07 Бер 2018

Чому Сандул передчасно «поховав» Китай?

Категорії: Новини Політика

Почасти спостерігаємо хибне уявлення про Китай, нерозуміння принципів його політики, історичних аспектів, культурних особливостей

Дозвольте не погодитись із журналістом Юрієм Сандулом, який у своєму блозі «Компартія Китаю знову взяла за приклад згубну практику КПРС» на прикладі нещодавніх змін до Конституції КНР порівнює поточну ситуацію в Китаї з колишнім комуністичним режимом СРСР і робить категоричний висновок про неодмінний та швидкий колапс китайської держави. Не буду зупинятися на дрібних помилках, які допустив автор хоча б на кшталт «президента Китаю» (в КНР просто немає такої посади) і перейду одразу до суті, чому Юрій Сандул принципово помиляється.

«ЯКИМ МИ СОБІ УЯВЛЯЄМО КИТАЙ»

Автор починає свою статтю з трьох, за його словами помилкових уявлень, які склалися в головах українців про китайську державу. А саме:

Теза № 1: «Китай — величезна держава, економіка якої розвивається, темпами, про які інші, у тому числі США, можуть тільки мріяти. Ще не сьогодні, але вже завтра Китай буде лідером світу. За Китаєм — майбутнє!»

Важко зрозуміти, чому таке уявлення є хибним. По-перше, Китай дійсно є величезною державою, оскільки має найбільше населення в світі, а за площею є третьою найбільшою країною світу після Росії та Канади. По-друге, що стосується китайської економіки, то з 2016 року вона вийшла на другу сходинку в світі за номінальним значенням ВВП. Сьогодні це найбільша в світі економіка за паритетом купівельної спроможності, найбільший виробник, товарний трейдер і експортер на планеті. До того ж КНР є власником найбільших золотовалютних резервів. Що стосується темпів зростання, то Китай входить до числа найбільш швидкозростаючих економік світу, причому реальне зростання ВВП за період з 1979 по 2016 рік становило в середньому 9,6%, а в 2016 році китайська економіка зросла на 6,7%. Крім того, відповідно до досліджень західних економістів економічна активність вже давно впевнено переноситься в Азію, при цьому, за оцінкою Марка Цукерберга, яка була висловлена ним в одному з інтерв’ю на Всесвітньому економічному форумі (2015) в Давосі, чотири з шести світових фінансових центрів знаходяться саме в цьому регіоні (в тому числі, і в Китаї). Тому виникає резонне запитання, чому Юрій Сандул ставить під сумнів першу тезу та використовує це для побудови своєї аргументації.

Завод Chery в китайському місті Уху провінції Аньхой
Завод Chery в китайському місті Уху провінції Аньхой

 

Теза № 2: Серед головних факторів (окрім кількості населення та низької вартості робочої сили) успіхів Китаю — ефективне керівництво країною. Китайські комуністи тільки на словах за соціалізм, а на ділі капіталізму не бояться, приватну власність не знищують, норми ринкової економіки активно впроваджують у життя, за корупцію розстрілюють. КПК послідовно проводить одну політику, не витрачаючи, як на Заході, сил та часу на міжпартійну боротьбу. І взагалі, Китаю дуже таланить на мудрих керівників. Відколи помер ортодоксальний комуніст Мао Цзедун, Китаєм керують, починаючи з Ден Сяопіна, справді мудрі люди.

Навіть при поверхневому аналізі  стає очевидним, що практично всі твердження є вірними, за винятком, хіба що, вартості робочої сили, яка за останнє десятиліття суттєво зросла та прогнозів, які мають визначену ступінь ймовірності. По-перше: керівництво країною з населенням майже 1,4 млрд., може претендувати на визначення «ефективне», оскільки експерти, які професійно вивчають Китай, порівнюють його з цілою Європою – так як Китай є мультикультурною країною із більше, ніж 56-ю національностями та мовами, що, фактично, відповідає цілій частині світу. І ось в цих умовах, комуністичний уряд КНР (комусь подобається, комусь – ні) зміг ефективно керувати 22-ма провінціями, п’ятьма автономними районами та чотирма містами центрального підпорядкування, кожна й кожен з яких розміром з середню європейську країну (наприклад, населення адміністративного округу міста Чунцин 33 млн. осіб). Стосовно «соціалізму та капіталізму» то, слід нагадати про два спеціальні адміністративні райони: Сянган (Гонконг) і Аомень (Макао), у яких ніхто капіталізм не відміняв, відповідно до офіційно проголошеної політики «одна держава – дві системи». На сьогодні китайська модель управління економікою поєднує в собі як ринкові ознаки (в яких ринок формується залежно від попиту), так і елементи державного управління. Китайське керівництво називає таку модель «соціалістичною ринковою економікою» та проводить реформи для зменшення ролі держави в економічних процесах.

