачає й увагу до політичної ситуації й політичних норм. Серед країн, що розташовані уздовж зазначених в ініціативі «Поясу, шляху», існує чимало політично нестабільних, де норми поведінки політиків і партій не вписуються в прийняту політичну систему, а економічні рішення, етнічні й релігійні питання, а також заходи, спрямовані на загальний добробут, легко стають «жертвами» політичної боротьби. У такому разі міжнародне економічне співробітництво стає «заручником» внутрішньої політичної боротьби і така ситуація вже стала нормальною для окремих країн, що розвиваються, серед тих, по яких проходять «Пояс, шлях».

Політичне напруження на сході України не знизилось після обрання нових президента, парламенту й уряду, а запропоновані президентом Порошенком і націоналістичними партіями в парламенті ідеї про розширення автономії регіонів і проведення реформи місцевої влади, викликали серйозні суперечки. У серпні 2014 р. окремі перестрілки між урядовими військами й збройними угрупованнями на сході переросли у війну за позиції в Донецькому аеропорту. Сторони задіяли танки, артилерію і ракети, причому урядові війська в тому конфлікті втратили декілька гвинтокрилів і штурмовиків. Тільки у вересні тристороння контактна група з українського питання підписала зі збройними ополченцями сходу України «Мінський протокол», що складався з 12-ти пунктів. Однак, хоча цей документ на певний час знизив напруження у Донбасі, проте не був виконаний у повному обсязі, натомість сторони безкінечно сперечалися про те, хто має першим робити конкретні кроки для його виконання. У листопаді 2014 р. українські ЗМІ повідомили, що на узбережжі поблизу Маріуполя (місто-порт на сході України, неподалік Кримського півострова) стався масштабний вибух, що спричинив ескалацію конфлікту. Таким чином конфлікт у Донбасі знову ставав неконтрольованим і загрожував поширитись на решту території України. 11 лютого 2015 р. на розширеному засіданні уряду президент України П. Порошенко відкрито заявив, що в разі подальшої ескалації конфлікту український уряд повинен бути готовим оголосити в країні військовий стан. Очевидно, що в країні, на території якої відбувається збройний конфлікт, який в будь-який момент може стати неконтрольованим, дуже складно знайти безпечне політичне середовище для здійснення економічного співробітництва. Через це, з лютого 2014 р. і до кінця 2015 р. ситуація з безпекою і політичною стабільністю в Україні залишалася напруженою, а головним завданням уряду було проведення «антитерористичної операції» на сході, а також боротьба з економічною кризою.

Уряд А. Яценюка вдався до тривалих і жорстких заходів з економії бюджетних коштів, тож скасував багато субсидій, встановлених попереднім урядом, зокрема, державним підприємствам-монополістам, а також на ціни на енергоносії. Також, на вимогу МВФ та ЄС, було проведено жорстку політичну реформу, спрямовану на позбавлення олігархів та старої бюрократії контролю над українським урядом.

Оскільки стабільність політичної влади і політичний порядок є необхідною політичною передумовою розбудови «Одного поясу, одного шляху», то політичні ризики є головною перешкодою для участі України в цій ініціативі. Але уряд А. Яценюка не тільки вимушений був дбати про зовнішню безпеку в умовах збройного сепаратизму на сході країни, але й був скутий діями олігархів та бюрократів усередині країни. Рішення уряду позбавити підприємства-монополісти дотацій на енергоресурси викликало жорсткий спротив з боку деяких олігархів, навіть були випадки, коли приватні збройні охоронці олігархів оточували Міністерство енергетики. Український уряд поступово навів лад у відносинах з олігархами й підприємствами-монополістами, а також у податках та пільгах тільки в 2015 р. під тиском з боку Міжнародного валютного фонду (IMF) і ЄС. Проте події з олігархом І. Коломойським, що сталися в березні 2015 р., коли він на чолі своєї приватної озброєної охорони оточив будинок уряду на знак протесту щодо скасування бюджетних дотацій підприємствам, на яких він має акції, негативно позначилися на безпеці й авторитеті уряду. Крім того, у парламенті в 2015 р. також було неспокійно. Зокрема, в серпні Верховна Рада в першому читанні прийняла Проект Закону про внесення змін до Конституції (щодо децентралізації влади), ініційований проурядовою коаліцією, після чого представники політичних партій націоналістичного спрямування – Радикальної партії та партії «Свобода», а також прихильники «Правого сектора», що належить до крайніх правих націоналістичних партій, перекрили вхід до будівлі парламенту. Внаслідок тієї демонстрації загинув один боєць Нацгвардії і четверо поліцейських були тяжко поранені. Згодом, у вересні, проурядова коаліція в парламенті розпалась і Радикальна партія оголосила про вихід з неї. У лютому 2016 р., коли вотум недовіри Кабінету Міністрів, висунутий партіями «Батьківщина» та «Самопоміч», не був прийнятий, ці партії також оголосили про вихід з коаліції. Тільки в квітні провладний Блок Петра Порошенка і партія «Народний фронт» змогли назбирати більше половини голосів у Раді, щоб прийняти відставку уряду А. Яценюка і призначити новим головою уряду спікера парламенту В. Гройсмана.