Якщо ж говорити про корупцію, то і тут автор допустився помилки, а саме, масштаби боротьби з цим ганебним явищем справді є безпрецедентними та  досягли вражаючих результатів. З 2012 по 2017 рік покарання за хабарництво понесли більше 1,34 млн. чиновників (всі – члени правлячої партії), більше 3 тис. втікачів китайське правосуддя повернуло із-за кордону разом із 1,25 млрд. дол. США. Водночас, незважаючи на існування смертної кари за корупцію, таке покарання сьогодні практично не застосовується, натомість корупціонерів, як правило, саджають за грати з конфіскацією майна. Прикладом може бути затримання й арешт топових китайських чиновників, серед яких Чжоу Юнкан, Бо Сілай, Го Босюн, Сунь Чженцай та інші, яким після вироку суду, смертну кару замінили на довічне ув’язнення.

Раніше «всемогутній» екс-міністр громадської безпеки КНР Чжоу юнкан
Раніше «всемогутній» екс-міністр громадської безпеки КНР Чжоу юнкан

 

Стосовно тези «проводить одну політику, не витрачаючи, як на Заході, сил та часу на міжпартійну боротьбу» то варто нагадати, що у Китаї офіційно діють 9 партій, всі вони представлені у китайському парламенті – Всекитайських зборах народних представників (ВЗНП), а створена цими партіями Народна політична консультативна рада Китаю (НПКРК) ухвалює найважливіші рішення в житті країни. Варто нагадати, що 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив створення КНР саме у якості голови НПКРК. Що стосується міжпартійної боротьби, то вона звичайно присутня, як і в будь якій державі. Є неформальні угруповання, певні клани і т.д. цього ніхто ж не заперечує, і є багато досліджень із різним ступенем достовірності на цю тему.

Щодо того, що «після Мао Цзедуна державою керують мудрі люди», то слід звернути увагу на книгу «Китайська модель» авторитетного американського соціолога Даніела А. Белла, нині декана школи політичних наук та державного управління в Шаньдунському університеті та професора Університету Цінхуа. Д.Белл досліджує політичну меритократію в КНР – принцип управління, згідно з яким керівні пости повинні займати найбільш здібні люди, незалежно від їхнього соціального походження і фінансового достатку. Саме цю модель, на думку автора, сьогодні використовує Китай при призначенні керівників на ключові державні посади, коли до керівництва державою допускаються люди, які мають знання, досвід роботи на усіх попередніх щаблях управління (від селищного до провінційного) та зарекомендували себе як ефективні керівники. Отже, китайські лідери 2-го, 3-го, 4-го, та 5-го поколінь за своїми якостями відповідають вимогам щодо управління державою та можуть називатися «мудрими».

Теза № 3. Китай і КПК — пряма протилежність СРСР і КПРС, а також нинішній Росії. Зокрема: КПК втримала владу, а КПРС — ні; КПК зуміла поєднати незмінність своєї влади з ринковою економікою, а КПРС — ні; нарешті, КПРС та СРСР загинули, а КПК і КНР — процвітають. Щодо нинішньої Росії, то у неї слабенька і сировинна економіка, вона пересварилася з усім світом і отримала санкції, а перед Китаєм “прогинається” і не може опиратися повзучій колонізації китайцями Сибіру та Далекого Сходу.

По-перше, наприкінці цього року виповнюється 40 років політиці реформ та відкритості, що була проголошена Китаєм ще за часів СРСР. Тому говорити про їх тотожність, детально не вивчивши, як мінімум некоректно. Щодо російської економіки, то вона справді є сировинною, а видобування корисних копалин є її локомотивом на тлі швидкого зростання споживання в кредит імпортної продукції. Якщо ж оцінювати торговельні відносини між РФ та КНР, то бачимо постійне негативне сальдо (в 2016 р. – більше $10 млрд).  При цьому, російський експорт приблизно на 90% складає якраз сировина. В той час, як імпорт із Китаю до Росії на 90% – високотехнологічна продукція із високою доданою вартістю. А якщо говорити про те, чи Росія «прогинається», то відповідно до дослідження спеціалізованого американського видання The Jamestown Foundation, Москва вже давно втратила свої позиції і в так званому «партнерстві» з Китаєм залежить від нього. Як приклад можна привести і широко розрекламований Путіним проект газопроводу «Сила Сибіру», по якому до Китаю з 2019 року мають розпочатися поставки газу, та який оцінювався російськими пропагандистами як «угода століття» в $400 млрд.  Водночас, за розрахунками незалежних експертів даний проект є абсолютно безглуздим з точки рентабельності та збитковим для Москви, і Кремль пішов на такий крок тільки заради піару.

Будівництво економічно невигідного для РФ газопроводу «Сила Сибіру»
Будівництво економічно невигідного для РФ газопроводу «Сила Сибіру»

 

Про «повзучу експансію» складно зробити адекватний висновок, не маючи об’єктивних даних щодо кількість мігрантів з Китаю, національної структури населення Сибіру і Далекого Сходу, присутності китайського капіталу в цьому регіоні, оскільки російська влада приховує ці відомості. Фактом є те, що етнічні росіяни масово покидають регіон (в 2015 р. виїхало 24 752 чоловік, в 2016 р. – 17 362 осіб) і це однозначно не  на користь Росії.

Отже, хоча автор і позначив ці три тези як хибні, намагаючись на цьому будувати далі свою аргументацію, бачимо, що практично всі вони відповідають дійсності.

Теза: «Не будемо про прямі аналогії — колективізацію та “культурну революцію” чи індустріалізацію та “великий стрибок”. Тут все очевидне».

Спитав з цього приводу думку китаєзнавця старшого наукового співробітника Національного інституту стратегічних досліджень Андрія Гончарука. Пряма мова: «Як казав класик: «Не може бути!». Наслідком радянської індустріалізації стало створення могутньої промислової бази, яка дозволила СРСР вийти на передові позиції у світі. І якщо колективізацію нині розглядають тільки у негативному плані, то проти індустріалізації важко почути негативні оцінки. Спитайте в Запоріжжі думку про ДніпроГЕС, або у Харкові про будинок Держпрому. А от у Китаї давно є суспільний консенсус щодо негативних наслідків «великого стрибка» та «культурної революції». Ці волюнтаристські експерименти засуджені КПК та визначені як помилки Мао Цзедуна. Отже, йдеться про різні часи, різні суспільно-політичні умови».

«КИТАЙСЬКА РЕІНКАРНАЦІЯ ЛЕНІНСЬКОГО НЕПУ»

Далі автор пише цікаву, але незрозумілу фразу, мовляв, хибність його трьох тез «можна показати на прикладі рішення КПК про скасування термінів перебування особи на найвищих державних посадах». Одразу ж виникає питання, яким чином можна спростовувати тези про економіку, розміри країни, зовнішню та внутрішню політику, ефективність державного управління, спираючись на «рішення КПК про скасування термінів перебування особи на найвищих державних посадах». Конституційні зміни не можуть спростувати попередні макроекономічні показники країни. Вони також не дають підстав для економічних прогнозів, адже для цього існують інші інструменти та методи оцінки.

«Останні років двадцять Китай демонструє надшвидкі темпи зростання економіки — від 5 до 8% щороку».