Отже тривалий збройний конфлікт і напружена ситуація у владі є серйозними перешкодами для співпраці України та Китаю на шляху розбудови «Одного поясу, одного шляху». Через тривалу політичну кризу і регіональні конфлікти виконання двосторонніх угод про співробітництво в галузях енергоресурсів, нових джерел енергії, сільського господарства та авіаційної промисловості було тимчасово припинене з 2014 р. Що стосується Кримського півострова, то після значних змін, що відбулися з ним, китайська сторона вимушена була відмовитись від виконання проектів, пов’язаних з інфраструктурою портів, співробітництвом в галузі сільського господарства та будівництвом технопарків. Засідання Міжурядової комісії зі співробітництва між урядами України та Китаю з початком кризи були припинені, комісія відновила свою діяльність тільки в жовтні 2015 р., але рівень зустрічей цієї групи понизився – якщо до кризи це був рівень прем’єр-міністрів, то тепер це зустрічі на рівні міністрів.

Геополітичні ризики для України

Геополітична й економічна ситуація є необхідними умовами реалізації ініціативи «Один пояс, один шлях», адже розбудова можлива лише тоді, коли складуться для цього належні ринкові умови й геополітична ситуація. Після «Майдану» ситуація з безпекою в Україні залишається нестабільною, а міжнаціональні відносини – напруженими. Після того, як Росія анексувала Крим, дві країни насправді опинились у стані «квазівійни». Коли Росія приєднала Крим, вона скасувала пільгові ціни на енергоносії, що діяли за часів Януковича, і підняла їхню вартість з 150 доларів за барель відразу до 350 доларів за барель – прийнятої в ЄС ціни, але згодом, за посередництва Євросоюзу, трохи знизила ціну.

Після дострокових президентських виборів, що відбулись у червні 2014 р., новообраний президент Петро Порошенко відразу ж підписав Угоду про асоційоване членство з ЄС. Але Росія, на знак протесту щодо прозахідної політики нового уряду, оголосила про скасування пільгового мита на експортовані з України продукти харчування та металургійну продукцію, а також застосувала додаткові процедури митного контролю щодо українських харчових продуктів, що призвело до кілька кілометрових черг вантажівок на КПП з обох сторін кордону. Позиції України й Росії в конфлікті на Донбасі дуже відрізняються. Росія вимагає від української влади надати Донбасу особливий статус і шляхом внесення змін до Конституції зробити Україну федеративною державою. Натомість Київ вважає, що передумовою для політичних реформ і внесення змін до Конституції має бути повернення Україні контролю над українсько-російським кордоном. Політична підтримка й «гуманітарна допомога», що їх Росія надає озброєним сепаратистам у Донбасі, є засобом великого військового тиску на українську армію. До того ж, Росія зосередила на кордоні з Україною велику кількість своїх збройних сил і часто проводить там великомасштабні навчання. Тож можна сказати, що від травня 2014 р. геополітична ситуація на сході України суттєво погіршилась, а збройний конфлікт, що там триває, змушує інвесторів та інші країни хвилюватися за безпеку. Отже, напружена геополітична ситуація не лише обмежує український уряд у виборі економічної політики та політики безпеки, але й стає перешкодою для масштабного економічного співробітництва, підважуючи його безпеку.

У короткочасній перспективі геополітична ситуація з безпекою в Україні має певну невизначеність. Починаючи з 2014 р., коли в Україні сталася криза, збройний конфлікт на Донбасі не припиняється, а ситуація в Криму час від часу стає напруженою. Що стосується Мінських угод, покликаних вирішити конфлікт на сході України, то вони зайшли в глухий кут, а спроби українського уряду провести конституційну реформу і розширити автономію регіонів, постійно стикаються з перешкодами. Отже конфлікт у Донбасі та проблема статусу Криму у найближчій перспективі будуть впливати на стабільність і безпеку цього регіону, а також на двостороннє економічне співробітництво та реалізацію проектів. Взаємні транспортні та торговельні санкції між Україною та Росією також створюють доволі суттєві ризики. Після початку кризи в Україні, між Україною та Росією почалася жорстка торговельна війна, що призвело до вимушеного припинення транзитних перевезень через Україну і тепер уже немає можливості використовувати колишні трансконтинентальні транспортні шляхи між Європою та Азією. Особливу проблему при цьому складає неможливість здійснення залізничних перевезень між Україною та країнами Центральної Азії.

Політичні ризики для України

Оскільки уряд є розробником і виконувачем політики зовнішнього економічного співробітництва держави, то в процесі розбудови стратегії «Одного поясу, одного шляху», насамперед, необхідно зміцнювати дослідження урядових політик, адже тільки завдяки взаємодії і спілкуванню на урядовому рівні з’явиться політична й правова підтримка для економічного співробітництва. Якщо ж у країні триватиме політична криза, то вона призведе до політичної нестабільності, утворюючи перешкоди для співробітництва. Після того, як В. Янукович утік до Росії в лютому 2014 р., очолювана ним партія – Партія регіонів – швидко розпалась, а прем’єр-міністр Азаров і віце-прем’єр-міністр Арбузов також залишили країну. Реорганізація уряду, переобрання президента й парламенту мали наслідком відсутність урядової політики тривалий час. З лютого 2014 р. і до кінця 2015 р. Україна переживала тривалий процес політичних реформ і реорганізації уряду. Президент П. Порошенко і уряд А. Яценюка, з одного боку, готувалися до війни на сході країни, а з іншого – провадили політичні й економічні реформи, щоб здолати політичний тиск, спричинений на Україну кризою, і економічну кризу. Зокрема, Україні довелось провести дострокові президентські вибори, дострокові вибори в парламент і, двічі, реорганізацію Кабміну, а всі ці внутрішні політичні зміни призводили до раптової зміни політики, тож робоче спілкування між урядами Китаю та України припинилися. Скорочення бюджетних коштів виявилося ударом по двосторонній співпраці, зокрема не могло далі зрушити з місця виконання політики дотацій на проекти з використання сонячної енергії та співробітництво в галузі сільського господарства в Криму. Ситуація в Україні почала стабілізуватися тільки після 2016 р., коли завершилась реорганізація Кабміну й економічна та політична ситуація в країні поступово налагоджувалися. Відтоді взаємодія між урядами Китаю та України відродилась, голови двох держав двічі зустрічались на міжнародній арені й знову почав працювати механізм міжурядових зустрічей на рівні міністрів, завдяки чому було досягнуто цілу низку угод щодо економічного співробітництва та певних проектів. Китайські підприємства повернулися на український ринок базової інфраструктури і сторони досягли угод щодо виконання багатьох проектів, при цьому китайські підприємства знову висловили глибокий інтерес до українського ринку. У 2017 р. президент Порошенко позитивно відгукнувся на пропозиції в рамках ініціативи «Один пояс, один шлях», і Китай продовжив відкривати свій ринок для сільськогосподарської продукції з України. Крім того, віце-прем’єр-міністр України С. Кубів узяв участь у Форумі міжнародного співробітництва «Один пояс, один шлях», що пройшов 14 – 15 травня 2017 р. у Пекіні, і фокус двостороннього співробітництва знову повернувся в площину економіки.

Отже, через специфічну ситуацію, що склалася в України, центр роботи уряду перемістився, а це призвело до очевидного послаблення адміністративної підтримки співробітництва, форми якого також змінилися – від колишнього системного співробітництва на інституціональній основі до співробітництва на рівні окремих проектів, якому бракує тривалості. Крім того, залишається багато проблем у площині узгодження політик двох сторін. Оскільки політичні режими, типи мислення, геополітичні позиції двох сторін не збігаються, між ними існує недовіра, тож у процесі розбудови «Одного поясу, одного шляху» Україна та Китай займали позицію очікування, сумнівалися один в одному, навіть займали позицію неприйняття, і все це виявило нові завдання для дослідження в галузі узгодженості політик. Проте економічне співробітництво між Китаєм та Україною потребує стабільної політичної підтримки; якщо ж триватиме нестабільність в уряді, це позначиться й на двосторонньому співробітництві. Політична стабільність – це адміністративна основа зовнішньоекономічного співробітництва, що вирішує його якість і рівень.