А нічого, що не 20, а 40 років, і не до 8%, а до 14%? Варто зазначити, що Китай не женеться за темпами, як зазначає автор, порівнюючи із радянським – «наздогнати та перегнати» (саме це засуджено як волюнтаризм «великого стрибка»), натомість Китай навпаки свідомо зменшує свої темпи зростання, про що говорить і заява лідера КНР Сі Цзіньпіна на 19-му з’їзді КПК в жовтні минулого року. Серед головних пріоритетів на сьогодні визначені не вражаючі цифри стосовно «надоїв і накосів», а «боротьбу з бідністю, створення середнього класу, зменшення екологічного забруднення та мінімізація фінансових ризиків». Бачимо: теза щодо схожості китайського шляху з радянським не відповідає дійсності.

Далі автор пише, що після авторитарного режиму Мао Цзедуна в Китаї спостерігаються не реформи, а «різновид ленінського НЕПу», а реформи Ден Сяопіна порівнюються з «перестройкою» Горбачова. Таке твердження є невірним, оскільки «політика реформ і відкритості» мала в основі не формальну зміну «етикеток», а навпаки – тотальну зміну системи економіки та управління державою. Детально можна прочитати в матеріалі академіка НАН України Богдана Данилишина

Зустріч Ден Сяопіна з президентом США Джиммі Картером в Білому домі в 1979 році
Зустріч Ден Сяопіна з президентом США Джиммі Картером в Білому домі в 1979 році

 

ОБМЕЖЕННЯ НЕОБМЕЖЕНІ

Стосовно скасування обмежень перебування при владі – питання дійсно контраверсійне – і тут я поділяю точку зору автора. Адже шлях, який може призвести до зосередження влади в одних руках дійсно має дуже багато негативних та трагічних прикладів. Проте, не слід ототожнювати Китай, скажімо, з такими режимами, як КНДР або Лівія часів Кадафі , чи Росія Путіна. Наприклад, у Росії перебування при владі обмежено конституцією, що не заважає Путіну знову обиратися президентом. У західному світі ми також бачимо, що керівник країни залишається на кількаразовий термін і це не викликає ніяких питань, а країна не перетворюється на авторитарну державу. М.Тетчер тричі поспіль очолювала уряд Великої Британії, Ангела Меркель керує Німеччиною більше 12 років,  час при владі прем’єра Японії Синдзо Абе перевищив 11 років. Годі казати про владу монархів, а їх у демократичному світі не один десяток. Це по-перше.

По-друге, не можна міряти весь світ однією лінійкою, варто ретельно вивчати специфіку країни, її історії, національних особливостей, та суспільного розвитку. Китай за 4-тисячорічну історію своєї державності був імперією, де владу «Сина Неба» (так називали імператора) ніхто ніколи  не обмежував. Зокрема, часи правління імператора Канси та його онука Цяньлуна вважаються періодом розквіту Піднебесної, натомість кожен був при владі по 60 років! Отже, лише останні 40 років існувала система передачі влади, яка була запроваджена Ден Сяопіном з метою подолання негативних наслідків авторитаризму Мао Цзедуна. Тому, коли ми говоримо про те, що Китаю слід робити – варто розуміти, що китайська специфіка дійсно існує. Водночас, це не є свідченням авторитаризму, адже методи управління  державою, за Конфуцієм, вимагають від керівників турбуватися про підлеглих і надавати їм необхідну допомогу.

Що ж до твердження автора, що причиною продовження терміну повноважень є лише влада, то тут також виникають серйозні сумніви. Західні експерти, називаючи причини тих або інших подій, уникають безапеляційних заяв, вживаючи слова «вірогідно, ймовірно, скоріше за все». Поважні українські китаєзнавці не підтвердили мені тезу про те, що «майже всі високопоставлені корупціонери, котрих розстріляли або посадили у в’язницю, – належать до «команди» (клану) Цзян Цземіня». Наразі мені нагадали про фото президії 19-го з’їду КПК, на якому Цзян Цземінь сидить поруч з Сі Цзіньпіном. А корупціонери, яких покарали за злочини, належать до всіх без винятку груп впливу у керівництві Китаю, тому говорити про вибірковість невірно.

Далі взагалі повний «треш»: автор говорить про те, що «Сі Цзіньпін змінив Цзян Цземіня у 2012 році» і через це видавлює всіх його прибічників. Насправді Сі Цзіньпін змінив на посту Голови КНР Ху Цзіньтао в 2012  році, а Цзян Цземінь, про якого згадує автор, керував державою протягом 1989-2002 років. До речі, Ху Цзіньтао також сидів у президії 19-го з’їзду КПК поруч з Сі Цзіньпінем, а його ідеї внесено до оновленого статуту КПК.