Стратегія розбудови «Одного поясу, одного шляху» – це не лише нова стратегія зовнішньої відкритості Китаю, вона також є стратегічним задумом спільної з країнами-транзитерами розбудови миру і використання плодів розвитку. Тому необхідно ефективно взаємодіяти на рівні урядів і сприяти узгодженню політик економічного співробітництва з урядами країн-транзитерів, щоб уникнути конфліктів між ідеями стратегії «Один пояс, один шлях» та економічними й дипломатичними стратегіями відповідних країн.

Ідеологічні ризики у процесі двостороннього співробітництва

Окрім зазначених вище складнощів із геополітичною ситуацією, між двома країнами існують також певні «непорозуміння» в ідеологічних позиціях щодо того, як позиціонувати відносини у процесі співробітництва. Насамперед слід розуміти, що розбудова «Одного поясу і одного шляху» не торкається геополітики за своїм змістом, водночас, вона не є інструментом вирішення геополітичних проблем. Щоб узяти в ній участь, потрібно здолати геополітично-економічні обмеження, і виходити з позицій двостороннього співробітництва, відшукуючи моделі взаємовигідного співробітництва. Варто також відкинути концепцію «антагоністичних ігор», властиву геополітично-економічній конкуренції, і здійснювати ініціативу «Один пояс, один шлях» згідно з розумінням двостороннього виграшу. Використовуючи вже сформований простір міжурядового співробітництва, слід виконати вже прийняті плани. Зазначена ініціатива пропонує розділити вигоди від розвитку Китаю, при цьому вона не суперечить «європейській мрії» України і не конфліктує з ініціативою Росії провадити економічну інтеграцію на пострадянському просторі.

Насамперед розглянемо вимоги України щодо дипломатії і безпеки Китаю.

Китайська сторона в Україні дотримується принципу «поваги до суверенітету і територіальної цілісності», а також пропонує вести «політичний діалог». Усім відомо, що після виникнення політичної кризи в Україні в лютому 2014 р., Китай, хоча й не міг зупинити конфлікт і політичну кризу, однак чітко висловив свою позицію як країна-постійний член ООН, і це також дуже важливо. Коли прем’єр-міністр КНР Лі Кецян зустрівся з президентом П. Порошенком у Давосі в січні 2015 р., він підкреслив, що «Китай завжди поважав суверенітет, незалежність і територіальну цілісність України, а також підтримував її на тому шляху розвитку, який відповідає її ситуації»11. Після того, як почалася криза з Кримським півостровом і підписання першої Мінської угоди не призвело до припинення вогню, Україна не лише разом з ЄС і США ввела санкції щодо Росії, але й запросила долучитися до них Китай, сподіваючись посилити дипломатичний тиск і задіяти посередників. У лютому 2015 р. посол Дьомін відкрито заявив китайській пресі, що сподівається запросити китайських миротворців для врегулювання конфлікту на сході України12.

Варто окремо сказати про відповідь Китаю на вимогу України щодо безпеки. Геополітична криза в Україні торкнулася США, ЄС, України та Росії. При цьому існують доволі складні міжнародно-політичні, національно-культурні, регіонально-економічні й, пов’язані зі сферою безпеки, передумови її виникнення. Наразі Китай є найбільшою державою, що розвивається, і в останні 30 років він дійсно досягнув певного прогресу в сфері економіки. Однак при цьому його вплив на пострадянському просторі і в країнах Східної Європи все ще незначний. Проте, опираючись на історію та реальну ситуацію в Україні, як і раніше, запропонував сторонам вирішувати внутрішньополітичну кризу шляхом політичного діалогу. Голова КНР Сі Цзіньпін на саміті, присвяченому питанням міжнародного співробітництва в рамках ініціативи «Один пояс, один шлях», зауважив, що «…співробітництво залежить від стабільної макроекономічної ситуації, тож ми повинні закріпити спільну, комплексну, стійку концепцію безпеки, орієнтовану на кооперацію, і збудувати безпечний простір, де можна спільно будувати і користуватися здобутим. Необхідно спрямувати всі сили на вирішення конфліктів, причому робити це політичним шляхом, у разі посередництва слід дотримуватися принципів гуманізму; у боротьбі з тероризмом слід викорінювати разом з наслідками і причини його появи; також слід ліквідувати бідність і відсталість, а також соціальну несправедливість»13.

Реакція Китаю й України на розбудову «Одного поясу, одного шляху»

Розбудова «Одного поясу, одного шляху» – це тривалий процес, тож не варто поспішати з отриманням результатів, натомість слід спочатку міцно «стати на ноги» і виконати базові роботи. У тих місцях, де умови вже готові, можна впевнено просувати торговельно-економічне співробітництво, а в тих місцях, де умови ще трохи гірші, слід працювати на порозуміння. Оскільки розбудова «Одного поясу, одного шляху» несе спільний зиск для всіх сторін, то всі сторони повинні докладати зусиль, щоб порозумітися.

Насамперед треба локалізувати точки короткочасного напруження, що виникають у двосторонніх відносинах, і з’ясувати цілі довгочасного розвитку. В Україні джерелом короткочасного напруження є конфлікт на Донбасі, тому він становить фокус уваги дипломатичної сфери і сфери безпеки. Зарубіжна політика П. Порошенка, відколи він очолює виконавчу владу, також зосереджена в основному на розвитку ситуації на сході, зокрема це стосується й відносин із Китаєм. Насправді Китай, відколи в Україні почалася криза і, особливо, коли Крим «приєднався» до Росії, дотримувався чіткої й послідовної позиції. По-перше, він відкрито заявляв про підтримку суверенітету й територіальної цілісності України і виступав проти того, щоб шляхом так званих «місцевих референдумів» вирішувати територіальні питання чи питання суверенітету держави.

По-друге, китайська сторона завжди вважала політичні переговори найкращим шляхом до вирішення проблем, і не розглядала економічні санкції як ефективний механізм для цього.

Україна не зовсім реалістично розставляє пріоритети у своїй зовнішній політиці щодо Китаю. Позиція Китаю в питанні територіальної цілісності є найбільшим виявом підтримки Україні, але потрібно розуміти, що Китай виходить з позицій історичного досвіду, здобутого в процесі розвитку власної держави. Тому пропозиція використовувати для розв’язання кризи політичні методи є для нього найбільш прийнятною і такою, що найповніше враховує побоювання всіх сторін і порівняння сил. Оскільки Китай не має достатніх дипломатичних ресурсів для примирення сторін, то його участь як посередника в цьому процесі буде недоречною, адже безпідставне посередництво у кризі не тільки легко порушить вже сформовані міжнародні механізми, спрямовані на залагодження конфлікту, але й може призвести до ускладнення ситуації. Китай і Росія – сусіди, і головний досвід, що накопичився у процесі вирішення економічних питань, а також питань делімітації кордону, що залишила їм історія, полягає в тому, що потрібно весь час плекати політичну довіру і довіру в сфері безпеки, уникаючи політики односторонніх дій і крайнощів, але наполегливо провадити політичний діалог, щоб нарешті досягти компромісу. Китай найбільше може розділити з Україною й іншими країнами Євразії досвід і шанси, що їх несе з собою його економічне зростання. Висуваючи ініціативу «Один пояс, один шлях», Китай сподівається шляхом «узгодження політик, інфраструктури, торгівлі, фінансів та думок» розділити зі світом результати, які він отримав за 30 років провадження політики реформ і відкритості, а також утворити «суспільство спільної вигоди, спільної долі і спільної відповідальності», ідею яких також запропонував Голова КНР Сі Цзіньпін.

Розбудова «Одного поясу, одного шляху» не є геополітичним змаганням, а Китай не має намірів зруйнувати геополітичний баланс сил у нинішній Східній Європі і не буде з власної ініціативи втручатись у боротьбу в умовах геополітичної кризи. Натомість Китай виходить із власних потреб і дипломатичних ресурсів та найбільше сподівається пришвидшити стабільне розгортання міжнародного політичного й економічного порядку, що склався по закінченні «холодної війни», а також має намір бути одним з «будівничих» цього порядку. З такої точки зору, пріоритетом китайсько-українських відносин має бути економічний розвиток і збільшення добробуту населення. При цьому не слід допускати, щоб короткочасні геополітичні кризи диктували вибір пріоритетів у двосторонніх відносинах. Також не можна допустити, щоб нинішня криза стала на заваді тривалого розвитку двосторонніх відносин. Натомість слід розвиватися, щоб поліпшити стабільність і розв’язати кризові питання.