Поряд із Сі Цзіньпіном на 19-му зїзді КПК знаходились лідери 3-го та 4-го поколінь Цзян Цземінь та Ху Цзіньтао
Поряд із Сі Цзіньпіном на 19-му зїзді КПК знаходились лідери 3-го та 4-го поколінь Цзян Цземінь та Ху Цзіньтао

 

Якщо ж говорити про причини ймовірного продовження терміну перебування Сі Цзіньпіна на посаді голови КНР (автор стверджує, що це його прагнення втримати владу), то експерти говорять не про бажання до її концентрації (влада тут виступає інструментом, а не самоціллю), а про прагнення керівництва Китаю досягнути поставлених рубежів. І саме залишення на посту харизматичного лідера, яким є нинішній голова КНР, на думку багатьох аналітиків, дасть можливість успішно виконати поставлені завдання – реалізувати «китайську мрію» та відродити «велику китайську націю».

Що ж до цитування Леніна  («абсолютна монополія веде до абсолютного загнивання»), то  було б дуже цікаво побачити відповідне посилання. Те, що відомо фахівцям, це висловлювання лорда Джона Актона: «Power tends to corrupt, and absolute power corrupts absolutely».

А китайці його трактують по-своєму: на першому дипломатичному прийомі після свого прибуття в Україну у вересні 2016 р. Надзвичайний та Повноважний посол КНР Ду Вей сказав: «Влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно. Тому чиновник має бути посаджений в клітку закону».

Таким чином, є очевидним, що автор у своєму матеріалі, нехтуючи логікою та ґрунтовною аргументацією, побудував статтю на хибних аргументах, що і призводить до хибного висновку. Чому так відбувається? Це помилкова позиція одного автора чи тут є більша проблема?  

На мій погляд, причинами цього є слабка обізнаність українських авторів щодо китайських реалій, відсутність в Україні достатньої кількості об’єктивної інформації про КНР. Практично вся інформація, яку ми отримуємо, базується на західних (у кращому випадку), а часто-густо російських публікаціях. США  дивляться на Китай як на геополітичного суперника, Європа все ще шукає свій погляд на Китай, хоча й активно його використовує, Росія – декларує відносини стратегічного партнерства проте відверто остерігається посилення впливу КНР. Тим часом, українські ЗМІ не мають жодного (!) власного кореспондента в Китаї, що створює інформаційний вакуум та сприяє розповсюдженню недоречних стереотипів про цю країну. Натомість усі провідні китайські медіа («Женьмінь Жибао», «Сіньхуа», CGNT, «Фачжи Жибао») мають корпункти в Києві та (слід віддати їм належне) показують події Україну не через призму російської пропаганди, а з високим ступенем об’єктивності.

Держава приділяє слабку увагу розвитку китаєзнавства в Україні, яке тримається на ентузіазмі науковців та фахівців. Залишається дивуватися, чому  в сусідній Білорусі створено Центр китаєзнавства, вже давно функціонують спільні китайсько-білоруські підприємства, зокрема – індустріальний парк «Великий камінь», натомість китайські компанії не поспішають в Україну.

Ми маємо хибне уявлення про Китай, не розуміючи ані принципів його зовнішньої та внутрішньої політики, ані історичних аспектів, ані культурних особливостей. Сумнівні публікації формують негативне ставлення пересічного українця, який продовжує вважати Китай світовою фабрикою неякісного краму, де панують комуністи. На останок хочу наголосити, що я ні в якому разі не ідеалізую Піднебесну. Там є багато недоліків та проблем, які ми маємо знати та враховувати. Проте, лише об’єктивний зважений аналіз має право на розповсюдження. Тоді буде створюватись такий рівень відносин між нашими державами, суспільствами й людьми, який відповідає національним інтересам.

Юрій Пойта, журналіст-міжнародник, член правління Української асоціації китаєзнавців

https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2417758-comu-sandul-peredcasno-pohovav-kitaj.html