Щонайбільше уваги потрібно приділяти розбудові механізмів співробітництва і політичної взаємодовіри. Мається на увазі перехід від співробітництва по окремих проектах до інституціонального співробітництва, а також розширення бази двостороннього співробітництва. Зокрема, після оприлюднення ініціативи «Один пояс, один шлях», певні результати були досягнуті в таких країнах, як Казахстан, Білорусь, Пакистан, Грузія та ін., оскільки адміністративні рішення урядів цих країн узгоджувалися з політикою китайського уряду і були сформовані системи механізмів співробітництва на міжурядовому рівні. Зокрема, йдеться про узгодження стратегій (наприклад, казахстанська стратегія «Світлого шляху» і китайська стратегія «Один пояс, один шлях»; Китайсько-пакистанський економічний коридор, утворення технопарків (будівництво Китайсько-білоруського індустріального парку), підписання угод про зони вільної торгівлі (наприклад, угода між Китаєм та Грузією). Відтак, Китай і Україна мають подумати над тим, як узгодити роботу своїх внутрішніх механізмів таким чином, щоб вони сприяли підвищенню рівня співробітництва в рамках ініціативи «Один пояс, один шлях»). Крім того, наразі відбувається дуже мало зустрічей між високопосадовцями з урядів двох країн, тому між ними ще не утворилося належної політичної взаємодовіри. Таким чином співробітництво на інституціональному рівні між урядами двох країн ще чекає на подальший розвиток. Враховуючи політичну та економічну ситуацію в Україні, найбільш прийнятним вважається шукати шляхи подальшого просування у тих сферах, де вже склалася двостороння взаємодія. Наприклад, спираючись на угоду про зону вільної торгівлі між Китаєм та Україною, можна пришвидшити розробку угод про охорону інвестицій і торгівлі між цими двома країнами. Завдяки цьому виникнуть можливості для того, щоб ще більше українських товарів потрапили на китайський ринок і в Україні були створені умови для надходження китайських інвестицій.

 

1  除了丝路基金和亚投行外,中国与一带一路沿线国家设立了多个双边合作基金。其中,中俄两国在2012年成立了中俄直接投资基金,后来陆续设立了“中俄战略投资基金”“中俄投资基金”“俄罗斯远东农工产业发展基金”“中俄高科技产业投资基”“中俄农业开发基金”。中国与其他国家设立了中哈(哈萨克斯坦)产能合作专项基金、中拉(拉美)产能合作专项基金,中非产能合作专项基金。

2 习近平:中国将向丝路基金新增资金1000亿元人民币,新华网2017年5月14日,

      http://news.xinhuanet.com/world/2017-05/14/c_129604265.htm.

3《共建“一带一路”:理念 实践与中国的贡献》中国一带一路网,https://www.yidaiyilu.gov.cn/

4 详见:李晓 , 李俊久,《“一带一路”与中国地缘政治经济战略的重构》,载《世界经济与政治》2015年第10期。李秀蛟 ,《俄罗斯智库专家对“一带一路”的评析》,载《西伯利亚研究》2015年第3期。

5 习近平:中国同中亚国家关系发展面临难得机遇,中国共产党新闻网阿斯塔纳9月7日电,http://cpc.people.com.cn/n/2013/0907/c164113-22840643.html

6 中国和俄罗斯成上海合作组织影响力最大的成员国,人民网北京9月5日电,http://world.people.com.cn/n/2014/0905/c1002-25611010.html

7  李克强提出中国与中东欧合作框架,新华网,2015年11月25日,http://news.xinhuanet.com/mrdx/2015-11/25/c_134852727.htm

8   李克强:“16+1”是中国欧盟合作的有益补充,财新网,2016年11月06日,http://international.caixin.com/2016-11-06/101004517.html.

9   共建“一带一路”:理念、实践与中国的贡献,国家发展改革委网站,2017年5月11日,http://www.ndrc.gov.cn/gzdt/201705/t20170511_847228.html

10 《推动共建丝绸之路经济带和21世纪海上丝绸之路的愿景与行动》,商务部网站,http://zhs.mofcom.gov.cn/article/xxfb/201503/20150300926644.shtml.

11 李克强会见乌克兰总统波罗申科,新华网,2015年1月22日。http://news.xinhuanet.com/world/2015-01/22/c_1114082932.htm

12 乌克兰驻华大使称欢迎中国维和部队驻乌东地区,腾讯网,2015年3月26日,http://news.qq.com/a/20150326/062493.htm

13 习近平:携手推进“一带一路”建设,人民网,2017年5月14日。http://politics.people.com.cn/GB/n1/2017/0515/c1024-29274490.html.